Коли мені було десь девʼять років (точно менше десяти, бо ще була жива мама), я захопилася історією про подорож Нільса – до того вже бачила мультфільм, але книга чомусь вразила. Тепер, згадуючи дитинство, розумію, що на мене сильно вплинула шведська література: Карлсон, мумі-тролі, Піппі – всі ці дивні істоти та дивні люди, які могли робити те, що зазвичай не дозволяють (ще з першого класу я пробувала робити речі, які за неписаними законами совєцького суспільства були заборонені, але це зовсім інша історія).
Потім я читала ці історії вдруге, вже зі старшим сином. Згодом стала вчителькою і зрозуміла, яка ж все-таки крута ідея прийшла в голову іншій вчительці – шведці Сельмі – більше ста років тому: написати захопливі пригоди хлопчика, який подорожував на спині гусака, відкриваючи для себе та дітей, які читали Сельмину книжку, історію рідної країни, а ще біологію й географію. Я потайки мріяла щось таке про Україну написати (що з цього вийшло і що ще на стадії задуму – це, знову ж таки, інша історія).
Потім було багато років, протягом яких я не думала ні про Сельму Лаґерльоф, ні про шведську літературу, ні про написання дитячих книжок. Та ось почалася велика війна – й абсолютно випадково я потрапила в мистецьку резиденцію Gunnerud у селі Östra Ämtervik. Саме тут в одному з присілків є садиба-музей Сельми Лаґерльоф Mårbacka. Так ми з дітьми стали майже сусідами Сельми. Звісно, коли живеш біля такого місця, то скрізь бачиш згадки про письменницю – першу-жінку-яка-отримала-Нобелівську-премію.
Коли я потрапила в Морбаку, то відчула дивне: ця панська садиба з садами, квітниками, столовим сріблом та портретами господині нагадала мені іншу садибу-музей – хатину Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні. Я й тепер багато спільного бачу в цих жінок: їхня геніальність начебто походить з одного джерела, з одного кореня. Просто росли вони в різних умовах, і одна отримала Нобелівську премію з літератури, а інша – 12 років заслання до Сибіру. Хтозна, як би могло скластися Парасчине життя, якби вона жила в шведському селі...
Що мене найбільше вразило в Морбаці? Мабуть те, що Сельма всі гроші, зароблені літературною працею, вкладала в своє господарство. Вона була власницею садиби і великою соціальною новаторкою: одні лікарняні виплати для працівників чого варті. Skrädmjöl (обсмажене вівсяне борошно), їжу вермландських бідняків, саме Сельма зробила місцевою родзинкою, почавши виготовляти його на продаж та розповсюджувати за межі регіону як делікатес. Письменниця дбала про рівні права чоловіків та жінок ще тоді, більше ста років тому; брала на роботу дівчат-підлітків і оберігала їх, підтримувала їхні мрії про навчання. Я зрозуміла, якою особливою людиною була Сельма. Там, у резиденції, я перечитала її книжки для дорослих (про Нільса не бачила сенсу читати – то ж для дітей) українською: моя шведська тоді обмежувалася десятком фраз, які я використовувала, щоб співрозмовникам було приємно.
Лише тепер, коли ми з дітьми прожили вже чотири роки у Швеції, я купила «Дивовижну подорож Нільса Гольгерсона через усю Швецію» в оригіналі – і не одну, а цілих дві, повну та скорочену версії (бо всі мої знайомі дорослі шведи казали мені, що про Нільса читати було неймовірно нудно в дитинстві, коли вони робили це в школі, тому для дітей я купила скорочену з картинками). Це ж мав би бути мастгев у нашій бібліотеці – тим більше, що в секонд-генді кожна книжка коштувала 10 крон (менше одного євро). Принесла їх додому, ми переглянули картинки – а потім я вирішила порівняти український переклад з оригіналом.
І саме тут починається неймовірна історія, яка, здається, стала початком моїх пригод із Сельмою, Нільсом та його подорожжю. Ще з перших рядків стало ясно, що оригінал і українська версія – це різні твори. Я уважно перечитала вихідні дані української книжки – і побачила, що переклад зроблено не зі шведської, а з російської, хоча видано її вже в незалежній Україні! Поґуґлила прізвище автора перекладу – і тут переді мною відкрилася прірва. А з прірви вийшла потвора. Звісно, я цю потвору добре знаю ще з дитинства, але мені краще знайома її інша частина – та, яка забрала в нас нашу рідну українську літературу. Яка перекривлювала, нівечила тексти (а також нищила письменників фізично). Яка забирала нашу гідність, історію та культуру. Те, що у нас вкрали не лише наше рідне, а й класичну європейську літературу, теж не новина: всі, мабуть, памʼятають «Айболіта» та «Буратіно» – тексти, які «видатні совєцькі пісатєлі» «позичили» та перекроїти так, як цього потребували партія й уряд (сподіваюся, крадену та спотворену ганьбу в Україні не перекладають та не видають, бо це елементарно злочин). З меншими дітьми ми вже мали змогу читати про доктора Дуліттла та Піноккіо. Але я не знала, що «перекладач» зробив з подорожжю Нільса фактично те саме, що Чуковський з Дуліттлом. Чому в 40-х роках минулого століття лишили Сельмине імʼя під «ідеологічно правильним текстом» цього «перекладу»? Я ще не знайшла відповіді на це питання, та й мені це не було так цікаво. Але відчувала, що мене обікрали – насправді я нічого не знала про книжку, яку любила в дитинстві. Тому й вирішила зосередитися на читанні. І вже в перші години зрозуміла, чому саме після цього твору (який в українських видавництвах іноді позиціонується як література для дітей від трьох років) отримала цю премію Сельма Лаґерльоф – на той момент вже відома авторка з доробком із кількох великих серйозних романів, збірок новел та оповідань. Це не книжка для дітей від трьох років. Навіть у десять її складно читати. Авторка задумала цей твір як опис трансформації 14-річного підлітка. Так-так, саме такий вік Нільса в оригіналі – і про це написано в другому реченні книжки. Ось як вона починається: «Жив колись хлопець. Йому було чотирнадцять, був він високий та незграбний, білявий. Ні до чого не мав він хисту: найбільше в житті він хотів наїстися та поспати, та ще любив робити шкоду». У скороченому шведському варіанті речення про вік немає – це видання теж адресовано молодшим дітям. Вона починається так: «Жив колись хлопець. Ні до чого не мав він хисту: найбільше в житті він хотів наїстися та поспати, та ще любив робити шкоду». В другому абзаці розповідається про те, що дія відбувається в неділю, тож батьки хлопчика пішли до церкви, а він планує взяти татову рушницю, щоб постріляти. Поки батьки в храмі, хлопець (імені якого ми ще цілу сторінку не знатимемо, бо дізнаємося лише тоді, коли його покличе до себе гном) мав читати вдома проповіді, бо наближався час його конфірмації.
А що відбувається в українському варіанті, тобто перекладі з російської?
«В маленькому шведському селі Вестменхег (в оригіналі ми дізнаємося про те, де Нільс живе, лише на третій сторінці) жив колись хлопчик на імʼя Нільс. З виду – хлопчик як хлопчик. Та годі з ним було раду дати.
На уроках він ловив ґав та хапав двійки, в лісі руйнував пташині гнізда, гусей у дворі дражнив, курей ганяв, кидав у корів камінці, а кота смикав за хвіст, наче хвіст – це мотузка від дверного дзвінка.
Так він прожив до дванадцяти (! – звідки ця цифра і навіщо писати саме про 12?) років. І тут трапилася з ним надзвичайна пригода».
Думаю, навіть без читання оригінального тексту всім зрозуміло, що сталося з Нільсом: він перетворився на персонажа совєцької пропаганди. З підлітка, який жив як усі та не мав, по суті, ніяких глибоких цінностей, він перетворився на двієчника й хулігана, який під впливом обставин у кінці оповіді стане відмінником! Книжка про ініціацію підлітка, такий собі шведський Гаррі Поттер (тільки посвята Нільса відбувається не в чарівному замку під впливом магії – його трансформує рідна країна через свою історію, природу, географію, і це щось потужне, щемке та дуже шведське насправді), стала агіткою. Якою ставало все, що колись видавалося в Союзі.
Я продовжила читати оригінал – і з кожним рядком усвідомлювала, що в мене не лише вкрали книжку, а й замінили її якимось смердючим сурогатом. 48 років свого життя я була впевнена, що знаю, як смакує ця історія – а це виявилося «найкраще совєцьке морозиво за 14 копійок». Краще б вони її заборонили в ті часи! А з незалежністю, можливо, до нас би поступово прийшов оригінал, як і оригінали інших книжок. І ми могли б з ними зустрітися, а перекручені московськими ідеологами потвори не заважали би сприйняттю.
Я вирішила дослідити ринок. Принаймні онлайн доступно багато перевидань подорожі Нільса, більшість із них – це переклади з російського покруча. Але знайшла також інші варіанти: «переказ» Наталі Забіли (переказувала вона того самого російського покруча, бо шведської мови не знала), скорочений (до 40%) переклад Ольги Сенюк зі шведської на українську (видавництво «Школа») та скорочений переклад Валерія Грідіна (видавництво «Богдан», менший – десь 35%). Ось перший абзац із цих книжок.
Ольга Сенюк: «Жив собі колись один хлопець. Був він років чотирнадцяти, високий, худий, білявий. На розум він не дуже налягав: найбільше любив спати та їсти, а понад усе – чинити всілякі капості».
Валерій Грідін: «Жив собі колись один хлопчик. Був він років чотирнадцяти, високий, сухорлявий і білявий. І хоча був він уже чималенький, розуму в нього було небагато: понад усе він любив їсти та спати, а ще – робити всілякі збитки».
У мене є багато питань навіть до першого абзацу перекладу (чому Нільс у обох авторів раптом став худим, наприклад), але зараз не про це. Якщо почати читати переклад Грідіна, то поступово з нього вилазять роги совєцького покруча: хоча називається цей текст «скороченим перекладом зі шведської», автор явно підглядав у російський варіант і перейняв стилістику «Нєзнайкі на Лунє», яка дуже далека від настрою оригіналу з його лаконічними, стриманими та неймовірно точними описами й образами.
Цікаво, що Ольга Сенюк почала перекладати зі скандинавських мов у часи «відлиги». Звісно, вона ніколи в житті не була у Швеції, Данії чи Норвегії, але намагалася передати саме особливий смак скандинавських мов та унікальний стиль авторів. Чи можливо це було повною мірою зробити в совєцькі часи? Відповідь очевидна – приблизно так само, як українській перекладачці в 60-ті роки ХХ століття поїхати до Вермланду, надихнутися реаліями життя Сельми в її садибі Морбака. Ольга Сенюк самостійно вивчила скандинавські мови і тривалий час була чи не єдиною перекладачкою з них в Україні. Вона принципово стояла на позиції важливості перекладів саме з оригіналу, без опори на «великодержавний» та «єдино правильний» російський переклад – тому гусака в неї звуть Мо́ртен, а не «Марти́н», наприклад.
Чому я вирішила це все написати? Бо почала читати про пригоди Нільса шведською – і розумію, що такої книжки у нас нема. Але ми заслуговуємо на неї. Без совєцької ідеології, без російського перекручування. І я хочу, щоб українці українською мовою могли прочитати цей твір як глибоку та потужну розповідь, яка буде цікава дорослим. Не казочку в стилі Чуковського, а модерністську літературну перлину. Рішення зробити все, щоб цей повний переклад з’явився, прийшло на 49-му розділі, який називається «Маленька садиба». Це потужна та геніальна історія, як Нільс пролітає над Вермландом, над селом Öстра Емтервік, садибою Морбака. І в цій садибі він зустрічається з Сельмою, яка вже майже рік намагається написати серйозну книгу, що не була б переказом казочок, які їй розповідала бабуся. Їй нічого не вдається, письменниця в творчих муках вже втратила надію… Це неймовірно ніжний текст, незважаючи на сухість Сельминого стилю. І лише ця зустріч з Нільсом, який летить додому до регіону Сконе (повертається зовсім іншою людиною, бо він пройшов посвяту своєю країною), ця розмова та слова з перших уст допомагають письменниці таки взятися за написання своєї серйозної книги. І їй все вдається.
Особливо щемким цей розділ робить той факт, що на час написання Сельма не жила в Морбаку – садибу продали через борги сім’ї після смерті батька ще в 1889-му. Лише через тридцять років, коли вона вже стала відомою письменницею, після видання її роману «Єрусалим», після великого комерційного успіху книжки про Нільса Сельма змогла викупити Морбак. Перетворити маленьку дерев’яну хатинку на велику віллу з білого каменю, а садибу зробити передовим соціальним підприємством їй вдалося лише в 1910 році, після отримання Нобелівської премії. Коли Сельма писала розділ про свою зустріч із Нільсом, вона жила в Даларні й дуже сумувала за домом. На той час вже досить відома письменниця, яка покинула вчителювання та зосередилася на літературі, отримала від держави замовлення (й аванс) на написання шкільного підручника.
Мені стало цікаво, хто та коли ще використовував цей модерністський прийом у літературі: коли герой книжки прямо в її тексті зустрічається з автором. Називається цей прийом «металепсис»: коли межі між світами героїв та автора стираються й письменник взаємодіє зі своїми персонажами на їхньому рівні. Згадався лише Сервантес, але він не входить у книжку безпосередньо – лише герої в другій частині читають першу частину твору. Гугл-пошук видав мені цілий список авторів, у творах яких цей прийом тим чи іншим чином використовується: Теккерей, Керолл і навіть, прости Господи, Пушкін… Але що робить Сельму особливою? У неї немає іронії – це дуже серйозна зустріч. Адже це розповідь по ініціацію, яку проводить Швеція, а засоби посвяти цілком реальні. Така собі реалістична магія (магічний реалізм навпаки). І я точно знаю, що ця магія реальності діє на повну потужність: у Швеції це точно працює, я відчуваю це на собі. Сподіваюся, що й вам це тепер відчутно.
Цей процес зачарування реальністю триває й триватиме. Через три роки ми зможемо розгорнути справжню, повну книжку «Неймовірна подорож Нільса Гольгерсона через усю Швецію» і прочитати ці 600 з гаком сторінок. І відчуємо, що стали іншими. Реальність подіє на нас магічним чином.
09.04.2026
Віталіна Маслова
