(Записки участника подій 1920 р.)
1. Гніт й неволя.
Міста марили. Села ждали. Вся Україна зітхала: — коли ж кінець, Боже?..
Свіжі руїни засипалися білими снігами. В морознім повітрі чулися часті гарматні вибухи. Часами на обріях здіймалися димові хмари й хвилювалося; огненне море...
— Як горять села!.. — шептали поблідлими устами люде.
Червоні гнали Білих. Гнали за допомогою селянських повстанців. Дві ворожих сили боролися за наш старий Київ. Змагалися за владу. Використовували всі засоби боротьби. Не шкодували нічого. Пускали з димом народнє господарство, руйнували старовинні храми, грабували музеї, нищили наші духовні і культурні надбання. —
Про одежу нашу кидали жереба. —
В той час, як Денікінці намагалися задовольнити нас "маларосєйськой колбасой", большевики зкликали в Москві свої з'їзди "совдепов" і виносили постанови про необхідність допомоги в боротьбі "Совѣтской Украины" з "Грабармией". Разом з тим большевики обіщали допомогти вільному розвиткові української культури, взяти під захист її діячів і, взагалі, визнавали за нами право незалежного істнування...
Таким чином вони знайшли підтримку серед селянства й повалили Денікина. На протязі якогось одного місяця по всій территорії України денікінські ґенерали-ґубернатори замінилися "ревкомами", а контр-розвідки — "чеками"...
І так почалося "нова доба"...
2. Дух руїни.
...Київ перестав бути столицею... В Українській Державній Академії Наук росташувалися червоноармейці. Академія Мистецтв опинилася на вулиці, без помешкання. Професори взялися розмальовувати деревяні коники для обміну на селянський хліб на Жидівському базарі. Допомога вільному розвиткові української культури виявилася в негайній ліквідації старіших літературних і наукових журналів. Так припинено видання "Літературно-Наукового Вістника", "Шляху" і "Вільної Української Школи", яка видавалася коштом і заходами Всеукраїнської Учительської Спілки.
Багато творчих сил подалося на село, до ґрунту. В містах зосталися більш податливі і більш терплячі. Особливими привилєями користувалися футуристи і всякого роду вискочки, які являлися тоді єдиною "культурною" силою большевизму. Вони, не дивлячись на свій "комунізм", не раз прислуговувалися праці тих, що стояли на ґрунті Самостійності України. Що до бувших "партійних" діячів, як от члени "Селоспілки" — Клочко та Пилипенко, то вони товклися на задвірках "ревкомів" та безпорядно белькотали щось про "всесвітню революцію".
Однаково "всесвітня революція" дальше Київа і залізниць не посувалася. Безоглядна політика комуністів з центра і комісарська самоволя по місцях викликали серед населення великі незадовольнення. Гроші стали дешеві, а життя неможливим. Хліб і инші харчові продукти привозилися до міста тільки "на обмін".
3. Смерть і роспуста.
Голод і холод спричинилися до масового бандитизму й проституції. Злочинства стали звичайними з'явищами. Жінки коли не торгували на базарах яким небудь лахміттям, то промишляли на вулицях своїм тілом, продаючись червоноармейцям за шматок хліба. Мужчини займалися спекуляцією, або вступали в ряди червоної армії...
Розбірали на паливо деревяні будинки, виломували паркани, вирубовували до пня парки й сади... Не стало прегарної "Проневщини", загинула чудова "Кадетська роща", лишилися сумні спогади після Маріїнського парку...
Тифи — сипний, плямистий, поворотний та черевний лютувався, як навіжений... Щоденно на цвинтарі сунули цілі валки все нових і нових покійників. Ховали так, як приходилося, часто навіть без одежі і без трун. (Труни бралися тільки до цвинтаря, "на прокат".) Часто було, що на Жидівськім базарі родичі покійника знаходили ту одежу, в якій виряжали його на вічний відпочинок. — Утворилися цілі організації "байківських шакалів", які роскопували могили й обкрадали трупи...
4. Сувора дійсність.
Між селом і містом з'явилася страшна безодня. Селянство приймало лише тих, що "стоять за Петлюру"... Решта селянами відкидалася, як сміття, як непотріб... Скоро дійшло до того, що вигоняли старих московських вчителів сільських шкіл і запрошували до себе київських студентів, яких називали "своїми". Також вибірали й попів, бо в свій час призначені арх. Антонієм та Євльоґієм, були їм не до сподоби. Заводили театрально-аматорські гуртки, закладали "Просвіти". Все це робилося з власної охоти, при безупинній боротьбі з комісарським самовластям. Таким чином українська культура знайшла захист і підтримку серед простого люду.
Величезну ролю в цій культурній боротьбі відогравали кооперативи, коштом яких утримувалися не тільки школи та церкви, але й лад та порядок на місцях. Під весну на кооперативи було кинуто підозріння "контрреволюційности" і вони були залічені до "петлюровських банд". Проти кооперації виступив "сам" Затонський і напевне, її доля була б не ліпшою від долі знищених державних наукових інституцій, як би не роспочалися масові розрухи та повстання на. селах.
Завдяки зростові повстань, комуністи залишили боротьбу з кооперацією і всю свою увагу звернули на військові справи. Тоді ж таки для боротьби з Петлюрою й Поляками було створено в Харкові "Воєнную Пятерку", яка негайно виробила детальний плян евакуації Київа, відступ на лівий бік Дніпра і контр-наступ.
5. Сила віри.
Тим часом повстання зростали й ширшали. Вибухи народнього гніву стрясали повітря й жахали комуністів. Смутно доносилися чутки про "діла" Павленка, Удовиченка та Тютюнника. Чернигівський Ромашко боровся "навманя", але досить успішно. Роспочали свою діяльність повстанчі групи з 1919 року — Огородника, Мордалєвича, Богатєвича, Волощенка й инш. Утворилося декілько нових загонів повстанців Правобережжа, а саме: 1-ша ударна повстанча бригада ім. Пилипа Орлика, команду над якою прийняв Богатєвич. — Комісарський світ починав дріжати.
Комуністи, де тільки могли, росправлялися дуже жорстоко. За одну тільки спробу повстати в с. Хвастовці, Васильк. пов., спалено 180 осель. За це-ж саме спалено гарматним огнем Малу Половецьку волость. Зруйновано ряд сел у Сквирськім і Таращанськім повітах, обвинувативши їх у погромі м. Тетієва, де було убито до 200 душ жидівського населення.
Боротьба заострювалася. З Московщини щоденно прибували ватаги червоноармійців, а слідом за ними йшла вся "лапотная Русь", надіючись знайти на Вкраїні притулок і поживу.
Очі всіх зверталися на захід. Ждали Анґлічан, Французів, Німців, Австріяків...
Казали: "Коли-б уже хоч Турки прийшли, не то що Петлюра!..."
Йшли Поляки і це викликало безліч думок.
— Там пани і неволя! — аґітували на селах комуністичні аґітатори.
— Чорт з ними! Гірше вже не буде! — відповідали селяне.
Складалися нові лєґенди про Петлюру. Переказували беззубі бабусі: "Після того, як у Любарі стала чорна зрада, то Петлюра так зажурився, що аж білий став... Упав він перед небом на коліна і заприсягнувся боротися до самого кінця і краю... Тоді до нього з'явився Архангел Михаїл і сказав: — Не падай духом, сивий голубе, а надійся на мене!... До помочі я сам стану!..."
Инші инше говорили:
"Того року, як мав народитися Петлюра, на небі на самісеньке Різдво з'явився золотий напис: "Не всі то й прості, що мужиками родяться!..." Потім якась перехожа ворожка казала його матері, що той напис призначено для її маленького Симона і радила його купати в любисткові... Але мати Петлюри не послухалася тієї ворожки і купала його в шальвії, щоб щасливий був... Зараз Петлюра хоче робити одно, а робить друге, бо зовсім не в тому зіллі купався, в якому слід було його купати. Ото-ж так і діла його до одного не складаються..."
Однаково вірили йому і "хоч він із Ляхами", а бралися за свою заїржавлену зброю, щоб допомогти в його боротьбі з Москалями...
6. "Za naszą і waszą wolność!..."
Боротьба кипіла. Житомир, Коростень, Бердичів, Жмеринка, Винниця, Козятин і Хвастів опинилися в руках польського війська, на тилах якого йшли для "хвасона" петлюрівські запасові бригади. Селяне мовчки дивилися на це все, а інтеліґенція нетерпляче чекала визволення Київа. Нарешті Київ узято. Сталося це скорше, ніж сподівалися самі кияне. Синіми лавами, як повінь, сунулися чужі війська на той бік Дніпра. Ранійш ніж до Київа встиг приїхати Головний Отаман, прибув Юзеф Пилсудський і оголосив свою відозву до населення, в якій говорилося про визнання урядом Річі Посполитої Польської право Самостійности Української Народньої Республіки, на чолі якої стоїть Симон Петлюра, і що уряд Польщі бажає по дружньому допомогти нашому визволенню.
Тим часом аґітація комуністична не зменшувалася. Звідусіль стали пливти чутки, що начеб-то польське військо роспочало грабунки на селах, а Петлюру заарештовано у Винниці і вивезено до Варшави.
Відсутність самих необхідних інформацій, брак аґітаційної літератури, окремі випадки реквизіцій спричинилися до того, що селянство занепокоїлося...
І в той час до Київа прибув Симон Петлюра. Юрби селян поспішалися до Київа, щоб побачити — "який-то він?..."
Але на базарах швендяли сумнівні типи, затримували селян і говорили їм:
— Это не Петлюра, а подставное лицо. Нужно-же Полякам как нибудь успокоить массы!..
Загули в Софії дзвони. Залунало голодне "Слава!" Знеможені очі сотень тисяч дивилися в нервово-неспокійне голене лице Петлюри, як він входив у святу Софію. Стрінуло його звичайне духовенство, бо архиреї до Москви прихилилися. Зріклися української православної церкви, а самім парахвіянам анатему виголосили. — Комуністи знайшли собі допопогу збоку чорносотенного московського духовенства.
Київ був голодний, але за те заквітчаний. Весь у квітах, марив він близьким спокоєм, мирним життям і працею, а навколо нього снувалися нитки зради та провокації.
Свято минулося. Настали будні дні праці, а працювати не було кому. Петлюра через два-три дні вибрався назад до Винниці, а Київ лишився самотою.
Навколо все гуло й гомоніло. Вороги одверто кричали, а вкраїнський Київ мовчав і прислухався, як за Дніпром гуркочуть гармати. Слухав і нервувався, бо знав, як вже не раз і не два його надії зраджували йому...
7. "За народ з народом!..."
"За народ з народом!" — могли й таке говорити під час святочних привітів за веселими столами в клюбі "Родина". Але, коли стали пробувати єднатися з народом, то виявилося, що нарід зовсім нічого не знав і не хотів знати...
"Наша хата скраю..." — казали навіть там, де істнувала орґанізована повстанча сила. Стали скликати повстанців, аби перекинути їх на лівий бік Дніпра, але вони вже не сходилися.
Мобілізацію ніхто не оголошував. На заклики українських комендантів міських залог, вступати до українського війська добровільно, теж ніхто не йшов, бо кождий знав те, що як-би комуністи перемогли, то прийшлося-б гірко каятися...
До того-ж комуністичні аґітатори одверто вже виступали проти уряду Петлюри і погроджували самою жорстокою росправою з тими всими, що повставали проти них. І сталося так, що несподівано все захвилювалося й спочатку потяглися обози, потім гармати, а там і військо. Над Київом знялися чорні хмари. Горіли склади з усяким добром, які підпалювалися невідомими злочинцями... Евакуація провадилася ретельно. Військо відступало в порядку.
Населення само не знало, що робити. Сумними очами провожали селяне довгі валки червоних ваґонів, які сунулися на захід, звідки не так давно так саме сунулися сюди.
Сумнівні постаті людей стрівалися на кождому кроці. Кидаючи з під лоба хмурні погляди, вони злобно шептіли:
— Не пускайте їх с... с..., бо вони ваше добро вивозять!...
— Ой, Боже наш!.. І хто вже тільки не вивозив його від нас?... — зойком лунала в повітрі селянська скарга.
8. Непереможні.
Я знайшов собі місце серед військових, переважно людей, які на протязі всієї революції непохитно стоять на стороні борців за Самостійну Україну. Було колись, що змагались вони під Крутами, за Сарнами, коло Одеси і разів три здобували Київ, аж поки нарешті, після Любарської розрухи, не опинилися — хто в Домбю, хто в Ланцуті, а хто аж у Вадовицях...
На їх лицях можна було прочитати суворість прожитого ними життя. На долонях грубі мозолі від чорної физичної праці. Тоді, як вони гинули від голоду, емісари Денікіна запрошували їх записуватися в ряди "Грабармії". Давалися всякі полекшення і всміхався широкий простір за страшними таборовими дротами. Ніхто не згодився. Всі ці пропозиції були відкинуті з самим священним гнівом і обуренням. Всі мали свою віру в серці. З нею ще раз прийшли до Киіва, і зараз мені прийшлося бути свідком найбільшого нещастя... Свідком загибелі віри...
Десь на "площадці", на якій було погружено якійсь автомобилі і вози, гурток козаків пив нахильці з відерка гострий денатурат і співав:
"Ой, біда! Біда тій чайці небозі,
Що вивела діток при битій дорозі!..."
І скільки вже раз приходилося мені чути цю саму пісню і в такійже обстанові!...
Дорогою на Житомир, Коростень, Сарни і в обійми зрадливого Німця. — Так було на початку 1918. р., Винниця, Проскурів, Кам'янець, Старокостянтинів і Любар. По всій Україні одна пісня, один запал, одна боротьба, одне захоплення й одна пісня... Без кінця й краю тужлива наша пісня...
9. В світ за очі.
Минули Святошин. Зупинилися чогось. Іронично всміхаються соняшні проміння червневого ранку. Тихо шепочуться високі сосни. Гомонять люде: цівільні і військові. Шукають хліба. — Немає.
Дорога вільна. Рушаємо далі. Над вечір ледве-що дотяглися до ст. Бучі. Знов зупинилися. Перед нами зловіщо червоніється небо. Йде поголоска про близьке селянське повстання. Ночуємо. Нікому з нас не спиться. До самого ранку гук важких гармат. В ранці стало відомо, що то так змагалися наші союзники з нашими-ж таки селянами...
— Ну, а ми-ж хто? — промовив сам до себе якийсь молоденький хорунжий, як видно було з мови, Наддніпрянець.
— Барабаші ми, он що! — сердито буркнув сивий полковник, бувший штабс-капітан московської служби.
Як під неділешній обід вирушаємо далі. Переїздимо через міст на Ірпені. Коло мосту, в свіже викопаних ямках, величезні кучі вистріляних карабінових набоїв. Під насипом лежать трупи. Про те, хто вони, свідчать їх лиця і одежа. Широкоскулі Киргизи, засмаглі Татари, рижобороді Москалі. Одягнуті в ріжно барвне й ріжновидне лахміття. Це все большевики, які намагалися захопити залізницю й перетяти нам дорогу відступу. — "Здорово попарилися!.. '" — каже хтось з козаків.
10. Села в огні.
В районі ст. Бородянки горять села. Питаємся в селян — хто запалив?
— Там большевики були вчора! — відповідають.
— А де-ж вони зараз? — допитувалися далі.
— А хіба-ж ви їх не бачили там коло мосту?... Де хто загинув, а де хто встиг втікти... Втікаючи, запалювали села...
Назустріч ідуть польські війська... І так аж до самого Малина...
— О, буде ще бій! — запевняли наші оптимисти.
11. "Куди вітер віє..."
В Малині новина. Тут прогулюється більше чотиріста душ Донців, бувших "буденовців". Вони тільки-що перейшли на наш бік. На кашкетах українські значки. Серед них є й ранені. Вони вже встигли побитися зі своїми бувшими "товаришами" по зброї. — Зараз вони, обеззброєні вже, направляються до Сарн.
[Воля, 03.07.1921]
12. Сучасне й минуле.
Коростень. На двірці має в повітрі жовтоблакитний прапор. На фронтоні двірця — тризуб, герб Української Держави. — Колишні написи на московській мові замінено українськими. Звідси наміряємся їхати до Житомира. Але через годину довідуємся, що Житомир уже занято "товаришами буденновцами". Не можу сказати, щоб це було приємно чути. Житомир — рідне мені місто — куди я так прямував зараз, несподівано опинилося "за кордоном". А так хотілося отаборитись на берегах срібного Тетерева й відновити свою давню працю. — Колись тут перед війною істнувала "Просвіта", "Народній театр" і молоде видавництво "Стерня". Працювали, як. тільки можна було тоді працювати. Московська жандармерія лютилася й скаженіла... Доносили попи, гавкали чорносотенці, переслідувала поліція. Дошукувалися "сепаратизму" та "мазепинства". Житомирські молодики тільки зітхали. Зітхали й вірили, що "не довго на цім світі панам панувати"... Чекали на велику хвилю, на час слушний, щоб "одностайно встати, кайдани порвати"... і, от, коли цей час настав, то ми... "такі, як бачете"... Розрізнені, розсварені, знесилені й безпорадні!..
Нічого дивного, що нас навіть не запиталися, як скерували наш потяг на Сарни. Навколо метушня, галас, шарварок. Щоб як небудь убити час до відходу потягу, пішов на зарослі зеленим чагарником скелясті береги р. Вуж. Стара історична ріка, яка на своїм лоні пестила біле тіло деревлянської княгині Ольги, наче й не знала того, що діялося навколо неї, і, спокійно граючись своїми срібними хвилями, чарувала красою сучасних подорожніх ізгоїв...
Коли на небі зайнялися перші зорі, ми рушили далі. З вікон ваґона було видно темні постаті волинських поліщуків, як вони, лузаючи насіння, байдуже дивилися, як швидко крутяться під нашими ваґонами колеса...
Потяги, як червона оселень, плазували серед зелених полів і лісів. Золотоверхий Київ залишився десь далеко і може істнував для нас лише в наших споминах.
З нескритими ухмілками говорили до нас наші-ж таки селяне:
— Ну й союзників знайшов собі ваш Петруля!...
— Чому-ж він тільки наш, а й не ваш? — допитувався де хто з нас.
Відповідали:
— Нам не треба... Ми собі другого Петрулю виберемо...
13. "На нашій, не своїй землі"...
В Сарнах, на пероні залізничого двірця тихо й мирно, хоч люду надзвичайно богато. Більше всього військових: одні від Київа, а другі туди... В залі польські національні прапори, портрети Костюшки і Пилсудського. Коло залізничої каси, де продаються білєти, свіжі варшавські часописи. Розгортаю останнє число "tugodnik-a illustrowanego". Все. як є, присвячене "переможній" дефензиві на Київ. На передній сторінці віршований гимн на честь Пилсудському п. н. "Те deum!..." — яка слушна іронія долі!... — Це тоді, як все панічно втікає перед напів озброєними і напів одягнутими червоними військами...
...В буфеті можна наїстися, але тільки за "романівські" рублі. — Марок польських чогось не дуже-то люблять тут і самі Поляки...
Переглядаючи часописи, знайшов два щуплих тижневики на українській мові — "Громада" і "Український Голос", які виходять у Луцьку. Зміст безбарвний і вбогий. Переважно передруки з львівських українських ґазет. Судячи по хрониці з місцевого життя, завзяті луцькі журналисти провадять боротьбу з польськими жовнірами, які сістематично оббірають усіх базарних сидух та перекупок. — Тільки і можуть робити...
В розмовах з місцевими селянами виявилося, що до нової влади вони ніяк не можуть призвичаїтися. Ґаз є, сіль є, цукор також, але нема того, щоб дух живило... Школи закинені, книжок нігде ніяких, про ґазету ніхто й не думає нічого... Про большевиків говорити бояться, а чорносотенство ще процвітає...
Однаково, московський дух вивітрюється і скоро не лишиться й сліду ніякого... До цього богато спричинилася культурно-освітня праця місцевого українського православного духовенства.
Від місцевого священика довідався, що тут є українська бібліотека-читальня, аматорський театральний гурток і "Просвіта". Але, на жаль, за браком часу, особисто не довелося бачити цих українських закутків.
Їдучи до Рівного, бачив скрізь і всюди одні сумні руїни, що залишилися тут після страшних боїв 1914–1917 р.р. Більшість залізничих станцій зруйновано настільки, що від них не залишилося навіть руїн. Навколо одні ліси та поля, гомін росквітлої природи й мовчазно-нужденне людське життя...
В самому Рівному звичайнісенька "обивательская благодать". Місцеві мешканці кволі й байдужі. Видно де-які ознаки культурного життя серед жовнірів залоги міста. Польські офіцири й жовніри майже щоденно читають свіжі ґазети й знаходяться в курсі політичних справ, не почуваючи такої відірванности від життя. В загальній масі польського вояцтва романтичне патріотичне піднесення, яке вона цілком віддавала Пилсудському...
14. Старими слідами.
З Рівного, через Шепетівку, на Старокостантинів. Скрізь і всюди знайомі ліси й поля, заболочені дороги, а над ними занедбані могили полеглих торік борців за своє право...
Наш потяг, не затримуючись, помалу сунувся вперед і вперед, прямуючи до сучасного українського "центру". По мірі того, як він наближався до Старокостянтинова, наш настрій і настрій козаків повищувався, бо були такі чутки, що в Старокостянтинові затримаємся на довший час і, навіть, перейдемо в контр наступ через Случ.
Після довгих митарств при військових частинах "революційного часу", мені вперше прийшлося стрінутися з т. зв. "реґулярною частиною" армії У.Н.Р., і якою була N запасова бриґада, де все було збудовано на пошануванню ранґи та бюрократичній канцелярській формалистиці. Серед старшин цеї бриґади стрінув чимало знайомих і давних товаришів, з якими боронили Київ у січні 1918 року під час першої навали червоних.
Зараз вони намагаються щось робити і хочуть робити, але на перешкоді стає не тільки їх утома, але й туполобість всякого роду полковників, які ще не так давно були деникинцями, а зараз займали відповідальні місця на українській службі і своїми вчинками тільки шкодили нам...
В Старокостянтинові довідався про "комунізм" галицького артиста-маляра Струхманчука, якого вбили свої-ж таки січовики. — Вічна йому пам'ять! — Я знав покійного, як талановитого майстра пензля і як людину глибоко чесну, яка ніколи не йшла за чужим поводом, а завши була сама собою... Знищити свої цінности ми можемо, але створити...
15. Було колись...
Старе місто князя Костянтина Костянтиновича Острожського одночасно уявляло собою величезний базар і військовий табор, що справляло досить цікаве і незвикле вражіння. Досить оріґінально виглядали вузенькі та брудненькі вулиці, які рясно були прибрані в польські та українські національні кольори. Московські написи було перемальовано на польську та українську мови. До речі буде сказати, що майже всі написи на вивісках було зроблено більш, ніж неграмотно.
Серед цілого ряду польських "кантин" та "довудств", якось осторонь, притулилася місцева "Просвіта", яка в свою чергу дає притулок всім Старокостянтинівськім культурникам. Під час українсько-польської війни 1919 року чимало місцевих культурників — без усякої провини "пішли на той світ", а в тім числі відомий громадський діяч, член Центральної Ради й голова Старокостянтиновської повітової Селоспілки — Прокіп Гаврищук. При "Просвіті" зберіглася впорядкована ним чимала московсько-українська бібліотека-читальня. Істнує також "Союз молоді ім. Івана Франка", працює аматорське т-во "Народній Театр". Праця "Союзу молоді" цілком єднається з працею "Просвіти", але діяльність "Народного Театру" являється відокремленою і непевною...
Коли "Просвіта", чи "Союз молоді" впорядковують який небудь не зовсім вдалий "літературно-музичний" вечір, то аматори з "Народного Театру" спеціялізуються на всяких "Жидах Вихрестах" та "Панах Штукаревичах". Завдяки цьому, Старокостянтинівський інтеліґент мусить свої духові потреби задовольняти — коли не "гуртовими співами", то "гопачними містеріями"...
Деякі місцеві діячі, а в тім і голова "Просвіти", мріють про заснування "курсів вищої освіти", але ця справа напевне нескоро зреалізується, бо в самому Старокостянтинові немає потрібної скількости лєкторів. Мрії зостануться мріями, а дійсність досить сумна...
Від того всього, що було колись, залишилася стара замкова церква, яка зараз знаходиться в цілковитім упадкові. В ній зберігаються старовинні річі — пам'ятки давнього панування князя Острожського, але зобачити їх мені так і не прийшлося, бо церква була відчинена раз на рік, а катедрального діякона, в якого знаходяться ключі від неї, важко було знайти. — Бідняка! Почувши, що большевики близько, заздалегідь сховався кудись!..
16. "І мертвим нема спокою..."
"І мертвім нема спокою, не то що живім!.." — сказали мені якось місцеві Жиди. І справді! Не дивлячись на присутність "твердої влади", — (Старокостянтинівський повіт вважався тоді окупованим польським військом), — руїна і роспуста не гірше, як і в большевиків... Досить буде зазирнути на місцевий римо-католицький цвинтар, щоб побачити, до якого надмірного здичавіння дійшли тутешні люди. На цвинтарі знаходиться до сорока родинних гробниць Старокостянтинівської шляхти, які зараз майже знищено. Старовинні плити й обеліски розбито, залізні двері до гробниць поторощено, труни поламано, а самих небіжчиків викинуто "на свіже повітря"...
Кістяки й напів зітлілі трупи скидано на кучі, пороскидано по кутках гробниць і навіть пороскладено в огидливо-ціничних позах. Думаючи, що тільки крайно злочинна рука здатна на таке блюзнірство, автор цих рядків звернувся до цвинтарного сторожа з таким запитанням:
— Скажіть, будь ласка, хто це так погромив могили?
— Хто хотів! — байдуже відповів той.
— Хто-ж саме? Чи не большевики часом?
— Ні!... Це свої люде!..
— Гарні у вас люде!..
— Гм... пошукайте собі кращих...
Цей сторож, суворо позираючи з під лоба, старанно розбірав на паливо ще новісінькі деревляні штахетки... Лице його було хмурне й сердите, що говорило про те, що й він сам не без гріха...
17. Майже злочинство.
Від цих-же самих Жидів довідався, що гробниці понищено самими польськими жовнірами, які шукали в маґнатських трунах золота та дорогоцінних камнів. Жиди-ж мене завели на православний цвинтар і показали українські братні могили, які зосталися тут, яко пам'ятка осінньої траґедії 1919 року.
Більш сумних, більш занедбаних і упосліджених могил не знайти навіть у большевиків. — Ті своїм насипають цілі гори, а чужих рівняють з землею. — Тут-же шість величезних братніх могил, які глибоко позападали в землю й уявляють собою смердючі ями, бо бідних страдників за Самостійну Україну славні Старокостянтинівці навіть не спромоглися присипати, як слід. Поруч братніх могил козацьких знаходиться більше двадцяти могил старшинських, але ні на одній з них нема ніякого напису, ні чогось иншого, що свідчило-б про те — хто, коли і за що поліг тут головою?..
Всі ці могили являються сумним пам'ятником того безголовя, що почалося ще в 1919 році в Старокостянтинові та Любарі, а тягнеться ще й досі в Тарнові та Ланцуті...
В просвітян знаходяться списки похованих тут, яких налічується до двох тисяч, але самі просвітяни бояться братися за впорядження цих могил тому, щоб потім не відповідати за це перед большевиками.
І так "страха ради Іудейського", могили страдників і борців стоять занедбані й забуті, нагадуючи собою "свалочное мѣсто"...
Що-ж на це наші плаксуни-патріоти?! Невже вони не можуть згадати за тих, що душу й тіло поклали за друзі свої, бажаючи добра Україні?! Невже вони ще й досі відбувають свою "службу" тим, що скиглять про "безталання неньки" та оплакують "національні плями?"...
Необхідно комусь подумати над тим, щоби закласти якесь товариство, чи комітет охорони могил полеглих за волю України. Не можна чекати, заким хтось із чужинців не зацікавиться нами і не візьме ініціятиви до своїх рук, як то було з могилою князя Ігоря, коло Овруча, і з козацькими могилами під Берестечком.
В тім випадку, як би так хтось чужий взявся би за впорядкування занедбаних нами могил дорогих наших борців, наші "патріоти" напевне наробили б чимало галасу й крику про "зневагу їхньої святині" і спромоглися-б навіть на друковані протести, але чому-ж тоді не подбати самім за себе?
Кажучи про занедбані братні могили наших козаків на Старокостянтинівському православному цвинтарі, варто згадати про ті поодинокі могили українських січових стрільців, які роскидано скрізь і всюди в окрузі Старакостянтинова. Де-які могили ледве помітні, тільки завдяки поставленим невеличкім хрестикам, їх ще не встигли заорати й зрівняти з землею...
18. "Всякое даяніе благо"...
Якось між Старокостянтинівським жіноцтвом була виникла думка закласти "Т-во охорони могил борців за Свободу", але ця думка відразу стрінулася з побоюванням місцевих "обывателей", які вважають за краще задовольнятися "гопачними містеріями" своїх завзятих аматорів, ніж що небудь робити.
Отже надіятися на Старокостянтинівців не приходиться вже через те тільки, що важко їм порушитися з місця й взятися за якеб-то не було діло для загального добра. Бідні, вони забули за те, що для загальної справи — "всякое даяніе благо", як би воно тільки від щирого серця!..
19. І так далі і таке инше...
В той час, як я оглядав Старокостянтинівські цвинтарі та цікавився стрілецькими могилами, події розвивалися далі. 24-го червня большевики перейшли Случь коло Любаря й направилися в напрямі Шепетівки, маючи намір обійти Старокостянтинів з тилу. В районі Проскурова те-ж діялось щось незрозуміле. Від уряду не було ніяких чуток — де він і що робить?..
Вечером 26-го червня Старокостянтинів з переляканими очами висунувся за рогатки дивитися, як "евакуються"...
Сонце вже заходило, як вирушили й ми. Все не пот’ягом, а "форшпаном". З осатанілими лицями бігали козаки по селах і виганяли селян з підводами. Ті, боязко озираючись на всі боки, поспішаючись, запрягали в поломані вози свої сухоребрі коненята і їхали туди, куди їм наказували... їхали й самі не знали — куди, чого і за чим?..
Пригадую, на третій верстві від Старокостянтинова, серед порохнечі на битій дорозі лежав скрівавлений труп молодого селянина. Сорочка була висмикана із штанів і піднята аж до грудей, а під грудьми чорніло три баґнетних рани.
Стовпились наші козаки. Гудуть між собою, розмовляють:
— І хто-ж це його так?... — питаються друг друга.
— Союзники ваші... — кидає з притиском якийсь старий селянин, що їде "форшпаном".
Ніхто ні слова. Мовчки проходять коло трупа і йдуть далі, а в кождого на серці біль і в кождого своя дума — "Що-ж далі?"...
20. "Як по писаному"...
Відпочити зупинилися аж у Купелі, що недалеко Чорного Острова. Нас тут ніхто не сподівався, а тому й здивовання було чимале:
— А ми думали, що Українці ніколи не підуть з Ляхами!... — казали селяне.
На другий день були написані й розліплені "відозви до населення", які починалися трафаретним "Брати селяне!" і кінчалися "Хай живе!"...
Читали й стискали плечами:
— Кому-ж вірити?... То-ж вчора останню пашню забрали, а сьогодня землю й волю обіщають!...
Доспівали черешні. Козаки, покидавши рушниці й забувшись навіть за "форшпана", об'їдалися до схочу і на роскази старшин тільки голосно гикали.
На третій день почалося те, що було завжди. Козаки ходили по жидівських хатах і стягали "дань", хто скільки де міг стягти. Місцевий піп, бувший член "Союза Русскаго Народа", вихованець Житомирської "пастирської школи", сам погромщик, занепокоєно говорив до мене:
— Слухайте, пане добродію! Невже ви думаєте, що з таким військом можна буде щось зробити?..
Що я міг йому на це відповісти. Як людина, якій було доручено піклуватися справою національного освідомлення військової маси, я терпів за всіх. Завдання Ґенерального Штабу, що до цього, були досить широкі, але засобів ніяких — ні моральних, ні матеріяльних.
Починаючи від командуючого N-ською бриґадою ґенерала Білинського і до останнього козака, все це було своєкористне, страхопудливе, що на все мало свої певні матеріялистичні погляди й розрахунки... Як виняток, був один лише полковник Мазюкевич, людина вже літня, старий Українець і демократ, яким я знав його ще в старій московській армії, де він завжди отверто заявляв себе і зовсім не ховався зі своїми переконаннями. Енерґією цеї людини трималася й істнувала N-ська бриґада, до якої так дивно і так випадково попав і я, дякуючи тільки моїй зустрічі з гуртком старих знайомих і товаришів. Цей гурток товаришів був цілком безсилий, щось подіяти з тією роспустою, що розвивалася в рядах бриґади, як був безсилий і я.
"Як по писаному"... — сказали мої товариші тоді, як ґенерал Білинський, почувши, що большевики вже заняли Чорний Острів і йдуть на Купель, негайно "тяжко захорів", забрав зі скарбниці половину грошей, передав командування полковникові Мазюкевичові, а сам сів у автомобиль і, захопивши з собою своїх "адютантів", поспішився виїхати в "командіровку" до Варшави.
Було це на пятий день нашого пробування в Купелі, в той саме день, як большевики зробили "кріваву баню" в Проскурові й розбили дві запасових бриґади в Чорному Острові. Отже, черга була за нами, а наказів вирушати не було ніяких.
Рушили самі... Навколо все, як у жлукті, кипіло... Згадувалися недавні дні Київської катастрофи... І, от, одної ясно-зоряної ночі ми прибилися до неминучого Збруча...
21. "То-ж свої люде!"...
У Волочиську було повнісенько війська й обозів, але ладу не було ніякого. Все дивилося за Збруч і рвалося туди, наче там був захист від того, що сунулося зі сходу.
— Як пан гадає, чи большевики підуть і за Збруч? — питалися волочиські мешканці, дивлячись на панічну втечу польських "czerengówcew".
Ніхто нічого не відповідав їм, бо ніхто нічого не знав і ні про що не думав.
Наші Старокостянтинівські селяне відмовилися далі їхати.
— Чого ви, дурні, боїтеся?... То-ж свої люде!... — умовляли їх наші козаки.
— Что там дурака валять!... Гоните их в затылок!... — кричали "коменданти".
— Хоч убийте, а за границю не поїдемо! — казали селяне, роспачливо розводячи руками. — То-ж від самого Старокостянтинова веземо і веземо...
А за Збручем чорна хмара синє небо криє. Ніколи балакати. Заклацали карабіни, заторохтіли кулемети і гайда... Не йшли, а бігли... Тарнопіль, Теребовля, Бучач, Галич, Львів і Станіславів затремтіли в незрозумілій трівозі. Скрізь і всюди все бігло, а були й такі, що сиділи тихо, і, читаючи "Вперед", навіть раділи...
Галицькі селяне, будучи стероризовані всякими "повинностями" і з’аґітовані своїми інтеліґентними провідниками, рішучо противилися наддніпрянським "гостям". Уряд У.Н.Р., бажаючи хоч трохи привернути до себе симпатії галицького українського населеня, оголосив у Чорткові відозву з закликом допомогти в боротьбі з московськими наїздниками і розіслав її по всіх селях Східної Галичини, але, на жаль, наші-ж "начальники", "коменданти" та "інтенданти" своєю роботою ще далі відштовхнули від себе Галичан. І сталось так, що коли ми в серпні місяці перейшли за Дністер і встановили нову лінію фронту, то проти нас стали стрункими рядами не московські наїздники, а ці самі галицькі селяне...
На позиції Ніжнів боролися з нами переважно самі селяне, яких легко можна було відріжнити від червоноармійців по їх довгих, білих, аж по ніжче колін випущених "льолях" — як сміялися наші козаки.
З цього часу почала глибшати прірва між нами й Галичанами, — які пізнійше, коли в Станиславові, Галичі, Бучачі й инших місцях відбулися масове арешти та погроми, ця прірва стала бездонною, в якій ще й досі знаходять — собі притулок всі чорносотенці, інтриґани і провокатори з обох сторон...
[Воля, 20.07.1921]
15.09.1921