Кажуть, можна вічно дивитися на те, як тече вода і як горить вогонь (у подорожній ватрі)… А коли так, то що нам було пройти 61 кілометр рікою у складі експедиції «Дністер 2017»?
Нам – це гуртківцям львівського Центру туризму та краєзнавства «Левандівка» на чолі з двома керівниками. За туристськими мірками, наша мандрівка дорівнює проходженню водного маршруту III ступеню складності. За 7 днів ми зробили на катамаранах і байдарках 6 переходів від села Вороновиця Чернівецької області до затопленого колись села Бакота на території Хмельниччини. Долаючи маршрут, зупинялись у селах Велика Слобідка, Грушівці, Демшин, Рогізна, Колодіївка.
Подолання цієї відстані вимагало відповідної фізичної та моральної підготовки, готовності єднатися з природним довкіллям. Це було випробування наших можливостей.
Передумовою залучення гуртківців до експедиції «Дністер» був мій багаторічний досвід на експедиційному сплаві з 1994 року. Скориставшись дозволом керівника експедиції на участь в ній гуртківців ЦТК «Левандівка», ми провели ступеневий похід. Туристські спортивні походи мають на меті вирішення широкого кола спортивних, духовних, культурних, соціальних завдань. Вони сприяють підвищенню технічної та тактичної майстерності учасників
Вздовж маршруту ми побачили деякі історичні та природні об’єкти – наприклад, Траянів вал у Грушівцях і Національний природний парк «Подільські Товтри».
На дослідженій території видно сліди стародавніх поховань, городищ, валів, які мають неабияку історичну, культурну, наукову вартість. Можна сказати, що ми побачили неторкану красу України, занурились у її давнє минуле. А ми – це переважно представники молодого покоління. Молодь – це майбутнє України, а майбутнє має лише той, хто знає свою історію.
Родзинкою Подільських Товтр є Бакотська долина. Недалеко від Кам’янця-Подільського на території НПП «Подільські Товтри», є шматочок раю – Бакота. Це колишнє село Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району. Але нині цього села ви не знайдете на мапі України. Через будівництво Дністровського гідровузла рішенням Хмельницького облвиконкому від 27 жовтня 1981 року село Бакоту виключили з облікових даних…
Існує дві версії походження цієї назви: 1) “бокота” – по-румунськи «кусень хліба», 2) бажане місце” (“ба” – приставка, корінь “кот”, “хот” – бажаний). Більшість науковців підтримує другу версію.
Як свідчать дані археології, ці місця були заселені вже у VII-IX століттях. Бакота як місто було столицею Дністрянського Пониззя ХІІ–ХІІІ ст. Це була частина майбутнього Поділля – між Південним Бугом і Дністром. З кінця ІХ ст. вона входила до складу Київської Русі, зі середини ХІІ ст. – до Галицького князівства, а з 1199 року – до об’єднаної Галицько-Волинської держави. За володіння цими землями колись боролися монголо-татари, литовці та поляки.
1240-ті роки – це був період нашестя орди Батия на Південно-Західну Русь. За Іпатіївським літописом, у 1255 році, скориставшись зрадою тодішнього намісника Бакоти Мілея, татари оволоділи містом. За легендою, мешканці міста сховалися від них в лабіринті місцевих печер. Загарбники пропонували їм вийти і здатися, але марно. Відтак татари засипали вихід з печери величезними каменями, заживо поховавши упертюхів у їхньому останньому притулку.
На ціле століття Бакота з усіма прилеглими землями потрапила в ярмо кочівників. Але місто і його сільська округа існували й надалі.
У другій половині XIV століття Бакота і придністровські землі перейшли під владу Литви. Це сталося після того, як великий князь Литовський Ольгерд розбив на Синіх Водах татарські загони (1362). Переможець передав Поділля своїм племінникам – братам Коріатовичам (Корятовичам). Щоби вберегти свої володіння від спустошливих татарських набігів, князі-брати взялися відновлювати укріплення над Дністром, зокрема, і в Бакоті. До речі, литовці, прийшовши в Бакоту, зустріли там ченців і побачили монастир у скелях. Так 1362 рік став першою датованою згадкою про скельний печерний монастир, де той згадується як «давно існуючий».
Гуртківці на терені скельного монастиря
Дехто стверджує, що засновником монастиря був славнозвісний преподобний Антоній – той, що заснував Антонієві печери в Чернігові та Києво-Печерську Лавру.
Чому саме Бакота стала центром Пониззя, а не Ушиця, Калюс чи Хотин? Цьому сприяли різні фактори: природно-географічний, соціально-економічний, релігійно- культурний і політичний. Основними компонентами літописної Бакоти є наявність дитинця, посаду, окремого замку і скельного печерного монастиря.
Поступово, після 1362 року, в термінологію на зміну “Пониззю” приходить “Поділля” – із центром спочатку у Смотричі, а потім у Кам’янці.
У другій чверті XV століття тривала боротьба поляків і литовців за володіння Поділлям. У 1431 році між Польщею і Литвою було укладено перемир’я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між двома державами. Скориставшись з цієї ситуації, жителі Бакоти та її округи вигнали 1431 року феодалів усіх національностей із їхніх маєтків й оголосили себе вільними людьми. І щойно 1434 року повстання придушили польські війська, остаточно зруйнувавши місцевий замок. Відтак місто поступово втратило своє значення адміністративного центру. У Бакоті було укладено мирну угоду (трактат) між Королівством Польським і Молдавським князівством; польську сторону представляв Миколай Сенявський. Після цього занепале містечко надовго зникає зі сторінок історичних хронік.
На зміну польському пануванню прийшло російське. У цей період Бакота (давно вже навіть не містечко, а село) втратила свій прикордонний характер. Коли ж Російська імперія впала, а Бессарабія з 1918 року стала румунською, Бакота знову стала прикордонним поселенням. У 1920-1930-х роках вздовж радянського берега Дністра була побудована двометрова кам'яна стіна. У цей період печерний монастир закрили, а будівництво нової церкви зупинили.
Бойових дій Другої світової війни на території Бакоти не було. Але голод 1947 року зменшив населення села втричі.
На території Поділля в кембрійський та силурійський періоди (550-440 млн. років тому) було море. І до нині його донні горизонтальні утворення добре видніють на схилах Бакотської затоки. Особливої уваги заслуговує висока кам’яна скеля на березі Дністра – “Курник”, про яку місцеві жителі говорили з особливою повагою. Урочище Курник у Бакоті завжди вважали місцем, що мало неабияку природну силу і берегло в собі чимало незвіданих таємниць. Назва його, мабуть, пішла від порівняння з місцем проживання різних птахів, бо тут ще недавно гніздились найбільші сови – пугачі, які влітку щоночі видавали своє тривожне “пу-гу”, що відбивалося від стрімких скель над річкою й видавалось особливо страшним. Та й форма скелі нагадує людську голову – “Кам’яна голова”.
Бакотський скельно-печерний Свято-Михайлівський монастир лежить на висоті близько 70 м в урвищі берега, на середній терасі стрімкого схилу Білої гори, що підноситься над Дністром на 130 м.
Археологічні дослідження на території Бакоти почалися наприкінці ХІХ столітті. У 1883 році видатний український історик професор Володимир Антонович обстежив рештки скельного монастиря. Спочатку було відкопане і приведене в порядок джерело. А поруч, на висоті 70 м над рівнем води, натрапили при розчистці крутого схилу на залишки муру.
Регулярні розкопки Антонович проводив тут у 1891-1892 роках. Їхній відгомін зустрічаємо в тодішній пресі, зокрема, львівській.
Ось львівське «Діло» за 6 серпня 1890 року описує бакотську Білу гору ще перед початком регулярних розкопок: «Мають ся сего року робити розслїди археольоґічні в селї Бакота, в околици надднїстряньскій. Село Бакота лежить… серед високих гір, де в ХІІІ віцї було головне місто Бакота. Одна з гір, "Біла" (28° над поверхнею Днїстра) нагадує кріпость. На висоті 20° бьє жерело води. В тій горі був колись монастир. Єсть там викуті келії, коридори зі сходами, в стїнах низьки, лавки камінні, стрільницї і т. и., а на стелях видко славяньскі написи. Селяне знаходили тут золоті монети, знайшли кілька кістяків людских, трубку кістяну, збани і миски металеві і глиняні, кости рибячі, мідяний образ Матери Божої і т. и.».
Те саме «Діло» (за 10 серпня 1891 р.) розповідає про розкопки В.Антоновича, проведені наступного року: «Близько села Бакота на березї ріки Днїстра в княжу епоху находив ся монастир, висїчений в скалї… Город сей около 1432 р. розрушено у війнї межи Поляками а Литовцями. Від тогдї монастир перестав истнувати, а вхід в монастирскі печери і церков завалили відломки гори так, що монастиря зовсїм не було видко. Сего лїта удалось проф. Антоновичеви відкрити сей монастир. Складаєсь він з трех поверхів. На горішнім поверсї єсть широкій коридор висїчений в скалї, а по боках коридоря находять ся три келії. На середнім поверсї єсть спальня монастирска: єсть там три великі печери, а в кождій з них одна келія, до десять ниш в видї катакомб і по стілько-ж гробів. Таких гробів висїчених в стїнах єсть більше. Найдено там також шість образів, з котрих три зображають якихсь незнаних угодників. Над одною нишею відкрито напис, де між иншим стоїть: "Григорій оуздвяілъ (?) мѣсто се". Що се був за игумен Григорій, не знати, але имя єго нагадує Григорія Полонинского, о котрім згадує лїтопись в роцї 1262: "иже бяше человѣкъ святъ, якого же не бисть передъ нымъ і по нем не будетъ". На кілька сяжнів під спальнею находить ся третій поверх, де відкрили вже монастирску кузню і орудія ковальскі… Проф. Антонович сподїває ся на друге лїто зовсїм розсудити сей монастир».
Справді біля входу до монастиря на південній стіні В.Антонович виявив напис, виконаний кириличним письмом (уставом): “Благослови Христос Григория игумена, давшего силу святому Михаилу”. Пізніше над цим написом хтось вибив меншими буквами інший напис: “Григорий воздвиг место се”. Ці написи дозволили датувати скельний печерний монастир. Пізніше вчені дійшли висновку, що напис датується кінцем ХІ – початком ХІІ ст.
Публікація у газеті «Народна часопись» за 20 жовтня 1892 р.
Найбільше знахідок Володимир Антонович мав у Бакоті 1892 року. Про це пише «Народна часопись» за 20 жовтня 1892 р.: «Сим разом археологічна комісія вислала п. Антоновича до розкопів городища в Бакоті. Через три тижні з-під усуваних звалищ, карта за картою виринала з темряви минувшини історія Бакоти… Відкопані черепки всякої посудини з невипаленої глини доказують наглядно о заселеню того городища в VII. і IX-ім столітю, а стріла типу тих століть свідчить о стані заселеня. Знайдено при тім предмети вияснюючі богато темних місць в літописі Волинській… як [наприклад] сокира з доби перед нападом Батия, піка типу часів першого наїзду татарського, корделіс для ловів типу другої половини XIV. столітя, два менші того типу штілети і кло кабана, насуваючи згадки о князях Коріятовичах і їх замовах ловецьких. Ковцер хрестоносця, гусарські остроги, луска з панцира, золочено-бронзова спряжка від шолома, лянца польська, стремена і мундштуки з часів воєн Вітовта… Побіч, в осібно урядженій фрамузі знайдено желізний механізм ліри. Поблизько лежала колодка і довгий ланцух від кайдан, котрим перед чотирма столітями закований був якийсь в’язень, несхибно воєнний. Шість камінних бомб гарматних, від 2 до 8 фунтів ваги переносять нас уже в вік XV., коли то вже по битві грундвальдській… пушкарство загально введено в Литві, Руси і в Польщі. Розсліджено ще кілька стосів, з явними слідами спаленя небощиків, і сліди збуреня замку бакотського через підложеня мін порохових. Уже з того видко, що… відкрито в городищу багато цікавих речей. А кілько то ще цікавійших дрімає під 6 до 8 сажневою верствою звалищ! Віки IX. і X-ий на тім терені розкопів почали виринати в глиняних черепах і стрілах, між тим як віків XI. і XII. досі не розсліджено».
Загалом під час розкопок 1891-1892 років були рельєфно визначені рештки скельного печерного монастиря. Відкрито три печери різної конфігурації. У стінах коридорів знайшли 17 вибитих довгастих ніш довжиною 1,6-1,9 м, у підлозі печер – 19 ніш, в деяких із них виявлено людські кістки, що лежали поза анатомічним порядком. Також у монастирі відкрито стародавні фрески.
На жаль, знахідки з розкопок Бакотського монастиря на збереглись. Є лише описи знахідок в одній із праць Юхима Сіцинського. Вони, зокрема, дають підставу стверджувати, що фрески за своїм змістом цілком відповідають високому рівню фрескового розпису ХІІ–ХІІІ ст, а речові знахідки свідчать про високий рівень розвитку Бакоти та цілого регіону на той час.
Можна припустити, що Бакотський чоловічий монастир було спустошено і братія розсіяна після 1434 року. Монастирські келії, печери й усипальня ще довго стояли порожніми. Через багато років стався обвал верхньої скелі й сховав під собою рештки монастирських споруд. У 1893 році на місці давньоруської церкви Бакотського монастиря спорудили нову дерев’яну церкву на честь Всемилостивого Спаса, освячену 1 (13) серпня того ж року єпископом Подільським і Брацлавським Димитрієм. Будували церкву жителі Бакоти. Так свято Маковея (14 серпня) стало ще одним храмовим святом у селі.
У 1962 році в СРСР почалася чергова антирелігійна кампанія. Монастир у Бакоті, відновлений під час війни, знову закрили. У 1963 році знову зруйнували монастирську церкву, дерев’яні матеріали з неї були або спалені, або скинуті в урвище до Дністра. Були знищені ікони, монастирська бібліотека (така існувала, за свідченнями очевидців), хрести скинули в урвище, зник церковний дзвін. Залишились лише печери монастиря як німі свідки далеких і недалеких часів.
Археологічні розкопки засвідчили, що здавна вздовж берегів Дністра біля Бакоти містилися безліч язичницьких святилищ і капищ, а також кургани з жіночими похованнями, що свідчить про густе заселення цих територій, починаючи від доісторичних часів.
Життя в Бакоті до затоплення буяло
На початку 1970-х років над селом Бакота знову почали «збиратися хмари». У радянського керівництва виникла ідея спорудження Новодністровської ГЕС з величезним водосховищем при ній. Десятки сіл мали бути ліквідовані для того, щоби звільнити місце під нього, їхні мешканці мали виселитися в інші місця. До їхнього числа потрапила й Бакота.
Карта затоплених сіл
Це стало ще одним етапом трагедії села. Спеціально сформовані бригади вирубували ліси, спалювали зрубані дерева, інші переносили цвинтарі на нові, спеціально відведені місця, були сформовані будівельні й інші організації, що забезпечували вчасне переселення мешканців. Обов’язковою умовою для виселенців було те, що кожен сам свою хату руйнував і вирубував дерева у садку. Можна уявити, що вони при цьому відчували.
Загнаний у безвихідь, кожний бакотянин вирішував долю по-своєму. Жителі розділились на 4 групи: одні купили оселі в різних навколишніх селах і переїхали туди, другі почали будівництво в селі Колодіївка, треті – в с. Гораївка, четверті – в с. Стара Ушиця. Загалом переселенню підлягали мешканці 7486 дворів із 63 сіл Чернівецької, Хмельницької, Вінницької та Тернопільської областей. Важкою була ноша з будівництва нової оселі й одночасної роботи в радгоспі на новому місці, яку взяли на свої плечі жителі виселених сіл.
Бакота опустіла, зруйнувалась.
З 1981 року почалося заповнення басейну нового водосховища водою. «Підкорись, Дністре!», «Дністер перекрито», «Перемога на Дністрі» – такими тріумфальними заголовками ряснів місцевий часопис «Прапор Жовтня», мажорно інформуючи радянських трудівників про новий здобуток радянської влади. Заповнення Дністровського водоймища почалося 24 жовтня 1981 року. За цей час не один бакотянин виходив на Білу гору з останньою краплиною надії, що вода зупиниться… 1987-го вода досягла того рівня, який маємо сьогодні.
Тут було село Бакота
Для селян із сіл, що навіки зникли під водами Дністровського водосховища, цей грандіозний проект навіки став незагойною раною на серці. Неймовiрнi кошти витрачено на будiвництво Днiстровського водосховища. Але через його створення Днiстру та довкіллю завдано неймовiрної шкоди. Не меншої шкоди завдано аграрному сектору регіону. Адже пiвденна частина Хмельниччини та східна частина Чернівеччини втратили найкращi заплавнi землi, якi досі розкисають пiд водами Днiстровської калабанi. Не пiддається грошовому облiку заподiяна моральна шкода.
Навiчно канули у пiдводну прiрву десятки чудових, неповторних поселень. Зникли з лиця Землi, стерті з географiчних карт десятки сiл. Немає бiльше Луки-Врублевецької, Нижнiх Патринців, Теремцiв, Студеницi, Калюса. Зникла «мала Швейцарiя» – Стара Ушиця.
Немає на карті понад 30 сіл. Для них історія зупинилась…
Вулиця колись затопленого села Брага (навпроти Хотина), коли вода тимчасово відійшла
Колись тут був сільський будинок
У цьому районі існує унікальний мікроклімат – середньорічна кількість тепла на 1 кв. м тут дорівнює ялтинській, а скелі й ліси захищають узбережжя Дністра від північних повітряних потоків. Лише 50 км вiд Кам’янця, а всi польовi роботи тут виконували на два тижнi ранiше, i на цей же термiн ранiше зрiла всяка пашниця, виплекана людською працею. Тепер це все змарновано.
Проте i цим ситуацiя не вичерпується. Бездумними та безвiдповiдальними дiями людина породила низку нових екологічних проблем. Адже з побудовою водосховища води Днiстра вийшли зі свого кам’янистого річища, гуляють по землі та своїми хвилями посилюють зсувні й ерозiйнi процеси, яким практично зупину немає. I навіть мiльйоннi кошти цьому не зарадять.
Колишні мешканці Бакоти розповідають, що через якийсь час після затоплення селища стара дерев’яна церква (світлини 10, 10a) ціла сплила з глибини на поверхню, і вітер ще кілька років носив її водою, немов моторошний і водночас сумний докір людям.
Дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці в Бакоті
У 1996 році обвал верхньої скелі Білої гори знищив основну масу печер та усипальницю з настінними розписами і фресками XI–XIII століть. Лише в одному місці збереглися залишки келій і поховань монахів, нечисленні руїни Михайлівської церкви та покинуті фруктові сади.
14 серпня у скельно-печерний Свято-Михайлівський монастир йдуть сотні бакотян, щоби схилити свої голови перед пам’яттю століть і помолитись за всіх жителів села, які творили тутешню історію, щоби зцілитись освяченими квітами і життєдайною водою криничок. Сьогодні «Бакотою» умовно називаються місця вздовж берега Дністра, розташовані поблизу залишків монастиря.
Бакотська затока – це величезне озеро, яке утворилося на місці затопленого села Бакота. Воно оточено скелями, які захищають береги затоки від вітру. Зараз тут налагоджено туристичний бізнес: дерев'яний пірс, кілька човнів і катамаранів для ліричних вечірніх прогулянок на воді.
Бакотська затока
Бакота вражає не лише своєю неповторною і водночас трагічною історією, а й неймовірними краєвидами. Дорогою до печерного монастиря є безліч оглядових майданчиків, для тих, хто любить гуляти пішки, є підготовлені пішохідні маршрути екологічними стежками. Неподалік монастиря є три джерела. Хоча кажуть, що вміст речовин у них однаковий, на смак вони різні. Попри велику кількість туристів тут дуже чисто.
Вздовж маршруту нам зустрічалися таблички з цікавими написами для роздумів. Впевнено можна сказати що це місце має сильну енергетику, саме тут можна віднайти щось своє. Це місце треба не лише побачити, а й відчути.
21.12.2017