«До Львова приїхав театр ляльок і так він нам подобається, що хочемо поділитися враженнями з тими усіма, котрі не мали можливості його побачити», – так починається одна з багатьох рецензій на гастролі італійського Teatro dei Piccoli у Львові за жовтень 1928 року.
Погортавши кільканадцять примірників львівських щоденних видань «Chwila» та «Діло» за 20-ті й 30-ті роки, відкриваємо для себе цю подію – гастролі італійського Teatro dei Piccoli у Львові (поміж Варшавою та Краковом). Цей колектив приїжджав до Львова двічі: у 1928 та у 1936 роках, та, можна сказати, опосередковано у 1934 році – завдяки показу фільму «I am Suzanne!» у кінотеатрах.
«Уявіть собі крихітну сцену яка влаштована так само як сцена в справжньому театрі: з завісами та кулісами». Саме так, на сцені тоді Великого театру, а сьогодні – це Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької, помістився ще один незвичайний театр. У 1928 році у ньому виступали 500 ляльок і 25 акторів, у 1936 – 800 ляльок і 30 акторів.
Засновником, натхненником та постійним директором цього колективу був Вітторіо Подрекка (1883 -1959 рр.). Він народився в невеличкому містечку Чивідале дель Фріулі в Італії. Ось як його описали львівські журналісти: «Типовий італійський хлопець, повний темпераменту, з живими розумними очима, задумливим чолом і швидким словом. Подрекка – природжений поліглот, він володіє кількома мовами, віртуозно як і своєю рідною, витонченою та багатогранною італійською. Він ніби бомбардує вас своїм поліглотизмом».
Вітторіо Подрекка здобув освіту адвоката, але, як сам розповідав у інтерв’ю, після розмови з першим клієнтом зрозумів, що не зможе захищати того, хто винний у злочині. Подеркка працював журналістом у різних італійських виданнях, у сатиричному журналі «L’Asino», музичному «L’Italia Orchestrale», згодом заснував та редагував журнал для дітей «Primavera», де пропонував молодим читачам адаптовані версії великих поем, міфів і значних літературних творів XIX століття. Завдяки підтримці колег та близького друга, відомого оперного співака Тітто Руффо, у 1914 році у Римі відбулася прем’єра театру маріонеток. Подрекка зазначає, що на вибір стилю маріонеток вплинуло його походження з прикордоння Венеції. Саме тому, за його словами, маріонетки мають в собі венеціанський ліризм. Також, на думку дослідників, завдяки професійному зацікавленню музикою і тому, що Подрекка писав мистецьку та музичну критику, був знайомий з багатьма відомими композиторами та оперними співаками, у певний час був президентом однієї з перших італійських оркестрових асоціацій, звідси народилося його рішення обрати напрямок музичної маріонетки. Маріонетки які є музиками, які попри те що керовані нитками, часом неотесані, дещо грубуваті, та які живуть музикою, творять її, й наче одягнені в неї.
Львівський журналіст Еміль Іґель зазначає: «Італійський ляльковий театр, який зараз виступає у Львові, є найсучаснішим втіленням цієї техніки. (тобто, маріонетки – авт.). Успіх «пікколяків» ґрунтується, однак, головним чином на синхронізації співаного слова та жесту, а також руху маріонетки. Захоплює ця точність у координації пародійно виконаних рухів ляльок із текстом, що промовляється чи співається «за лаштунками». Дивовижною і гідною визнання є культура керівництва цього театру, його художній смак, що пробивається у сценографічній частині («Ніч у Неаполі»). Театр dei Piccoli представляє найкращу гротеску, фантастику та тонке почуття гумору. Дивлячись окремі номери програми, особливо чудові «Musie - hall» чи «Піаніст», не можна не висловити про цей театр слова найвищого захоплення. І тому, можливо, не видається надмірним судження про театр директора Подрекки: навіщо мучити людей у багатьох справжніх театрах і цирках, якщо таких чудових результатів можна досягти за допомогою маріонеток».
Дослідники свідчать, що Подрекка постійно вдосконалював зроблене, дивився кожну виставу, був присутнім на усіх репетиціях, слідкував за кожним жестом маріонетки, записував, що треба зафіксувати, змінити, а що додати. Він зумів усіх творців вистави налаштувати на свою хвилю так, що увесь колектив, а це актори-лялькарі, електрики, машиністи, співаки та диригенти, стали однодумцями і сім’єю, яка трималася разом понад сорок років.
«Мені знадобилося 10-15 років, – каже директор Подрекка, – щоб зрозуміти, як легко зробити поганий театр, а як важко – хороший. Лише завдяки моїй великій любові до дітей – ляльки стали для мене природним втіленням моєї пристрасті до дітей – я зміг не переривати своїх перших експериментів і постійно вдосконалювати рівень свого театру, створеного за зразком знаменитої лялькової сцени Рекардіні».
Любов до дітей та захоплення їхньої природною грою з ляльками стало постійним натхненням Вітторіо Подрекки, як він сам зазначив: «Лялька має свою душу. Придивімося до дитини, як вона веде з лялькою свої таємні, незрозумілі для нас і чужі психіці нашого реалістичного погляду на світ, розмови. Цю таємну мову я намагався і намагаюся постійно розуміти дедалі краще, і цією мовою також звертаюся до своїх ляльок. Адже з цього мертвого матеріалу я створюю артистів, якими ви так захоплюєтеся і так аплодуєте».
На гастролях у Львові 1936 року, наприклад, відбувся окремий показ для молоді та дітей зі спеціально підібраним для них репертуаром: «До постійних номерів «Музичного балу», увійдуть три картини зі старого Відня, а також хіт театру триактова казка – опера «Зачарована принцеса» з музикою Отторі́но Респі́гі, спеціально написаною для лялькового театру Подрекки. Це буде справжня художня сенсація».
Діти не лише були запрошені дивитися вистави, а й могли залишати письмові відгуки про неї у спеціальній скриньці. Любов та захоплення відобразилося й у назві Teatro Dei Piccoli: вона означає одночасно і «театр для дітей», і «театр маленьких акторів» – маріонеток.
Гастролюючи спочатку по Італії, а згодом і закордоном, театр здобув прихильність та симпатію й дорослої аудиторії, яка зазвичай захоплюючись майстерністю маріонеток роздумувала про причини успіху цих «штучних людей» на сцені: «Штучні люди розігрують перед нами цілі акти опер та оперет, виконують найсучасніші акробатичні танці («Пара Йозефіни Бейкер» та «Королі джаз-бенду»), але ми ні на мить не забуваємо, що перед нами лише маріонетки, і все ж дивимося та слухаємо з ще більшим захопленням, ніж живих акторів, аплодуємо, наші артисти виходять, виконують біс, кланяються: народжується бажання піти за лаштунки та потиснути руки цим крихітним улюбленим майстрам».
Майстерне «оживлення» маріонеток та їхня відверта театральність захоплювала глядачів та журналістів. Декому це нагадувало гру з дитинства у ляльки, іншим навіювало роздуми про пошуки істинної природи життя: «У чому таємниця світової слави римського театру Вітторіо Подрекка? Анатоль Франц зазначає, що Teatro dei Piccolo – це театр кращих людей, бо … штучних. Отож та штучність, а радше свідомість того, що ми споглядаємо перед собою мертві «твори», підсилює силу вражіння і розбуджує в нас ентузіазм для речей, які б у виконанні живих акторів, навіть не дивували. Чи раптом не захована в цьому нашому захоплені механікою оживлення лялькарями-акторами, туга за відгадкою таємниці «життя»?».
У грі маріонеток дивувало усе: здатність ходити, сідати, стрибати, танцювати, грати на піаніно, співати: «Маленькі лялечки своїм виглядом і жестами нагадують зовсім живих людей, голоси схованих артистів заступають їх діяльоґу здебільша спів. Ілюзія буває іноді така велика, що починаємо сміятися на саму думку, як люди нагадують своїми рухами маріонеток і паяців».
Саме тому знання, що усією цією магією можна керувати за допомогою ниток- шнурків, не вкладалося у голові: «Все це таке крихітне і миле. Важко собі уявити, що ці неймовірно складні рухи виконуються за допомогою десяти ледь помітних шнурків. Потрібно величезна вправність і спритність, щоб так злагоджено рухати ляльками й ніколи не помилитися».
Проте, журналіст Генрик Адлер зауважує, що глядачі, які сидять на перших рядах, позбавлені магії оживлення маріонеток і видимість шнурків їх дратує. На таку ситуацію він має рішення для майбутнього: «Немає сумнівів, що це постійне тягання за іншу мотузку можна було б замінити силою електричного струму, а отже, лише натисканням відповідної кнопки. [… ] Зробимо крок вперед: сьогодні шнурки, а згодом і електричні дротики, що оживляють штучних людей, замінюються тонким радіотехнічним механізмом. З якоїсь потужної передавальної станції без допомоги дротів чи дротиків надсилаються окремі команди відповідно до кінетичної схеми психічних і фізичних станів людини, приводячи за допомогою коливань ефіру штучних людей «до життя». У горнилі ідей митця народжується сучасний homunculus, вдосконалений «golem» homomechanicus, який не визнає себе представником виду теплокровних чотириногих ссавців «homo sapiens», homo radiotechnicus!».
У майбутньому такої заміни маріонеток електричними імпульсами не відбулося. Та театру довелося зустрітися з багатьма іншими викликами.
Друга Світлова війна застала Teatro dei Piccolo на гастролях у Північній Америці. Уся трупа хотіла повернутися додому та одночасно була під загрозою арешту, як й усі італійці через політику фашистської Італії. Рятівними для трупи стали 14 річні гастролі Південною Америкою. Саме там до трупи приєднується львів’янин, поляк Ігор Гичка, який пережив перебування в концентраційному таборі. Після повернення Teatro dei Piccoli до Європи, Ігор Гичка переїжджає до Австралії і там продовжує справу лялькаря, стає амбасадором стилю маріонеток Подрекки.
З середини 40 та 50-х років з театром маріонеток почали активно конкурувати кінематограф та телебачення. На додаток, зростали витрати на утримання та забезпечення бездоганного виконання віртуозної вистави. Театр під час гастролей перевозив до десяти тонн багажу: чотириста декорацій, двісті тисяч ляльок, дві тисячі костюмів, кілометри мотузок та речі колективу театру. Все це потребувало фінансування і не лише повторення вже зроблених номерів, а й постійного оновлення, адже театральна публіка хотіла бачити нові постановки. І попри суспільний тиск щодо змін, Вітторіо Подрекка не лише не відмовився від свого вибраного стилю та форми театру, а й спробував його подвоїти: у певний момент «помноживши» трупу на дві, щоб одночасно гастролювати за кордоном та виступати вдома. Якийсь час це приносило успіх, але не заробітки. У віці 76 рокі, попри все, ентузіастично налаштований на майбутнє, хоч з поганим станом здоров’ям, Вітторіо Подрекка у дорозі на гастролі до Радянського Союзу відійшов у вічність. Трупа, під керівництвом дружини Подрекки Лії та її сина Карло Фарінеллі, все таки, відвідала Радянський Союз. Театр став першим закордонним гастролером за «залізною завісою», де, поміж іншими містами, вони гастролювали у Києві та Одесі.
З часом, рік за роком трупа потерпала від боргів та браку коштів на утримання. Тоді маріонетки Подрекки канули у забуття і лише у 80-х потроху повернулися на сцену, завдяки зацікавленню молодих акторів-лялькарів, які хотіли зберегти техніку та пам’ять про славний Teatro dei Piccolo.
А як же виглядали вистави театру Teatro dei Piccolo під час гастролей у Львові? Захоплені журналісти переказували їхній виступ так: «Ми були дуже цікаві. Нарешті підняли завісу, і яскраво вбраний блазень почав «показувати коники». Він побачив велику кулю і почав її котити на похилу дошку. Але йому нічого не вдавалося. У цей момент вбігла дуже мила танцівниця і, спритно тупаючи та підстрибуючи, котила кулю туди-сюди своїми маленькими ніжками. Ледве ми оговталися від подиву, як уже змінили декорації, і крихітна співачка розпочала концерт; співають за сценою, але лялька відкриває й закриває ротик, нахиляється й вигинається так дивовижно і збігаючись із музикою, аж не віриться, що це не жива людина. А потім швидко слідують одна за одною барвисті й веселі картинки. То чорношкірий виконує на канаті складні трюки, то знову танцюристки граціозно переступають ніжками, а потім ми бачимо цілу оперу «Злодій з Багдада», оточену східною розкішшю. Велику радість у дітей викликають слон і жирафа, що поважно крокують по сцені. […] Після короткої перерви ми побачили японську оперу. Декорації були наче з казки:стільки різнобарвних вогнів, такі гарні костюми. А коли нам показали, як блазеньганяється за метеликом, який постійно вислизає йому з рук, а потім як поліціянти замикають трьох злодіїв у клітці, а ті втікають іншим боком, а коли за фортепіано сів піаніст і почав свої кумедні приготування до концерту, ми сміялися до сліз. Давно вже ми не бачили нічого настільки ж гарного і веселого. Але йдеться не лише про розвагу. Усе було трохи перебільшене, ніби штучні люди хотіли показати нам різні кумедні риси справжніх людей, навчити нас, що треба завжди бути простим і природним».
Гастролюючи по Сполучених штатах у 1932-33 рр., підкоривши Голівуд, Вітторіо Подрекка отримав пропозицію зняти фільм з участю його маріонеток. У співпраці італійського театру із FOX film було створено фільм «I am Suzanne!». Сценарій написав Едвін Джастус Майєр, режисером виступив Роуленд В. Лі, а головні ролі виконали Ліліан Гарві, Джин Реймонд і Леслі Бенкс. Отож, роком пізніше, у 1934-му завдяки кінематографу театр Teatro dei Piccoli, можна сказати, знову «гастролював» у Львові, цього разу в кінотеатрі «Химера»: «Коли на реклямових афішах появиться ім’я Ліліяни Гарвей, так це вистарчає, щоби саля була набита публикою. І цим разом симпатична німка дає концерт акторськї гри. Головною прикметою фільми є участь театру маріонеток дей Піколі. Картини з рухомими ляльками просто захоплюють публику. Є у фільмі кілька прегарних сцен. Чуємо там цікаву думку: всі люди – це тільки маріонетки; коли вони що-небудь роблять, так це буває під впливом когось другого, що тягне їх, наче шнурком. Чоловічу ролю у п’єсі креує приємний Джін Рймонд. Фільма подобається, шкода тільки, що знимка місцями невиразна й знищена».
Сюжет фільму веде глядача у романтичні стосунки поміж фанатичним режисером театру ляльок та талановитою молодою акторкою. Поміж ними народжуються романтичні почуття, але чи зможе молода пара перебороти виклики своєї амбітної професії: хто переможе чи сцена, чи любов? Чи може маріонетка замінити живу акторку? Чи можуть маріонетки перевершити своєю грою грацію танцівниці? Повороти простого сюжету ставлять перед глядачами такі філософські питання. Завдяки доступній платформі як youtube, ми сьогодні маємо можливість переглянути цей фільм і спробувати відповісти на ці питання самостійно. Насправді, це чудова нагода і можливість зазирнути у 30-ті роки нашого століття і побачити виступ Teatro dei Picollo на екрані свого домашнього телевізора знову у Львові. Лише потрібно натиснути кнопку.
*Цитати взяті із рецензій написаних Альфредом Пльон, Еміль Іґель, Іґнаци Шварцбарт, Геник Адлер у газеті «Chwila» та повідомлення із газети «Діло» у 1928 і 1936 роках. Доповнено інформацією зі статті дослідниці історії театру Марії Сіґнореллі “Storia del Teatro dei Piccoli – Il Rossetti”, 2013.