Моя перша любов.

Зі споминів ґімназіяльних.

Ой швець любив мене,

А я єго, а він мене,

А він мене, я шевця

І тій любві не було кінця...

Співанка.

Першій раз я залюбив ся будучи в шестій клясї. З огляду на моїх професорів і на мою жінку не признавав би ся я до того, як би не те, що з юридичної точки исторія тая вже комплєтно задавнена і нїхто мене за то чіпати не може, а з другої сторони она дуже поучаюча для всїх кандидатів до любови.

Раз чув я в театрі, як співали про одну влюблену пару, що, мовляв, худощавий соловейко сватом був, а два бузьки слюб давали... І з того я вношу, що кожда любов повинна зачинати ся під якимсь видимим знаком н. пр. місяця білолицого, ясної ночи, соловейка, бузька, кота і т. д.

Моя перша любов зачала ся в осени на четвертій квадрі місяця вересня, серед хмарних днїв і темних невидненьких ночей отже в часї, коли нї місяця круглолицого нї зірок ясних не видати, коли соловейко має вакації, бузьки відлетїли во Єгипет доставляти молодим Єгиптянкам дїточок [наколи бузьки і в Єгиптї заліверували доставу дїтвори, як у нас], ну, а котячій сезон, як відомо, в мартї. Отже моя перша любов не почалась анї під знаком соловейка, анї бузька, анї кота, анї місяця, анї зірок, лише під знаком мавпи. Той видимий знак моєї любови не був анї африканьскої, анї американьскої анї австралїйскої породи, лише таки була се мавпа европейска з-над Ґібральтару. Правда, она була дуже учена. Одягала ся в червоний фрак, їздила на окульбаченій собацї, вміла дзвонити, стріляти, робити масло в порожній масници і т. д.

Було се так: Вертаю я по полудни зі школи, і бачу на подвірю, де я мешкав, купку людей. З-поміж них виходив милозвучний голос попсованої катаринки. Приходжу близше і виджу, як якійсь фальшивий Таліян показує, на втїху тої добірної публики, різні цїкаві штуки з невеличкою мавпою. Я хотїв бути як найблизше, так що-би видїти добре мавпу, а она щоби видїла мене. І дїйстно, мавпа мене завважала, бо станула смирненько, уклонила ся низенько своїм капелюхом, достоту так, як витресований галицкій школярик, і стала менї давати знаки, що хоче подивити ся: що ми сьогодня мала завдане в школї. я подав їй Салюста "Conjuratio Catilinae". Тим способом хотїв я скомпромітувати і Таліяна і мавпу, що, мовляв, хоч ти небоже кладеш себе потомком Титів і Брутів, а твоя учениця походить з півострова Иберійского, то таки Сатюста не потрафить перекласти нї одного реченя, бо й менї самому се дуже трудно...

Але мавпа нїраз не збила ся з пантелику моїми тихими увагами, лише взяла книжку, скочила на свого зубатого Пеґаза, отворила з повагою книжку і здавало ся, що шукала де є підмет а де присудок, бо дуже крутила головою і приглядала ся, цїлком так, як колєґа, що не приготував ся...

Публика в сміх! А між тими різнородними голосами долетїв до мого уха оден як срібний дзвіночок, милий як спів соловейка, солодкій як голос флєта, голосний як голос трембіти... Я оглянув ся. На високім камени [ну, дуже високій він не був] стояла дївчина. Єї струнка стать, одягнена в білий кафтаник, єї румяне личко, сині як небо очі, чорні густі брови, гарне густе волося, невеличкій носик, коралеві усточка.. від-разу прикували мене до себе. А коли она звернула увагу на мій мужескій регіт і подивилась на мене своїми очима, то я став очарований, так як той подорожний, на котрого подивить ся боа. Я не міг з місця рушити ся, очей відорвати. Не тямлю вже, коли вчена мавпа віддала менї Салюста і коли публика розійшла ся. Я стояв усе на однім місци і дивив ся на тую надземску появу, котра нагадувала менї якусь лицарску Римлянку, вже не тямлю котру...

— Що то за панна? — питаю нашу служницю.

— А во, тут спровадила ся якась панї з дїтьми, що ходять до школи, а тота панна при мамі...

— То она також ходить до школи?

— Та де, во! така велика, що вже би віддавала ся...

Я пізнав невластивість мого питаня та й не питав уже більше нїчого.

Того вечера я не міг взяти ся до нїякої роботи. Имітація Римлянки сказала менї по книжцї: раз така мала, що ховала ся помежи букви, то знов велика як тополя, як ратуш самбірскій... Коби хоч знати, як она називає ся? — думав я собі розвязуючи якесь альґебраїчне зрівнанє. Йдучи спати я поглянув крізь вікно. У вікнї напротив, де мешкала Римлянка, світило ся... Ах!

Другого дня, йдучи зі школи, побачив я Римлянку на порозї, вклонив ся; она відклонила ся менї як знакомому і показала менї свої гарні зуби [прошу сего вислову не брати в значіню переноснім.] За два днї она прийшла до нас, а за чотири ми вже грали лябета. Якось так зложило ся, що карта впала на землю і ми рівночасно схилили ся за нею. Наші голови чоломкнулись легонько, але лиш так, що моя буйна чуприна [гей, гей! я ще тогдї не був лисий] зіткнула ся з єї гривкою. Карту вона таки хватила своїми гарненькими пальчиками і я підняв ся з нїчим, але вона вміла нагородити мій даремний труд, бо споглянула менї в очи своїми синими зірками так глубоко, так протяжно, так солодко, що мене аж коло серця заласкотало і я... пропав! Від тої хвилї карта менї вже не йшла, я робив страшенні похибки і програв трицять горіхів.

Пізним вечером я зайшов в свою комнатку. Треба було на завтра приготовити ся до школи. Беру Салюста "Conjuratio Catilinae". Читаю, заглядаю до словаря, а менї заєдно привиджув ся Рузя [она звала ся Рузя], чую на собі єї палкій погляд, на голові чую дотик єї мягенької гривки. Щоби того чувства не зганяти, я був би нї за що в світї не доторкнув ся гребенем мого волося... Пишу препарацію — хочу написати frustra, а пишу Рузя... Пек бідї! Або то варта занимати ся такими людьми як Катіліна? Хто-ж був Катіліна? Простий батіє, такій, як у нас сидять під пропінацією та шнурком оперізують ся... А тут Рузя!... ах, не misceantur sacra profanis! Шпурнув я Салюстом і взяв ся писати поезію.

"Коби менї крильця, полетїв би я..." — не йде!

"Як дві зіроньки ясні, вчарувала ти мене" — і то не йде! Може би так:

"В просторі небеснім дві душі шукають ся...

Тепер знайшов я тебе, ти знайшла мя..."

Щось нездало! — Видно, що я такій до поезії як сїльскій пес до польованя.. Напишу прозою; або то в прозї нема поезії? Я сшив на борзї кілька аркушів паперу і зробив таку напись: "Дневник моєї першої любови". Я списував аж до півночи свої вражіня з того дня і постановив собі свято, що що днини щось напишу. Другого дня записав я так: "Нинї дістав-єм з латини двійку. Складаю єї яко першу жертву на жертвеннику любови... Але се горе нагородить менї Рузя. Вона прийде знов грати в лябета, а я знов дивитись-му на єї гарне личко..." [Відтак заступила предовга рефлєксія]. Однак того вечера Рузя не прийшла, бо єї батько приїхав. Мимо того я лєкції не переробив, міркуючи собі так, що професор чей-же не здурів, щоби мене питати день за днем...

Аж третього дня прийшла Рузя. Ми лябетували довго в ніч; в павзах співали. Я виймив нотний свій записник, настроїв ґітару і став учити єї: "Як два серця ся-а-а кохають — серед красних дней..." Тим "кавалком" мали ми спродукувати ся на Різдво...

Так тревало довго-довго, а мій жертвенник любови аж угинав ся під важкими двійками... Я вижидав хвилї, кола освідчу ся, та хоч така хвиля що-днини попри мене перелїтала як метелик, я не мав відваги вхопити єї, і все відкладав на пізнїйше. Коли надходив рішучій момент, я почував, що я ще негаразд підготований, именно тая форма, в якій я хотїв висказати своє чувство, зовсїм не відповідна, хоч укладаючи єї день перед тим добачав я в нїй чудо поезії... А коли часом на форму я й згодив ся, то позиція не відповідала тій позиції, яку я собі уложив. Раз уложив я собі, що треба клякати, а тут саме здибав ся з Рузею на дворі в болотнисту пору. Другій раз уложив я собі уклонити ся шапкою, а тут як-раз був без шапки. То знов мав хопити єї за руки обі, а я саме держав щось у руцї. Біда та й годї! Така нерішучість мене страх мучила і я відложив освідчини до тої хвилї, коли будемо продукувати ся з нашим "кавалком". Мимо того всего менї було весело, я був щасливий... Але любов має своє тернє — і я єго мусїв надибати на моїй дорозї...

До мене заходив оден мій товариш, щирий друг... Я єму зовсїм звірив ся, відкрив перед ним свою душу. Він мене одобряв, потїшав, і я запросив єго на партію лябета з Рузею... Приходив що вечера і зрадив мене — тяжко зрадив! Де вже нинї шукати вірного товариша! I він неборачиско неустояв супроти палких поглядів Рузї і ступив на ту саму дорогу, що й я, т. є. перестав учити ся. Не знаю лише, чи також свої двійки складав на жертвеннику любови, чи де их собі записував... Але я не зараз пізнав єго зраду. Я каліґрафував поезії, писав дневник, учив ся на память найкрасші поезії — а він кібіцував коло Рузї і відпроваджував єї аж під двері...

Не знаю вже, з відки я о тім всїм довідав ся, але таки відкрив я зраду і закипів страшенною лютостію. Мене трохи кров не залила, в очах чорнїло, і я в першій хвили рішив ся "убити" зрадника. Того таки вечера я чатував на мого суперника з бучком під парканом до півночи. Але він не прийшов... Ми стали завзятими ворогами. Доперва третій товариш, перед котрим ми пожалувались, погодив нас і ми оба постановили торжественно під пятнацяткою, при склянцї пива, відцуратись невірної дївчини, заспівавши тріо: "Менї з жінкою не возить ся! — А тютюн та люлька козаку в дорозї — знадобить ся!"

Але я був хитрий Малорос. Усунувши так суперника з дороги, сам не уступив анї крихітки... і відкладав освідчини з дня на день... Моя Рузя видячи, якій я сафандула [так мене назвала перед моїм другом, з чим він проговорив ся менї при пиві], хотїла менї помогти. Заговорювала то сюди то туди, а я анї руш! Аж раз мене питає:

— Ви любите театр?

— Дуже люблю.

— А вступили би ви до театру? Я би зараз вступила...

— З вами, панно Рузю, я би вступив до пекла...

— Отже добре, вступаймо разом, заки ще театр відїде до Дрогобича.

Тогдї гостював в Самборі театр і була добра нагода. Я укладав собі рожеві пляни, якій то я буду щасливий, які буду ролї грати — розуміє ся з Рузею... Я вправляв ся в різних монольоґах і кричав нераз на цїлу хату як божевільний... Рішуча хвиля збирала ся. Вже третій раз було оголошене "на жаданє публики ще одно, послїдне представленє" — аж тут... "A Schlange, a Krokodil is nicht a Peirl fur den, wus sie hat mіr geschrieben" — кликнув би залюблений жид.

Приходжу раз до дому і хочу нову жертву з математики вписати до дневника, коли глип! — на столї лежить карточка писана рукою Рузї: "О мій! Судьба нас розлучає і люде нас розлучають... Я з наказу батька виходжу проти моєї волї за оберавзеpa... Але Тебе, мій соколе, не забуду нїколи, нїколи, нїколи, нїколи, нїколи! — Твоя на віки нещаслива Рузя."

Як би вежа пізаньска завалила ся, як би грім з ясного неба ударив, як би світ перевернув ся, — я би так не злякав ся. Менї в очах потемнїло... Отямившись, питаю ся нашої служницї:

— Чи панна Рузя ще є?

— Ого! ще рано, як панич пішли до школи, поїхала. В мясницї єї весїлє! — усміхнула ся злобно.

А то доля! Без пращаня, без любого погляду тих очей, ясних зірочок, без доброго слова, без одного стисненя руки, без незабудьки на спомин! Доле моя доле! що ти вирабляєш?.. Я став цїлувати тую картину паперу, послїдну памятку по Рузї... і страх лютував на тираньство батьків несовістних, що безпощадно безсердечно силують своїх дочок виходити за оберавзерів... Якій чорт видумав оберавзерів і цїлу бранжу сторожи скарбової? І я запалав невгамованою завзятостію против зелених паничів, як найгорячійшій пачкар...

Усе моє горе вилив я в своїм дневнику і записав єго до послїдної картини... Ходжу як сонний. Нїяка робота мене не бере ся. Одна поезія мене займає, але не кожда. Гомера не можу стерпіти, не лиш для того, що він по грецки писав, але нема в нїм згадки про любов, а менї лиш такої поезії днесь треба...

Висповідав ся я якось перед моїм товаришем, що був з тої самої місцевости, що Рузя, і знав єї добре.

— Иди дурний! не завертай собі голови. Вона не почислила би всїх тих кібіців, з якими знала ся... То вітрениця! — і розповів менї де-що більше, що вже не перейшло би цензури...

Я поміркував, ударив себе по чолї і сказав тії достопамятні слова:

— Fuimus asini!

Я спалив свій дневник під кухонним жертвенником і взяв ся сердечно до книжки, бо на місячній конференції начислили, що я аж три предмети зложив на жертвеннику любови.

Так було колись... Давно воно минуло, а я ще тепер, як побачу Таліяна з мавпою, то утїкаю і не дивлю ся в той бік. Біда не спить.

Бережани 27. II. 1896.

[Дѣло, 02.03.1896]