Комісія Львівської міськради в питанні, зносити чи ні пам'ятник Степану Тудору, здається, й сама досі перебуває в полоні совєтської пропаґанди. За радянських часів створили образ Тудора-комуніста, і таким його сприймають тепер у стінах львівської ратуші.
Офіційно рішення мають оголосити після 11 червня, а неофіційно, кажуть у міській раді, вже все вирішено — пам'ятник Тудору перенесуть у музей. Наразі розглядають три нові можливі локації для пам'ятника. Тим часом дискусії щодо доцільності такого кроку у Львові тривають. То хто ж такий Степан Тудор — співець лівих поглядів і противник Церкви чи філософ, який вартує того, щоб той, що є, пам'ятник йому залишити на площі у Львові?
Сутички біля Тудора
Люди в балаклавах і з арматурою та кілька десятків правоохоронців. Таким був День перемоги, 9 травня, у середмісті Львова. Конфлікт виник довкола пам'ятника Степану Тудору, а точніше українському письменнику та філософу Степану Олексюку, який більше відомий загалу за літературним псевдонімом Тудор. Група молодиків, що назвались представниками батальйону ОУН та членами ГО «Сокіл», зробили спробу знесення пам'ятника. Пояснювали це тим, що чинять це в межах декомунізації і нібито зносять пам'ятник особі, яка насаджувала радянську ідеологію і навіть складала розстрільні списки.
За фактом групового хуліганства та спробу знести пам'ятник Тудору поліція відкрила провадження за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 296 КК України.
Однак ці події спровокували широкі обговорення: що ж робити з пам'ятником на одній із площ у центральній частині міста. У Львівській міській раді створили робочу групу з представників міськради, громадських діячів, активістів і науковців.
«Остаточне рішення ухвалимо на засіданні, яке відбудеться після 11 червня. Але попередньо можна сказати, що робоча група вважає доцільним забрати пам'ятник з цієї площі і передати в один з музеїв міста як музейний експонат», — розповідає «Z» начальник управління культури Львівської міської ради Михайло Мороз.
Зі слів одного з учасників робочої групи, історика Романа Шуста, рішення комісії було майже одностайним. При тому арґументи, каже пан Шуст, були схожими:
«Він (пам'ятник Тудору. — Z) там не пасує з кількох причин. По-перше, це площа Маланюка, а це дві протилежні особистості. По-друге, роботи Тудора є дуже контраверсійними для різних груп. Такі гострі суперечки та принципова позиція можуть призвести до знищення пам'ятника. А пам'ятник роботи Крвавича заслуговує на те, щоб бути збереженим».
Спроба №2
Насправді це вже не перша спроба знести пам'ятник Тудору. Він мав усі шанси потрапити під декомунізацію у Львові ще у 1990-х роках, коли місто позбувалося спадку радянського часу. На початку 2000-х на його місці хотіли поставити пам'ятник Білозору. Тоді скульптуру врятував особливий спогад з минулого — саме тут у 1987 році відбувся перший демократичний мітинґ у Львові. Ось як це згадує Ігор Мельник, колишній депутат Львівської міської ради:
Виступ Віктора Морозова біля пам'ятника С.Тудору під час вечора пам'яті Богдана-Ігоря Антонича (5 жовтня 1987 року). Світлина Валентина Стецюка
Я проти ліквідації пам'ятника С.Тудору. Мені вдалося у 2000-х роках відмовити В.Куйбіду від встановлення на цьому місці пам'ятника Ігору Білозору... А ще це пам'ятне місце першого віча у Львові в 1997 р. Це не була випадковість: 4 жовтня 1987 р. біля пам’ятника Степану Тудору «Товариство Лева» провело неформальний вечір поезії Богдана Ігора Антонича — одну з перших несанкціонованих комуністичною владою акцій часів «перестройки». Про цю подію згадує Ігор Калинець, який був ведучим того вечора, у своїй книзі «Про декого, про дещо, передовсім про себе», цитуючи самвидавний часопис «Євшан-Зілля» (ч. 10): «Про цей вечір не сповіщали афіші — ще не усталилася традиція по довгих роках застою проводити такі вечори. Прийшло до тисячі шанувальників Антоничевої музи, чимало молоді. Були й представники громадських організацій. Не було лише… членів Львівського відділення Спілки письменників!». І далі І. Калинець, який був ведучим цього вечора, додав ще від себе: «Отож ми зважилися на ширші зібрання, несанкціоновані владою. Це було штукою зібрати тисячу осіб без розклеєних оголошень, радіо чи навіть телефонів (ми його не мали). Отак передавали з уст в уста своїм знайомим, коли і де слід прийти… Фактично це було перше віче…».
(Ігор Мельник «Галицьке передмістя»)
Частково декомунізований
Цього року Тудор вже частково потрапив під львівську декомунізацію. Так, 19 лютого міський голова Львова підписав розпорядження «Про виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» у м. Львові». Документом було передбачено демонтаж об'єктів, які є символікою комуністичного тоталітарного режиму, розміщених на території міста Львова, з подальшим переданням до Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору». Йшлося, зокрема, про меморіальну таблицю О.Гаврилюку та С. Тудору на фасаді будинку №48 на вул. П.Дорошенка. Тож 25 травня працівники Галицької районної адміністрації Львова демонтували таблицю. Щоправда, Михайло Мороз пояснює, що суть була не в постаті обох письменників, а в написі, який свідчив, що дошка встановлена «на честь радянських письменників-комуністів».
Насправді персона Тудора під закон про декомунізацію не підпадає. Це підтвердили «Z» і в Українському інституті національної пам'яті.
«До нас не надходило звернень з Львівської міської ради, аби надати роз'яснення, чи підпадає памятник Тудору під демонтаж. Можу сказати, що формально особа Тудора не підпадає під закон про декомунізацію. Він не обіймав керівних посад, не причетний до встановлення радянської влади на території України і не був працівником органів державної безпеки. Але це не говорить про те, що пам'ятник не можна демонтувати, якщо є бажання територіальної громади та органу місцевого самоврядування», — прокоментував «Z» начальник відділу аналізу реґіональних особливостей та політики національних меншин УІНП Богдан Короленко.
Натомість його особа може підпадати під дію закону про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті — під час Української революції він воював у Січових Стрільцях на Великій Україні.
У міській раді про неформатність Тудора в контексті декомунізації добре знають, однак арґументацію таки знайшли.
«Якщо Тудор не підпадає під формальні критерії закону про декомунізацію, то підпадає під фактичні. Він був учасником Народних Зборів, які приймали рішення про включення Західної України до складу УРСР. І він розділяв ці погляди», — пояснює рішення робочої групи Михайло Мороз.
Варто нагадати панові Морозу, як і всім іншим, хто вдається до цього арґументу, що учасниками тих Зборів були такі особи, як Василь Барвінський, Філарет Колесса, Петро Франко чи Олександр Луцький, який був членом ОУН з 1930 року і потім воював в УПА…
Співець лівих поглядів чи проґресивний філософ?
Степан Тудор (справжнє прізвище Олексюк) походив зі священичої родини, з Бродівщини, що на Львівщині. Здобув освіту філософа у Львівському університеті й належав до відомої у довоєнному Львові Львівсько-Варшавської філософської школи Казимира Твардовського.
Для багатьох, хто застав період радянської пропаґанди, Тудор — радянський письменник, творів якого вони, ймовірно, ніколи не читали. Совєти свого часу «розкрутили» його роман «День отця Сойки», який трактують як антиклерикальний. Але варто ще й знати (надто в комісії, яка ухвалює відповідальні рішення щодо знесення пам'ятника) історію цього роману.
Отже. Писати роман «День отця Сойки» Олексюк почав у 1930-х роках. Перша його частина була готова, а друга — далека до завершення. Автор ніколи не оприлюднював цілісний роман, це вже після війни совєти знайшли понищений рукопис першої частини і машинопис тієї ж таки першої (в іншій редакції) та незакінченої другої частини. Все те скомпілювали, причому по-варварськи змінюючи текст…
Цікаво, що кілька вступних сторінок цього роману Тудор опублікукав в альманахові «Поцейбіч» (1934), який став своєрідним маніфестом колишніх членів лівацької літературної групи «Горно» проти нової сталінської політики на Україні. Тверді комуністи П.Козланюк і Я.Галан у своїй манері затаврували «відступників»: «Альманах "Поцейбіч" випустили шахрайством замасковані націоналісти, щоб під маскою горнівської ідеології... пройти в робітничо-селянськї ряди на зах.-українських землях з метою дворушництва й націонал-фашистського шкідництва», «...згаданий «альманах» є ділом агентів Коновальця, які ще за існування "Вікон" усіма засобами намагалися саботажувати роботу "Горна" й звести її в болото українського націоналізму».
Ще один з головних закидів на адресу письменника — участь у Народних Зборах, а також нібито співпраця з каральними органами. Про Народні Збори ми вже згадували. А щодо іншого, то Назар Олексюк, для якого Степан Олексюк є рідним братом прадіда, стверджує: це не більше ніж міф, який не має підтвердження.
«Я не захищаю пам'ятник. Але мене вражає велика хвиля міфів щодо Степана Тудора. Наприклад, є міф, що в день загибелі вони з Гаврилюком нібито йшли в НКВД і несли розстрільні списки львівської інтеліґенції. Це абсолютний міф, і мені як родичу це дуже неприємно. Жодних документів про це немає. Він також не був членом комуністичної партії, як про це часто говорять. У Польщі це взагалі був прямий квиток до тюрми. Ще є міф, що він нібито, будучи у полоні, працював з НКВД. Але тоді він не мав би шансу поновитись в університеті і захистити дисертацію. Комусь, напевно, вигідно ширити такі міфи», — прокоментував «Z» Назар Олексюк.
Про непідтвердженість багатьох звинувачень каже й відомий літературознавець, професор Микола Ільницький:
«Це був дуже освічений і дуже талановитий чоловік. Пам'ятник є мистецьким твором. Його статті, новели, роман — це дуже талановиті речі. Я не бачу підстав знімати його пам'ятник. Він друкував дуже хороші статті про Антонича. Мені здається, що він має заслуги перед літературою. Щодо антицерковної діяльності, йому справді закидають роман "День отця Сойки". Але це перший роман внутрішнього монологу. З художньої точки зору — це високовартісний роман. А неґативні церковні герої ще нічого не означають».
Щодо розстрільних списків, зазначає Микола Ільницький, немає жодного документа, який би це підтвердив.
«Це лише розмови, жодних документів мені ніколи не довелось бачити. Натомість фактом є те, що Тудор був дуже начитаною людиною, цікавився не лише марксистською філософією, але і поглядами Рассела, Ніцше, дотримувався позитивіських поглядів. У ХХ столітті ми мали немало письменників і митців у світі, які поділяли ліві погляди: Андре Бретон, Луї Араґон, Альберт Камю, Пабло Пікассо, Сартр. Вони не заслуговують такого ставлення», — переконаний професор Ільницький.
Фондове майбутнє
Проблему пам'ятника Степану Тудору можна вирішити дуже просто, вважає Назар Олексюк. Він пропонує замінити на пам'ятнику псевдо Тудор на справжнє прізвище — Олексюк.
«Так він відомий як учасник українсько-варшавської філософської школи. Тудор — це було псевдо, і воно асоціюється з письменником лівих поглядів», — пояснює родич письменника.
Однак у міській раді кажуть, що такі пропозиції не надходили, тож такого варіанту робоча комісія не розглядала.
Попередньо робоча група вважає за доцільне передати пам'ятник в один з музеїв міста як музейний експонат. Наразі в міській раді опрацьовують питання, куди саме віддати пам'ятник. На прикметі є три варіанти: Національна ґалерея мистецтв, Національний музей Шептицького і музей «Територія терору». За інформацією від директорів усіх трьох установ, прийняти в себе пам'ятник готові Національна ґалерея та Національний музей, але лише у фонди. Місця в постійній експозиції для твору Крвавича, попри його мистецьку цінність, в музеїв немає. Тимчасом комплекс «Територія Терору» відмовляється приймати пам'ятник у себе.
«Нам його ніхто не пропонував. Але ми і не можемо його прийняти, він не відповідає нашій концепції», — сказав у коментарі в. о. директора Володимир Довжинський.
«Остаточне рішення ухвалюватимуть депутати Львівської міської ради на підставі рекомендацій комісії», — каже «Z» начальник управління культури Львівської міської ради Михайло Мороз.
09.06.2016Предметом, нашої любови була — очевидно — вільна Україна. Але в любовній практиці принимала вона супроти нас обличча безмежної, сірої маси. Ставав ото хтонебудь із нас перед нею й витягав до неї на долоні своє горюче серце.
Тимчасом піднімалася з товпи чорна, тверда долоня й накривала те серце вонючою фронтовою папахою. Зза папахи дивились холодні, насмішливі очі. Можна було вмерти від цього.
(Степан Тудор, 1927 рік)