(По особистим споминам).
Мені довелось бути в безпосередніх і дуже близьких зносинах з професором М. І. Туган-Барановським в останній період його життя; до цього часу я зустрічався з ним, як його слухач по Петербурзькому Універсітету. Спомини про Михайла Івановича мають для мене свою особливу цінність і приємність, позаяк вони зв'язуються і переплітаються з подіями та вражіннями мойого особистого життя.
Покійний професор був занадто видатним діячем в історії розвитку наукової думки та в суспільному рухові; і це покладає на тих, хто його знав, моральний обовязок зберегти свої спостереження і зробити їх суспільним добром: може їх використає в майбутньому біоґраф цеї славнозвісної людини.
Імя Михайла Івановича стало для мене близьким і дорогим ще за часів російсько-японської війни. Я вчився тоді в Житомирській ґімназії. Ми страждали і озлоблялись під тягарем тяжкого і ненависного поліцейського режіму, котрий процвітав в той час у нас в ґімназії. Та непомітно, серед військових катастроф, щось зломилось в цьому механізмі насилля. Жити стало лекше. Ми почали цікавитись подіями зовнішнього життя, улаштовувати таємні зібрання. Хвиля подій захоплювала нас. Ми жадливо ловили призвища людей, які, як нам здавалось, були призначені будувати нове життя. Москва і Петербург були тоді центрами опозіційних течій. Ми читали про з'їзди городських та земських діячів. Промайнули призвіща Мілюкова, Петражицького, Туган-Барановського, та инших.
Вони були далеко від нас; але ми слідкували за їх промовами і з'їздами, слідкували з любовю і надією. Імя М. І. Туган-Барановського стало для нас особливо дорогим. Він був політико-економ і соціяліст; а з цими поняттями ми зв'язували увесь зміст насунувшихся подій.
Коли я став старшим, мої погляди на життя змінились в багатьох точках; але ж все-таки, слухаючи лекції Михайла Івановича в Петербурзькому Універсітеті в 1909 році, я бачив, що наші ґімназіяльні вражіння були правдиві, і що для молоді Михайло Іванович був самим любимим учителем.
Хто вчився в Петербурзькому Універзітеті, той, звичайно, пам'ятає і його лєкції.
Безмежно-велика актова заля Універзітету заповнена слухачами за довго до початку лєкції. От почулись оплески; і показалась велика, трохи сутула, фігура Михайла Івановича, який з трудом пробирається до кафедри, що стояла біля одної з колон.
Своїм трошки глуховатим, але для нас надзвичайно милим голосом він читав нам лєкції по самим складним і абстрактним питанням політичної економії; або, навпаки, переходив на близькі і хвилюючі нас теми, наприклад, про Чернишевського, про общину; та инше.
Ми слухали його, затаївши дихання. Ми не зауважували, як летить час; і вкупі з нашим вчителем стреміли думкою до ідей великих економистів; або плутались в роковому крузі аґрарного питання, котре як раз в той час пробував розрішити Столипін.
Михайло Іванович читав завше живо і хвилююче. Я не пам'ятаю ні одної із його лєкцій, яка б пройшла мляво або нецікаво. При цьому він не робив жадних заходів, аби створити особливу близькість між собою і студентами. Але ця близькість виникала сама собою. Після млявих і нудних лєкцій вчителів провінціяльних ґімназій було так радісно бачити і слухати професора, який хвилюється і горить священним вогнем науки. Нас уносив і чарував високий польот його духовних інтересів. Його розум, європейські-вихований, ясний і прозорливий, був зогрітий теплом його доброї, завше жвавої і чуткої душі. Чаруючий вплив його особи на студентів був надзвичайним.
Твори і лєкції инших професорів того часу відкривали нові для нас горізонти. Ми цінили їх як першорядних вчених. Але все це не можно було порівняти з нашим почуттям до професора Туган-Барановського. Михайло Іванович, скромний і вільний від всякого етікету, був близьким кожному з нас. Його наука споріднена була в наших очах з його особою.
При Універзітеті істнував кружок політичної економії. Керували їм при мені сам професор і С.І. Солнцев, який був пізніше професором Томського і потім Одеського Універсітетів.
Михайло Іванович ставився дуже уважно до своїх обовязків і акуратно відвідував засідання кружка. Самий кружок був дуже популярним в Універсітеті; мав багато членів і працював в 1909–1911 роках дуже гарно. Засідання кружка відбувались щотижня під головуванням Михайла Івановича і були доступними для кожного студента. На засіданнях читались реферати по економічним питанням, які потім обговорювались присутніми.
Як керовник і як голова Михайло Іванович був дуже вольнолюбним і поблажливим.
Вибір тем, підготовленність студента до даної теми та инше — все це залежало від рішення самих студентів. Не можно не зауважити, що ця безмежна свобода мала свої неґативні риси; і реферати иноді бували невдалими.
Під час праці в цьому кружку я ближче познайомився з Михайлом Івановичем; а иноді, хоч і рідко, бував у нього дома. Мені пригадується особливо одно моє одвідання Михайла Івановича в осени 1911 р.
То були хмурні часи міністерства Кассо. В Універсітеті виник страйк; студенти дійшли до вищої степені хвилювання. Рада професорів дбала про те, аби заспокоїти студентів і не дати втягнути їх в ріжні необмірковані вибрики, наслідком чого були б нові жертви.
Було рішено не переривати читання лєкцій; але ця постанова Ради професорів викликала обурення студентів. Відношення межи професорами і студентами зробились в той час майже ворожими; і ця ворожість була викликана не провиною тої або другої сторони, а виключно безглуздими і траґичними обставинами тодішнього нашого життя.
Михайло Іванович був солідарний з професурою і переніс чимало тяжких хвилин, коли пробував читати лєкції серед розбурханого моря зхвильованої молоді.
В цей час я відвідав Михайла Івановича; і одно з його перших питань було присвячене цій болісній темі: чим пояснити вороже відношення студентів до професорів, які не хотять переривати лєкцій, аби не допустити до паралічу універсітетське життя?
Я відповів, що в очах студентів професура своєю постановою якби стає по один бік з Кассо. А позаяк студенти ненавидять цього міністра, то всяка солідарність з ним (хоть би вона в дійсности не істнувала) уявляється для них одіозною.
Михайло Іванович дуже схвилювався. Як тепер пам'ятаю я його високу і тілисту фіґуру, коли він ходить взад і вперед по свойому кабінету і зворушено каже, що він та инші професорі читають лєкції всупереч страйку студентів; але не по наказу Кассо, а по свойому вільному рішенню, знаходячи, що це необхідно.
З 1913 року, як я скінчив Універсітет, і до 1918 я майже не зустрічався з Михайлом Івановичем; і цей період його життя мені невідомий.
Почався знаменитий 1917 рік. Вибухла революція. Після першого захоплення і братерської любові наступило розчарування і лютість. Петроград, брудний і безладний, знаходився в рухах свавільних салдат. Було небезпечно ходити по вулицям або їздити в трамваях...
Потім прийшли большевики...
Де-коли в часописях з'являлись відомости про події на полудні; відомости були непевні і неясні. Пізніше напружену атмосферу прорізала чутка про проголошення незалежности України. В реєстрі її міністрів "ґенеральних секретарів" — було зазначено імя Михайла Івановича, як ґенерального секретаря фінансів.
Літом 1918 року я опинився в Київі; і в один з найближчих днів зустрінувся з Михайлом Івановичем на вулиці. Вигляд його мене вразив. Щось страдальчеське, щось з мукою пережите відбилось в його очах і в ненатуральній блідості його лиця. Він посивів і постарів, але подавньому був ласкавий і уважний. Привітливо поглядаючи на мене своїми короткозорими очами, він казав, що завше радий бачити своїх учнів і просив відвідати його.
Як раз в той час Михайло Іванович поселився з родиною в маленькому будинку по Скобелевській вулиці. Потім виявилось, що будинок був дуже вохкий. Від центра міста було далеко; ще дальше — до будинку Українського Універсітету, де відбувались лєкції Михайла Івановича. Ці несприяючі умови, а також горчасті вулиці Київа чимало пошкодили, як мені здається, його здоровлю.
Але жити вигідніше в той час в Київі було неможливо: бракувало і помешкань, і трамваїв; і Київ душився від напливу біженців з опівночі.
Я з радістю скористався запрошенням Михайла Івановича; і з того часу, аж до кінця нашого київського життя, часто бував у нього.
Спомини про часи, які я провів в товаристві Михайла Івановича і його родини, належать до найкращих моїх споминів з київського періоду.
То були часи гетьманування Скоропадського. Центральна Рада не істнувала. Михайло Іванович, відсторонившись від політичної діяльности, увесь віддався праці по орґанізації Українського Універсітету і Української Академії Наук. Справа ця надзвичайно його цікавила. Він мав намір назавжди оселитись в Київі і тут віддати свої сили науці. Про свою попередню політичну діяльність він говорив мало і дуже неохоче. Мені здається, що політична діяльність принесла йому тільки розчарування. Він відхилив пропозіцію Скоропадського прийняти участь в його уряді; також він не пійшов в істнувавший тоді кримський уряд.
— З боку здається — сказав він мені один раз — що міністри мають велику владу і незалежність. Але в дійсности вони не мають ні сили, ні незалежности. Я переконався в цьому в той час, як я був ґенеральним секретарем!...
В другий раз він мені сказав:
— Ранійш у мене була охота до політичної діяльности; але тепер все це мене зовсім не цікавить; і я б не згодився другий раз бути міністром!...
Крім Універсітета і Академії, Михайло Іванович по давньому цікавився кооперацією. Його обрали Головою Ради Центрального Кооперативного Комітету; він писав статті по кооперативним питанням в редаґуємій їм часописі — "Українська Кооперація"; і взагалі в цьому відношенню являвся центром і надією української теоретичної кооперативної думки.
Це зацікавлення кооперацією не було у нього випадковим явищем. Михайло Іванович повинен був прийти до цього після того, як побачив в кооперації закінчення всієї своєї соціяльно-економічної сістеми.
Напрямок думки Михайла Івановича, наскільки я засвоїв його собі з розмов з ним, був такий: Михайло Іванович рахував сучасну сістему найманої праці несправедливою, нераціональною і тимчасовою. Ця сістема повинна зникнути, як зникли попередні форми господарства: натуральна, кріпостна та инші.
Здається, в своїй книзі — "Основи політичної економії" — він писав, що первістне життя людськосте по справедливости називалося "золотим віком", позаяк в цьому життю гармонічно злучались елєменти праці, відпочинку і нагороди за працю.
Цей "золотий вік" змінили инши форми господарства, вже несправедливі, позаяк вони були засновані на експльоатації чоловіка чоловіком. Остання з цих форм, капіталізм, є сама несправедлива і сама жорстока; але вона также зникне в свій час, і в світі запанує нова гармонична форма праці, новий "золотий вік", себ-то те, що називають "соціялізмом".
Соціялістичний устрій буде "золотим" тому, що він усуне експльоатацію одних людей на користь других. Завдяки цьому зникнуть сучасні контрасти, коли дужчі кляси суспільности жиють в убожестві і стражданнях, а вгорі панує багатство і роскіш життя. Цей новий устрій усуне конкуренцію і погоню за шматком хліба; праця, орґанізована раціонально, перестане бути тяжким і неприємним тягарем, яким вона уявляється в сучасний мент для багатьох. Людськість поверне собі радість і безжурність первісного життя.
Як що при соціялістичному устрої зникне боротьба за істнування, яка ведеться нині в людській суспільности; і коли стімули цієї боротьби втратять своє значіння, то що ж буде одушевлювати людей? Які будуть керуючі стремління людськості? Залишаться, одповідав Михайло Іванович, инші почуття і пристрасті людей: любов, гонор, наукові стремління та инше. Все це і буде заповнювати ідеальну сторону людського життя.
[Воля, 03.07.1921]
23.07.1921