Через два тижні ми вже точно знатимемо прізвище нового президента Франції. З великою часткою ймовірності можна припустити, що воно буде «Макрон». Утім не будемо лізти поперед батька в пекло – минулорічні електоральні сюрпризи навчили нас бути дуже обачними з прогнозами, навіть коли вони нам видаються напрочуд вірогідними.
У чому ми можемо бути впевнені на даним момент? У тому, що лідер руху «Вперед!» (En Marche!) 39-річний Емманюель Макрон виявився лідером першого туру президентських перегонів, який відбувся в неділю, 23 квітня. За нього проголосувало 8 528 585 французів, котрі мають право голосу, або 23,86%. За лідерку ультраправої партії «Національний фронт» Марін Ле Пен віддали голоси на мільйон менше – 7 658 990 або ж менше на два з гаком відсотки – 21,43%.
Ще два кандидати, котрих можна було брати до уваги, набрали теж немало – майже по 20 відсотків. Представник консервативної партії «Республіканці» Франсуа Фійон здобув підтримку 19,94 відсотка французів (7 126 632). Претендент від ультралівої «Лівої партії» (перепрошую за тавтологію, але це уточнення важливе для політичного позиціонування кандидата) Жан-Люк Меланшон здобув підтримку 19,62% (7 011 856).
Іронія долі: всі чотири кандидати, які закривають собою практично весь спектр політичного ландшафту Франції, заручилися згрубша майже однаковою (у межах статистичної похибки) підтримкою електорату. Фактично кожен з них міг стати лідером перегонів за тих чи інших обставин. Жоден не зміг би здобути звитягу в першому турі. Щодо другого туру, то гіпотетичну перемогу в ньому соціологи приписували лише двом: Макронові або Фійону. «Ультраси» досі не мали шансів у «фіналі» для французького виборця.
Та все ж щастя пити шампанське випало лише Ле Пен і Макрону. Але саме останньому воно смакувало особливо солодко, бо мало присмак майбутньої великої перемоги.
Коли в неділю ввечері того дня Емманюель Макрон разом зі своєю дружиною вийшов на сцену Паризького виставкового залу, заповненого вщерть його прихильниками, всі присутні, розмахуючи тисячами французьких трикольорів, загукали (навіть заспівали): «Макрон – президент!» «Сьогодні виграла Франція!» – прокричав Макрон своїм прихильникам у відповідь.
Чи дійсно виграла Франція – час покаже. Зрештою, ще потрібно відіграти другий тур. А от що ці вибори стали важливою віхою в політичній історії країни – це однозначно. Адже вперше в історії французької П'ятої республіки (тобто після прийняття Конституції 1958 року) жодному з кандидатів від традиційних «великих» партій – голістів чи соціалістів – не вдалося вийти до другого туру виборів. Можливо, ці вибори ознаменують собою кінець традиційної двопартійної системи. Хоча експерти не виключають, що це лише тимчасове «збурення системи», яка з часом самореабілітується й повернеться до звичного штибу.
Зрештою самого Макрона, з одного боку, ніби й можна вважати «несистемним», адже він не презентує «великих» партій, а сам собі «спорудив» нову політичну силу. Все ж цілком позасистемним політиком він аж ніяк не є. Так, його не можна «відсортувати» ні як класичного лівого, ні як, тим більше, – консерватора. Хоча певні ознаки приналежності до першої та другої політичних течій у його іміджі безумовно присутні. То що ж ми знаємо про найімовірнішого кандидата у французькі президенти?
Емманюель Макрон народився в родині лікарів у місті Ам'єні на півночі Франції 21 грудня 1977 року. Проте медична кар’єра його не привабила. Він вирішив студіювати філософію в паризькому Інституті політичних досліджень, знаменитому Sciences Po. Далі Макрон вступив до елітної Національної школи адміністрації (Ecole Nationale d'Administration – ENA) в Страсбурзі, яку називають «кузнею кадрів французької політики», котру закінчив із відзнакою. У різні роки її закінчували президенти Жак Ширак і Франсуа Олланд, прем'єри Ален Жюппе і Лоран Фабіус та ін.
Тобто Макрон починав свою кар’єру як типовий представник французької еліти. А отже сам Бог велів йому влитися до лав перспективних політиків, причому консервативного кшталту.
Однак на державній службі Макрон довго не затримався (з 2004-го до 2008 року). Посаду фінансового інспектора в Міністерстві економіки він проміняв на роботу в банку Ротшильда у Парижі. На новій роботі Макрон супроводжував поважні інвестиційні проекти, зокрема угоду на дев’ять мільярдів євро між швейцарським виробником продуктів харчування Nestlé і американським фармацевтичним велетнем Pfizer.
Банкіри, як відомо, теж більш схильні до консервативної політичної течії. Утім, Макрон таки симпатизував лівим. Ще 2006 року він вступив до Соціалістичної партії. А коли на президентських виборах 2012 року переміг соціаліст Франсуа Олланд, Макрон погодився повернутися у «велику політику». Спершу його призначили заступником генерального секретаря Єлисейського палацу, а згодом – міністром економіки.
На урядовій посаді Макрон проявив себе рішучим реформатором. Саме він став основним автором тієї реформи ринку праці, яка так збурила багатьох французів і спровокувала велелюдні акції протесту в 2015–2016 роках. Через свої сміливі реформаторські кроки Макрон нажив собі масу ворогів у середовищі соціалістів. Він посварився профспілками, а згодом і з тодішнім прем'єром Манюелем Вальсом. Той уже мав намір звільнити непокірного міністра економіки, та Макрон випередив його й сам написав заяву про демісію в серпні минулого року. Відтоді він перетворився з урядовця на кандидата в президенти – і, як з’ясувалося, надзвичайно успішного.
Макрон заснував незалежний політичний рух «Вперед!» Формально він виступає претендентом на найвищу державну посаду саме від цієї політичної сили.
Все ж дивно, що Макрон став лідером президентських перегонів, адже його економічну програму аж ніяк не назвеш популістською. Наприклад, у разі своєї перемоги на президентських виборах він планує урізати державні видатки на 60 мільярдів євро і скоротити 120 тисяч державних службовців. Податок із підприємств повинен скоротитися з 33,3% до 25 відсотків. При цьому він збирається інвестувати 50 мільярдів євро в програми розвитку, зокрема в проекти зі захисту клімату. Щоправда, Макрон обіцяє знову зменшити тривалість 35-годинного робочого тижня і зробити страхування на випадок втрати роботи доступним для ширшого спектру працівників. Водночас він має намір реформувати систему допомоги з безробіття, яка передбачатиме, що від незайнятих працездатних осіб будуть активніше вимагати займатися пошуком працевлаштування.
Для нас же важливим є те, що Макрон – послідовний євроентузіаст. Торік на одній із прес-конференцій він заявив: «На всі виклики ми повинні знайти адекватну європейську відповідь, адже протистояти цим проблемам можна тільки на європейському рівні». На його переконання, завдання Франції та Німеччини полягає в тому, щоб поглибити європейську інтеграцію в сферах фінансів, економіки, міграційної політики та політики безпеки.
Водночас Макрон неодноразово чітко висловлювався щодо антиросійських санкцій Європейської Унії. На його переконання, санкції слід зберігати до того часу, допоки Москва не припинить чинити дії з дестабілізації ситуації в Україні й не відмовиться від анексії Криму.
Зрозуміло, що з своєю позицією в зовнішній політиці Макрон виступає абсолютним антиподом до теперішньої конкурентки – Марін Ле Пен, котра прагне розвалу Унії та скасування санкцій щодо Росії.
«Важко знайти більш несхожі погляди, ніж у цих політиків. Макрон – прихильник євро і Євроунії, критично налаштований щодо політики Кремля, який відповідає йому взаємною антипатією (російська пропагандистська преса вже назвала Макрона "агентом американської банківської системи", – Z). Ле Пен же навпаки закликає до зближення з Кремлем, скасування санкцій проти російського керівництва. Незадовго до виборів вона ще й відвідала Москву й зустрілася з Путіним. Вона виступає за повернення французького франка, закриття кордонів для міґрантів, а також підтримує смертну кару», – констатує фахівець із французької політики з британського університету в місті Баті Ніколас Стартін.
Отже, сьомого травня мають зійтися у герці ці два таких різних французьких політики. Що нам прогнозує соціологія? Практично всі демоскопічні інституції прогнозують на сьоме травня «побиття немовлят». Емманюель легко мав би перемогти Марін. Якщо не станеться нічого екстраординарного, що могло б радикальним чином вплинути на електоральні преференції французів, за Макрона мали б проголосувати понад 60 відсотків виборців, за Ле Пен – лише плюс-мінус 37%.
От, наприклад, результати опитування громадської думки, яке провів соціологічний центр OpinionWay вже після першого туру виборів у Франції: Макрона підтримує 64 відсотки респондентів, Ле Пен – 36%.
Але це, як вже зазначалося, в тому випадку, якщо не станеться нічого неймовірного. А що, власне, може статися? Відповідаючи на це запитання, треба пам’ятати, що ці вибори надзвичайно важливі як для Брюсселя (адже від них залежить міцність Європейської Унії), так і для Москви (з тієї ж, зокрема, причини, але не тільки). У Кремлі сплять і бачать на головній посаді у Франції свою прихильницю, котра ще й перебуває на російському фінансовому гачку. А спектр можливих провокацій, які здатна вчинити російська влада на чолі з колишнім полковником спецслужби, найрізноманітніший: від отруєнь полонієм – до підривів житлових багатоповерхівок. Тому службам безпеки Франції треба бути особливо пильними наступні два тижні.
P.S. У будь-якому разі, резиґнація пані Ле Пен з посади голови «Національного фронту» аж ніяк не належить до тих «екстраординарних подій», які могли б суттєво вплинути на вибір французького електорату.
25.04.2017