В перші роковини 28.ІV.1945. – 28.IV.1946.
Обставини трагичної смерти бл. памяти Гетьмана Павла Скоропадського, зо дня якої саме тепер минає рік, мало відомі серед ширших кругів нашого громадянства. Тему ми друкуємо в цьому числі нашого видання докладніший опис останніх днів Гетьмана, його смерти й похорону, беручі відомости зi споминів Гетьманівни Єлисавети Павловни, писаних в ближчі дні по катастрофі, під свіжим вражінням пережитих подій.
_______________
Покійний Гетьман виїхав з села Меллінген (під Ваймаром) 8. квітня 1945 року, простуючи до Оберсдорфу в південній Баварії, де тоді перебувала Його Родина. З ним разом їхали Гетьманівна Єлисавета Павловна, старенька няня і особистий секретарь Д. Грищинський. Їхали автами, потягами, возом, а то мандрували й пішки, з усякими пригодами, пересідаючи з потяга на потяг, серед повної дезорганізації залізничного руху, ночуючи в дорозі по містах, по селах, по вокзалах,ховаючись раз-у-раз по протилетунських схованках підчас постійних алярмів. Їхати просто до Оберсдорфу через Нюренберг-Aвґсбypґ було неможливо, бо залізна дорога була в багатьох місцях розбита, і доводилося робити великі "гаки": на Єггер, Регенсбург, Платлінг.
Гетьман був дуже стомлений, але настрій Його був бадьорий. Як згадує Єлисавета Павловна, Він раз-у-раз казав: Я мрію попасти до Оберсдорфу, я так хочу побачити Мама. Я мушу з нею все обговорити, як нам бути далі. Я страшенно втомився, Я мрію відпочити в Оберсдорфі один лиш тиждень, а потім знову з подвоєною енергією працювати далі для української справи. Одного вечора багато Він говорив про Данила, казав, як тяжко не бачити його всі ці 6 років. Сказав: — Я так мрію його побачити в скорому часі. Я так хотів би передати йому ведення всіх справ гетьманського руху. Він мав багато якостей, яких я не маю. Він буде кращим організатором. Я хотів би стояти в стороні й лиш помагати йому порадами й досвідом. — Балакав про ті плани, які мав для дальшої роботи. Мав на далі широкі плани. Він забував, що сили одної людини, та ще тої, що несе на своїх плечах такий страшний тягар, обмежені, забував, що має вже не молодий вік. Мав завзяття і незламаний дух більше від кожної молодої людини."
Розпорошений стан українства і брак серед більшости людей справжньої жертвенности, лицарськости, справжньої ідейности і патріотизму — все це страшенно гнітило мого Батька. Гнітило Його, що мало серед українців людей з широким розмахом, з державницькою думкою, людей чину, на яких можна було б при всіх обставинах покластися. Ми маємо, казав, багато прекрасних людей, але в багатьох з них замало внутрішньої сдисціплінованости, замало витриманости й витревалости. Ми маємо прекрасну молодь, але вона замало визнає авторитет старших, досвідчених людей. Багато з наших теперішніх політиків не вміють стати вище дрібних особистих амбіцій..."
Гнітило Гетьмана часом якесь передчуття. Ще в Мелдінгені і пізніще в дорозі Він казав Єлисаветі Павловні: "Ти знаєш, у мене почуття, що я не доїду до Оберсдорфу, у мене почуття, що я своїх більше не побачу. Передай їм, ще я їх всіх там і мою дорогу Оленку, про яку я тепер нічого не знаю й за яку дуже турбуюся, бо вона там сама*) — страшенно люблю, й як би зі мною щось трапилося, скажи їм, що я за них буду молитися. Данило мусить продовжувати моє діло. Я вірю, що він це буде робити. Він буде більш щасливий, ніж я. Я переконаний, що Данило міг би багато для України зробити, але лиш тоді, коли й українці будуть його підтримувати всіма своїми силами. Коли мене не буде, хай Данило дбає про Мама, але я вірю, що й гетьманці її не залишать". Але такі сумні думки Гетьман висловлював підчас подорожи не часто і настрій у Його взагалі був бадьорий.
15. квітня у вечері приїхали до станції Платлінг. Тут треба було пересідати на інший потяг, який відходив аж на другий день. Ночували в полі на траві перед двірцем. 16. квітня посідали вже до потягу, коли загула сірена, то був повний алярм. Замість того, щоб відвезти потяг від двірця, його залишили на місці, що було цілком проти всіх приписів і розпоряджень про охорону людей підчас нальотів. "Забігали залізничники й виганяли людей з вагонів і з перону. Кричали, щоб люде ховались в будинки, в льохи, в бункер. Люде бігли й штовхалися. Їх було тисячі, бо стояло в той час по всіх залізничних шляхах багато потягів, повних людей. Був тут потяг з українськими козаками. Недалеко від нас бачили ми багато українських дівчат. Ще вранці ми з кількома познайомилися, й Батько помагав їм щось перекладати з німецької мови. Люде неохоче відходили від своїх річей, бо за останній час страшенно крали. Грищинський хотів залишитися біля річей, але Батько рішуче заборонив, гостро йому гукнувши. Коли няня зауважила: чого Ви так гукаєте на бідного Дмитра Івановича? Батько сказав: "не гинути ж йому з-за річей, і не можу ж я його тут залишити, а сам ховатися!"
Батько, няня й я пішли за натовпом через "шперре". Батько взяв з собою куфер з документами й архивом. Я несла Його портфель. Люде з переляку не знали, що робити, бо сховищ справжніх, власне кажучи, не було... Коли ми підходили дo виходних дверей, чувся вже великій гуркіт літаків. Батько сказав: "До бункера ми не попадемо, він замаленький, перечекаємо цю першу хвилю тут, переходити площу небезпечно". Гуркіт збільшувався. Батько йшов перший, я за ним. Ми троє стали коло зовнішньої стіни будинку двірця, між дверима й вікном. Батько сказав: "тут найкраще, бо зможемо з будинку вискочити, а в бункері може засипати" (воно так і сталося, всі люде там загинули).
Тільки встигли ми так стати, як почалися вибухи. Було щось страшне. Все злилося в один великий вибух, хоч напевно їх було сотки, та й дуже близько від нас. Після першого вибуху почали валитися стіни (треба зазначити, що двірець був великий, кілька поверховий, камянний, високий, стіни міцні). Тріск був страшний. На нас летіло каміння. Ми стояли перед тим у напівтемній залі. Після вибуху опинилися немов надворі. Даху над нами більше це було, кілька поверхів будинку було зруйновано. Наша стіна ще стояла, й ми за нею. Я встигла ще з лівого боку побачити кілька зруйнованих обрисів. Я запитала: "Чи Ти живий Батьку?" Але після цього першого вибуху нам нічого особливого ще не сталося. Нас лише присипало. Мій батько простягнув мені руку, трохи назад, і я трималася її. Я йому сказала: "Ховай свою голову", але я бачила, що він був цілий. Ми обоє ще встигли заспокоїти один другого, що нам нічого не сталося. Няня теж була ціла. Чути було, як вона промовляла: "Господи, помилуй, Господи, помилуй!"
Через мент стався другий вибух, страшніший від першого. Я встигла лиш подумати: "хіба такий буває кінець?" Але ні, ми були ще живі. Стіни валилися далі. Нас засипало ще більше, руки були ще вільні. Я старалася скидати каміння з Батька, а він з мене. З цього моменту, одначе, я памятаю мало й не все знаю, що було. Я була майже весь час непритомна. Лиш окремі моменти залишилися в памяти... Взагалі, скільки часу тривав алярм і скільки часу минуло після того як нас відкопали й до того часу, як я опинилась в лікарні в Деггендорфі, що знаходиться від Платлінгу в 12 кілометрах, і як мене взагалі везли - я не знаю."
Єлисавета Павловна, коли прийшла до притомности, то розпитувала першим ділом за Батька, й їй сказали, що Він живий та що Він мав на шиї образок Божої Матері на золотому ланцюжку. Той образок Він у першу ніч зняв з шиї й поклав під подушку, коли Його перевезено було до лікарні в Деггендорфі, але той образок в Його вкрали. Грищинський вийшов з катастрофи цілий і ще й відкопав усі речі, головно куфер з документами. У няні були опалені руки, нога, лице, але рани були поверхові**) У самої Єлисавети Павловни лікарі встановили зламаний ніс, а за кілька днів, коли зробили знимок, виявилося, що в кількох місцях тріснув череп. Волосся, брови, вії обгоріли, лице було розпухле, обшарпане, синє. Очей не було видко. Дихала з трудом. Одначе Єлисавета Павловна надзвичайно швидко стала поправлятись, хоч терпіла страшні болі й немогла спати. Коли на шостий день вона потай від сестер встала й тримаючись за стіни, хитаючись пішла до Батька, який лежав на тому ж поверсі, то побачила таку картину: у великій кімнаті стояло 10 ліжок, на одному з них лежав Гетьман. "Половина голови в Його була забінтована, але по тій стороні, що була вільна, особливо по виразу ока, я побачила, що Він дуже тяжко хворий. З таблички на ліжку я вичитала, що він має гарячку, щодня 39 і більше. Він мене пізнав, але Йому було тяжко говорити. Він сказав: "Для мене так тяжко, що я втягнув і Тебе в цю історію. Я так цього не хотів". Я йому сказала: "Ти не турбуйся, мені цілком добре, я майже здорова". Він сказав: "У мене зараз момент безсилля. Ти мусиш сама тепер організувати нашу дальшу подорож і взагалі перебрати на себе листування з нашими людьми. Хай приїдуть сюди нам тут допомагати".
Єлисавета Павловна обіцяла, але сама з трудом повернулася до своєї кімнати. Рани у Гетьмана всі були від опалення. Постраждала ліва сторона обличча. Головна, найглибша рана була над лівим оком. Спалена була також ліва сторона носу, й були рани між носом і ротом. На голові й на шиї були ще поверхові пошкодження шкіри. На тілі було багато синяків, особливо на руках. Та головне було загальне потрясення цілого організму й вплив на діяльність серця. Гетьман скаржився, що болять груди, особливо при кашлі, але лікарь запевняв, що в легенях усе в порядку. Не міг спокійно лежати, мав багато турбот і все думав про українські справи; іноді мав бред, і в бреду прохав не пускать до нього так багато людей, бо він дуже втомлений. Єлисавета Павловна Його заспокоювала. Були моменти, коли Він і її не добре пізнавав. Одного разу Він сказав: "Аліно, Аліно. Ти прийшла до мене! І Ви всі, мої дорогі діти, як це Ви так таємниче всі прийшли до мене!" Йому ставало все гірше, серце слабло, і лікарі робили впорскування камфори.
24. квітня Грущинський перевіз автом з Платлінгу няню, і всі троє хворих: Гетьман, Єлисавета Павловна й няня були покладені разом в одній окремій кімнаті. Грущинський залишився в Платлінгу, бо не хотів кидати речі на призволяще й мусив кожного дня приходити по грязюці пішки до Деггендорфу, роблячи туди і назад кілометрів 35. Того ж дня, як він перевіз няню до Деггендорфу, счинилася трівога: наближалися американці, Деггендорф був оповіщений кріпостю, і цивільному намовленню наказано було покинути місто. Почалася поспішна евакуація. За порадою й за поміччю головного лікаря Гетьмана перевезено до малого міста Меттен у 12 кілометрах і покладено в місцевій лікарні при манастирі. Американські війська швидко наближалися, і наперекір тому, що було сказано раніше, німецька влада вирішила, що Меттен мають захищати і військові і населення. Почали будувати барикади.
Настрій у всіх став дуже неспокійний. Цивільне населення не мало ніякої охоти воювати і наперед рішили опору американцям же чинити. Гетьманові ставало все гірше, Він уже нікого не пізнавав й був непритомний. Але лікарь казав, ніби Його становище не загрозливе. Єлисавета Павловна почувала себе дуже погано і ледве трималася на ногах. Грищинського не було: Гетьман ще 24.ІV. вислав його до Платлінгу подивитись, чи цілі там усі речі і взяти з собою чисту білизну. До Платлінга було 15 кілометрів від Меттена. Перед тим Гетьман запитав: "Чи довго ми тут залишимось?" Єлисавета Павловна відповіла: "Як тільки Тобі буде краще, при першій можливості поїдемо далі". "Добре, сказав Гетьман, але я хочу швидче виїхати". Грищинський пішов пішки до Платлінга, але наступ американських військ одрізав його на кілька день від повороту до Моттона.
Над вечір стан хворого на стільки погіршав, ще вже не було надії. О четвертій годині над ранок 26 квітня Він тихо сконав. До Єлисавети Павловни прийшла сестра і сказала: "Ваш Батько помер". Єлисавета Павловна пішла до каплиці, що містилася в кінці двора, в окремому будинку. Гетьман лежав на чорних нарах, в сорочці, без подушки, прикритий простерадлом. Вранці прийшла одна стара бабуся і помогла одягти небіжчика. "Це була, пише Єлисавета Павловна, добра жінка. Вона з повагою й обережно помагала мені й навіть сльози текли у неї з з очей. Певно й сама мала горе. Одягли Батька в Його чорний костюм, Я зложила Йому руки й поклала на груди ту срібну іконку, якою моя Мати й Марійка благословили Його на прощання".
Тепер почалися клопоти, як поховати Небіжчика. Старша сестра заявила Єлисаветі Павловні: "Тепер Ви мусите подбати самі за труну; підіть за нашим робітником, він Вам покаже, де можна замовити." Але робітник був якийсь недотепа, сказав щось незрозуміле і зник серед села. Єлисавета Павловна ледве йшла, і люде питали її: "що з Вами, чи не треба Вам допомогти?" Лице її було сіре, з великими синяками, все розпухле, волосся обрізане нерівно бо погоріло. Питалася, де можна знайти труну, але ніхто нічого не знав, крамниці були зачинені. В місті стояла паніка, всі бігли хто куди. Коли Єлисавета Павловна вернулася і сказала сестрі, що труни не знайшла, та сказала: "Тепер війна, тут фронт, можна поховати Вашого Батька і без труни." Що до священика, то сестра заявила, ще це зовсім виключена справа, щоб він міг поховати православного.
У вечері 26. квітня до Меттена увійшли американці. Вїхала в село велика кількість танків і авт. Повно було жовнірів. На вулицю не можна було вийти. Хоч стрілянини було багато, Меттен, порівнюючи, швидко і без особливих втрат перейшов до американців, припинилися всякі повітряні бомбардування й наступила тиша. 27. квітня Єлисавета Павловна через силу продовжувала розшуки труни і священика, але все даремно. На 28. квітня мав відбутися похорон, бо сестри в шпиталі казали, що далі тримати тіло в каплиці не можна. Неможливо було щось зробити, тим більше, що виходити на вулицю було дозволено тільки до 4 години пополудні.
Не вважаючи на всі заборони, Єлисавета Павловна вийшла з лікарні вранці 28. квітня на вулицю. "Всюди було повно вояків, везли танки, авта, кулемети. Треба було крізь них пробиратися. Мене багато разів спиняли, але я балакала по англійськи, давала пояснення, й мене пропускали. Я запитала одного американця, чи є у них священик, бо тутешні католики не хочуть ховати мого Батька. Він сказав, що коли б у мене справа не вийшла, щоб я звернулася до них, і вони мені допоможуть. Так само, як би я не знайшла труни".
Спочатку Єлисавета Павловна пішла на цвинтарь і там на носилках знайшла тіло Гетьмана без труни. Грабарі копали могилу. Вона сказала грабарям, щоб зачекали, що буде і труна і священик. Сама пішла до католицького "пфарамту". Довго вона дожидалася, aж за три години прийшло двоє священиків, і один з них звернувся до неї по українськи: мені одна жінка сказала, що на мене чекає українка". Єлисавета Павловна прохала поховати її Батька. Зпочатку священик (це був греко-католицький священик отець Григорій Онуфрів) сказав, що не знає, чи можна буде це зробити, а потім запитав: "А хто Ваш Батько?". Вона сказала: "Гетьман Павло Скоропадський, я Його дочка". Священик був вражений трагічністю події й заявив: "Я Його поховаю, це для мене велика честь". Довідавшись, що труни ще немає, він взявся добути труну. Але в той мент, як вони обоє входили до цвинтаря, принесено було труну. Вона була зроблена в манастирській столярні. Простенька деревляна труна, пофарбована чорною фарбою. В ній були лиш стружки, але о. Онуфрів приніс великий сувій сірого українського полотна й ще шматок менший білого. Тіло поклали на сіре полотно й прикрили білим полотном.
На похороні були присутні лиш двоє людей: Дочка Покійного Гетьмана і о. Онуфрів, що служив похорон. Син галицької землі, о. Онуфрів немов висловлював жаль і співчуття українського народу в трагічній обстанові похорону останнього Гетьмана України, що загинув на чужині, одірваний від своїх близьких, від своєї улюбленої Родини. Шматок сірого українського полотна, в який було загорнуто Його тіло, немов сімволізував звязок з далеким Рідним Краєм...
Над могилкою поставлено простого дубового хреста з табличкою з іменем Покійного і датами його народження і смерти.
*) Молодша Гетьманівна Олена Павловна перебувала в той час окремо від родини біля Вюрцбурга.
**) Няня померла місяць пізніше від запалення легенів.
[Український літопис, №6, 1946]
11.06.1946