Сто років тому (в січні 1916-го) полишив цей світ видатний український письменник-гуморист Лесь Мартович. Про те, як сучасники згадували класика української літератури в тодішній пресі.
***
Д-р Лесь Мартович, український письменник, помер в селї Погариску Равського повіту, де по випертю російської інвазії був комісарем для контролї збіжа. Похорони відбули ся при участи місцевого населеня і довколичної інтелїґенції як духовної так і світської, а також гуртка полонених російських жовнїрів Українцїв, які свому управителеви і просвітителеви віддали останню прислугу, В. Й. П.! (Отсю звістку, без поданя дня смерти і похоронів, дістали ми в останній хвилї. Нарис про Покійного як письменника подамо завтра. – Ред.)
[Дїло, 27.01.1916]
Лесь Мартович
Михайло ЛОЗИНСЬКИЙ
В нашій уяві, в уяві тих, що їх знали, жили з ними, дорожили їх творчістю, так вони оба сплели ся, що тепер, коли один з них закінчив свій житєвий шлях, здається ся, що не можна писати про одного, не згадавши про другого.
Мартович і Стефаник.
Оба селянські сини з снятинського повіту. Оба ходили в один час до ґімназії в Коломиї, товаришуючи. Оба захопили ся радикальною пропаґандою. Оба мусїли за "полїтику" покидати коломийську ґімназію й опинили ся в Дрогобичи, де завдяки батьківській опіцї директора Олександра Борковського "полїтика" не перешкодила їм дійти до матури.
Потім розійшли ся.
Стефаник до Кракова студіювати медицину, а опісля вернув до рідного села.
Мартович пішов на права, що стало для нього рівнозначне з вандрівкою по цїлій українській Галичинї, то в характері кандидата адвокатури, то полїтичного аґітатора, то письменника, що приїздив відпочивати до своїх приятелїв, то в кінци господаря, що управляв земельним господарством в посїлостях, які рівночасно парцелював, або – в останнїх місяцях свого житя – на становищи комісаря для контролї збіжа.
З упорядкованєм свого особистого житя Покійний не спішив ся. Мав вдачу бурлаки, який мало за себе дбає і на все має ще час. При тім усїм готовив ся до адвокатури, був доктором прав і де працював в адвокатській канцелярії, зискував собі славу солїдного і знаючого юриста.
Останні роки почав западати на здоровлю. До Львова, який все був неначе центром його житя, куди появляв ся все по коротшій чи довшій присутности, показував ся що раз рідше, проживаючи весь час у свого приятеля д-ра Івана Кунцева в Улицьку зарубанім в Равськім повіті. Там застала його зовсім недужого російська інвазія. По випертю її приняв місце комісаря для контролі збіжа в Равськім повіті, де й помер в селі Погариску.
Помер, проживши коло 45 лїт (докладної дати уродженя Покійного не знаю).
Як громадянин був Мартович письменником і політичним дїячем.
Вже згадувано, що за "полїтику" мусїв він переносити ся з коломийської ґімназії до Дрогобича. З дрогобицьких часїв оповідає директор Борковський, як Мартович серед шкільного року в VIIІ. клясї прийшов до нього і заявив, що виступає з ґімназії, бо – йдуть вибори і треба аґітувати. І що його не вговорював директор Борковський, він таки поставив на своїм і докінчив ґімназію аж слїдуючого року.
Полїтичною дїяльністю займав ся як член української радикальної партії. В молодших лїтах усе виїздив на виборчу аґітацію за партійними кандидатами. Пару разів редаґував також партійний орґан "Громадський Голос". Писав популярно-аґітаційні статї, порозкидувані в радикальній пресї. Одна з них, "Реформа подружного закона", вийшла окремо.
Полїтично-аґітаційні мотиви зустрічаємо також в його письменницькій дїяльности, – ще згадати з початкових творів "Не читальник", "Лумера", "Іван Рило"; з пізнїйших "Війт", "Смертельна справа".
Говорячи про лїтературну творчість Мартовича, знов не можна не згадати про них обох, про Мартовича і Стефаника.
Були се дві найбільші лїтературні індивідуальности, які виринули майже рівночасно в нашій лїтературі під кінець 1890-их рр. Майже рівночасно Стефаник видав першу збірку своїх нарисів "Синя книжочка", а Мартович помістив у "Лїтературно-Науковім Вістнику" оповіданє "Мужицька смерть", найбільше й найлїпше з усего надрукованого ним, яке здобуло йому літературне імя не тільки в нас, але також появило ся в перекладах на чужі мови.
Обома однаково інтересували ся ті з нас, що знають вагу лїтературної творчости; однаково нетерпеливо ждали, що котрий з них пише...
Оба малювали село. Стефаник ставив перед наші очи траґедії хлопської душі. Мартович малював будні хлопського житя, де сумне й веселе, поважне і сьмішне, гідне признаня й осуду сплітало ся в один живий образ.
Писав Мартович не богато. Всего дві невеликі збірки оповідань ("Не-читальник", накладом Українсько-руської Видавничої Спілки у Львові 1900, 9 оповідань, – і "Стрибожий дарунок і инші оповіданя", Львів 1905, накладом Вячеслава Будзиновського, 5 оповідань) та ще дещо розкинене в періодичних виданях.
Є в тім річи ріжної вартости, від викінчених студій як "Мужицька смерть" до річий писаних на швидку руку, або з полїтичною тенденцією, але в усїм видний великий талант, знанє людської душі і вмілість малювати її словами. Переважають сюжети з селянського житя. Нариси з житя інтелїґенції мають гумористично-сатиричний характер.
Останнїх 10 лїт Мартович нїчого не друкував. Але, на скільки можна було розвідати, не перестав творити. Працював над більшою повістю, писав оповіданя. В останнїх місяцях мав заінтересувати ся українськими селянами з Росії, які в характері російських полонених працювали коло землї під його управою, і писати з їх житя. В кождім разї оставив лїтературну спадщину, в якій повинно знайти ся щось цїнного, а може й найцїннїйшого з усеї його творчости.
[Дїло, 28.01.1916]
Лесь Мартович
Іван КУНЦЇВ
Кілька дат з житя. – Останні днї. – Лїтературна спадщина.
По похоронах пок. Леся Мартовича я почав було писати посмертну згадку, та довідавши ся, що звістка для часописий вислана вже всім нашим, при теперішних відносинах комунїкації чекав доти, поки дочекав ся перечитати ту звістку надруковану. Маючи тепер змогу доповнити сї згадки кількома сухими фактичними згадками, подаю їх до публичного відома.
Покійний родив ся 12. лютого 1871 року в Торговици городенського повіту. Від дитинства товаришував з Василем Стефаником, який певно подїлить ся своїми споминами із ширшою громадою.
Заробляючи на кусень хлїба, тиняв ся покійний уже від початку унїверситетських студій в адвокатських канцеляріях на провінції та вів деякі з них зовсїм самостійно – не слухавши ще навіть викладів обовязуючого права. За теж і його правничі студїї, розпочаті 1891 року в Чернівцях і скінчені по довших та коротших перервані у Львові, тривали кільканайцять лїт; впрочім всї іспити складав з відзначенєм, юрист був знаменитий, теоретично підготований і практично вишколений. Вже як формально управлений кандидат адвокатури працював якийсь час у канцелярії адвоката д-ра Костя Бірецького в Щирци коло Львова, де і вперве виступила у нього придбана серед невідрадних обставин жолудкова хороба (боляк, ulcus ventris), яка відчувалась чим раз частїйше тай остаточно звела його в могилу.
Нездужаючи з більшими або меншими перервами від осени 1911 р., Покійний не міг систематично працювати. Написав більшу повість із житя галицької інтелїґенції та вислав її був до редакції "Л[ітературно]-Н[аукового] Вістника", де мала небавом друкувати ся, та я намовив його, щоби відібрав рукопись і ще раз по упливі певного часу перечитав. Бо знаючи нахил покійного до сатири, я бояв ся, що річ хоч закроєна поважно, то писана в часї хороби, часами прямо серед фізичних болїв, може вийти скарикатурованою. Кромі того написав ще кілька дрібнїйших річий. Все написане приготовив був до друку переписуючи на машинї. Поза тим всїм був однак уже людиною зломаною та хоча дав ся ще намовити до докінченя докторських іспитів на весну 1914 р., нїяких ширших плянів анї що до особистого житя анї що до будучої творчости не хотїв обдумувати. Навіть не хотїв більше обговорювати думки, киненої при писаню на піддашу "Народної Торговлї" у Львові оповіданя "Мужицька смерть", – викінчити його на трильоґію (перша ґенерація: смерть панщиняного мужика, друга ґенерація: спролєтаризований мужик, третя ґенерація: мужик будуччини, обновлений).
За те до всїх проявів умового житя, спеціально нашого публичного, відносив ся дальше з великим заінтересованєм, читав дуже много з областий ріжних наук, а підчас інвазії зачитував ся купами ґазет, снував всякі комбінації про нашу будуччину та нїколи не тратив надїї.
На жаль, інвазія, хоч дала Покійному невичерпане жерело спостережень на людськім матеріялі з обох боків бувшого кордону та сильно збогатила його і так незвичайно обширні відомости фільольоґічні і етнопсихічні – зменшила близько на половину його недруковану спадщину. При вчиненім у моїй хатї салдатами погромі в дни 13. вересня 1914 всї рукописи Покійного опинили ся на подвірю, в городі, в садї, на слотї, порозкидані і потоптані салдатськими чобітьми. Визбирані потім картки виказали вже много браків. В цїлости остала згадана висше повість (з віддертим заголовком і половиною першої картки, заголовка я не можу собі пригадати) та коротші оповіданя: "Народна ноша", "Пророство грішника" і "Жирафа та Ладо". З инших оповідань та драматичних нарисів остали лише всякі уривки. Покійний не зібрав ся вже повикінчувати їх на ново.
Натомість є слїди, що Покійний щось писав у послїдних місяцях, і то на інвазійні теми, однак пошукуваня видали дуже малий результат (дві-три карточки окремих рукописий) та не знати, чи не пропали де цїлі рукописи.
Помер самітно і досить несподівано, бо стан його здоровля в послїдних місяцях був значно поправив ся. Хорого доглядали підчинені, полонені мужики-салдати з Катеринославщини, серед котрих остала згадка про "доброго пана", що любив з ними балакати і жартувати. Смерть захопила його дня 11. сїчня 1916 з полудня в опущеній та знищеній сільській школї покиненого переважно мешканцями Погариска, а 13. сїчня смерком у сусїднім також людьми покиненїм Монастирку на склонї цвинтарного гроба виросла ще одна воєнна могилка...
Дня 31. сїчня мав Покійний ставитись до загального ополченя як заступник офіцира з давних часів. Лиха погода і тяжка комунїкація спричинили, що похорони були дуже скромні: три сусїдні священики, три місцеві панї, два замісцеві світські інтелїґенти, три салдати та громадка місцевих селян, а радше селянок, явили ся віддати послїдну прислугу.
Нехай же хоч твори його духа зазнають лїпшої долї як їх творець!
30. сїчня 1916.
[Дїло, 2.02.1916]
Перший твір Леся Мартовича
Василь СТЕФАНИК
Лесь Мартович родив ся 12/2 1871 р. в Торговици, городенського повіта, де його батько Семен був писарем громадським. Мати його походила з Буковини. В родинї було три доньки і син одинак «Олєсь». Старий Мартович з малку служив наймитом по господарях, сам серед злиднїв навчив ся читати і писати і потім став писарем. В тоті часи батько Мартовича був взором порядного, непідкупного громадянина і його село. Торговиця нїколи не голосувало на «панів». Маєток у них був невеликий, коло пятнайцять морґів поля, гарна хата на три кімнати, садок і пасїка. І сей маєточок старий Мартович здобув своєю солїдною працею без нїчиєї кривди. Мати Леся померла десь з початком 90-тих років, а батько, здаєть ся, 1910 р.
Як я 1883 р. прийшов до першої кляси ґімназияльної в Коломиї, то Лесь Мартович був тодї вже в другій клясї. Близше ми зійшли ся аж в 4-тій клясї в тайнім кружку коло великої скрині, яка містила понад триста «заказаних» книг. Тодї ми читали ті книги, а мало вчили ся. Мартович був надзвичайно здібний і дома нїколи не вчив ся, а що був і сьміливий, то сварив ся з професорами, а навіть кидав в них книжками! Через те товариші його шанували, а любили за його веселу вдачу і ще за ті дотепні оповіданя, які він видумував. Лежить бувало на ліжку лицем до стїни і сам до себе сьмієть ся і аж потім оповідає.
Як в Коломиї осїли на стало пок. директор «Гуцульської Спілки» Ілярий Герасимович і Др. Северин Данилович, то цїлий наш тайний кружок пристав до них. Що сьвята і недїлї члени кружка розходили ся селами по читальнях, аби читати й аґітувати.
Під сю пору, десь 1889 р. Мартович написав свою першу новельку «Рудаль» себто Рудольф, про якого наші селяни тодї богато говорили, що він не вмер, а ходить поміж народ «практикувати». На вакациї того року приїхав до о. Кир. Гаморака до Стецеви в Снятинщинї пок. Михайло Павлик. Ми його, очевидно, зараз найшли і Мартович перечитав йому свою новельку.
Поводженє було велике, Павлик дуже похвалив новелю і казав її надрукувати. Новелю охрестив Павлик на «Нечитальника», а що я давав гроші на друк, дописав єще: видали русівські читальники. Гроші я видурив від своєї неб. мами і ми поїхали до Черновець до друкарні п. Чопа і там дали скрипти. Кілька місяців пізнїйше ми мали в руках тонїсеньку, блідо-блакитненьку книжечку «Нечитальник» і розпродували, а що виторговували, то проїдали, бо тодї трафила ся нам дуже скупа господиня. Крім сеї новельки Мартович писав єще богато віршів то проти учителїв то проти Господа Бога, яких нїколи на друкував.
В р. 1890 він через конфлїкт з професорами покинув коломийську ґімназию і перенїс ся до Дрогобича, де був директором Олександер Борковський. Я лишив ся в Коломиї і, аж як мене вигнали з ґімназиї за політику, (тодї нас вилетїло за те саме двайцять), тодї і я в р. 1891 перейшов також в Дрогобич до Мартовича. В Коломиї лишив ся і провадив кружок наш приятель Левко Бачинський.
В Дрогобичи ми оба здали матуру 1892 р. завдяки опіцї директора Борковського, який не давав нас вигонити з ґімназиї інспекторови Іванови Левицькому. По матурі Мартович разом з Левком Бачинським записали ся на права в Чернівцях, а я відлучив ся і пішов на унїверситет до Кракова...
Від унїверситетських часів почало ся Мартовичове бідованє. Батько не міг йому нїчого давати, постарів ся, повивіновував доньки, а син дістав (13/1 1916) своє віно від української громади – тиху передчасну могилку десь оттам поверх Львова.
Та про се иншим разом будемо говорити.
У Відни, дня 25 жовтня 1916.
===========================
«Крівавого року». Віденський ілюcтраційний альманах на 1917 рік. (1916), с. 163–165
Людміла
Василь СТЕФАНИК
(Із споминів про Леся Мартовича).
При кінці минулого літа мав мене відвідати в Русові мій приятель Лев Бачинський. У хаті підбілювали та прятали, чекалося на гостя.
Вечером, як стемніло, ненадійно прийшла до мене... Людміла, наймолодша сестра пок. Леся Мартовича.
Пане Стефаник, можеби Ви мені помогли що, аби мене прийняли до шпиталю в Снятині, бо я дуже хора, ревматизм мучить мене. Платити не маю чим, бо я дуже бідна.
І подала мені: Certyfikat przynależności, mocą którego gmina Targowica stwierdza niniejszem, że Ludmiła Krzanowska-Lewandowska, lat 46, rel. gr.-kat.; stan: wdowa, zatrudnienie: zarobnica –posiada w tej gminie prawo przynależności.
Добрі люде знають, як мало радости є на цілім світі, та цей „Certyfikat“ і хора Людміла мене дуже засмутили. Багато літ минуло, як ця zarobnica, наймолодша між дітьми Семена Мартовича, зривала нам, ґімназистам, найкращі яблока в їх гарнім саді. Хатка біленька, на три кімнаті, з рундуком на переді, і пасіка ще, та достаток середнього господарства.
Батько родини, Семен Мартович, був писарем у Торговиці та в сусідних селах. Чоловік наскрізь розумний і чесний. Оріґінальне ціле його життя було. Вродився в жидівській фамілії, прийшла мачуха і відігнала від хати. Служив довгі роки наймитом у господарів, сам навчився між людьми читати й писали, врешті вихрестили його і так він поволі увійшов між господарів, як рівний. Купив коло 15 морґів поля очевидно, не зараз і оженився на Буковині і жив мирно, а навіть і вигідно.
Найстарша його дочка, Марія, одружилася з учителем Стефановичем і виховала багато дітей, які все брали дуже живу участь в українськім житті. Друга сестра Леся Мартовича, Вікторія, віддалася за учителя Новодворського.
Одинак „Олєсь“ учився в ґімназії в Коломиї, а скінчив у Дрогобичі і ми три, Лев Бачинський, Мартович і я, приятелювали з собою та ходили через вакації до Торговиці до Серафинець (до Бачинського) і до Русова, до мене. І тепер я не можу забути того щастя, яке нам давав Лесь Мартович своїми ґеніяльно злосливими оповіданнями. Найрадше перебували ми в Серафинцях, бо мати Бачинського провадила дім вже на інтеліґентську стопу.
Скінчивши ґімназію, я пішов на університет до Кракова, а Бачинський з Мартовичем студіювали право на університеті в Чернівцях; По всіх студіях почалася мандрівка Мартовича по адвокатських канцеляріях. Деякий час редаґував „Громадський Голос" у Львові.
Бачинський приїхав до Русова. Людміла, запрошена мною, прийшла також того дня. Сидимо всі троє, Мартовича заступає його сестра.
Чого ви так посивіли, п. Стефаник, а чого ви так похилилися, п. Бачинський?
Ми махнули рукою. Це була відповідь на питання Людміли.
Хата ся, біла колись хата Мартовича розпалася, садок вирубаний в пень, бжіл нема, діти хоровиті.
З цілої родини кінчила Людміла я одна лишилася. Родичі давно в гробі. Мій брат і сестри також пішли на вічний супочинок, так і не маю нікого, ні ради, ні поради... І коби хоть могла пацятко купити!..
Нам обом безконечної сумно. Бачинський дає їй грошей, обіцюємо старатись для неї за твори її брата, дістати які гроші на корову.
Мій Боже! Чи ґеніяльний письменник, покійний Лесь Мартович, не годен ізза гробу дати своїй сестрі корову?
Ех, ви видавці та приятелі! читачі і не-читачі! читаюча й нечитаюча українська громадо!..
==========
«Громадський голос», 1927, 8 січня.
Лесь Мартович
Михайло ЯЦКІВ
От, що лиш сонце з-полудня – орач упав – остав ся самітнїй плуг на свіжій ораници.
Життє Мартовича – се типове життє українського письменника, що вріс глибоко корінем в народню почву. Гурт приятелїв, принагідний гумор, артистична фантазія, блиск волі, поза тим сїрий, безпросвітнїй степ, мелянхолїя, буденні турботи, нудьга, хороба і несподївана, тиха кончина в далекій закутині.
Так достойно минають ся у нас найбільші люди. Франко, Павлик, Мартович – се ті прокляті історії байдужности нашого загалу, які Каіновим пятном падуть на голови вузкоглядних двигарів і остануть плямою ганьби на будучі віки.
Що-ж з того, що тов. Ікс дістане на старі лїта Іnvаlіdеngeld, а тов. Іпсильон скоротає свою старість в голодї?
"Навіть пес у доброго ґазди має на старість свій ласкавий хлїб” – слова покійного Павлика. А де і яка та опіка була, коли поет, чи инший робітник на народнїй ниві за молодих лїт тратив свої сили в голодї і нуждї?...
Доба европейського романтизму в штуцї перейшла у нас безслїдно, нові, натуралїстичні напрямки в науцї і письменстві перевів Драгоманів, Павлик і Франко і тою дорогою пішло молоде поколїннє. Упав вправдї клич: штука для штуки, але що в розвою жадного народа нема скоків, так і в нас треба було витревати ту конечну епоху. Годї вривати шлях та обминати полїтично-економічний ґрунт нашого народа, треба було висвітлити його в призмі новітнїх, соціольоґічних наук і промостити сей напрям як природну послїдовність в культурнім розвою. Треба було нераз зречи ся передчасно клича: „штука для штуки" і гартувати епічну сталь на аґітаційний молот і популярний джаґан, який гатив би моральну гниль і старі мури пересудів, очайдушности та полїтичної неволі.
Се передовсїм зрозумів Мартович і чого не зуміли би найсильнїщі, агітаційно-популярні статтї, те перевів він з розмахом і чільним мистецтвом. „Смертельна справа", „Хитрий Панько", „Ось поси моє" то яркі документи часу, огненні стовпи, що будуть довго бити попалом на овидї українського неба. Гіркий глум і понурий зойк лунає з тих простих картин, безпросвітнїх і твердих як хлопська доля. На трицятьпятьмілїоновий народ, на сей океан неволї і горя – двацять письменників того рода творчости, що Мартович в сьому відломі – за мало. Тим часом йому самому годі було дихати. Мартович попри Стефаннка, як оден з найкращих знавців мужицької душі, мав незвичайно багате поле і саме тепер можна було надїяти ся його обильної видатности. Тимчасом стало ся велике нещастє, в Мартовичу втратили ми більше, ніж би се нині хто небудь міг оцінити. Хто знав його багату, могучу душу, знає і те що він зміг би був ще дати.
Тяжкий удар, велика втрата.
Саме число його приятелїв, що найкращих дїячів і характерів, свідчить, чим був для нас Мартович.
Се його перша цїха як чоловіка і робітника, що свій труд і досвід з радикальної ниви перетоплював в лїтературній формі.
Тепер перейдемо до його другої цїхи, до чисто-артистичної творчости.
Мартович це був ідеаліст, не любив мужика слїпо, він любив його тверезо, здорово і сильно як сам мужик свою власну дитину. Щоби щось так любити, треба його знати, знати, розуміти, відчувати і тут Мартович попри Стефаника був найбільший. Оба доповнювали ся, щиро гармонізували зі собою. Третій, молодший, Черемшина гарно підходив до сих обох своїми „Карбами".
Одним з найбільших, друкованих дотепер творів по формі та обробленню, се оповіданнє п. н. "Мужицька смерть", яко дочtкало ся перекладів на чужі мови. Захоплена тут ширша сфера мужицького, побутового життя і світогляду, виказує оригінальні способи питомого Мартовичівського пера. Тих окремих цїх стилю розгинано цілими акордами в його оповіданнях. Ядерний опис, переплїтаний живим діяльоґом в чистім дусї мужицьких характерів, дає сьому творови незалежно. гарне становище в нашій літературі.
Найвище, по моїй думці, станув Мартович дотепер в своїй найновійшій збірцї з 1905 р. п. н. „Стрибожий дарунок".
Досї стрічали ся ми у нього з щирими жемчугами, переваженими часто обсерваційним матеріялом, тут маємо вповнї опановані, мужеські твори, які підходять під міру вимогів строгої, клясичної критики, а навіть що до сили та артистичної стійности не багато рівних собі мають між творами того рода в цїлій новітній, європейській літературі.
Перше оповіданнє п. н. „Стрибожий дарунок" попри ориґінальну, цїкаву концепцію з области фантазії, переведене з незвичайним поглибленнєм тверезої, мужицької психольоґії і своїм ріжницьованєм характерів та видержаною мірою артистичного оброблення належить до архитворів не тільки Мартовичевої, але всеї нашої нової, артистичної продукції. 3 рідкою мистецькою простотою (се велика і трудна справа!) остане сей твір також своїм глибоким змістом як цінний документ.
Друге оповіданнє „Відміна" входить в несамовиту закутину душі сільського підростка Микитки. Цїла сцена на тлї cлітного дня і сїрої нудьги, змальована з оригінальним розмахом, зацїкавлює чортівським вибриком в творчости Мартовича.
Образок з життя сільських хлоп'ят, під марним, безпретенсійним наголовком "Гарбата" переливає ся в найнїжнійшйших красках здерженого лїризму і творить зовсїм окремий жемчуг в писаннях Мартовича. Годї переповідати зміст сього оповідання, раз що у Мартовича, як у кождого сильного письмненника, не легко, а по друге, не стоїгь на меті моєї смутної згадки.
Пригадаю лиш на пробу, як тут Мартович орудує малярським змислом:
„Старшенькі хлопці ховали ся за дерева, борзенько підбігали під инше дерево поволіи посушиш ся наперед. Митруньо – ж ішов на виду попри кущі рож. Крайка випала йому з рук, але він не зважав на те, лиш набирав повні жмені білого цвіту, що обпав із дерев, підкидав той цвіт до гори й тїшив ся, що платочки цвіту неначе рій білих мотилїв літали в воздусї й лягали на траву. Хоч і не знав ховати ся Митруньо, а все таки нїхто-б його не зазирив із далека. Заступали його китицї червоних рож і платочки білого цвіту. Його червоні личка мішали ся з китицями рож, а білу сорочечку не можна було доглянути поміж роєм білого цвіту".
„Пращальний вечір" з життя середньої інтелїгенції, як всї инші оповідання з тої области, має в собі окрему характеристику Мартовичевого пера. Тут бачиме, як здоровий мужик-обсерватор глядить на чужий для себе осередок й які рефлексії переймає під його впливом. Ось зразок згризної, клопітливої непорадности:
"У четвер у вечір пращали пана директора.
Дуже то не милий припадок, як тебе при людях сварять і плюгавлять. Усї ззирають ся на тебе, посмішковують ся, а ти червоній ся й відгризай ся, як знаєш. Але ще не милїщий припадок, як тебе при людях хвалять, хоч нема за що. Бо тут ти й відгризти ся нічим не годен, лиш маєш слухати, червонїти й пріти. Ти знаєш, що там із заду кождий сміє ся над тобою, але ти маєш мовчати та ще потім і дякувати. Стоїш на позорищи, а на душі тобі так, як би тебе карали привселюдно на розхідній дорозї". І т. д.
„Пан директор дивив ся на тілько людий, святочно одягнених. І здавало ся йому, що видить перед собою найтяжчих ворогів".
Директорови здавало ся, що кождий тон із того многая лїта буде для него як камінь у голову. Бо він сам був співак і знав, що співати в гуртї з другими, се не велика штука; але стояти з боку й вислуховувати пісню, а при тім не знати, де подїти руки, як голову держати та що робити ногами, оце – прикро".
„Смирний як овечка неначе просив ся: Що я вам винен, чого ви хочете від мене?" і т. д. і т. д.
Справді характеристичне се немилосерне видержаннє старокавалїрської стидливости в дивацькім, мужеськім тонї Кнута Гамсуна.
Симпатична неповоротність. Подана вона й в инших оповіданнях з того обсягу: „Кадріль“, „Булка", „Нічний гість", „Перша сварка", „Ян“, а навіть в оповіданню п. н. „Квіт на пятку“.
В останнїм нарисі „Грішниця" дотулює Мартович з хистом Достоєвського пекучих ран совісти у хорої мужицької жінки і протиставить з великим почуттєм гармонії щире, вирозуміле серце її чоловіка. Цїлющою полекшою горячих сльоз втихомирює тут Мартович тремтюче марево сновиди серед болїв тїла і терпіння душі.
„А я тобі подам усе готове під руки, аби ти й пташачого молока забажала, Аничко ! а подиви ся-ж весело на мене. Не будеш уже журити ся ?
– Не буду!"
Так замирає плач ангела в просторі, кануть метеори, конають перстенї на глибинї – так втихомирили ся багаті струни Мартовичевої душі.
[«Шляхи», ч. 5, лютий 1916]
04.02.2016