З оголошенням перших результатів президентських виборів у Франції прихильники євроінтеграції повсюдно зітхнули з полегшенням: 39-річний євроентузіаст Емманюель Макрон впевнено переміг невиправну євроскептичку Марін Ле Пен.
Курс єдиної європейської валюти без зволікань стрибнув догори, досягнувши піврічного максимуму щодо долара, єни й швейцарського франка. Відбулося зростання торгівельних індексів фактично на всіх фондових ринках світу.
Безумовно, підстави для втіхи є, адже єдина Європа висіла на волосинці над проваллям. Попередній 2016-й увійде в історичні анали як найневдаліший для європейської інтеграції рік. Нагадаємо, що навесні нідерландці проголосували проти Угоди про асоціацію Україна-ЄУ, виступивши таким чином фактично проти поглиблення євроінтеграції загалом. Улітку британці проголосували за Brexit, давши прецедент для дезінтеграційної практики загалом. Восени американці обрали собі президентом Дональда Трампа, котрий прославився скептичними заявами про Європейську Унію і трансатлантичну співпрацю. А в грудні 2016 року головними фаворитами президентських перегонів у Франції стали «друзі Кремля»: Франсуа Фійон і Марін Ле Пен. А тут ще не до кінця подолана міґраційна криза, терористичні атаки в європейських столицях, протистояння щодо концепції «Європи кількох швидкостей» тощо, тощо, тощо.
2017 рік від самого свого початку узявся впевнено ламати негативну тенденцію. У Нідерландах на парламентських виборах євроскептики зазнали нищівного удару. Європейська Рада запровадила безвізовий режим із Грузією. Україна стоїть за крок від аналогічного подарунка із Брюсселя. І от, нарешті, рішуча перемога Макрона. Вона, окрім усього, засвідчила, що наступ популізму, євроскептицизму й правого радикалізму в Європі, котрий видавався уже неминучим, можна зупинити.
Хоча поки що підстави для втіхи є радше символічними, ніж реальними. Так, ворог єдиної Європи Ле Пен могла насправді зруйнувати будівлю ЄУ. Богу дякувати, ми уникли цієї небезпеки, принаймні на деякий час. Та для закріплення перемоги євроентузіастів у Франції треба принаймні дочекатися ще одних виборів – парламентських. Часу на святкування перемоги небагато, вибори до Національної асамблеї Франції відбудуться на початку червня. Саме від диспозиції сил у парламенті залежатиме, наскільки Макрон зможе втілювати свої реформаторські плани.
Тож за чотири тижні президент-елект повинен перетворити свій рух «Вперед!» (En Marche!), більша частина активістів котрого є цілковитими неофітами в політиці, на повноцінну партію, яка володіє досить високим рейтингом популярності. І це, здавалося б, неймовірне завдання він успішно виконує. Партія-немовля, котрій не виповнилося ще й року, згідно з останньою демоскопією, має всі шанси стати провідною політичною силою. Опитування громадської думки, проведені центром Kantar Sofres Onepoint вже після перемоги Макрона на президентських виборах, засвідчують, що його «Вперед!» може в першому турі парламентських виборів 11 червня отримати від 24 до 26 відсотків голосів. Донедавна найпопулярніша консервативна партія «Республіканці» нині може розраховувати лише на 22-23 відсотки, а ультраправа партія «Національний фронт» Марін Ле Пен – на 21–22 відсотки. Далі йде ультраліва «Ліва партія» Жана-Люка Меланшона з тринадцятьма відсотками. А нині урядуючі соціалісти під проводом все ще чинного президента Франсуа Олланда скотилися до найнижчого рейтингу в своїй історії – 8-9%.
Усе це не може не дивувати з кількох причин. По-перше, як уже було згадано, партія надто молода, щоби здобути таку кількість прихильників. По-друге, біографія Макрона, яку ми детальніше описували в одній із попередніх статей, робить його «чужим» і для правих, і для лівих. З одного боку, він є колишній членом уряду Олланда, з іншого боку, віддаленим від соціалістів через свій минулорічний демарш і відкриття власної електоральної гри. І по-третє, передвиборча програма Макрона мала б викликати заперечення і зліва, і справа. Наведемо кілька найяскравіших тез із неї. Отже, Макрон виступає за:
- скорочення бюрократичного апарату;
- скорочення витрат на медичне страхування і допомогу з безробіття (жорсткіші вимоги до безробітних знаходити нову працю);
- інвестиції у професійну підготовку молоді;
- зниження корпоративного податку до 25%;
- збереження «Кодексу праці», ухвалення якого торік призвело до масових акцій протесту у цілій країні;
- прийом біженців із «гарячих точок» з одночасним прискоренням процесу розгляду заявок і депортації осіб, котрим було відмовлено в азилі;
- поглиблення європейської інтеграції, що передбачає, зокрема, спільний бюджет і призначення міністра фінансів Єврозони.
Здавалося б, навіщо виступати так радикально? Можна ж було б написати значно «солодшу програмку» котра б усім сподобалася. Але Макрон вирішив таки бути щирим до кінця. Адже проблеми Франції надзвичайно поважні й надзвичайно небезпечні. Бо насправді одна з найпотужніших економік світу вже багато років перебуває в стані стагнації. Економічне зростання прямує до нуля, а державний борг уже наблизився до 100% ВВП. Безробіття в країні, здавалося б, не є аж таким жахливим – лише десять відсотків, проте цей показник, знову ж, тримається вже багато років, але найнебезпечнішим є те, що серед молоді він досяг аж 24%. Дефіцит зовнішньоторговельного балансу становив минулого року близько 50 млрд євро.
Усі ці проблеми стали наслідком того, що вже фактично з часів Франсуа Міттерана у Франції не проводили структурних реформ. Країна мала досить поважний запас міцності, тож кожен новий президент зловживав ним, передаючи у спадок чимраз занедбанішу господарку. І от проблеми досягли критичного рівня й загрожують соціально-економічною катастрофою.
Невже Макрон стане тим, хто зламає цю негативну тенденцію? Невже не злякається? Поки що все вказує на те, що таки так. Новообраний президент виглядає на людину, котрій притаманне почуття суспільної відповідальності. Він має достатньо громадянської мужності, а там, де її бракуватиме, він з легкістю зможе заступити її зухвальством. Адже поки що народна підтримка щодо нього лише зростає. Не зрозуміло лише одне: це завдяки його неймовірній харизмі чи таки французи нарешті усвідомили ситуацію, в якій перебуває їхня країна, й принципово погодилися на болісні реформи? Утім, головне, щоби тенденція не змінювалася.
Що ж, із французами більш-менш розібралися, тепер – щодо українців. Чого нам очікувати від Емманюеля Макрона? Попри скептичні заяви деяких ура-партіотів, мовляв, що нам за справа до тієї Франції, ставлення Парижа для нас вкрай важливе. Адже Франція є однією з учасниць «нормандської четвірки», на плечі котрої покладено забезпечення миру на Донбасі. Тепер Макрон займе місце Олланда за столом перемовин, поруч із канцлеркою Німеччини Анґелою Меркель, президентами України Петром Порошенком та Росії Володимиром Путіним.
Поки що все вказує на те, що для України Макрон не мав би бути гіршим за Олланда. Варто хоча б пригадати Макронову критику Кремля, його висловлювання за пролонґацію антиросійських санкцій, його небажання спілкуватися з очевидно пропагандистськими російськими ЗМІ на кшталт телеканалу RT та інформагенції Sputnik.
Зайве було б сподіватися, що Макрон стане відверто проукраїнським і чітко стане на наш бік. Але спробуймо собі на мить уявити, що за мінським переговорним столом чи на саміті ЄУ, коли вирішуватимуть «українське питання» з’явився б не Макрон, а Марін Ле Пен.
10.05.2017