Володимир ГІНДА

 

Провідники УПА багато уваги приділяли моральному та духовному вихованню своїх вояків. Саме тому в повстанській армії значне місце відводили святкуванню національних і релігійних свят, яке зазвичай відбувалося в піднесеній атмосфері та за участі командного складу. Релігійні свята повстанці за можливості намагалися проводити серед цивільного населення, але були випадки, коли його представники самі приходили святкувати до повстанського лісу. Найбільшу увагу в УПА надавали урочистому відзначенню Різдва Христового та Великодня.   

 

Повстанська Великодня листівка

 

 

Цікаво, що Великдень для повстанців, окрім релігійної, мав і велику символічну вагу. Перезимувавши у криївках невеличкими групами, вони на Великодні свята знову збиралися гуртом. Місце і час зустрічей зазвичай обумовлювали напередодні зимівлі. Це могли бути джерело, підніжжя скелі, урочище тощо. Напередодні зустрічі завжди відправляли на обумовлене місце розвідників, аби уникнути емгебістської пастки. Якщо якась група не з’являлася в умовленому місці, їй залишали записку, де призначали нову зустріч. Коли хтось довший час не виходив на зв’язок, починали збирання інформації про них, адже побратими могли загинути чи потрапити в полон під час облав.

 

На Великдень нерідко відбувалися наради повстанців, де вони визначали плани на рік, розподіляли обов’язки. По-суті, велике свято символізувало для них початок нового року боротьби за незалежність, який завершувався зимівлею в криївках. До речі, «Присягу вояка УПА» повстанці теж вперше складали на Великдень 1943 року в лісах сучасної Рівненщини. Попередньо вони відвідали Великодню сповідь, причастя та святкове Богослужіння.                                                                                                   

Святкування Великодня в різні роки відбувалися по-різному, але обов’язково з дотриманням усіх традицій. Скажімо, у 1944-1945 роках, коли «другі совіти» в Галичині ще не мали сильних позицій і, відповідно, слабко контролювали деякі регіони, повстанці нерідко святкували Великдень у найближчому до лісу селі. Приходили на службу Божу до храму, а потім розходилися по селянських хатах святкувати. Але після 1945-го змушені були переважно святкувати в лісі, бо по селах МГБ могло влаштовувати облави. Інколи святкувати з повстанцями приходили до лісу мешканці близько розташованих сіл. Про це писав у своїх спогадах «У великому рейді» сотенний Михайло Дуда («Громенко»): «Вояцтво вже з апетитом споживало свячене, як на місце постою відділу почали напливати з довколишніх сіл люди – чоловіки, жінки, дівчата. Їх привів сюди наш спів. Прийшли нас відвідати, побути з нами разом і поділитися враженнями. Дехто мав тут синів, братів або знайомих… Гостей приміщено поміж повстанцями біля столів. Здавалося, що одна велика родина засіла до великоднього стола. Інтенданти крутнулись поза корчами, і за кілька хвилин на столах знову появилося всяке їстівне добро. Дозволяє почастувати горівкою також гостей, але вже без участи вояків».

 

До великодніх свят у лісі повстанці готувалися тиждень. Готували харчі, ладнали столи, приводили себе в порядок. Уже згадуваний сотенний Михайло Дуда підготовку до святкування Великодня 1947 року описував так: «Наблизилися Великодні свята. Передсвяточні дні були спокійні. І ми теж. Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани».

 

Святкування Великодня, Чорний ліс, 1944

 

 

А ось що про підготовку та святкування Великодня 1944 року в сотні Василя Андрусяка («Різуна») в Чорному лісі згадував повстанець Б.Подоляк:

 

«У Великодню суботу, 15 квітня, табір кипить, як у вулику. Одні чистять зброю і порядкують колиби, другі рубають чатиння, щоб ним прикрасити колиби, інші будують каплицю, в якій завтра відправлятиметься польова Служба Божа. Найбільше з усіх звиваються куховарки. Вони мусять наварити для цілої сотні їжі. Ще й гості мають прийти. Бунчужний Олекса та інтендант Кертиця наглядають над усім. Сотенний Петро Хмара вибрався до Грабівки полагодити передсвяткові справи. На дорозі перед табором заскрипіли навантажені вози, що прибули з сіл з дарунками для повстанців. Вивантажено великі білі паски, ковбаси… Перед вечором усі підстригли собі чуприни і голилися, чистилися, вмивалися.

Настала неділя, 16 квітня.

Рано. Старшини провірили, чи всі на своєму місці.

– Увага, йдуть гості, – запримітив хтось.

З-поза дерев показуються провідник Роберт, Митар, Левко, отець Микитюк…

Наказ – і все стрілецтво виходить з колиб.

– Позір! У трилаві збірка! – в одній хвилині ціла сотня, виструнчена, стояла на прощі перед каплицею.

До каплиці підходить убраний до Служби Божої отець Микитюк.

– Благословен Бог наш, всегда нині…

Далі проповідь….

– Ви покинули рідну стріху, батьків, матерів і віддали себе всеціло одній великій справі. Вам припала честь і обов’язок здобути Україні волю. Хай Господь Бог благословить на святе діло… Христос воскрес… воскресне Україна.

Неначе одна велика родина засіли повстанці до приготованих столів. Вони гостились, співали, жартували до полудня».

 

Великдень (Гуцульщина, ймовірно, 1950). Промовляє Петро Мельник ("Хмара").

 

 

Напередодні свята вояки УПА намагалися за звичаєм висповідатися та відвідати службу Божу. Якщо не було можливості відвідати потай церкву у найближчому до них селі, то приводили священика до лісу. Спеціально для цього могли навіть зладнати каплицю. Притримуючись законів конспірації, зі святим отцем домовлялися заздалегідь зустрітися в обумовленому місті, де йому зав’язували очі і так вели до табору. Робили це з метою, щоб у випадку арешту він під тортурами не зміг вказати дорогу до табору. Також вояки перед святом намагалися потрапити до селянських хат, аби помитися, підстригтися та одягнути чисту вишиванку.

 

«В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н., – писав сотенний Михайло Дуда-«Громенко». – Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь. А весна набрала вже повного розгору. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею. У Великодню п’ятницю весь відділ постив, а також ходив у село до Плащениці… Коли сонце піднеслось догори і освітило малу поляну в лісі, на ній уже порались інтенданти біля заздалегідь приготованих столів. Службовий рій допомагав їм, кладучи на півколом уставлені столи паски, ковбаси, крашанки тощо. Як уже все було готове, наблизився о. декан Н. і за старим звичаєм посвятив нашу повстанську паску. Після цього весь відділ засів за столи до спільного свяченого… Святочну тишину, яка звичайно запановує в таких хвилинах, перериває привіт отця декана: «Христос Воскрес!». Він звертається з промовою до повстанців, з’ясовуючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупиняється над його величчю і значенням в українському народі. Згадує про тих, які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і матерів, про ув’язнених і засланих. Врешті висловлює надію, що Всевишній змилосердиться над недолею народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити Його ім’я».

 

Великоднє святкування у повстанців. Самбірщина, 1946.

 

 

У разі, коли священика не вдавалося доставити до лісу, його функції міг замінити командир. Зазвичай він благословляв святковий стіл, говорив напутні слова, після чого відбувалася загальна молитва. «Настав Великдень. Стрільці зрізали кілька смерек, зробили стіл, може, на сорок метрів довгий, а по боках сидження, застеливши все смерековими гілками. Кухарі накраяли пасок і всяке інше. Розклали на столі й попросили сідати, – згадує старший булавний Кость Михалик («Дума»). – Бракувало лише священика, щоб посвятив, покропив паски і заспівав “Христос Воскрес”. Командир “Залізняк” привітав усіх, побажав кращої долі, а тоді сказав до всіх наше староукраїнське “Христос Воскрес”. Йому хором відповіли “Воістину Воскрес” і заспівали “Христос Воскрес”».

 

Повстанська Великодня трапеза

 

 

Але святкування не завжди відбувалися в таких урочистих умовах і з такою кількістю великодніх смаколиків. Воєнний час інколи диктував свої умови. Дружина полковника УПА Василя Галаси Марія Савчин згадувала, як напередодні свята 1952 року повстанці не змогли роздобути харчів і повернулися до лісу з буханцем чорного хліба, з півкілограма сала і пшоняною кашою. «Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень… Цей Великдень… смутком відтиснувся в моїй пам’яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самотності. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого».

 

У Великодній день повстанці звільнялися від всіх обов’язків, окрім сторожової стійки, тому нерідко влаштовували у таборі різні забави, грали в шахи, карти, влаштовували імпровізовані вистави, танці. Зазвичай у цей день командири дозволяли підлеглим вживати незначну кількість спиртних напоїв, що в будні дні суворо заборонялося. Скажімо, сотенний Михайло Дуда згадував, як на великодні свята дозволив видати на кожен рій по пляшці горілки. Про святкування з горілкою пише і Кость Михалик («Дума»): «Десь взялася горілка. Накривки з мадярських гранат служили за чарки. Горілка на порожній шлунок видавалася гострою, гріла, викликала легке сп’яніння. Жодне свячене в житті не смакувало так, як тоді в лісі. По сніданню відпочивали всі, крім алярмової чоти. Дехто грав у шахи, дехто в карти, інші відпочивали, гуторили».

 

Напередодні свята чи безпосередньо в день Великодня повстанці могли прийти до села. Радянські спецпризначенці знали про це, тому не рідко влаштовували там облави, або засідки. Марія Савчин розповідала, як у страсний четвер троє їх повстанців пішли до села Кам’янка, де мали налагодити цивільний зв’язок, зібрати харчових продуктів і забрати прислані для Василя Галаси газети, але потрапили на засідку емгебістів, двоє упівців загинули, а один зумів повернутися до лісу.

 

Великодні страви і печені паски з яйцями частенько повстанцям до лісу передавали цивільні мешканці, які вони між собою називали «свята». «Селяни не забули передати живим повстанцям «свята»… Притому нагадали, щоб удруге вийшли на зустріч у суботу пополудні, бо дівчата принесуть ще одні «свята» зі Сколього. Між населенням була своя неформальна організація, знали, кому можна довіряти, і помагали собі взаємно. У Сколім догадувалися, що в Кам’янку заходять повстанці, тож бажали також від себе передати свячене, однак наперед хотіли його посвятити. Надвечір хлопці принесли ті другі «свята», з гарними писанками і вложеною карткою з великоднім побажанням від скільців», – згадувала Марія Савчин.

 

 

Також спеціально кошики для упівців готували родичі, друзі чи місцеві члени ОУН. Інколи біля церкви, після Богослужіння, кожна родина витягала щось зі свого кошика та передавала до повстанського столу.

 

Траплялося, що продукти для Великодня повстанці реквізовували у селян. Такий випадок, який стався 1947 року на Любачівщині (Закерзоння), згадує старший булавний Кость Михалик («Дума»): «Настав великодній тиждень. Прийшли спомини – Страсний Четвер, Велика П’ятниця, винесення плащаниці, сторожування при святім гробі, печення пасок, свячене. Для нас шумів ліс. Зброя в руках і готовність кожної хвилини прийняти бій нагадували, хто ми і де ми… Зорганізувати якісь паски, яйця – виглядало неможливим… Та командир “Туча” хоч на Великдень хотів нагодувати вояків, посмакувати пасок. Тоді вже кущ і відділ квартирували близько один від одного. Курінний командир “Залізняк” також був з нами. Тоді сот. “Туча” вислав одну чоту в терен придбати харчів. Пішли до поляків. Ішли хата в хату і зібрали трохи пасок, яєць, ковбас та іншого добра. Сказали людям, що вони це мусять робити. І поляки погоджувалися, що в таких обставинах так мусить бути. Селяни-поляки запрягали коні й зібраний харч привезли до ліса. Їх запевнили, що коні і вози вернуться. У лісі тримали підводи цілий день, а ввечері відправили назад до села».

 

Як бачимо, в УПА намагалися відзначити Великдень з усіма атрибутами. Значну допомогу провіантом у відзначенні свята надавало цивільне населення, інколи необхідні продукти упівці могли реквізувати у селян. Але варто зауважити, що будь-які святкування відбувалися лише тоді, коли в околицях не велись інтенсивні бойові дії.

 

 

16.04.2017