З ґімназіяльних споминів.
Тим моїм товаришам, що то памятають, на спомин.
Ми мали в четвертій клясї ґімназіяльній професором п. Войцєха. Не скажу, як звав ся далї, бо хто єго знав, легко догадає ся, а кому він незнакомий, то й так єму нїчого з того не прийде. Войцєх та й годї! А був він важною особою для нас не йно длятого, що був господарем кляси, але він учив латини, греки і польского язика.
В тім роцї введено в ґімназіях новість: надобовязкову науку исторії польскої. Було се, сказати б, другого року другої олімпіяди спольщеня ґімназій в Галичинї.
Ученики-Русини заворушились й дали собі слово, що на польску исторію не будуть ходити. Професор исторії всемирної мав учити і того важного предмету. На першій за раз годинї спитав він прилюдно всїх: хто хоче записати ся на исторію польску. Поляки зголосили ся всї, з Русинів нїхто. Тогдї професор прийшов на тую гадку, що то в парляментах називає ся поименним голосованєм. Прочитав катальоґ — на те хиба, щоби почути від Поляка: так, від Русина: нї. Надармо представляв нам, що Русь а Польща все одно, що викладаючи исторію Польщі він не помине й исторії Руси — нїчо не помогло. Тогдї він віднїс ся до професора Войцєха, господаря кляси, і сей випитавши майже всїх Русинів — котрі розуміє ся "не вміли" — сказав таке:
— Не хочете ходити на исторію польску?
А знаєте, що у мене хто не вміє польської исторії, той не може вміти і польского язика. А вже хто не вміє польского язика, той не зможе перекласти з латиньского або грецкого на польске, а за тим і тих язиків не зможе вміти, ergo з всїх трех предметів дістане двійку.
На Рутенію четвертої кляси напав ужас. Всї мусїли пересвідчити ся, що хто запишесь на исторію польску, той буде знати латину як Кікеро а греку як Софокль.
Коли слїдуючого разу прийшов на годину наш "историк" зі своїм исторично кривим пальцем і зарядив поименне голосованє, всї Руснаки пристали на польску исторію, з виїмкою одного непоправного, котрий, маючи батька катихитом ґімназіяльним, таки не ходив.
Тая люба споминка тогдїшної шкільної системи не належить до нашого оповіданя про серенаду. Она лиш характеризує педаґоґічні здібности професора Войцєха і спосіб єго арґументації.
Пан Войцєх був чоловіком строгим, особливо для Русинів, стараючись, щоби собі добре затямили всї виїмкові неправильности грецкої граматики, котрі могли им дуже стати в пригодї, коли б хотїли яко попи порівнати текст славяньского Святого письма з грецким оріґіналом.
Такого строгого чоловіка треба взяти ласкою, покорою і льояльностію, в котрій Русини завсїгди були майстрами. Нагода до того аж сама просила ся, бо зближав ся день св. Войцєха — именини пана професора.
До такого торжества треба заздалегідь приготовити ся. Заздалегідь вибрано окремий комітет під проводом найстаршого віком товариша і розписано податок по 15 кр. від N-o [льокації]. Які тепер школярі щасливі, що льокації вже нема! Може саме для того міністерство льокації скасувало?!
Плян був такій, що всї одноголосно з Поляками приняли: лямпіони, два хори, музика. В навечеріє св. Войцєха мала цїла кляса зібрати ся на площи за будинком сторожи огневої, позасвічувати лямпіони, уставити ся в четверокутник, в серединї мали станути співаки й музика, і в тім порядку мали в тишинї підійти під вікна Войцєха, заспівати оден кусник по латинї, відтак мала заграти музика, відтак хор польскій, відтак знов музика, і ще раз музика, і ще раз музика — а потім до дому!
За весь той час відбували ся проби походу і співу. Товариш предсїдатель учив нас на передмістю під вербами ходити просто, а що він був вислуженим воїном, то всї сміло піддались єго авторітетови. Що-до хорів то оден Поляк предложив нам як найсвіжшу новість музичну Gaudeamus igitur, juvenes "dumm" sumus. Ha польскій "кусник" було вибрано "Єще Польска не зґінела". Я низше підписаний в хорі тім участи брати не міг, бо тогдї випала у мене мутація з голосу охриплого на баранячій.
За той час ми звивали cя як муравлї. Позичили у одного канцеліста з криміналу лямпіонів, купили свічок, сїрників, замовили музику. З музикою була найтяжша справа, бо рубрика нашого серенадового буджету виказала на тую цїль лише 2 зр. За ту квоту всемогучій Ицик Фідлєр нїяк не хотїв грати. Аж за протекцією і ходатайством тих товаришів, що у него вчили ся на скрипцї, рішив ся дати нам трех музикантів і малий бубон. За великій бубон жадав непремінно доплатити ще 50 кр.
Тої важної днини ми чекали з бючим серцем. Вона надійшла. Наш предсїдатель занимав ся послїдними розпорядженями [але не волї, лише серенади], за що мало не дістав у карк від професора математики, бо не уважав на годинї.
Ну! вже хвала Богу вечір. Ми зібрали ся. Я мав нести лямпіон червоно-білий на довгім патику. Прийшла і музика. Инструменти були так обсаджені: Violino 1-mo — присадкуватий віртуоз, котрого ученики звали "цімбал". Violino 2-do — високій і бородатий Янкель, що мешкав на Дрогобицкім, мав одного коня і був з фаху балаґулою. Cello — звістний всїм соліст Бекер. Тіmpani recte малий бубон провадив несучи оперед себе звістний рудий Абрум з банди Ицка Фідлєра.
З бьючим серцем і молодечою нетерпячкою ми засвітили лямпіони. Товариш майстер церемонії видавав послїдні "наставленія".
Змеркло ся. "Раз два-три! Vorwarts!" закомандував товариш. Нас обступила тьма жидів і жидиків, невідступна декорація всїх галицких фестинів. Та нехай би, але они попсували нам цїлий плян. Ми мали підступити тихо аж під вікна професора і там заспівати, а жиди не видержали і скоро йно ми висипались на площу стражацку, з израїльскої груди загримів сотними писками величавий оклик: "вівайт!" Плян був зіпсований, але ефект вийшов знаменитий.
Четверокутник, лямований різнородними лямпіонами, зблизив ся під вікна професора і станув. Діріґент дав знак і залунала пісня:
Gaudeamus igitur juvenes "dumm" sumus!
Post jucundam juventutem,
Post molestam senectutem
Nos habebit humus...
Отворилось вікно і виглянув до нас солєнізант, дякуючи нам рукою. Невидно було, чи прослезив ся, бо мешкав на першім поверсї.
Друга точка проґрами: музика. Майстер церемонії якось вийшов з чотирокутника, а капельмайстер запитав мене найблизшого:
— Wus is zu spielen?
— Коломийка! — кажу жидови до уха.
Жид перехилив голову до скрипки, моргнув на орхестру і заграв дрібненької. Загудїв бас, забубонїв бубон...
Наш майстер церемонії, почувши коломийку, став шарпати ся за волося і скакати з ноги на ногу. Менї здавало ся, що танцює, і той плян менї самому дуже сподобав ся. Але за хвилю, коли ще й одної части не переграли, майстер церемонії розбиває чотирокутник лямпіонів так хоробро, як Наполєоньска кінниця анґлійскі четверокутники під Ватерльо, і затискаючи зуби зі злости став сїпати жида з цїлої сили за рукав. Жид не зараз стямив ся. Відозвали ся голоси: Aufhoren! Violino 1-mо замовкло, violino 2-do за ним, cello пів такту пізнїйше а бубон позволив собі ще на два півтакти, так як коломийки пишуть ся все, мовляв, в "цвайфіртель-такт". Може був би ще з раз ударив, коли-б капельмайстер не крикнув: "Still!" Окружаючій нас Израїль, зображуючи собі, що стоїть перед мурами єрихоньскими, закричав з усеї сили: "вівайт!"
Музика заграла Наполєоньского марша.
Професор скривив ся і зачинив вікно. Я зміркував, що-м коломийкою наробив більше лиха, нїж я хотїв. Треба було затерти слїд мого учинку. Тогдї, як наш майстер церемонії перебивав бік нашого чотирокутника, щоби перешкодити профанації такого торжества, я скоренько уступив ся і зробив change la place з другим лямпіоном. Нa моїм місци стояв тепер товариш-Поляк. Коли скінчив ся марш, товариш аранжер став питати жида: хто єму казав грати коломийку? Жид не надумуючись показав на того, що стояв на моїм місци. Сей став відпекуватись і назвав жида "цибухом". Счинив ся гармідер, та на щастє заглушили єго жидівскі вівати.
Тепер загримів марш Домбровского при акомпаняментї орхестри. Солєнізант отворив вікно знов.
— Слава-ж Тобі Господи! Зло вже направлене.
Музика заграла ще два-три кусники, солєнізант гукнув нам крізь вікно "dziękuję" і ми, окружені товпою жидів, відмаширували.
Товариші стали вести слїдство і таки дійшли, що то я заординував коломийку. З-за того прозивали мене товариші Поляки цїлий курс "коломийкусом". За кілька днїв спіткав мене строгій испит з греки, подібний до анатомічної секції — і я дістав клясу в греки о два степенї гіршу, нїж заслужив.
То був мій першій "подвиг патріотичний".
Бережани 16 лютого 1896.
[Дѣло, 19.02.1896]
19.02.1896