["Червоная Русь" против "Дѣла" в оборонї "язичія".]
"Червоная Русь" в ч. 161 і 162 дуже "збѣснувалась" нашою приміткою до Конкурсу Бурси св. О. Николая в Станіславові, де ми строго скритикували "язичіе" того Конкурсу і "язичіе" се назвали скандалом, якого би у нїякого инчого цивілізованого народу не могло бути.
Ми дуже вирозумілі на хиби язикові у пишучих Русинів, прощаємо дуже богато, але ж мусить бути якась границя. А границя нашої вирозумілости мусить кінчитись там, де руска институція, удержувана галицко-руским народом і служача до виховуваня та веденя молодежи, розписує Конкурс в такім язицї, якого на світї нема, бо анї в рускім, анї в россійскім, анї в церковно-славяньскім, а в огидній мішанинї руско-россійскій, в такій мішанинї, якою пишуть в Россії урльопники. Досить сказати, що в Конкурсї, о котрім бесїда, находить ся звиж 150 — кажемо сто пятьдесять похибок против руского язика і правописи! Ну, кождий признасть, що сего добра вже за богато, est modus in rebus... У кождого инчого народу щось подібного було би неможливе. А ми ще на примірах з того Конкурсу доказали, що автор умисно силував ся калїчити красний наш язик і зводити єго до крайного вже абсурду. "Язик — то душа народу", казали наші батьки з 1848 року і зовсїм справедливо. Знищім язик, а й душу питому виженемо з народу. Длятого святим обовязком кождого патріота єсть — стояти на сторожи свого язика. Ми, яко вираз прилюдної гадки, мусимо тим більше почувати ся до сего обовязку і нїколи єго не зречемо ся: ми стояли, стоїмо і будемо стояти усе на сторожи язика руского против кождого — чи чужинця чи свого, — хто би в якій-небудь шкідний спосіб посягнув на той язик, дорогій скарб переданий нам нашими предками, окуплений величезними жертвами, записаними кроваво на картах нашої исторії. Ми зарівно стаємо і ставати будемо в оборонї тої дорогої спадщини по предках наших — без огляду на то, хто посягає на ті святощі: чи якій нужденний запроданець-перевертень, котрий з огидженя свого рідного язика має свою екзистенцію, — чи чоловік з характером або й поважна институція, котрі не мають на тілько сорому і на тілько здорового змислу, щоби пізнати, що язик рідний треба шанувати і цїнити високо, бо язик — то "дар Божий, і дар Божий великий!" — скажемо словами нашого поета.
Містячи свою примітку до Конкурсу Бурси станіславівскої, ми знали, що тим порушимо шершеняче гнїздо у Львові і що оно в своїм орґанї вержесь на нас без памяти. Але дарма: боятись вовків — в лїс не йти? Впрочім, де йде о таку святу справу, як рідне слово, рідний язик, там кождий щирий Русин повинен не устрашитись нїчого в світї, повинен підняти всяку борбу.
Отож "Червоная Русь", навівши нашу примітку дословно і в цїлости, — спаси Біг їй за се одно; бо кождий щирий Русин, хиба би вже не мав нї крихти серця до рускости а глуздів під чашкою, мусить признати нам правду, — почала, по свому звичаю, висновувати з тої невинної примітки страшенні річи, а запечатала одною новоупеченою клеветою на редактора "Дѣла".
"Цѣль примѣтки редакціи "Дѣла" — пише почтенний орґан того гнїзда, про котре ми висше згадали — не трудно отгадати". Ото "польская печать напала в послѣднее время на органъ учителей львовской акад. гімназії за то, что онъ солидаризовался съ проектованнымъ "примиреніемъ" партій и роздѣломъ Галичины и на что три сторонники того же органа отказались от участія в приготовленіи мицкевичевских манифестацій"... Отже щоби придобрити ся польскій печати, бо "нападеніе польскихъ газетъ могло би подѣйствовати на управителей вѣденского рептильного фонда",— товариство "Просвіта" на лоб на шию печатає Исторію Руси "для здѣланія конкуренції Исторіи Руси виданой Саввою Дудою, а "Дѣло", "чтобы не потеряти милости рептильного фонда", написало свою примітку до Конкурсу станіславівскої Бурси.
Отже "Исторія Руси", яку видає "Просвіта", і примітка "Дѣла", де була бесїда о чистотї руского язика і пересторога для членів Бурси станіславівскої, щоби через таке огидженє язика рідного, молодіж не зводилась на бездорожа — язикові і національні, — має мати звязь з подїлом Галичини і з похоронами Мицкевича! Особливо якось мусить функціонувати той мозок, котрий подиктував руцї такі карколомні комбінації, що пригадують приповідку: "вилїз на грушку, рвав петрушку, яка-ж добра цибуля!" — "Милость польска" чей же не здобуває ся такими средствами, як видаванє "Исторії Руси" для народу, анї як накликуванє до горячої любови та шанованя рідного руского язика, — а здобувавсь чим иншим: от н. пр. емфатичними "воскликами" Русина на публичнім зборі польскім: "Ja najstarszy dygnitarz polski! Ruś a Polska jedno ciało... rozrywać nie można..." На ті "восклики" писала ось ще перед кількома днями одна краківска ґaзета имни похвальні, а на Романчука, Вахнянина і Белея до нинї сиплять ся громи. Отже коли вже говорити о задобрюваню "милости польскої" або і о "фондахъ рептильнихъ", то треба вже шукати того всего не в тім боцї, де шукає "Червоная Русь", але близенько коло себе... Впрочім на темат рептильних фондів пригадаємо "Червоній Руси" польску приповідку: "kto jada flaki..."
Поминаемо деякі ще й инчі подібного крою инсинуації, про котрі шкода й говорити, а звернемось до того, чим "Червоная Русь" немов запечатала — з відповідним апльомбом — свої инсинуації, а именно до отсеї єї ново-упеченої клевети на редактора "Дѣла":
"Что понимаетъ п. Белей под выраженіемъ "бездорожа", мы не в состояніи себѣ пояснити [дуже сумно! бо в цілій примітці бесїда о рускім язицї в супротивности до мішанини язикової]... Быть можетъ, что п. Белей имѣетъ свою спеціальную "этику" и мы о томъ убѣждены, что онъ желалъ бы ту свою "этику" водворити между воспитанниковъ станиславовской бурсы. А принципы "этики" пана Ивана Белея извѣcтны намъ изъ издаванного нимъ в 1881 году журнала "Сьвіт", который похвалялъ в своихъ столбцахъ цареубійство!: Если того рода "этичныѣ принципы" хотѣлъ би п. Белей также между станиславовскими бурсаками водворити... то управительство того института... должно всѣми силами старатись о томъ, чтоби бурса та не сделалась прибѣжищемъ сторонниковъ цареубійства!"
Инсинуацію тоту і клевету приймаємо з повним холодом, бо знаємо, від кого. До "этики пана Ивана Белея" належить: "любити і шанувати свою рідну мову" і той пункт "етики" він рад бачити у кождого поодинокого Русина і в кождій рускій институції, отже висказав се і з нагоди Конкурсу Бурси станіславівскої. "Цареубійство" же зовсїм не належало і не належить до єго "етики". Цареубійства анї в 1881, анї в жаднім роцї не похваляв, анї не "хотїв би", щоби Бурса станіславівска була "прибіжищем сторонников цареубійств".
Щоби-ж з другої сторони читателї наочно могли пересвідчитись о "етицї" господина Маркова, наводимо дословно из "Сьвіта" (ч. 4 стор. 79 з року 1881) той єдиний уступ, де була бесїда о смерти царя Александра II., уступ написаний одним публіцистом з Россії. Уступ той звучить:
"Цїлий світ вразила вість, котру телеґрафічні дроти рознесли з надневскої столицї дня 13 (1) марта. Шестий замах на царя Александра IІ. закінчив ся страшно грозною розвязкою. Бомба россійского революціонера в оден миг перервала нить жизни всемогущого самодержця "всей Россії", позбавила рівночасно житя також одного з революціонерів — а других проводить на шибеницю...
Після звісної поговорки: Le roi est mort, vive le roi! — того-ж таки дня засїв на престолї царскім наслїдник убитого, Александер III. Сама отже зміна осіб і декорацій не так занимав уми людей глубше мислячих, як що инше. Кровава катастрофа петербурска занятна для кождого передусїм яко оден з епізодів не від нинї розпочатої борби між урядом а партією революційною. В тім именно головна вага страшної пригоди. Убійство царя єсть яскравою признакою внутрішного стану величезного царства — і хто нинї не завдав собі питаня: які се причини викликують таки прояви? хто з бючим серцем не слїдить за их током, хто не бажав віщувати з них о будучности як Россії, так і других народів і суспільностей, де може не так титанічна і грізна, а все таки безнастанно йде борба, відвічна борба Ормузда з Аріманом, світла з темнотою?...
Як всякій рух, так і теперішний революційний в Россії мусить мати свої причини.
Нас научено звати умершого царя "освободителем" селян і Славян, великим реформатором і великим монархом, котрого не могла оцїнити одна тілько жменя космополітичних нігілістів. Се неправда. Партія россійского руху — то не кілька обаламучених шибай-голов. Процеси політичні, котрі йдуть вже від кількох років неперерваним ланцухом, показали, що в нігілістичнім руху беруть участь численні одиницї з найосвіченійшої молодежи і робітників, як також з людей заможних. Процеси ті виказали, що люде, засїдаючі на лавах обжалованих, мають незвичайну силу волї і енерґії, они доказали нераз вже безмежного пожертвованя для идеї. В льохах тюрм, в норах сибирских та на шибеничних посторонках гине від многих лїт освічена молодіж россійска, котра не хоче вже підкладати шиї під ярмо старо-азіятского ладу.
Екстреми стикають ся. Коли отже стрічаємо в Россії таке сильне і безпримірне завзятє нігілістів, то в рівній мірі мусять там бути і страшно погані порядки і жорстокі насилля, викликуючі такій відпір."
Oтсe той уступ, де автор говорить о убійстві царя Александра IІ., а потім переходить уже до огляду єго т. зв. "реформ" і виводить, що в Россії в многих напрямах панує ще лад, як він називає, "староазіятскій", против котрого ведесь борба партії революційної. В такім дусї писали тогдї загалом независимі дневники і журнали европейскі.
Де-ж в тій статьї "пан Иван Белей похвалялъ цареубійство"?! Ба, чи "похвалялъ" чи нї, а "етика" у господина Маркова така Calumniare audacter, semper aliquid haeret...
За ужитє такої "етики" до оборони т. зв. "язичія" Kонкypcy Бурси станіславівскої не будуть вдячні господину Маркову навіть самі интересовані, бо они мусять признати, що за такий дивоглядний язик в відозві публичній треба справдї засоромитись, і ми певні, що на будуще о. Т.Шанковскій, яко предсїдатель Бурси, певно відмовить положити своє имя під публичне письмо, в котрім би на несповна стовпци находило ся звиж півтора сотки похибок против язика в правописи дорогого і красного нашого язика руского.
[Дѣло]
02.08.1890