(Записка о. Юрія Гладиловича, з передним словом д-pa Ивана Франка).
З ХVІ-того тому "Записок Наукового товариства им. Шевченка"; книга IV. з 1896 р.
В лютім сего року минуло 50 лїт від тої хвилї, коли в західних повітах Галичини розгуляла ся була страшенна хуртовина, що кілька сот людей, майже виключно шляхтичів, змела в могилу, а для великої більшини закінчила ся тяжкими побоями, тюрмою та маєтковою руїною. Була се памятна мазурска різня або тарнівска гайдамаччина, як єї називано в 1848 р. Сю другу назву не треба розуміти так, буцїм то місцем єї був сим тарнівскій округ; противно, хуртовина тая лютила ся, з більшою або меншою силою, по всїх округах за Сяном з виїмкою, здаєть ся, новосандецких гір, де подїї мали иншій, виключно повстаньскій, антіавстрійскій характер (т. зв. повстанє в Хохолові). В округах тарнівскім, ряшівскім, вадовицкім, бохеньскім, ясельскім і сяніцкім на більше або менше виразні рухи шляхти до повстаня против Австрії люд сїльскій відпoвів більш або менше сильною контрреволюцією, роззброюванєм панів, вязанєм і відставлюванєм мужчин до циркулярних урядів, а далї рабунками, побоями а то й страшенними, инодї жорстокими муками та вбійствами.
Ті подїї зараз від першої хвилї голосно залунали по всїй Европі і викликали голосні маніфестації в парляментї французкім, тодї вельми польонофільскім (промови Монталямбера та Віктора Гюґо) і в парляментї анґлійскім, сплодили цїлу літературу, особливо на нїмецкій мові. Трохи чи не найголоснїйшою из усеї тої літератури була видана швидко по різни французка брошура маркіза Вєлєпольского, що підписав ся "Un gentilhomme polonais" і в відкритім листї до австрійского канцлєра Меттерніха явно обвинувачував сього остатного, а враз з ним і цїле австрійске правительство, що воно викликало сю різню для своїх цїлей. Можна сказати, що від тої хвилї була готова та концепція того сумного историчного факту, яка й доси держить ся у польских писателїв, що говорять про сю подїю: польскій селянин підюджений австрійскою бюрократією, встав на свого "старшого брата" в хвили, коли той піднимає ся, щоби вибороти свободу для себе і для него, мордує єго нелюдскою рукою, а за голови помордованих одержує в церкулї Юдину премію в сумі 5–10 реньских. Фантазія людска, попхнута в сей бік, витворила цїлу купу нїби то фактів на потвердженє... сеї традиції. Віцегубернатор бар. Кріґ мав на кілька день перед різнею сказати: "Будемо мати три дни рухавки а три роки супокою"; хто чув сі слова — дїло непевне. Губернатор архикнязь Ферденанд д' Есте буцїм то не хотїв жадати скріпленя війскових залог в округах загрожених повстанєм, заявляючи: "І без війска дамо собі раду". Тарнівскій староста Брайндль мав сказати мужикам, що привозили єму живих шляхтичів: "По-що менї привозите живих? За живих плачу по 5, а за небіщиків по 10 зр." Циркулярний урядник в Тарнові. Русин Хоминьскій мав перебраний за селянина їздити по окрузї і заохочувати Мазурів до різнї, обіцюючи повну безкарність і власність зрабованих річей. Таких і подібних "фактів" находимо чимало в польских публікаціях в родї Тессарчика "Rzeź galicyjska" 1848, Ходзька "Le massacres de Galicie" і т. и. Факти ті в значній части сумнївні, підозрені вже хоч би тим, що чим пізнїйша публікація, тим більше их виявляєть ся. Та хоч і як дуже ми схилялись би до того, щоби більшину таких нїби фактів відсунути на поле поетичної творчости, то все таки мусимо сказати, що австрійскій уряд супроти сих закидів поступив собі в високій мірі не рішучо і неполітично, немов би почуваючи ся до якоїсь вини. Замість опублікувати весь матеріял, нагромаджений в безлїчи судових процесів з аґітаторами та участниками розрухів 1846 року, він довгі лїта мовчав, а нарештї виступив з публікацією, що мала бути єго оправданєм і очищенєм (М. Sala, Geschichte des polnischen Aufstan des im Jahre 1846), та одно те, що була запізнена, бо вийшла аж несповна в 20 лїт по самих подїях, а до того основана була на матеріялї доступнім тілько одному авторови, добиранім, очевидно, сторонничо, обробленім безкритично — значить, не вважаючи на виразну заяву автора, мала виразний характер офіціозний і апольоґетичний.
І те, що вийшло в світ по появі книги Салї, не здужало вияснити всїх сумнївних частин сеї кровавої драми. Ми будемо мати нагоду поговорити про них докладнїйше, коли нам доведеть ся говорити про книжки двох польских публіцистів, написані в 50-ті роковини кровавих подїй, що мають незадовго вийти на світ та подати крім зводу всего того, що зроблено доси для виясненя фактів, також деякі нові матеріяли. На разї уважаємо відповідним і від себе докинути дещо до тих матеріялів і публікуємо тут спомини руского священика, о. Юрія Гладиловича з Хирова про ті подїї. Спомини ті написані в біжучім роцї за намовою д-ра Андрія Чайківского. Старенькій автор Споминів дуже живо тямить усї подробицї, назви, имена з-перед пів столїтя. Спомини єго писані безпретенсіонально, обіймають тілько те, що автор сам бачив і чув і длятого вповни заслугують на віру. І хоч ними обнято тілько малесенькій закуток краю і до исторії самого руху 1846 року вони докидають зглядно не богато нового, то для нас вони у двоє цїннїйші як образ житя руского священика в тих часах. Не забуваймо, що все те, про що говорить ся в споминах, дїяло ся при панщиняних порядках. Руске духовеньство в ту пору тілько недавно стало ся "salonfahig", було допущене до товариства дїдичів та их офіціялістів, а товариство те грозило єму утратою довіря у народа, серед котрого і для котрого мало воно працювати. Хуртовина 1846 року пригадала рускому священикови єго властивий обовязок і хоча не порвала добрих зносин між ним та двором, то все таки дала єму почути, що в хвилях важких конфліктів єго місце не в дворі, особливо не в двірскій офіцинї, а на селї, серед тих темних, гноблених та баламучених, де нераз одно єго слово, один поступок смілий та гуманний може пролити світло в серця, запобігти тяжким нещастям, зробити богато добра.
__________
Я тодї був помічником при старенькім 90-лїтнім пароху о. Иванї Добряньскім в Издебках, місцевости в Сяніцкім, межи Дїлами та містами Динів і Березів, що тепер до березівского повіту належить. За-для браку комунікації (добрих доріг) і всяких ґазет я нїчого не знав, що дїєть ся в світї; а там мала бути голосна поговірка про революцію.
Дня 17 сїчня 1846 в навечеріє св. Богоявленя після приписаної відправи в церкві матерній поїхав я до прилученого села Невістки, де не було церкви, але був звичай в сей день святити воду на ставі двірскім. Я туди з охотою поїхав, бо був у дворі тамошнім знакомий: з одним сином дїдича я товаришував, другого учив. Одні навіть вакації, по четвертій клясї ґімназіяльній (1834), яко инструктор проводив я у дворі. По водосвятю, при якім сам дідич з свічкою в руках був присутний, пійшов я до двору і був там на обідї. В час обіду почав дїдич говорити про рух революційний межи народом. На те сказав я: "Panie Dobrodzieju, ja wprawdzie młody i niedoświadczony, ale to wiem napewne, że żaden ksiądz i żaden pan niepotrafi naszego chłopa zbuntować przeciw rządowi (cesarzowi)"! Ha ce дїдич в унесїню каже: "W Wadowickiern aresztują mieszczan i chłopów... i jak taka czerniawa przyjdzie i powie: bracia nie dajmy się dłużej uciskać i dręczyć Niemcom"! На те стиснув я плечима і сказав: "Тодї не знаю, щоби наші хлопи зробили, однак сумнїваю ся, чи би дали себе звабити..."
З синів яких мав він пять дорослих, не було тодї жадного дома. Перед вечером я казав запрягати свої конї до відїзду домів. Дїдич випровадив мене на ґанок, та ждемо, заки мій фірман заложить конї до брички...
Тимчасом заїзджає з другої сторони бричка бігом перед ґaнoк, з неї вискакує найстаршій син дїдича і з витягненими в перед руками біжить до вітця, не зважаючи на мене, що стояв побіч, і каже: "Tatku, będzie rewolucya! Wojskowi sami zrobią! Byłem w Samborze, Dobromilu; po restauracyach oficerowie jawnie bez ogródek o rewolucyi rozmawiają!"...
Коли почув я такі слова, мороз мене перейшов. Приступаю до дїдича та пращаю ся, тодї син єго до мене: "Ту nie pojedziesz, ty musisz tu zostać!" На се я: "Nie mogę w żaden sposób, bo u mnie jutro wielkie święto, nabożeństwo dodnia rozpoczyna się..." Але як став на мене натискати і намавляти, я вже piшив ся кілька годин там лишити ся, і кажу до дяка: "Виложи ще конї!" Та дяк скривив ся і поскробав ся в голову та каже: "Моя жінка хора, там корова не напована може, менї конче бути дома!" Тож постановив я зараз їхати, і всякі намови і обітницї, що він мене своими кіньми відошле, не помогли, я сїв до своєї брички та пoїxaв і щасливо доїхав через лїс до дому.
На другій день відправив я торжественно по приписам свято Богоявленя і знов кільканацять день сидїв спокійно сам оден (жінка з дїтьми була в Лубній у своїх родичів), нїде не їздив і нїчого не чув.
За якійсь час хотїв я відвідати місцевого пароха латиньского, що був на довшій час виїздив в Ряшівске до знакомих, а на сей час поручив менї завідувати своєю парохією. Я казав конї заложити до санок, та ледви кільканацять кроків відїxав від дому, у санок відпала саниця... Я зітхнув тільки вдячно до Бога, що се не стало ся, коли я в темний вечер лїсом вертав з Невістки... Я післав парубка до мого пароха позичити санок та й поїxaв до латиньского. Від сього не звідав ся нїчого, тільки що в Ряшівскім відпуст і якесь весїля відправили за водою без всяких трунків, бо тодї було загальне заведенє тверезости. За рух революційний нїчого не згадував, хоча, як пізнїйше показало ся, відав тайну.
На другій день, 15 лютого в недїлю блудного сина по богослуженю затужив я за моїм приятелем о. Иваном Бipeцким, тодї зaвiдaтeлeм в Бахурі коло Динова, і забажав з ним побачити ся. Не маючи чим їхати (бо сани менї минувшого дня попсували ся, а парох не хотїв позичити, тому, що єго господар мав на другій день їхати до Березова) випадало дома зістати ся; та мій дяк, видячи мою охоту їхати і стрінувши на дорозї до своєї хати місцевого лїсничого, попросив єго в мoїм имени позичити санок на короткій час. Коли сей згодив ся, вернув ся дяк за звісткою, що лїсничій дасть сани, і я післав парібка з кіньми не запряженими на долїшний фільварок по сани, відтак зібрав ся скоро і виїxaв перед вечером.
Їдучи коло двора, ступив я до офіцин до п. мандатора тамошнього, що лежав в ліжку хорий на ревматизм. Там застав я також лїсничого — і він менї пригадував не бавити ся довго в дорозї, бо може й єму прийдеть ся де їхати. Я єму подякував за позичку саней, обняв ся на другій день вернути домів і поїхав далї.
Коли я зїxав дорогою на Дїл, зачало вечеріти. Я казав фірманови станути і нагадував ся, бо на дорозї до Бахуря через Динів єсть шлях, тільки дорога далека і тяжка, бо великі снїги, і ще неутерта, — а на лїво з Дїла на долї лежить село Глидно, де мій шваґер був парохом та туди не було нїякого шляху. Однакож фірман, молодий хлопець, каже сміло: "Не бійте ся їґомость! я спущу добре..." і ми поїхали на лїво до села. Справдї, хлопець добре зїxaв, просто на обору попівства.
Там у шваґра застав я тамошнього оконома, п. мандатора з Ноздрца і одного урядника повітового з Дубецка. Всї вони зачудували ся, що я відважив ся в таку пору і такою дорогою їхати... Цїлий вечір опровадили ми на балаканцї про різні річи, але про рухавцї не було нїякого споминку! Я там переночував і на другій день рано побачивши таку завируху, що годї й очей показати, мусїв сидїти цїлий день і другу ніч заночувати.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 01.08.1896]
(Дальше).
На третій день ві второк (17 лют.) настав пречудно красний тихій день, що я пустив ся в намірену подорож, хоча шваґер відраджував.
Переїхавши добре через Динів до гостинця цїсарского в Бахурі, їдучи на попівство по-при дім, де жив знакомий зі мною мандатор, подумав я собі, що може тут єсть священик (бо тодї війскові списували конскрипцію) і я поступив. Та й справдї застав я цїлу комісію конскрипційну при другім снїданю... Офіцер, той самий, що перед кільканацятьома днями в Издебках писав конскрипцію, кликнув: "Gerade von Ihnen war jetzt die Rede und Sie kommen!" Я привитав ся з всїми знакомими і мене просили до снїданя. По снїданю комісарі пійшли до своєї роботи, п. мандатор попросив мене до себе на обід о 1-ій годинї, а тичасом відїхав я на попівство.
В назначенім часї пійшов я на сенднівку на комісійний обід. Час обіду зійшов нам дуже весело. Опісля каже до мене священик, мій сердешний друг, щоб я пійшов на попівство; він мусить ще зістати, бо богато ще мають списувати. У вечір завчасу повернув і весь вечір аж пізно в ніч перевели ми на довірочних дружних розмовах.
В середу (18 лют.) рано вставши наміряв я вертати домів, та священик просив, щоб погодити, бо він на коротку хвилю мусїв ити до комісії та незабавом верне. І справдї скоро вернув але й просив зістати ся на вечір, бо він запросив до себе членів комісії конскрипційної, тож весело забавимо ся... і я зістав... за се був я єму вдячний, бо перед вечером повстала і лютила ся незвичайна буря, що була-б мене з фірманом і кіньми де на Дїлу засилала снїгом, — і з запрошених гостей мало; хто на вечір у священика явив ся. Однакож перевели ми сей вечір доволї приємно.
На другій день в четвер (19 лют.) стало знов тихо, красно, що аж мило було на світ Божій подивити ся. Я зачав до відїзду збирати ся та щиро забажав повернути з Динова на право яких 4 км. до Лубної, де моя жінка з двома хлопчиками у своїх родичів перебувала. Кажу до мого друга: "Дай менї твоїх коней на припряжку, бо як я в Динові звідаю ся, що до Лубної єсть якій шлях, поїду там — а як нема, то твої конї вернуть назад, а я просто поїду до Издебок." І мій приятель на се пристав... Приїхавши до Динова, вивідую ся межи жидами, чи не було кого з Лубної та чи єсть там якій шлях... В Динові менї сказано, що був тут польскій ксьондз з Лубної і посесор. Отже я пустив ся тим шляхом.
В Лубній на попівстві зчудовали ся не мало, побачивши мене, а я зрадував ся, побачивши жінку, дїточок і родичів здорових. На другій день треба їхати домів. Єсть з-відси коротша дорога полева, Дїлами на Глудно, та про великі снїги не мож було про сю дорогу й думати... Треба було отже вертати до Динова назад. Дали менї припряжку а я по обідї виїхав з Лубни, нїчого не прочуваючи... В Динові купив я в склепі кави, цукру etc., що менї поручив шваґер з Глудна — і поїхав.
Їдучи через Ноздрець поступив я до мандатора, що жив при дорозї, аби куплені шваґрови річи лишати у нього для передачи в Глудно (бо тут одно паньство та часта комунікація). Мандатора не застав дома. Єго жінка каже, що він зараз буде, бо він тільки на фільварок поїхав подивити ся. І по правдї небавом приїхав. А побачивши мене кликнув: "Як ся маєте? та де їдете? До Издебок не можете їхати, там засипана дорога анї шляху!" Така мова переразила мене. Я подумав собі: фірман мій молодий хлопець, готов під вечір в яке провалє заїхати, та погинемо. Дав ся я намовити ночувати там. В тім жінка оповідає єму, що був тут молодий пан Бобчиньскій (той сам, що в навечерє Богоявленя приїхав був до вітця свого, як я відїзджав), казав єму зараз прийти на пробоство і лишив картку. На нїй було написано: "Żadna chwila do stracenia, przychodź Pan bezzwłocznie na probostwo!" Жінка на тe каже до мужа: "Daj sobie powagę i nie idź, on myśli, że on pan, a ty sługa, musisz być na jego zawołanie!" Мандатор каже: "Trzeba pójść, albowiem on przyjechał zapewne względem ułożenia co do postawienia organistówki, bo strony konkurencyjne dostały z c. k. cyrkułu zagrożenie sekwestracyą" — і пійшов. По якімсь часї вернув захмурений, вуса єму звисли, перейшов через покій, де я сидїв, і не сказавши до мене нї слова, пійшов до другого покою, пошипотїв з жінкою і виходить... Побачивши через вікно конї запряжені до санок перед ґанком, відзиваю ся до нього: "Gdzie Pan jedzie?" "Do księdza!" відповідає. Я тою ляконічною відповідю учув ся ображений... Чому не сказав: "jedź ksiądz ze mną!" — таж я знав ся з тамошним пробощом і з п. Б. то й думав, що дуже приємно були-б ми забавили ся...
Панї "сендзїна" дала вечерю, що менї не смакувала, бо вона сидїла сумна та й я без гумору, гнївний сам на себе, що дав ся намовити в чужім домі ночувати, коли свій мав під носом... По вечері завели мене до канцелярії, де було ліжко для мене зготовлене. Засумований минувшою подїєю, не міг я довго заснути, але заснувши спав добре. Раненько в суботу (21 лют.) приходить п. "сендзя" в шляфроку з свічкою в руках до канцелярії і каже до мене, що саме пробудив ся: "Dzień dobry!" Я єго питаю просто: "Gdzieś Pan wczoraj jeżdzil?" Він каже: "Do księdza". "Не правда" — кажу я. Тоді він: "Dziś rewoluсya!" і оповідає, які порученя дав п. Б.: Ото пробощ і він мають всїх господарів і взагалї дорослих мужчин парохії візвати на 8 годину до костела. Пробощ по відправі служби Божої має відчитати им з амвони лишену проклямацію, далї в стулї і з хрестом в руках має відпровадити всїх узброєних косами, сокирами і иншим оружєм на 12 год. в полудне за 1½ милї до села Кремани, де зі всїх сторін узброєні громади мають зібрати ся, а з відти масою рушити на Сянік, бо "о takim czasie Sanok musi być nasz". П. Б., сказавши те, мав обернути ся до мандатора і сказати: "Pan urzędnik, możesz mnie aresztować, a ja Panu powiadam, że do rewolucyi należę, i jeśli Pan nie wykonasz, co Panu poleciłem, to zobaczysz, co się z Panem stanie!"
На ce кажу я, чи би не можна дати до циркулу знати? Але "сендзя" каже, що уже всюди мають бути варти розставлені, що Львів і почта мають бути в руках революціоністів. При тім розказав, що він з пробощом їздили в ночи до Глудна до мого шваґра на нараду, та той нїчого не знав, не мав анї устного анї письменного заклику до участи в революції.
Почувши ненадїйно таке dictum acerbum, зірвав ся я з ліжка і погадав собі, що не поїду до Издебок, бо там напевно такій самий "паштет" жде. Я постановив їхати до Глудна до шваґра і казав зараз свої конї до санок закладати. Панї дому плаче, заводить, що вона нещасна, бо муж єї пропав!.. Наколи не пристане до революції, а вона удержить ся — зле з ним; а як пристане, а вона не остоїть ся, знов зле... Я по трохи потїшав, а сам зі страху ледво стою.
Відходжу, щоб виїздити, та в дверех стрічаю ся з тамошним пробощем, що привитавши ся зі мною каже: "Pan niс nie wiesz?" Я кажу, що нїчо. Він дає менї проклямацію. В великім страху перечитав я пяте через десяте і довідав ся з неї, що пп. дїдичі дарують своїм підданим панщину і усї данини; халупникам, що не мають ґрунту, дістанеть ся кождому по 5 морґів з паньских ланів, що сіль вільна, тютюн вільний і т. д. Переглянувши поверховно, віддав я пробощови, а сам усїв на сани і пoїхaв до шваґра. Єго застав я сумного і неспокійного. Він гриз ся тим, що стане ся з нами, рускими священиками, як революція остоїть ся.
В селї Глуднї межи народом був рух, бо мешканцї лат. обр. належали до парохії в Издебках, з-відки в ночи приходило 4 хлопів завзивати тутешних господapiв в халупників лат. до костела на 8 годину на набоженьство. Декотрі господарі лат. з Глудна йшли до Издебок, але деякі, не дійшовши, вертали з дороги. Сесі оповідали несотворені неправдиві річи. Усе те не успокоювало… В такім неспокою і непевности, що дїєть ся, перевели ми майже цїлий день. Над вечером кажу до шваґра: "Завтра недїля, я обовязаний бути в своїй парохії, отже поїду, нехай дїєсь, що хоче..." і я поїхав.
Коли пepeїxaв я щасливо Дїл і був вже на долинї в Издебках, хтось нaдїxaв за мною з гори і кличе: гов, гов! Я на хвилю станув, але зараз казав затяти конї і поїхав домів. Як я пізнїйше довідав ся, се того п. Б., що проклямації революційні розвозив і в Динові від якогось післанця громадского гроші податкові відобрав та від rząd-y rewoluсyjn-ого поквітував, — арештованого до Сянока везено. і я, що мав на другій день вернути, вернув аж семого дня вечером.
Приїхавши домів, застав я людей в великім переполоху. За мене були різні невеселі вісти, що мене в дорозї арештовано і десь далеко вивезено, бо я в тій справі революційній мав їздити. Оповідано менї, що вчора перед вечером приїздив один пан (аґент революційний, так званий емісаріюш, давний мій товариш шкільний), але не заставши мене, поїхав до двора і до лат. пароха, а до мого старенького пароха не хотїв вступити, сказавши: "Со mnie po starym bzdyku!" В пятницю у вечір по відьїдї п. емісаря молодий ґраф Бонавентура Буковскій і лат. парох о. Шосткевич видавали розкази слугам двірским, щоби всї мужчини з цїлого села зібрали ся о 8 год. рано на другій день в суботу (21 лют.), Поляки до костела, а Русини до церкви на богослуженє. В суботу рано присилав лат. парох два рази післанця звідати ся, чи я вже дома. Коли мене не було, то заповів, що по відправі в костелї сам приїде до церкви оголосити проклямацію. Акція єго в костелї не вдала ся, хоч молодий ґраф, що був на богослуженю, підпирав єї сказавши, що двір зі всїм в проклямації оголошеним згоджуєть ся; хлопи мовчки, не кажучи анї слова, порозходили ся домів. Тож не мав охоти тепер парох лат. їхати до церкви. Рускі господарі, постоявши довшій час коло церкви, також порозходили ся.
Коло полудня молодий ґраф з своїм братом тїточним п. Шиманьчевским на одних санях а лат. парох зі своїм рідним братом, що тодї без занятя при нїм зіставав ся, на других санях, узброєні в рушницї виїхали з двора в намірі поїхати до Кримяної, де громади зі всїх сторін зі збруєю мали явити ся, — побачити, що там робить ся. Ледви вони виїхали, аж тут приїзджає п. Кабат, властитель Гумниск коло Березова, великій приятель молодого ґрафа, а не заставши єго, сїв чим скорше на коня, таки без сїдла, і погнав за ними. Догнавши их ще в селї задержав их, злїз з коня, а вони повисїдали з саней та довгій час мали ходити по дорозї і розмовляти! Правдоподібно п. Кабат звідав ся в Березові про подїї на Мазурщинї і поспішив з тою звісткою до Издебок. Всї повернули до двора. Що вони там говорили і робили, не знати... По моїм приїздї, довідавши ся о всїм тім, пійшов я до ліжка спочити.
На другій день рано в недїлю мясопустну (22 лют.) приходить до мене дяк і застає мене ще в ліжку. Я питаю єго: П. реєнте, що там чувати?" — "О зле єґомосць — каже він. Тої ночи ґазди не спали. Приходив один ґазда до другого з легка запукав до вікна і кликав: "Куме, ставайте! беріть сокиру або косу і ходїть!" Так узброєні цїлу ніч ходили по селу і вартували, бо надїяли ся, що прийдуть повстанцї. Та і пароха лат. в ночи стягнули з ліжка, повязали і повезли до Сянока. Як священик лат. оголосив проклямацію, в сей час 4 урльопників казали війтови дати 4 конї і поїхали до Сянока мельдувати старостї, що ксьондз і панове намовляють их до бунту. Там мали им сказати: "Привозїть тут нам ксьондза і панів!" Вони повернувши, впали ненадїйно на ксьондза, повязали єго і повезла до Сянока. До двора бояли ся, бо там богато було панів і як вони гадали, узброєних."
Я підчас конскрипції запримітив, що офіцер зробив рондо з урльопників і абшитників, сам ввійшов в середину і щось довго до них говорив. Мабуть, щоби сейчас донесли, наколи-б их хто до бунту намовляв. Вислухавши оповіданя дяка, кажу: "У нас нинї недїля, задзвони до церкви, треба пійти правити богослуженє". (Того рана ходила моя служниця до корчми по сіль. На дорозї один ґазда, Русин, питав єї: "Молодий ксєндз чи єсть дома? і буде мати службу Божу?" — "Єсть і буде мати службу Божу" — каже вона. На те він: "А пійде єму хто! Тепер всї молоді ксьондзи на гак!" Но за се довідав ся я аж пізнїйше.)
(Дальше буде.)
[Дѣло, 03.08.1896]
(Дальше).
Я пійшов до церкви, правив утреню, службу Б. з суплікаціями, пояснив євангеліє тої недїлї о страшнім судї. Людей в церкві було менше як звичайно, всї переполохані дивили ся на мене невірно. Після відправи вийшов я з церкви. Перед церквою стояла купка людей. Я до них відзиваю ся: "Що то дїєсь на світї? Я прецїнь бував як знаєте, у дворі і у польского ксьондза, но я нїчого не чув про якусь рухавку, нїколи там бесїди не було про те." На се нїхто словечком не відозвав ся. Я пійшов до себе і кажу до дяка: "Я би рад зараз поїхати до Глудна." Присутний паламар відзиваєть ся: "Їґомосць, небезпечно, на сам огонь трафили би-сьте!" Треба було їхати коло двора і коршми, де тьма людей була зібраних. Отже мав я зістатись дома. В тій хвили приходить льокай з двора і каже: "Pan hrabia kłania się i prosi, żeby Jegomość tam przyszli." "Що там чувати?" — питаю. "Та nic — одвічає — р. Bonawenturę, р. Szymańczewskiego i р. sędziego wzięli i powieźli do Sanoka." "Що люде роблять?" — питаю далї. "Rozchodzą się." Я подумав, що мабуть з Сянока з циркулу прислали по тих підозрілих і забрали, а инші можуть спокійно зіставати... Тимчасом, як пізнїйше звідав ся я, инакше стало ся. Староста сяніцкій покликав сторожів фівансових зі всїх постерунків свого повіту до Сянока. Вони переходили з Динова через Издебки. Тут побачили тьму хлопів коло коршми. Хлопи оповідали им, що у дворі панове і намовляють их до бунту. Вони боять ся там приступити, бо их богато, і певно узброєні. (А було панів там тодї: старий ґраф, старшій єго син, жонатий, що приїхав з жінкою з Королївства, молодшій син коло 30-лїтний, сестрінець ґрафа, зять Котарскій, що приїхав з Ясельского з жінкою, п. Кабат з Гумниск і мандатор місцевий). Длятого просили, щоб сторожі пійшли з ними до двора арештувати панів. Сторожі повитягали свої баґнети, ступили на перед а за ними цїла кальвакада хлопів.
Коли прийшли до двора, ґрафиня виходить перша на ґанок, кладе свою руку на рамя першого фінансера, мабуть респіцієнта, і промовляє ласкаво: "Panowie, nie bójcie się! tu niema nikogo cudzego jeno sama rodzina." Потому вийшли всї пани і панї на ґанок, а цїле просторе місце перед ґанком заняли хлопи. Ґрафиня відзиваєть ся до людей: "Taż wam nikt nic nie mówił, nikt nie buntował was!" А з гурту відозвали ся голоси: п. Бонавентура, п. Шиманьчевскій! По короткій пересправі казано до трьох санок заложити конї. На перші сїв п. Бонавентура з одним сторожем, на другі п. Шиманьчевскій з другим, а на треті мандатор, що хиба Богу душу винен, також зі сторожем — і поїхали на Березів до Сянока.
Я за сю подїю нїчого не знав і на слова льокая иду до двора, взявши з собою дяка, щоби єму сказати, коли має прислати коні по мене з-відти поїхати до Глудна. В селї на стежцї, якою ми йшли до двора, стояв один менї знакомий господар лат., пяний, що каже до мене: "księże! dziś nasza rewolucya!" На се я єму: "Macieju, a z kim prowadzicie rewolucyę, z żydem?" Він хотїв до мене ставити ся, але льокай пхнув єго з горбка. Він поточив ся в долину, а ми пійшли далї.
Коли прийшли до двора, казав я дякови почекати на ґанку трохи, а сам ступив до покоїв. Стара ґрафиня піднесеним голосом промовила до мене: "Widzisz, księże, co nam nasz kanonik (лат. парох) narobił, w jakie nieszczęście nas wtrącił!" і стала нарікати і жалїти ся на нього. Вона оповідала менї, що він прийшов до двора кілька днїв перед вибухом революції і згадав за неї, що в короткім часї підійметь ся. Одначе молодий ґраф мав сказати, що се бути не може, прецїнь і він єсть членом суспільности, а о всїм нїчого не знав. На се парох мав сказати: "Бо не кождий заслугує довіря." Тодї ґрафиня ображена сказала: "Jeśli tacy (półgłówki мабуть, чи щось подібного) biorą udział w jakiej sprawie, to porządny człowiek nie ma zaufania." Парох замовк і пійшов домів. Коли прийшов емісар з проклямацією, прийшов він (ксьондз) до двора і сказав: "Widzicie, państwo, żem prawdę mówił!" Тодї молодий ґраф мав сказати: "Wynik powstania jest niepewny, a ponieważ u nas jest rodzina liczna, aby uniknąć prześladowania ze strony obywаteli, to ja ofiarowuję się za rodzinę." Длятого пійшов він до костела і заявив перед людьми, що двір згоджуєть ся на всьо, що було в проклямації оголошено.
Се менї розказала ґрафиня на вступі. Відтак не пригадую собі і не можу зрозуміти, як се стало ся, що я замість казати дякови, аби прислав о якійсь годинї конї їхати до Глудна, як я наміряв — казав єму принести подушку мою, колдру і простирало до офіцин двірских, де мав я ночувати. Він се зробив і я зістав в дворі межи паньством.
Ґрафиня десперувала за своїм сином Бонусьом, як він там буде спати, не взявши собі своєї постелї. Хотїла посилати, та на знала як і ким. Фірмани, що повезли арештованих панів до Сянока, вернули пяні, стали як тумани, не мож було нїчого від них звідати ся. Тільки по-за-плечі перед челядю оповідали, що від Березова до Сянока по обох боках гостинця повно людей, що гукали на панів везених до Сянока і штовхали, як хто міг...
Цїлу ніч ми не спали, тільки говорили про те нещастє. Панї плакали та навколїшки молили ся. В селї галас, гук, бо хтось пустив поголоску, що від Обарима идуть повстанцї, палять, ріжуть... Всї люди біжать туди, приходять на місце, а там нема нїкого. З иншої сторони другу несупокійну вість хтось пустив. В такім несупокою і страху перейшла цїла ніч. Коли стало свитати, старшій син ґрафа каже: "My w niebezpieczeństwie życia, nie mamy żadnej opieki, trzeba napisać do starosty w Sanoku, żeby nam przysłał jaką obronę". і зачав щось писати, та не було ким передати, бо люде не тілько богатші але й біднїйші відхилялись від двора тодї і вагували ся приступити. Прикликано якогось жидка, але й той відмовив своєї услуги, хоч за добрі гроші...
А я післав сторожа двірского на попівство звідати ся, що там чувати. З ним прийшла і моя служниця до двора. Я вийшов до неї до сїней й що чувати, питаю. Вона каже, нїчого, але просить ити до дому. Я ввійшов до покою, щоб попрощати ся з паньством. Панї вийшли до другого покою і поклали ся на канапах в одежи на хвилевий відпочинок. Панове готовили ся також до відпочинку; молодші мали ити до офіцини. Коли я з старим ґрафом прощаюсь і він мене, а я єго потїшаю і успокоюю, відзиваєсь п. Кабат до мене: "Księże, ta poco pójdziesz do domu, tam będziesz sam jeden, a tu jest kilku, to śmielej...!" Правду каже — думаю собі. Вже був я готов позістати і з ними пійти до офіцини на супочинок, де була моя подушка і колдра. Виходжу проте до сїней і кажу служници, що не піду домів, бо бою ся. Вона стала плакати і просити йти і не бояти ся. Переходила там-туди сестра ґрафа і питає мене: "Co to za kobieta?" Я кажу, що моя служниця. "A czego ona chce?" — "Żebym szedł do domu" — відвічаю. Панї пійшла до покою, не кажучи анї слова. Иду я також до покою, прощаю ся зі всїма, не даючись намовити лишитись у дворі. Зайшов домів добре і супокійно. Ввійшов до одного покою, другого — всюди сумно, неприємно. Пійшов я до старенького пароха, що в старій хатї на печи в кухни лежав та чудував ся, що то дїє ся на світї, що він такого не памятає. Вийшов я знов на обійстє та обзираю ся на всї сторони; заповідаєть ся красний день погодний, та в души щось сумно. В тім приступає до мене якась незнакома менї дївка і питає, чи буду мав службу Б. Я кажу на те: "Могла б бути, я натщо, но хто-ж менї послужить? Не знати, де глядати дяка". — "Моя господиня, каже вона, по слабости не ходила єще на вивід, а тут страх, треба десь утїкати!" "Но, кажу, коли тільки про вивід ходить, то иди до сусїда, най єго хлопець прийде, возьме ключ і отворить церков, а я єї виведу" (хоч була лат. обряду). І так стало ся. Я пійшов до церкви, зачав молитву читати в дверех входових над жінкою, аж тут біжать моя служниця, задихана і кличе: "Jegomość, czerniawa idzie!" "Gdzie?" — питаю. "Od mostka zwróciła się ku plebanii!" Скінчивши вивід (бо се коротке дїйство) роздумую, що тепер робити. Чи ити на плебанію, чи від церкви на право в недалекій потік сховати ся, чи зістати ся в церкві. На конець клякнув я в царских дверех перед престолом та молю ся...
Незабаром дав ся чути гомін і галас коло церкви і сейчас входить маса людей з тупотом до церкви. Побачивши мене на колїнах, попадали і самі на колїна. Я обернув ся до них і кажу: "Чи так христіяне входять до дому Божого?" Один з них відзиваєть cя: "А уже, їґомосць, не даєте нам і пацїру змовити!" Тож, аби знати, коли скінчать, приклякнув і я та на ново говорю в голос Отче наш і Богородице Дїво. Потім встаю, йду до них і кажу:
"Люде, що то робить ся? що ви дїєте? Чи чули ви коли від мене щось противного постанові Божій?" А з помежи них відзиваєсь один господар: "Не треба було казати нам шлюбовати!" — "Таж я се, кажу, не робив сам з себе! Було призволїнє від цїсаря, а епископ так красний лист до вас написав, що я вам тут в церкві читав і поясняв... Вкінци я вас не силував а ви добровільно шлюбовали, як хто хотїв, одні на мірність, другі зі всїм на рік, на два, пять, як собі хто желав." А саме коло мене стояв один господарь, що був шлюбовав на два роки і я кажу: "От сей чоловік шлюбовав на два роки, та нехай скаже, чи єму зле з тим, що за сей час єсть тверезий, порядний чоловік! Усе те робило ся і робить ся для вашого добра!" А той самий господарь відзиваєть ся: "Нї, то було на тую бунтацію! Вам каса платила по 3 цванциґери на день, а ви (священики) бунта робите!" — "Ви знаєте, кажу я далї, що я бував у дворі і у лат. священика, то в циркулї будуть і мене де-що питати — поїду до Сянока!' На се каже все той самий господар: "Може треба буде піхотою ити!" "Но як треба буде, кажу, то може й зайду!" — "Може будуть били як тамтого (лат. пароха)". А передше сказав той ґазда: "Ми нашого ксендза (мовляв, мене) любили, шановали, а тепер на те прийшли!" "Противно, кажу я на се, я вас любив, бо я через свята до сьогоднї сам на самотї без жінки і дїтей сиджу межи вами, невигоди зношу, щоб ви в своїм часї мали набоженьство та инші услуги духовні".
Зі слів, що треба буде йти піхотою, що будуть били, виджу, що нема з ними що говорити. Виходжу з церкви, а той господар иде за мною і каже: "На те ми прийшли: не треба нам анї ксендза анї панка — камінь і вода!" Всї мовчали, тільки один все говорив і то старшій чоловік вислужений війт, якого я вже старшим братом церковним зробив. Вийшовши з церкви, подивив ся я на нього і кажу: "Василю, Василю! нїколи не надїяв ся я по тобі!" Сказавши те, йду на попівство, а люде за мною. Коло мешканя стояла також купка хлопів. Я ввійшов до комнати, люде за мною. Я взяв паличку до рук і кажу: "То єсть моя збруя, з якою мене щоденно бачите. Иншої не маю, глядайтє!" Один відсунув шуфлядку у стола. Увидївши ножі і вилки столові, відступив. Я поотвирав куфри, постїль на ліжку поперевертав: "Так глядайте!' Подивив ся на шафу, а там лежав лист пастирскій о тверезости, по польски писаний. Взяв я єго і кажу до мельника тамошнього, що побіч стояв: "Panie Słotarski, może Pan umie po polsku czytać, to czytaj, co tu Jego Ekscelencya nasz biskup do swoich wiernych pisze". Мельник взяв сей лист до рук, але не читав, бо сей час промовив до мене проводир, що в церкві промовляв: "Коли наш їґомосць чистий, няй остануть..." і цїлує мене в pyкy. Bсї хотїли відходити, но я кажу, аби з двох господарів при мнї зостало ся, щоб я дечого не сховав. Він на се в другій раз: "Коли наш їґомосць чистий, няй остануть... " і опять поцїлував мене в руку. Я з притиском відзиваю ся:
"Але я вас прошу, щоби хто при мнї остав ся!" Проводир третій раз зновлює своє і зближивши ся до мене, з жалем каже: "Їґомосць казали, що по мнї не сподївали ся того..." і поцїлував мене третій раз в руку. Відтак пійшов, а за ним всї, мов би виметав. Тільки я сам лишив ся в комнатї.
Всї вони пійшли до двора, де за той час як у мене ревізя відбувала ся, инша чернява з сусїдних сїл з провідниками якимись, уже цивілізованими двораками напала на двір. Як ввійшли на ґалєрію, а панї вийшли з покоїв і щось до них промовили лагідно, вони крикнули: "Wy szelmy, arystokratki!" і бух костурами чи цїпами по вікнах, так що всї вікна від ґалєрій поторощили. Потім ввійшли до покоїв поломали крісла, порозбивали шафи, Фортепян, столи, порозкидували і на обістє повикидували папери і инші річи. Далї стали панів бити, калїчитим, а стара ґрафиня, що свого старенького мужа ослонювала, дістала кілька разів по плечах і руках так що довгій час синцї носила. Найбільше покалїчені були: старшій син ґрафа, що з Королївства був приїхав, і зять Котарскій. Всїх повязали і посадили на сани. П. Кабат дістав своє, і хоч був мужчина великого росту і сильної будови, таки дав ся хлопам звязати. Коли єго на санках не могли легко змістити, з гурту дав ся чути голос: "Nogi mu poodcinać!" Та якось там єго змістили. Потому всїх повезли до Сянока.
Панї в великім сумі, жалю і розпуцї зістали ся на обійстю. Вже не повернули до зруйнованих комнат двірских тільки пійшли до недалекого млина над ставком і вмістили ся в вузкій млиницї, невеличкій комнатцї. А було их значне число: дві ґрафинї з своїми паннами покоєвими, сестра ґрафа з дорослою донькою і п. Котарска.
(Конець буде.)
[Дѣло, 05.08.1896]
(Конець.)
Коли мене хлопи лишили самого дома, а самі пійшли до двора, моя служниця з цїкавости за ними пійшла також. Побачивши з далека так кроваву різню, зараз вернула ся і казала менї сховати ся. Порадила, щоб я вилїз на оборіг сусїдскій, приставила драбинку і, як я вилїз, відставила, так що нїхто не бачив. Відтак побігла знов до двора і там ждала до кінця. Коли панів повезли і люде стала розходити ся, вона побачивши межи розкиненими річами мою подушку і колдру, хопила скоро та вернула домів. Я роздумував про минули подїї, і що то єще може бути... — По полудни сього дня (23 лют.) прийшло до мене чотирох господарів лат. обряду з просьбою, щоби я на другій день в костелї перед престолом Pana Jezusa відправив службу Б. в интенції, щоби Господь Бог відвернув нещастє. На се кажу я: "Cieszy mnie, że się do Boga nawracacie, od którego odstąpiliście byli." Обіцяв пійти до костела, тільки просив я, щоби з двох порядних, певних господарів прийшло до мене і відпровадили до костела. Я бояв ся якої напасти по дорозї. При тім радили менї згадані господарі одягти на себе кожух хлопскій і пійти межи них, а вони будуть мене як ока в голові доглядати, щоби менї нїчого злого не стало. Але я на те відповів, що бажаня иx сповнити не можу, бо коли маю згинути, то нехай гину як священик в одежи священичій.
Ві второк рано прийшли до мене деякі господарі латиньскі і відпровадили до костела, де я торжественне богослуженє з суплікаціями і відповідною проповідію відправив. З нагоди, що наступила у латинників середа попєльцова, сказав я, що прийду на другій день до костела відправити службу Б. і по иx ритуалови і звичаєви посвячу попіл і посиплю им голови. Вертаючи з костела домів, поступив я до млина відвідати панї, що там в тїсній комнатї три днї і ночи містила ся, а потому поїхала до Сянока, куда их старий ґpаф (якого скоро, яко невинного, випущено з вязницї) покликав і там якійсь час мешкали.
Женщини дякували менї сердечно за ті відвідини, жалували ся, плакали і нарікали на лат. пароха, що за ним в таке нещастє впали. Я их потїшав, як міг, відтак пійшов до себе на попівство.
Другого дня, як заповів, пійшов я до костела, відправив всьо, як належало ся (бо ми рускі священики тогдї лучше знали і розуміли лат. богослуженє, як своє). Тьма людей прийшла до сповіди, найбільше жінок, що з переполоху і непевности дальшого трясли ся і плакали. Я висповідав всїх і сидїв в костелї до 3 чи 4 год. з полудня. Латиньскі комуніканти, що були в пушцї, дробив я на куснички, щоби всїх запричащати.
По дорозї поступив я опять на хвильку до млиницї, щоби панї яко тако успокоїти і потїшити. Прийшовши над вечером домів, застав я картку з Глудна від шваґра з повідомленєм, що минулої ночи був напад в Лубній у мого тестя і всьо зрабовано. Я перестрашив ся тою звісткою і став неспокійний, що там з моєю жінкою і дїточками дїє ся. На другій день по відправі богослуженя, що я заповів, постановив я поїхати до Лубної. На се богослуженє в четвер зібрало ся богато людей, мов в яке свято, церков була битком заповнена. Служба Б. відправила ся торжественно з суплікаціями і проповідію. Межи своїми людьми був один чоловік чужій. Єго взяли за шпігуна і, коли він вийшов з церкви, обступили й хотїли взяти під свій суд. Bін став кликати до мене, як я виходив з церкви: "Księże, ratuj mnie!" Я казав єго пустити.
Прийшовши з церкви до хати, застав я в сїнях того парохіянина, проводира, що то минулого понедїлка в церкві промавляв до мене і межи иншим казав, що "не треба нам нї ксєндза нї панка", з жінкою і обоє впали менї до ніг, цїлували по ногах і руках, просячи дарованя. Він каже: "Їґомосць, даруйте, я не знаю, що менї стало ся, до мене тодї щось приступило". Жінка єго цїлує мою служницю, щоби вона за ним вставила ся до мене. Дають на службу Божу, він заповідає, що бажає перед мною висповідати ся. Я єму кажу, що я на нього роздразнений, проте нехай перед иншим священиком сповідає ся, але він доконче сповідати ся перед мною. Отже я єму пращаю, а службу Б. і сповідь на другу суботу призначую.
Поснїдавши поїхав я до Лубної. Тут належать згадати, що я і ті три ночи, від понедїлка до четверга, не ночував в своїй хатї, лишень в селї у недалекого сусїда, доброго ґазди лат. обряду, що я єго жінцї в понедїлок перед нападом дав вивід. Господар з вдячности сам менї се запропонував, аби у нього ночувати. На серединї хати вистелили менї ліжко чисто і вигідно, а що сей господар був лїсним, то мав рушницю і поставив єї коло дверей на сторожи і нїхто чужій не смів тодї увійти до світлицї, коли я там був. Всї тепер доглядали мене як ока в голові, бо пізнали, що им таки ксєндза треба. Як на те, одному ґаздї уродила ся дитина, другому умерла, приходять до мене, щоби охрестити та похоронити — а я им кажу, що им не треба ксєндза, нехай самі сповняють сі функції. На се вони: "А де нам бути без ксєндза, то тамтой старий війт oшaлїв чи упив ся та заговорив дурниць!.."
Приїхавши до Лубної застав я на попівстві пустку. Не було нїкого, тільки челядь. Тесть з матїрю і молодшою донькою поїхали до Динова, а моя жінка з дїточками забрала ся на мешканє на час до дяка, на другім боцї потока. Пійшов я туди, застав славити Бога — всїх здорових. Привитавши ся сердечно, стала менї жінка оповідати, що про Издебки ходили різні страшні вісти, всї мене як пропащого оплакували. Ві второк (24 лютого) у вечір стала і там вість, що на село сеї ночи буде напад і пізно в ночи почали голосити, що чернява з гори від гостинця суне до села. Мати (теща) на сю вість не стративши притомности духа, стала річи цїннїйші складати, звязала і винесла до огороду, чи десь, в потік сховати. Ватага вступила насамперед по дорозї до лат. священика, не зробила там нїякої шкоди матеріяльної, тільки опасала священика посторонками і привела єго на попівство. Тесть мій лежав уже в ліжку, всї инші були на ногах, бо сподївали ся непрошених гостей, яких прийшла велика сила чужих і своїх, так що в двох комнатах помістити ся не могли. Ті, що зістали ся за дверми, стали люшувати до коморі і стриху та пряжу, полотно, білє, сир, масло в судинах, солонину, сало і всьо, що попало им в руки, з собою забирати.
З тих, що були в комнатї, одні стояли коло священика (тестя), що лежав на ліжку, і розговорювали, другі плюндрували по всїх кутах комнати, розтягали, розкидали різні річи та папери, навіть шуфляди з комоди витягали і шафи отвирали, шукаючи якогось повстанця, лат. священика, що, як им сказано, на попівстві мав сховати ся. В шафі подибали трохи дрібних грошей, та стали над ними тлумити ся та від тещі домагати ся ще більше грошей. Вона вказуючи на якогось: "Та тамтой, каже, взяв!" і межи собою сварили ся. До тих, що коло ліжка стояли, зачав тесть, яко старий священик і декан, з становища реліґійно-морального говорити і каже між иншим: "Ludzie, taże te papiery, po których depczecie, są urzędowe, na nich podpisani są JWX. biskup i p. starosta". На се каже один: "Ja dziś starosta!" Далї один з них заявляє, що якійсь комісар єсть в сусїднім селї при гостинци. На се каже тесть: "Як день зробить ся, то поїду до нього". Один з сих відзиває ся: "Do orczyków cię przywiąźemy i pociągniemy!"
На такі dicta acerba не було що далї говорити. На жаданє тих розбійників встав з ліжка, мати і наймолодша донька помагають зібрати ся, напастники опасують посторонком в пів і обох священників на посторонках провадять до коршми. Тим часом моя жінка з тримісячним хлопчиком (Дамяном) тиснесь крізь товпу хлопів до вітця, щоби попрощати ся з ним — та дивить ся, а дитина головку звісила мов нежива... Наробила крику, ляменту, на що єї старша замужня сестра каже: "Та що плачеш? Біг знає, що з нами єще станесь?!" Жінка положила мертву дитину до колиски на голу солому, бо подушочки і простирало позабирали непрошені гостї. Сївши при колисцї, плаче над смертю дитини... По якійсь хвили глянула на дитину, а вона дивить ся спокійно і, вложивши свій пальчик до губи ссе... Врадувана взяла на руки і, плачучи з радости, пестила єї.
Ворохобники запровадили священиків до коршми, посадили их на лаві, самі якійсь час крутили ся по коршмі, а по тому повиходили всї, бо в близькім селї их товариші бровар рабували. Священики самі посидїли трохи в коршмі, день зробив ся і вони пійшли спокійно домів.
По поворотї, привитанях і нарадах вибрали ся всї крім моєї жінки до Динова і там були до другого дня з полудня. В сусїдстві Динова, в Бахурі, був минулої ночи напад на двір п. Скшиньского, а що паньства не було дома, зрабували. Комісар Найзер в Перемишли, довідавши ся за той рабунок, взяв швадрон гузарів і чим скорше пішов на місце провини. Що він там дїяв, менї не відомо. Лишень кілька гузарів прийшло до Динова, а довідавши ся, що в Лубній був рабунок, зараз пійшли чи поїхали туди. Зачали деяких пяних, що волочили ся по селу, шаблями обкладати, а чотирох, що им ставили ся, посїкли на смерть. Трупи поскладали на віз чи сани, казали відвезти до Динова, де их закопано.
Ся пригода рознесла ся блискавицею по всїх закутках Сяніцкого. Новий проте страх найшов на люде. Нїгде більше не було чути за нові напади і рабунки.
В тім вельми небезпечнім часї загального і несподїваного зворушеня в краю і моїм селї я не потерпів нїякої шкоди матеріяльної, хиба що простирало, в якім дяк колдру і подушку занїс до двора, пропало. Що-до сторони моральної себ то мого значіня і поваги у простого народу, правительства і двора, не тільки нїчого не стратив я, але дуже богато зискав.
Коли на другій рік (1847) приїхав я до пп. ґрафів Буковских до Ярославля, куди вони просто з Сянока, не вступаючи до своїх дібр, на мешканє спровадили ся, принято мене сердечно, мов би якого з ріднї. Ґраф представляючи мене якомусь панови, майорови війск польских так сказав: "То jest nasz proboszcz, nasz przyjaciel, nasz dobrodziej!" Також і до Сянока запросили вони мене недовго по тім зворушеню. Там мене радо приймали, в костелї францішканьскім відправив я службу Б. на их интенцію, старий ґраф і єго сестріниця сповідали ся передо мною. Тодї Сянік виглядав мов якій великій кримінал. Мандаторів і всякого роду сурдутовцїв було в нїм! Кляштор францішканів і кілька камениць ужито на вязницї, перед якими варта стояла війскова. Дуже богато голов арештованих виглядало из за вікон закратованих. Один дїдич колишний товариш шкільний, побачивши мене на ринку, кликав: Гл. Гл.! Я оглянув ся з почутєм, пізнав і пійшов далї.
До Сянока зїxaлa зі Львова комісія слїдча і в короткім часї дуже богато арештованих випущено на волю. З тих, що в Издебках були арештовані, вийшли всї крім молодого ґрафа Бонавентури і священика. Их відіслано незабаром до Львова до конфронтації і обох засуджено: священика на 15 лїт ґрафа на 12 лїт на Шпільберґ куди их і відіслано...
Коли п. Кабат, що менї в Издебках відраджував був з двора відходити, бо там безпечнїйше — по увільненю зійшов ся раз зі мною в Саноцї і сказав: "Masz szczęście, księże, żeś odszedł, bo byłbyś dostał namaszczenie..." По правдї, тодї може б були мене на смерть убили, бо панове були б мене, яко священика, наперед виправляли промовляти до людей, що тодї нї ксєндза нї панка не знали... Моїми кроками і дїлами в тім нещаснім часї кермували обставини чи радше Боже провидїнє, за що Єму нехай буде честь і слава в безконечні віки. А такі часи нехай нїкому не снять ся!...
Хирів дня 21. лютого 1896 в роковий день повстаня перед 50 роками, тільки тодї припадав в суботу.
[Дѣло, 06.08.1896]
06.08.1896