Десятиліттями достатньо широко знаною колядкою, яка прямо асоціювалася з боротьбою Української повстанської армії, був «Сумний святий вечір» з його численними апеляціями до реалій 1946–1947 років: вивезеннями, партизанкою та іншим. Утім, це не єдиний співаний різдвяний текст, в якому переплелися різдвяні мотиви та реальність протистояння сильнішому противникові в екзистенційній війні.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Явище «повстанської колядки» практично унікальне. Кожна військова формація в історії України залишила по собі щедрий шлейф пісень та іншої фольклорної творчості – але, здається, тільки повстанці розширили свій простір символічного осмислення реальності ще й на колядки. Бо, власне кажучи, у повстанській колядці як такій можливі два шляхи: або елементи різдвяної історії переносяться в матеріальні реалії повстанської боротьби, або окремі події того часу, переважно пов’язані з переслідуваннями та репресіями, обігруються в контексті елементів уже різдвяної історії. Щоправда, більшість таких текстів залишилися пам’ятками епохи, їх можна знайти хіба у спеціалізованих збірниках чи дослідженнях.
Саме явище може дещо дивувати, бо зазвичай основним місцем, де актуальна реальність перемішується з євангельською історією, є вертеп. З іншого боку, реалії партизанської боротьби та підпільної держави і справді час від часу потрапляють в резонанс – принаймні в тій частині, де є тема переслідувань і втеч. Зрештою, невипадково найшвидше з цього жанру отримала друге дихання і стала частиною загальноприйнятого набору різдвяних пісень саме колядка на тему переслідувань і вивезень – та того, на що перетворювалися свята в ситуації та просторі постійного протистояння повстанців і карателів.
Однак «Сумним святим вечором», як уже було сказано, список тих повстанських колядок, які не перетворилися на суто пам’ятники епохи, не вичерпується. За минулі кілька років у мережі з’явилися записи виконання іншої колядки, історія якої теж пов’язана з часами боротьби УПА. Досі її можна було послухати у вигляді пісні «А москаль північний То наш ворог вічний», про яку в анотації на каналі товариства «Пам’ять», зусиллями якого і з’явився кліп, можна було прочитати, що слова належать поетові Маркові Боєславу. При цьому доволі дивно, що цього тексту немає у збірках віршів Марка Боєслава, виданих у підпіллі, аналогічно пісні з таким текстом не знає і, мабуть, найповніший на нині збірник повстанських пісень у вигляді 25-го тому старої серії Літопису УПА.
Зате там можна знайти колядку «Розкажи, дідусю», яка, за винятком першої строфи, є майже повною копією колядки «Уставай же, брате, бо вже годі спати», яку виконують у дещо зміненому варіанті гурти «Курбаси» та «Калина» – останній скидається на радше локальний регіональний колектив. Утім, можливо, я помиляюся.
Що ж об’єднує з пів десятка текстів, які, судячи з усього, кружляють у часопросторі незалежно одні від одних? А те, що в усіх них можна дошукатися краще чи гірше збереженого «ядра», яке звучить приблизно так, як подано нижче:
А ми, українці, йдем з хати до хати,
Нашим панам-господарям заколядувати.
А ми, українці, не спали на волос,
Бо ми знаєм, що ми маєм наш юнацький голос.
Наш юнацький голос, голос, як органи,
Сардак, кожух, сива шапка, синьо-жовта фана.
Чи чули ви, люди, такую новину –
Закували у кайдани нашу неньку-Україну.
Принаймні саме цей варіант довелося неодноразово чути на Стрийщині в дитинстві, причому початок на той час у тому місці був переважно ґрунтовно забутий, за що зазвичай не забували просити вибачення.
Аби відслідкувати коріння і шляхи формування тексту у всіх згаданих випадках, мабуть, треба було б робити окреме фольклористичне дослідження. Та варто зафіксувати наявність єдиної теми, своєрідного ядра сюжету, до якого, щоправда, випадає зарахувати ще один куплет:
Та й засвіти свічку, постав на віконце,
Хай засяє Україна, як рожа на сонці.
Вочевидь, близький до наведеного варіант і послужив «скелетом» усіх інших версій. Питання авторства базового тексту Марка Боєслава, мабуть, наразі випадає полишити на совісті членів товариства «Пам’ять». Зрештою, текст від того гіршим не стає.
Взагалі, сама історія цього твору явно апелює до теми збереження спадщини і того, що мовою поезії називається «виростання з-під землі». Насправді доволі очевидно, що протягом кількох десятиліть на Західній Україні колядка передавалася в різних варіантах з уст до уст і таким чином перетривала до часів Незалежності. На тлі «Сумний святий вечір» вона звучить набагато оптимістичніше і формує доволі-таки проактивний образ потенційного слухача. Більше того, якщо «Сумний святий вечір» – це в чистому вигляді рефлексія на повний злам традиційної картини і настрою свята, фактично фіксація культурної катастрофи, принесеної окупантом, у момент її розгортання на персональному рівні, то «Уставай же, брате…» виглядає свого роду рецептом перетривання – власне у символічній площині, через збереження певної послідовності ритуальних дій, наскільки це можливо.
Загалом текст колядки малює картину гурту молоді, які цілком відкрито йдуть від хати до хати з колядою. Причому в окремих варіантах тему колядки відразу ж «прив’язують» не до універсальної різдвяної історії, а саме до конкретної української традиції – позаяк колядують «нашим браттям-українцям». З іншого боку, «пани-господарі» також «наші», отож так чи сяк відразу означується межа «свої–чужі». Це має як символічний, так і практичний сенс. Практичний сенс видно відразу тим, хто досліджує не лише повстанську боротьбу, а й період шестидесятників – з колядкою та вертепом ходили тільки до «своїх», родичів та перевірених знайомих, аби вберегтися від небажаної уваги «органів». Що ж до сенсу символічного, то йдеться про неминучий в умовах хронічної загрози національній ідентичності процес чіткої сепарації – «свій–чужий», навіть на побутовому рівні. Зрештою, в умовах протистояння зі стократ сильнішою тоталітарною машиною «глуха оборона» навіть на суто побутовому рівні була необхідністю заради виживання як спільноти.
До цього апелює один із варіантів наступного куплету – у ньому, на відміну від наведеного, колядники запитують, «чи ти маєш український голос?» Таке запитання справляє враження своєрідної перевірки – і річ тут, вочевидь, не в тому, що українські баси чи тенори якось відрізняються від будь-яких інших. Тут радше йдеться про перевірку готовності озвучувати цим голосом власне українські смисли чи культурні тексти – інакше кажучи, говорити за Україну в сенсі спільноти з власною культурою і досвідом.
Далі повідомляється характерна деталь – колядники, йдучи «від хати до хати», «не спали на волос». Цей короткий зворот можна розуміти двояко: може йтися і про відсутність сну в Різдвяну ніч (яким пожертвували заради того, щоб принести благу вість своїм, а заодно і не втрапити на очі, кому не слід), так і про відсутність втоми – в такому разі «спали» є формою минулого часу від «спасти» у фразі «спасти з лиця», тобто змарніти.
У підсумку так чи сяк виходить, що колядники не втомилися – але не тому, що відчувають вагу своєї місії чи їх надихає сама суть історії, яку розповідає колядка, а тому, що «знаєм, що ми маєм Наш юнацький голос». За цією фразою стоїть щось трохи більше, ніж самовихваляння, яке, здавалося б, впадає у вічі.
Річ у тому, що голос у символічному сенсі – це також про можливість говорити від власного імені та свідомість цього факту, саме тому вони «знають», що мають «наш» голос. І цьому голосу в наступній строфі надаються повноваження бути «органом». Що є певною аномалією в українській символічній системі, де за символіку «голосу» (у сенсі безпосередньої комунікації зі світом через власну культуру) як систему такої комунікації зазвичай відповідає кобза чи бандура, у крайньому разі – сопілка, яка неодмінно має бути калинова.
Орган же – інструмент специфічний, з дуже вузькою сферою застосування, майже виключно під час мес та на концертах класичної музики, а гра на ньому потребує років навчання та практики і неабиякої майстерності. Внаслідок усіх цих подробиць орган загалом асоціюється з «високою» універсальною культурою – а тут він несподівано є звуком народного ритуалу у виконанні гурту сільських хлопців. Таким чином проявляється певний дисонанс – щонайменше виникає запитання, що робить символіка органу в дещо гоголівському антуражі колядування?
Тим паче, в наступному куплеті очікує ще один дисонанс, хоч і не такий різкий, – елементи традиційного народного одягу поєднуються з національним прапором. Тут, знов-таки, варто зауважити два аспекти. Передусім – станом на період Другої світової війни та зразу після неї українська спільнота вже була далеко не лише «хлопи і попи», як ще пів сотні літ до того. А найголовніше – ватаги колядників чи вертепи практично ніколи не супроводжували національні прапори. З очевидних причин – передусім, саме дійство було не про політичну маніфестацію, до того ж воно цілком виразно свідчило про ідентичність і традицію.
А тим часом як «орган», так і «синьо-жовта фана» сукупно витягають всю картину з рівня рефлексії на традицію, не кажучи вже про рівень пасторалі на рівень універсальних культурних моделей і політичної символіки. І на цій дещо химерній сцені з’являється, власне, мета походу:
Чи чули ви, люди, такую новину –
Закували у кайдани нашу неньку Україну?
У сучасніших варіантах, які можна знайти в ютубі, ця строфа не звучить, що виглядає цілком закономірно – адже сучасна Україна, будь-що-будь, зберігає свою незалежність та державність, і чогось подібного до того, що відбувалося після Другої світової війни на теренах Західної України, основній частині країни поки не загрожує. Одначе навіть станом на час створення базового тексту ця строфа мала за свою функцію не просто вчергове відрефлексувати трагічне становище України, а власне саме в ній містився логічний центр, який зводив докупи все інше.
І цим центром є повідомлення про трагічну долю України – тут важливо, що зроблене воно від власного імені, використовуючи універсальну логічно-понятійну систему. Саме таким чином зберігається мінімум логіки: покривджений принаймні сам розповідає про власний досвід і сигналить про своє існування у просторі національних культур, для чого й були потрібні всі етнографічні маркери, наголошуючи, що культурна самобутність – це підстава для самостійності політичної.
З іншого боку, варто врахувати той аспект, що більшість, якщо не всі, елементи, які можна пов’язати з ідентичністю, водночас в той чи інший спосіб є частиною повсякденності – чи то звичної, побутової, як-от одяг, чи то ритуально-святкової. Цей момент підказує про одну характерну особливість спротиву тоталітарній системі – за великим рахунком, спротивом у боротьбі за свою ідентичність проти тоталітаризму є все, що на рівні щоденності нагадує про власну окремішність. Не лише традиції, а й щоденні практики та матеріальні деталі побуту. Власне, поєднання ще донедавна, якщо відраховувати від часу орієнтовного постання тексту, майже повсякденного одягу з «синьо-жовтою фаною» нагадує про те, що й щоденна практика може бути спротивом. Зрештою, переслідування української мови і маркування деталей українського строю як «архаїчних» чи «сільських» цілком непогано нагадують про цей аспект.
Сучасний варіант колядки замикає тема свічки, яку слід виставити на вікно. Свічка як символічний образ – це про надію. Ймовірно, цей куплет був і в первісному варіанті, позначаючи перспективу і сенс щоденної тихої боротьби у відстоюванні та відтворенні, попри все, власної ідентичності. Тепер він – знов-таки про надію у боротьбі за власний ритм життя, культуру, політичну самостійність і право говорити про себе та свій трагічний досвід від власного імені.
03.01.2026