Поміж моїми паперами знайшов я зовсім випадково начерки двох моїх спогадів з 1934 та 1938 рр. Коли у Зелену неділю підемо всі поклонитися спільній могилі обох Великих наших померших на Янівському цвинтарі, подаю оба ті мої спогади, щоб хоч в цей спосіб причинитися до звеличання їхньої світляної пам'яти.
І. ПАН ПРЕЗИДЕНТ (1934 р.)
Я раз не міг погодитися з Паном Президентом щодо часу. На Його думку у вересні Домінікани дзвонять в год. 5.30 ранком, а на мою думку дзвонять вони аж до жовтня вже в год. 5-тій, а в 5.30 дзвонять Кармеліти. Спір донині не вирішений; я свято переконаний, що по моїй стороні слушність тимбільше, що вікна моєї спальні виходять на Домініканську площу, ратушевий годинник також ліпше чути в моїм мешканні, чим у Пана Президента, а зрештою мою думку поділяє моя жінка, якої погляд для мене хоч-нехоч більш авторитетний, чим навіть ігуменів обох дотичних монастирів.
Зрештою годинники Пана Президента не помиляються навіть на мінуту, як ні на мінуту неспізнається ніколи їх Власник.
І ще одно: в цих ранніх годинах Він вже сидить при своїм бюрку! А роботи в нього багато! Зближається ювілей його найдорожчої установи, Союзу Українських Адвокатів. Ось і треба щераз переглянути надсилані друкарнею коректи до "Альманаху", чи в них не залишиться якесь невмісне слово або друкарський чортик, чи може не пропущено там якоїсь інтерпункції, треба підготовити денний порядок п'ятдесят і котрогось засідання Виділу в останньому адміністративному році, а навіть зарядити перманентні засідання день по дневі, бо ще так багато справ не поладнано! Треба провірити, чи цей або інший член Виділу зробив точно те, що йому поручено, чи розіслав запрошення всюди, де належало, бо "молоді панове можуть щось забути! От, бідаки, зажурені вічно злиднями нинішніх днів! А тут не знати, чи замовлені залі, чи в них буде досить крісел, чи буде окремий стіл для референтів".
Чи при такій праці помилка неможлива? Бо я молодший від Президента чверть століття, в тім часі переглядаю що найбільше "Neues Wiener Jurnаl" і пр. ось як нині передаю жінці, що рівно ж вже не спить і читає якийсь часопис, зміст звіту з посвячення у віденській церкві св. Варвари пропам'ятної таблиці в честь 20.000 поляглих з 6, 9. 24, 58, 77 і 95 українських полків піхоти, в часі якого по зложенні вінків з припоручення їх Величества Цісаря Оттона і Цісаревої Зити український церковний хор " хор "stimmte das weihevolle Totenlied "Kru-Kru", а почесна чета віддала "mit einer Generaldecharge den toten Helden die letzte Ehre". І хоч в тій хвилині також і я думкою лину по зілляних нашою сердечною кров'ю побоєвищах сербського, російського, італійського і семигородського фронту одначе ця моя думка не працює так інтензивно і не роздрібнюється в такі подробиці, як нашого Президента.
Гай! Гай! Без праці нема для Президента життя. Десь той Ганкевич не може знайти потрібного протоколу якихсь загальних Зборів; однак нема страху, бо у Президента є точні записки. Навіть якби протокол не знайшовся, зреконструуємо його легко. Таксамо, як наш Президент зумів кожної хвилини у день і в ночі здати найдокладніший звіт з кожного почину, до якого приложив свою руку, з кожного свого слова, з кожного свого почерку пера, що їх висловив чи написав продовж, я знаю може пів-століття.
А вже "тристадвадцятий, здається, товариш просить приняти його в члени С. У. А.! Вітаємо, вітаємо. Вже лише одна третя товаришів не є нашими членами! Дивіть, який об'ємистий звіт прислала Коломия! Снідання? Ждіть, бо загириться мені подання "младенца" Н. Н! Приняти його в надзвичайні члени С. У. А ! По. цей Назарук у своїм протоколі пише навіть, що мій Стефаник не міг на час виконати свого приділу, бо поїхав на весілля Кравцева!"
І як можна не любити такого Президента?
____________
"Пустий" день, як багато їх тепер у мене і моїх Товаришів. Заступив термін, за який гонорар Бог дасть, настрашив другого клієнта, якому сказав, що саме вписове до позву буде коштувати сто золотих; іншому, що мені пропонував перевести процес на мій рахунок, подякував за довір'я. Від трьох днів заінкасував готівкою за "упоминаючий лист" 3 зол. Насуваються чорні думки. Приходить возьний зі скарбового уряду... Перепрошую Товариша-апліканта, що не можу його вписати у мене, бо вже маю іншого; прощаючи мене, він заявляє, що вже рік шукає патрона. Смеркає, я не відкручую світла. Думаю над тим, чим покрити найконечніші видатки найближчих днів. Дзвонить хтось. Входить один з поважніших старших від мене Товаришів й оферує мені купно трьох стемплевих значків по 33 сот., бо не має на нафту... Подаю йому без словечка одного золотого, а він в своїй докладності звертає мені увагу, що винен мені 1 сот. Виходить. Я обертаю нервозно в руках три значки і з трудом здержую сльози. Кімнату сповиває темна ніч. Ратушевий годинник починає бити чотири чверті сьомої. Знову дзвінок. Маєстатична стать Президента входить в кімнату. Я зовсім забув, що нині у мене в сьомій годині засідання Виділу, що зогляду на дуже близький ювілей і Загальні Збори С. У. А. урядує день у день.
Всі мої злидні, що важким тягарем обсіли мене, щезають в одній хвилині. Президент сідає і з місця поручає мені якусь "ювілейну" справу.
Я стаю на позір і кажу рішучо: "Приказ! Пане Президенте!"
ІІ. НЕМА ТАТА... НЕМА! (1938 р.)
Було це в п'ятницю, другого дня по смерті Вождя. Раннім ранком вертався я зі Святоюрського Собору, де поклонився мощам Покійника і змовив за Його душу Отченаш. Коло головної брами капітульного дому звернули мою увагу дві сумні постаті. Напевно були це робітники і напевно були це львовяни. Це вже так є, що ми "львівські діти" пізнаємо себе всюди на перший погляд. Щось вони говорили, ті два робітники; певно про Вождя. Чую. як один каже до другого: "Нема нашого Тата!" І сльозами заповнилися його очі, а другий йому відповів: "Нема!" — та рівно ж став плакати. Із виснажених довголітною нуждою та безробіттям лиць полилися робітничі сердечні сльози і впали на твердий брук святоюрського подвір’я.
Якби я тільки міг, зібрав би обережно ці сльози в золотий медаліон, відкрив би домовину Вождя та зложив би цей медаліон в ліву горішню кишеню Його генеральської блюзи над самим Його серцем.
I якби в очікуванні на цей великий день, в якому сурми на всій Україні закличуть: "До бою!". Його серцем трунув часом неспокій і зневіра на спомин кошмарних листопадових львівських днів вісімнадцятого року, тоді певно великою його розрадою та цілющим бальзамом стануть ті львівські робітничі сльози, що лилися за Ним, їхнім Татом дня другого липня тисяча дев’ятьсот тридцятьвосьмого року.
Але вірю, що і без того покотилися ті сльози в гору, дісталися до домовини Вождя та спочили, як головка найдорожчої дитини, на його серці...
І здається мені також, що не переважив оцих сльоз ні плач верховинських трембіт зі Святоюрського Собору та на Янівському цвинтарі, ні тисячні карні чвірки Його бувших стрільців і громадян цілого краю, що передефілювали перед його домовиною, ні жалібний гомін дзвонів на всій Галицькій волості, ні пісня "Видиш брате мій", що у чудовий липневий вечір поплила з янівського узгіря далеко-далеко та спочила по всіх стрілецьких могилках цілої України, ні превелика радість львівського гарнізону Його війська, що дістався тепер під безпосереню команду свого самого Начальника Вождя, який спочив поміж рівними рядами його вояцьких намогильних хрестів, ні навіть гордість княжого города Льва, що рік в рік своїми руками кластиме на Його могилі червону калину як це Він власноручно робив ще дня двадцятого червня цього року на могилках своїх стрільців там, де двадцять днів опісля положили Його самого.
[Львівські вісті]