Франківськ потрясла звістка: наш Кант пішов. Найвідоміший вуличний перформер, актор одної ролі Пан Дайте Пару Копійок, унікальний прохач, якого інколи треба було просити, щоб взяв, з такими ж пунктуальністю, доктринальністю, аскетичністю, зростом, деформованою поставою, викрученістю хребта й лиця, здатністю керувати окремо кожним оком і пристрастю до філософії, як у Іммануїла.
Він боявся крові, її витік викликáв паніку і «дзвінок другу», ніби зі спробою цю кров заговорити. І місце його смерті під «КВІТАМИ» на вивісці сповнене символіки, рівномірно розкладеної, як експонати музею: остання кров на брудному асфальті, літній блайзер, так знайомий франківській Стометрівці, свіже чтиво, пакет зі свіжознайденим на смітнику і свіжокупленою їжею для себе і лежачого брата, яким він опікувався настільки, що, лікуючись на стаціонарі, просив завезти йому в Підгірʼя певні улюблені ним сорти ковбаси, пельменів, хліба й ліків. А найпромовистіший на місці останнього кроку – букетик крокусів. Він виявився першим, кинутим до ніг смерті, хоча призначався, очевидно, для прикрашання вікна, під яким Василь жив у літній кухні, щоб не гризтись з не менш прикрим братом Михайлом, який жив у хаті за стежкою. Замість себе забезпечив його телевізором.
Ця нереалізована кухня-невдаха з голубим верхом над білим низом приперта до такої ж собачої буди, співставної, але не співмірної. Весь її простір займають книжки й газети – від стіни до стіни, між підлогою й стелею. Давні шари глибоко недоступні. Але потрібні, мабуть, для того, щоб зменшити обʼєм обігріву, витіснивши зайве повітря, бо хата тонкостінна, з глинопомазаної дошки, а пічка похована в товщі паперу. Не страшно, що доступ до неї втрачено, якщо вмієш грітись швидким, аеробним читанням. У клаптику вільного простору, біля вікна – металева койка з ватним матрасом і ковдрами без підодіяльника. Роздягання на ніч не передбачене, без сенсу.
Отже, жив він казково, але небагато, казково-небагато. Був одержимий місією, як творча натура, яку розпирає її творчий натуралізм. Тому його не любили всім селом (а всім селом легше не любити, ніж любити). Бо в селах важливіша і зрозуміліша одержимість функцією, а не задумом. Нехтування спільністю інтересів сприймається, як ворожість.
Для свого села він – Ґалілео Ґалілей, який доводив, що воно кругле і має екватор – якщо не зійти з його лінії, то доведеться йти цим селом вічно. І доводив, що воно обертається навколо своєї осі так само, як ходить обертом голова від радості сповнення задумом.
Але нікого не переконав, навіть коли зійшов з екватора сам, тобто збився зі шляху. Йому не до нього, він завжди спішив – щоб здійснювати танець у Франківську на Стометрівці. Це не загравання з перехожими, це гра. Але не та, в якій можливий виграш чи програш. Це гра без зважування, це монобалет-серіал, єдиний у світі. В якому хореограф, лібретист, сценограф, працівник сцени і сама сцена – в одній особі.
Цього танцю побоювались перехожі: гостросюжетного, гострокутного, гострослівного і чіпкого. Виконавець витончував його цілодобово навіть у сні, від чого втомився здригатись приліжковий холодильник. Для цього вкладався з незмінним коштуром. Вдень коштур був його сідничною опорою для сидіння стоячи, не згинаючи болючих ніг. Він діставав його з-під пахи, спирався спиною і обмінювався думками про щось дуже відсторонене: політичні устрої, тілесні тонкощі й грубощі, доцільність грошової системи і склад хім. ядів, які розпиляють в повітрі з надхмарних літаків, щоб ми хворіли. Якщо я в розмові кашлянув, підхоплював "а видиш!", це збагачувало доказову базу. Бо людина народжена носієм здоровʼя, а з неї роблять передавача хвороб.
Ніби противлячись, коли стався ковід (через інфоатаку, а чого ше?) і громадський транспорт закрили на карантин, він долав 30 км пішки, щоб дістатись з Підгірʼя на нашу вимерлу Соточку, аби не сиротіла і просто відстоював життя, якийсь час залишаючись єдиним "вижившим" героєм ріаліті катастрофи, актором порожнього залу. Якось вчергове захворів і викликав мене, щоб відвіз його в обласну лікарню. Все село насипáло й розгрібáло шутер для асфальту, перекривши дорогу. Всі, крім нього. Я попросився проїхати на повноприводі через насип шутру і коли вони довідались, по кого, гнівно кричали, що він і мене переживе. Не справдилось.
Село значно самовпевненіше, ніж сповнене неузгодженостей і взаємозаперечень місто. Наш Кант теж був сповненим самозаперечень, тому став міським, і пустив корінь в самому центрі Франківська, в одній точці. І вічно туди повертався, що би не було. Не міг встояти деінде, бо мусів цей корінь підживлювати, здобрювати й підкопувати гострим, як рискаль, голосом.
Тепер ми мусимо на його місці вбудувати у хідник велику монету «пару копійок». Інакше гріш нам ціна.
Я провідав Михайла в Підгірʼї після смерті брата. Вони, хоча й на антагнонізмах, у боротьбі протилежностей, але прожили разом все життя, змінюючи по колу ролі «ножиці-папір-камінь».
Між ними два роки різниці, але міцний молодший тримав старшого хворобливого Василя в кулаці: батько помер рано, мама гарувала і побудувала для всіх хату.
Потім Михайло одружився, але ненадовго, Василь тим часом вчився у Снятині на агронома в с/г технікумі. Агрономічна карʼєра виявилась недовгою, бо розгорнув принципову боротьбу з розкраданнями, а це суперечило основам соціалістичного устрою, в якому все особисте трималось на самозабезпеченні за рахунок всього спільного. Інші погляди списували на прикрість «глядача» разом з ним самим.
Братам довелось знову зійтись. І тут же розійтись. Через світоглядну й маскулинну несумісності гострослівний Василь перетнув кордон стежки в дворі і зʼїхав у гостродаху літню кухню поряд. Через нестачу здоровʼя він не вживав ніколи, розмашистий брат – завжди, бо нíде було дівати того здоровʼя надлишки. Зате Василь дав розгулятись своїй книгофілії, створивши тут всесезонну бібліотеку без стелажів і бірок.
За версією Михайла, Василь обрав халупу проти просторої двокімнатної хати через небезпеку проговоритись, збовтнути зайвого: постійно розмовляв у сні.
В 2021-му все перевернулось, Михайло зліг і залишився під опікою брата-годувальника. Вона виявилась чуйною, але недовгою. Тепер він живе сам-на-сам з відчуттям покинутості.
Перше, що я побачив, коли зайшов – сльози з очей, котрі ніби вглядались в невидиме, бо попереду нічого немає. Мовляв, його зціпило, не може ходити, але мусить виходити. Він, як може, приховує невідвʼязно навʼязливий самовільний плач, ніби соромиться того, що не відповідає його «бойовому» минулому і мужній зовнішності породистого красиво зношеного лиця. Йому ніяково за безпорадність і ніби соромно за ту життєву точку, в якій опинився і в якій доведеться поставити крапку. На питання, які ліки потрібні, відповідає «отрута». На лиці закамʼяніло зніяковіння, ніби він досі не може повірити, що енергійного Василя нема. Йому теж життя нема, ніби той поспіхом дожив за двох і пішов за двох. Найгірше, коли життя само показує на двері, а ти не йдеш, бо вже не маєш сил вийти з заціпеніння, а інших шляхів виходу не лишилось.
Горює, що тепер не має з ким поговорити, це посилює біль, він взагалі надто нерівномірно розподіляється по стовбуру життя, любить накопичуватись на кінці, як пальмове листя. Останніми роками весь звʼязок зі світом мав через брата, який переповідав йому новини зі Сотки.
Якось після його смерті спробував перебороти тіло й піти в сільмаг. Пройшов половину шляху, але назад привезли. Тепер крок з дому може означати неповернення.
За спиною його хати – велетенська палітра: високий горб, порослий рівними довговʼязими деревами з листвою від салатового до пекельно-червоного і клавіатурою стовбурів від чорного до білого. Вони торкаються землі вище за наші голови і захисною стіною впевнено височать над усім смертним, бо ж врубуються в саме небо, зливаються в одно ціле саме з ним. Нечасто красі вдається створювати відчуття захищеності й незламності.
Михайлові не хочеться втрачати цього всього, хоча він цієї краси не помічає: вона вʼїлась, стала невимовною неодмінністю, ці дерева ростуть і в ньому, він втрачає рухливість і потім стане одним з них. Чарівність навколишнього уживається з нестерпністю внутрішнього, безвихідь між неможливістю жити і небажанням облишати життя знаходить вихід у сльозах. Він не хоче в геріатричний пансіонат, ані в хоспіс, бо не має на кого залишити хату, так, ніби йдеться про домашню тварину.
Той клятий 2021-й перекрив його внутрішній північний потік: відтоді не ковтнув навіть пива. Випивка привʼязалась до кращих часів і вичерпалась разом з ними.
Я приніс харчі. Від ковбас він відмовився. Я не питав, чому, бо, коли розмовляли, нарахував аж один зуб. Тому не їсть мʼяса, і воно безпечно бігає по двору, втілене в когорту курей і полководця півня з понтовитим яскраво-червоним гребенем у вигляді бікорну, посаджено набокувато й впоперек, що майстровито гнеться під вагою власної величі й затребуваності. Це спадок хазяйновитого, запасливого і запопадливого Василя. Він попереджав, що «буде вóйна», коли ще мир був у холодному розпалі. Тепер це зайвий клопіт для Михайлової безвиході, час від часу він запитує, хто б тих курей забрав, але тут же хвилюється, щоб вони не вибігли з двору, ніби хоче віддати у гарантовано добрі руки. І жаліється на гору хламу у великій стайні ємкістю на стадо корів. Василь, керований манією збирання, щовечора приходив з торбами, як колись працівники мʼясокомбінатів: після роботи, тобто денного рівностояння на Сотці, обходив смітники, вбачаючи необхідне в непотрібному.
Я віддаю кавалок незатребуваної сосиски вихудлому чорному шуганому коту. Він на постійних пересторогах, ніби на спідáх, мабуть, через колір, з яким заборонено ходити через дорогу і який приносить нещастя лише самому йому. Він вкладає всю сміливість в наближення, надкушує і, зацінивши, хапає весь шмат й тікає подалі, думає, що вкрав.
Тим часом Михайла знову сльозить, з вдячності турботливому Василю, який так несподівано пішов, відстоявши призначене. Він бідкається, що не міг бути на похороні. Питається, як там було і де саме могила. А вона в козирному місці, хоча на сільському цвинтарі інакших не буває: він – колода козирних карт, розкладена в пасьянс, бо козир – хрест, а єдиний гравець – Бог, це моногра без суперника. Дивується, що на похороні була повна церква, стильна труна і довга процесія до кладовища. Недавно ховали сусіда, то прийшло троє. Я пояснюю, що Василь був непересічним, створив свій монотеатр. Михайло знає своє: «він ходив на всі похорони, люди віддають». Останнім часом мав куди ходити: тепер смерть легко культивується, добривами для неї перенасичене українське повітря.
Потім заходить красива дівчина зі словами «Чому ви не відповідаєте? Люба не може додзвонитись!». Виявляється, він мав двох дітей, син змарнувався і помер, дочка в Америці. Обоє мають вайбер, але він не вміє приймати відеодзвінки. Дівчина пробує зателефонувати Любі, але в Америці ранній ранок. Як тільки вона відходить, бо пора до Франківська, приходить її бабця з теплою їжею, розповідає, що село тепер схоже на геріатричний санаторій, молодь і молодість його покинули, внуки приїздять на годинку, старі їм дорогі, але не цікаві, і це природньо. Раптом починається відеосеанс: хтось зʼявляється на відеодзвінку і лагідно відповідає з вайбера в руці «тату, я так рада вас бачити! я щаслива, що ви є! я хочу бути поряд! я вас дуже люблю! чуєте? мені так не вистачає батьківського тепла і слова! я на вас не тримаю жалю, хоча ми так давно не бачились!». Я скеровую смартфон від його вуха до лиця. «Який же ви красивий, тату!». Вони обоє плачуть, ми на межі, її голос стискає. У неї дома ще всі сплять, тому вона показує татові знимки родини, натомість, щоб набачитись, просить його не відводити камеру, яка періодично тікає до вуха.
Виявляється, він залишив дітей малими, але, коли сталась біда, дочка віднайшла з ним звʼязок і відчайдушно намагається надихнути його на життя. Обіцяє приїхати з Чикаго в березні, перепрошує, що не вже, на такій відстані бути невідкладною складно. Він зважує, чи зможе дожити, дає собі термін від кількох днів до кількох місяців, але вже має мету, хоча й невиправне минуле. Коли приходить натхнення розгладити крила, може виявитись, що крил вже немає, і нічого не змінити. Розуміння часто приходить запізно: на вхідному порозі в життя немає інструкції, як правильно ним користуватись, і воно ціле витрачається на неусвідомлений пошук розуміння: як? Порівняно з цими заключними, вагомими життєвими судженнями старості всі інші, сформульовані для себе впродовж життя, можуть видатись проміжними й легковажними.
Бог, ким би він не був, не дає задній хід, і світові не дав задньої передачі, він націлений лише на невідомість, майбутнє непрозоре, вся видимість завжди позаду.
А запас нашої міцності – в наших близьких, у тих, кого ми накопичили навколо себе, привʼязавши любовʼю, вона вміє бути невідвʼязною, невідпадною і невідкладною, вона – найконвертованіша криптовалюта, в яку варто вкладатись. Час, витрачений на своїх дітей змалечку, все одно стане часом, витраченим на себе – з часом, коли його майже не залишиться, коли він лічитиме години, бо працюватиме лише годинна стрілка, а хвилинна вже не наповнюватиме її рухом і життям, зноситься, не витримає холостих ходів. Коли час вже не йде, а стрибає, з години на годину несучи очікування того, на що не чекаєш і сліпо веде кудись не туди, але не підводить, а просто підводить до чогось свого, заготовленого тобі самою появою на світ...
