Говорити про маму не можна без тата. Наша мама Ася (Іванна) Франко, донька Петра Франка, і тато Мирон (Мирослав) Галущак були нерозлучними ще з підліткового віку. А почалося все з Яворова, де дідо Oсип Галущак (татів батько) працював адвокатом. Саме він допоміг дідові Петрові Франку в пошуку праці. Тоді й познайомилися наші батьки.
Петро Франко (1890—1941)– Ольга Федорівна (Білевич) (1896–1987)
●— Віра (923–1996)– Богдан Сітницький (1914-1997)
●— ●— Надія (1950-2018)—Андрій Майкут (1944)
●— ●— Іванна (1952)—Михайло Міліянчук (1940-2003)
●— Іванна (1925-1978)—Мирослав Галущак (1925-1987)
●— ●— Люба-Ліда (1951)
●— ●— Петро (1954-2025)—Олеся Ярош (1966)
●— ●— Ірина-Орися (1957-1997)—Андрій Глинний (1956)
●— ●— Адріанна (1959)
●— ●— Маріанна (1961)—Мар'ян Йосипович Макаруха (1952)
Тато згадував, що коли почали наступати москалі, родина Галущаків зібралися виїжджати з України на Захід. На той час тато вже був залюблений в маму, тому постановив, що без неї не поїде. Таким чином Галущаки повернулися до Львова. Мама тоді ходила до Першої української гімназії. Відтак студіювала на хімічному факультеті Львівської Політехніки – мріяла бути хіміком, як і її тато Петро Франко. Тато також здобував освіту на Політехніці. В роки навчання були заанґажовані у бурхливе студентське життя. Обоє гарно співали, тато до того ще й грав на скрипці і цимбалах. Свої таланти реалізовували в студентському ансамблі, з яким їздили на концерти.
Іванна Франко, студенти політехніки, на цимбалах грає Мирослав Галущак (1947 р.)
Діда Петра Франка енкаведсти забрали на самі його Уродини 1941 року – під приводом евакуації. Відтоді за ним слід застиг... Баба Ольга Франко з Білевичів разом з доньками – Вірою і Асею – до кінця своїх днів чекала якоїсь вістки... Шукали, куди тільки не звертались, навіть до москви – надіялися, що знайдуть…, хоча би щось довідаються. Але, на жаль, цього не сталося...
Петро Франко
Дідо Петро був свідомим українцем і, як відомо, активним громадським діячом. Він не стояв осторонь тодішньої політики – писав про життя в окупованій совєтами Україні, зокрема – про Голодомор... Це й стало причиною його знищення. На жаль, не встиг скористатися запрошенням на роботу до Японії… Баба залишилася з шістнадцятилітньою донькою Асею без жадних засобів на існування – ані пенсії, ані зарібку. Тому мама, ще навчаючись, змушена була працювати. В 1950 році мама і тато побралися – підпільно взяли греко-католицький шлюб в хаті, а пізніше – офіційний цивільний шлюб, весілля справили в липні. Тато на той час вже закінчив Політехніку і, як одружувався, мав працю та міг утримувати родину.
Мирослав Галущак
Після смерти сталіна в Україні настало незначне потепління, розкидані по світі українці могли приїхати на Батьківщину. Однак дідову сестру тету Ганну Ключко-Франко совєти не впустили на святкування 100-річчя від дня народження батька – Івана Франка у 1956 році. Лише 1967 року їй вдалося приїхати з Торонта до Львова, тоді провідала й нас. Наступні відвідини України Ганною Ключко припали на 1971 рік. Тета Ганна мала теплі стосунки з бабою Ольгою та мамою – була вдячна за бабину допомогу її чоловікові Петру Ключку, коли той відбував увʼязнення на Лонцького. Часто згадували, як тета з синами чекали на чоловіка і тата.
Під час перших відвідин України 1967 року тета Ганна їздила до Одеси на запрошення Спілки письменників. Разом з нею поїхали баба з внучкою Орисею. Згодом котрийсь з письменників (на жаль, не памʼятаю, хто) присилав Орисі карточки: «малій Оришці від дядька…».
Після гостювання в Україні тета Ганна почала помагати нам, присилаючи пачки з всякою всячиною: хустками, матеріями (тканинами), волічкою (вовною)... і, навіть харчами. Особливо ми тішилися вишуканими подушечками і фартушками з клаптиків матеріялу в стилі пічворк. З присланих тканин та волічки мама нас обшивала, вʼязала светри, костюми, суконки, берети і шапки. Мама завжди була зі смаком вбрана і виглядала елегантно: торбинку підбирала до кольору мештів, носила стильні берети, які сама вʼязала. Пам’ятаю, як шила руками мені плащ на дощ з тої матерії, яку прислали з Канади – ґранатовий в білі цяточки. Матерія була груба, проґумована, я помагала мамі... Плащ вийшов чудесний.
Тета Ганна запрошувала до себе маму з Адріанною в гості на вакації. Але в москві відмовили у візі. Легше було навідатися в Україну тим, хто еміґрував на Захід під час війни. Вдалося приїхати маминим колєґам з Першої української ґімназії... Зрозуміло, що вони хотіли зустрітися – і з тими, що залишилися у Львові, і з тими, що повернулися з Сибіру. Місцем зустрічі була обрана наша гостинна вілла на Запорізькій. Це були незабутні стрічі. Попри все пережите, це товариство вміло бавитися – співали, жартували, згадували гімназійні часи…. Запам’яталося, з яким захопленням оповідали, як мама грала Мавку в «Лісовій Пісні» Лесі Українки в гімназії. Ми любили, коли до нас, за різних оказій, приходили гості. Баба Ольга на ті гостини завжди варила та випікала всякі смачні та вишукані страви. Коли хтось був з Заходу (з Америки), то навпроти нашої хати вдень і вночі чергував тайняк. Він постійно супроводжував товариство на віддалі декількох кроків, – коли йшли на прохід до парку.
Пригадую, як 1969 року зібралися в нас мамині колєґи з нагоди 25-ти річчя їхнього закінчення Першої української гімназії: Іван Прокопович, Левко Войташ, Роман Червінський (чоловік моєї хресної Уляни Баран), Омелян Гриневецький, тета Ліда Коць (хресна мама Орисі), Степан Ярема (хресний тато Люби), Олександр Вавринюк, тета Уляна Сітницька (вчителювала в гімназії); тета Стефа Мельник-Шеремета з Америки. Всіх зараз не пригадаю. Дехто прийшов з дітьми. Співали, веселились… Це було незабутньо. Життя маминих гімназійних колег було зразком гідності та любові до України. Всі вони, крім мами і Степана Яреми, пережили ув’язнення, табори чи, в кращому випадку, еміграцію. Завжди підтримували тісні контакти зі своїми гімназійними професорами та колєгами з Української академічної гімназії (УАГ). В 1975 році мама з гімназійними колегами відвідали професора УАГ Михайла Скорика, батька відомого композитора, в Дубині коло Сколього.
Наступний раз мамині колєґи зійшлися в нас вдома 1984 року на сорокарічний ювілей закінчення рідної гімназії. Були всі, крім тети Стефи з Америки, а також прийшов гімназійний колєга Іван Лонкевич та професор гімназії Василь Пронь. На той час мама вже відлетіла у вічність... Було приємно, але дуже бракувало нашої дорогої, веселої і товариської мами.
Батьки хотіли мати багато дітей. В той, нелегкий час 1950-х – це було відважно. Переважно в сім’ях було по двоє дітей. Наша родина була велика: 1951 – Люба; 1954 – Петро; 1957 – Орися (Ірина, по чоловіку Глинна); 1959 – Адріанна; 1961 – Маріанна Марʼяна, себто я (по чоловіку Макаруха). Батьки нас любили і виховували чесними, за заповідями Божими. Вчили нас любити Україну, нашу історію, пісню, літературу, мистецтво. Вдома часто співали – мама любила «Гуцулку Ксеню», а тато «Ой на тому боці там живе Марічка», дідо Осип співав «І шумить, і гуде дрібний дощик паде», «Гей видно село»…
В нашій родині було заведено ходити на різні концерти чи до театру. Тато купував річний абонемент і раз на місяць ми всією родиною ходили до Опери, де мали свою ложу, часом відвідували театр Марії Заньковецької.
Мама вирізнялася лагідністю, ніколи не підвищувала голос, говорила спокійно і тихо, ніколи не сварила нас, а спокійно пояснювала, що можна робити, а чого не можна. Натомість тато, котрий був справедливий і вимогливий, часом, як ми бешкетувати, міг і сварити нас. Мама нагадувала, що її тато Петро ніколи своїх дітей не сварив. Тому, коли наш тато за якусь провину нас шпетив, я сиділа і плакала за дідом Петром, якого ніколи не бачила, повторюючи, якби тут був дідо, то нас ніхто і ніколи би не сварив. А ми дітьми бешкетували, грали вдома в настільний теніс, в баскетбол, «кошиком» для якого служили складені двері, які були зашклені тонкими шибами з візерунком «мороз». Під час тих забав, ми багато чого в хаті понищили: порозбивали майже всі лямпи і шибки в міжкімнатних дверях, стіни пообмальовували. Зрозуміло, батькам тяжко було нас припильнувати, і за таке шибеництво мусили сварити, але не карали. Батьки часто їздили у відрядження, а нас пильнувала баба Ольга та нянька Ганя. Будучи вже старшими, збитків вдома ми не робили – були зайняті наукою та спортом. Тоді тато з мамою вирішили зробити ремонт цілої хати. Було то 1971 року, як я мала 10 років.
Діти Мирослава Галущака та Іванни Франко (1963):
перший ряд: Петро, Орися, Адріана, Маряна.
другий ряд: Мирослав і Осип Галущаки, Іванна Франко і Люба Галущак
Мама любила спорт, займалася великим тенісом та й нас заохочувала до спорту. Кожний з нас відвідував якісь спортивні секції. Я ходила на стрільбу з лука, Орися займалася великим тенісом, починала в маминого тренера – пана Кулечка. Відтак її діти – Маркіян і Теодор продовжили тенісну родинну традицію баби Асі та прабаби Ольги Франко з Білевичів. А тепер Орисині внуки Данило і Дарія здобувають успіхи на спортивних змаганнях.
Іванна (Ася) Франко
Батьки були віруючими і жили за заповідями Божими. До московської православної церкви зі зрозумілих причин не ходили. Але всі релігійні свята святкували: колядували на Різдво і малювали писанки та пекли паску на Великдень. На Різдво завжди була просфора, а на Йордан – свячена вода. Коли приїжджали колєґи з закордону, передусім тета Стефа Мельник-Шеремета, ми з мамою разом з ними ходили до латинської катедри.
Тато з мамою ніколи нікого не обмовляли і не критикували. Як і їхні батьки, завжди гарно відгукувалися про людей, часом могли жартувати з когось зі знайомих чи незнайомих, але без зла, пригадували смішні історії. Якщо мамі хтось дорікав, то спокійно сприймала, не маючи жалю чи образ ні до кого. Нам, дітям, не дозволялося говорити зле про інших, особливо про вчителів. Пригадую, як прийшла зі школи і нарікала на вчительку, то мама не підтримала мене. Вважала, що треба спокійно сприймати зауваження вчителів і слухати їх. Пригадую, як Люба, найстарша сестра, попросила мене піти з нею до магазину. Я пообіцяла, а потім передумала, то мама повчала – якщо вже пообіцяла, то мусиш виконати, або не обіцяй. Тоді я зібралася і ми разом з Любою пішли на закупи. Мамине повчання я передала своїм дітям. Коли просила свого сина Ірка (Іринея), щоби пообіцяв виконати прохання, часом він відповідав, що не може пообіцяти, оскільки не певен, що зможе виконати… В той момент я згадувала маму.
Пригадую випадок зі школи, яким трохи завдала батькам неприємности. В шкільному творі на тему творчости Шевченка я написала щось про москалів. З цього приводу маму викликали до школи, де мусіла вислухати скаргу про неправильне виховання – не в комуністичній пропаганді, а в націоналістичному дусі. Вдома мама спокійно зі мною поговорила – не все те можна говорити чи писати в школі, що можна вдома...
Мама і тато багато часу приділяли нашому вихованню. Як були ми малі, зазвичай мама читала нам перед сном книжки, вже старшим батьки рекомендували, що саме читати. Вдома в нас була велика бібліотека – стелаж з книжками від стіни до стіни, від підлоги до стелі – в кімнаті десь так 24-25 квадратних метрів. Мама мені радила читати свого улюбленого Джека Лондона, а ми мали всі 12 томів. Практично я все перечитала. Мама любила «Біле Ікло», а мені подобалася «Маленька господиня великого дому» – я мріяла бути такою, як виросту. А ще радила читати Гаррієт Бічер-Стоу: «Хатина дядька Тома», Шевченка і Франка ми читали обовʼязково. Мама знала майже весь Кобзар напамʼять. До речі, назвали мене Марʼяною за Шевченковим віршем: «Маленькій Марʼяні». Читали «Лісову пісня» Лесі Українки; «Коли ще звірі говорили» і «Лис Микита» Івана Франка, «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека. Була в нас заборонена на той час література: історія України Аркаса, Крипʼякевича та Грушевського. Але нам не дозволяли рухати ці книжки – боялися, що можемо комусь показати. Тоді були би проблеми...
Зазвичай, цікаві книжки батьки привозили з відряджень, у які дуже часто їздили по різних містах совєтського союзу. Тато з 1950 року працював начальником турбінного цеху в Оргресі, мама – керівником групи Львівдіпронафтохім, а з 1968 року – головним інженером Проектного інституту, № 3. Часом, по можливості, робочі поїздки тато і мама планували на той самий час у ті самі міста. Добру книжку можна було купити в Києві, але більший вибір українських книжок був в Москві – там були спеціяльні книгарні. Відрядження до Києва супроводжувались нагодою гостювати в вуйка Тараса Франка на Володимирівській.
Малою я не любила, коли мама їхала у відрядження – дуже плакала, не пускала, тримаючи її за спідницю вже в сінях. Розрадою ставала баба Ольга… Якось мама пообіцяла взяти мене колись зі собою. Невдовзі обіцянка була виконана, і ми з мамою полетіли літаком до Одеси. Мама не любила літати – переважно їхала поїздом, та мала час на читання і вʼязання. Але один раз, заради мене зробила виняток... В Одесі було дуже гарно, я була перший раз на морі. Зранку мама йшла на роботу, а в кінці робочого дня я приходила до неї, і разом ми йшли на прохід. Ця тижнева подорож з мамою до Одеси стала для мене незабутньою.
Пригадую, як в родині чи в колєг народилася дитина, то зверталися за порадою до багатодітної і досвідченої мами. А часом в перші дні, навіть, кликали на допомогу – щоби мама помогла покупати і перепеленати новонародженого. Ми з мамою ходили до Червінських, як народилася їхня донька Наталя, до Базилевичів – Христі Сітницькоі і вуйка Юрка – як народилася Орися, до Крипʼякевичів – як народилася Іванка; пан Роман Крипʼякевич був хресним татом нашої Орисі.
Ми були горді за свою маму, коли бачили, якою повагою та любов’ю вона користується серед оточуюючих. Особливо маму любили татові батьки – Галущаки: Осип і Уляна з Кордубів. Коли приходили до них на вулицю Семена Палія, то дідо з бабою не знали як стати і сісти коло своєї синової. Ця їхня любов закарбувалася в памʼяті на все життя. Разом з дідом і бабою Галущаками мешкала татова сестра Оксана (тета Сяня) зі своїм чоловіком Романом Нестеровичом. Вуйко Ромко був високоосвіченою інтеліґентною людиною. І хоча відбув сибір, не втратив гумору, здорового глузду та любові до рідних. З теплотою згадую всі наші гостювання в татової родини – де панувала любов і повага. Як то було гарно і приємно!
Ми були дуже дружньою родиною. Батьки завжди брали нас з собою, як йшли в гості. Колєґи жартували, що мама ходить всюди зі своїми дзбаночками, які тримаються за її спідницю. Незабутніми залишились гостини в вуйка Юрка Сітницького! Часто родина Сітницьких організовувала цікаві подорожі автобусом по історичних місцях.
Похід по Чорногорі. Зіновія Франко, Юрій Сітницький, Іванна Франко та дві її доньки, Адріана і Мар'яна, Петро Галущак, Андрій Юрачківський, сторож бази і Мирослав Галущак
Літні вакації ми проводили в Карпатах: ходили по горах і спускалися на декілька днів до Дори, Ворохти, Шешорів, Космача, Ясені, Хусту. Подорожували по місцях боїв січових стрільців з московською армією в 1914-1915 роках. Відвідували у горах місця, де родина Івана Франка: Петро Франко, Іван Франко, Ольга Франко з Хоружинських, Тарас та Андрій Франки, Ганна Франко-Ключко бували... Ми були на Маківці, на Попі Івані (Дземброня), на Говерлі. Перший раз я пішла в гори, маючи 6 років. Це були найкращі мої вакації. Спали в наметах, ввечері розпалювали ватру та варили їсти. Гарні вечори при вогні... Як йшли вгору через малинники, то зупинялася біля кущів малини, на полянах, на зрубах збирали суниці. Вуйко Юрко Сітницький, який ходив з нами по горах, завжди нас приспішував, бо маршрути ретельно планувалися наперед. А непередбачені зупинки по збору ягід сповільнювали план. Проте мамі не перечили, а погоджувалися разом поласувати ягодами. Часом з нами до Дори їхала баба Ольга – аби нас, внуків, пильнувати та годувати. До Дори приїжджало багато відомих людей зі Львова. Письменниця Ірена Вільде в Дорі мала хату. Вечорами ми разом з нею ходили до лісу. З місцевими і відпочиваючими дітьми пані Ірена організовувала вистави.
Похід по Чорногорі. Петро Галущак, Андрій Юрачківський, Адріана і Мар'яна Галущак і Зіновія Франко
В тих наших подорожах мама завжди шукала людей, які би знали діда Петра. Так, одного разу ми спустилися до Косова – це була запланована зупинка сходу з гір. Ночували на сейсмологічній станції від Академії наук. Наш дідо Осип Галущак, з приходом совєтів, працював головним бухгалтером на сейсмічній станції при Академії наук України у Львові (на жаль, будучи доктором права, не міг при совєтах працювати правником). Ми декілька днів були в Косові; за той час мама знайшла священника (на жаль, не памʼятаю його імени), який знав діда Петра і він запросив нас в гості.
Мамі з бабою вдалося знайти дідового колєґу по службі в армії УСС – пана Василя Ґотфрiда, який мешкав в містечку Дуби в Чехії. Він був помічником діда Петра, що був сотником. Паньство Ґотфрідів – Василь і Марія запросили нас до себе в гості. Спочатку мама поїхала з Любою і Петром, а 1977 року пощастило мені. Пам’ятаю, як ми приїхали, то пішли на цвинтар. Мама дотримувалась настанови свого вчителя – професора історії Івана Крипʼякевича, який наголошував, що як приїжджаєш в іншу країну, то щоби пізнати її культуру і традиції, треба піти на цвинтар... Без страху пішли ми до церкви – бо там на нас ніхто не міг донести...
А в вересні 1977 року нашу родину спіткало велике горе – мама почала себе зле почувати, була ослаблена, не спадала температура. Тато шукав лікарів, щоби встановити діагноз та взнати причину. Пан др. Остап Абрагамович встановив, що то лімфогрануломатоз. Але вже були побічні симптоми – метастази... Маму поклали в туберкульозний диспансер – оперували вузол, забрали додому, далі був онкодиспансер – під опікою відомого онколога, доктора Бориса Білинського – нашого родича і мого хресного тата. Ніхто не міг вилікувати маму, не було ліків... Тато пробував все можливе, щоб знайти порятунок, телефонував до маминих колєґ – лікарів з Америки. Та, на жаль, на той час ще не було методів лікування тої страшної хвороби. Мама перебувала в онкодиспансері приблизно з листопада-грудня 1977 по 20 травня 1978 – до дня відходу у Вічність. А 40 днів перед нашою мамою – 10 квітня 1978 року у Вічність відійшла татова мама Уляна Галущак з Кордубів. Всі вихідні та й Свята тато привозив Маму з лікарні додому. Пригадую останнє мамине Різдво вдома. Мама дуже любила чоколядовий торт. То я вирішила зробити мамі приємність і спекла такий торт. Не думаю, що він був такий, як бабин, але мама дуже мене хвалила, і я тішилася.
Впродовж того затяжного, тяжкого часу маминої хвороби, ми всі надіялися на чудо. Та, на жаль, чуда не сталося... Всім було важко від усвідомлення нашого горя. Тато ходив чорний, як земля, до того він втратив ще й свою маму, яку дуже любив та був люблячим сином. Лишився сам з нашою Бабою Ольгою і з нами – п’ятьма дітьми.
Мама дуже поважала отця Остапа Стернюка, який часто приходив до нас в гості, всіх нас хрестив вдома, сповідав маму, приходив до мами до лікарні. В той час підпільному греко-католицькому священнику це було непросто. А отець Стернюк відважився і прийшов до лікарні, щоби висповідати маму, а 20 травня 1978 року відправив Парастас і Панахиду вдома. Але на цвинтарі, зі зрозумілих причин, отця не було. Похорон нашої мами був перший серед всіх, ще молодих колєґ батьків та родини. Було дуже багато людей, які прийшли віддати шану нашій мамі… Тета Зеня Франко обсипала рожами всю дорогу до місця поховання, було безліч вінків з живих квітів. На жаль, на похороні не було священника… Але пані Роксоляна Залеська (племінниця Миколи Колесси, внучка Філарета Колесси) почала співати «Чуєш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнурком Журавлі у вирій...» і всі підхопили… Було дуже сумно… На жаль, мама не дочекалася внуків, наші діти не пізнали свою добру і лагідну бабцю, яка так любила дітей... Любила життя… Через 9 років, в березні 1987 відійшла у Вічність наша баба Ольга Франко з Білевичів, а в липні того року нас покинув наш тато Мирослав Галущак.
P. S. Якщо хтось памʼятає нашу Маму, то прошу поділитися своїми спогадами. Дуже дякуємо!
Петро Франко серед летунів
Петро Франко, Ольга Білевич і донька Віра.
Тарас Франко з дружиною Катериною і дітьми Роландом, Зенею, Любою (Львів, 1933-1935)
Петро Франко і Сергій Литвиненко (28.05.1941)
Петро Франко з дружиною і доньками Вірою та Іванною і діти Тараса Франка Люба, Зеня і Роланд на відкритті пам'ятника
Ася Франко, учениця 4 класу (у верхньому ряду третя справа)
Петро Франко. Коломийська гімназія (1938)
Іванна Франко (1949)
Зіновія Франко (1949)
Іванна Франко (1950-ті роки)
Ольга Франко з Білевичів та Мирон Галущак і Ася Франко з донькою Любою (1951)
Родина Франка Нагуєвичі (1986)
12.03.2026