Володимир ГІНДА

 

65 років тому під час ліквідації «чекістами» криївки ОУН/УПА в селі Сухівці Рівненської області загинув повстанський художник Ніл Хасевич.

 

Автопортрет Ніла Хасевича

 

 

Він – один із небагатьох повних кавалерів Хреста Заслуги, нагороди УПА. Свої відзнаки Хасевич отримав не за бойові подвиги, а за мистецьке оформлення агітаційних видань ОУН, які дуже дратували Кремль. Постать митця стала відомою серед дослідників у роки незалежності України, коли були виявлені документи з його повстанськими гравюрами та замальовками.

 

У роковини загибелі Хасевича є сенс поговорити про останні, повстанські роки його життя.

 

З початком німецько-радянської війни Ніл Хасевич працював у рівненській газеті «Волинь», редагованій письменником Уласом Самчуком. Майстер-график ілюстрував газету, водночас публікуючи там статті на художню тематику, у яких закликав місцевих митців долучатися до сприяння українським націоналістам. «Ніхто не заперечив великих можливостей графіки як художнього і пропагандивного чинника. В момент відродження нашої державності, в момент налагодження культурного життя на звільнених землях митці мають зголоситися до праці над портретами діячів, над плакатами і пропагандивними листівками», – зазначав він у статті «Про графіку» («Волинь», 1 вересня 1941 року).

 

Можливо, він співпрацював також із іншими рівненським виданнями – «Орленя» (часопис для дітей) і «Український хлібороб». Дослідниця Інна Нагорна припускає, що Хасевич оформлював для них «голівки» (логотипи).

 

З часом митець полишив безпосередню роботу у «Волині» й пішов працювати мировим суддею у містечко Деражне (неподалік від його рідного села Дюксин). Втім, паралельно продовжував виконувати художні замовлення для «Волині», а також для «Костопільських вістей». У цей період він навіть написав картину «Спіть, хлопці, спіть», присвячену темі національно-визвольної боротьби. Ідею твору виникла під враженнями розстрілів енкаведистами українських патріотів у в’язницях Галичини. Вперше цю картину Хасевич презентував на мистецькій виставці Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), що проходила у Львові 1942 року. Коли переконався, що німцям, як і більшовикам, незалежна Україна не потрібна, вступив до УПА, де мав декілька псевдо: «Бей-Зот», «Старий», «333», «Левко», «Джміль», «Рибалка».

 

Ось, що з цього приводу писав керівник ОУН на Північно-Західних українських землях (ПЗУЗ) полковник УПА Василь Галаса («Орлан»): «Як тільки у 1943 р. УПА розгорнула бойові дії проти німецьких окупантів, Ніл Хасевич став у її ряди як воїн-художник. Незважаючи на інвалідність [в дитинстві за трагічних обставин втратив ногу – В.Г.], він не подався на еміграцію, хоч йому пропонували, а твердо вирішив залишитись на рідній землі і віддати свій талант визвольній боротьбі свого народу. Митцям його рівня, мабуть, важко уявити, як можна було творити такі шедеври художньої графіки в умовах підпілля, та ще й у підземеллі, при світлі нафтової лампи. А «Бей-Зот» зумів пристосуватися до обставин і плідно працювати. Темами його робіт були боротьба УПА, голод в Україні 1932-1933 рр. та інші…».

 

 

У підпіллі Ніл швидко став важливою фігурою – керував технічною ланкою крайового проводу, протягом 1943-1952 років був членом крайової референтури пропаганди на ПЗУЗ, працював у редакції журналу «До зброї», паралельно випускав брошури, листівки, плакати. Створив композиції плакатно-агітаційного характеру: «За самостійну соборну державу!», «Воля народам, воля людині!», «Слава Україні! Героям слава!». Але улюбленими дітищами художника були сатиричні часописи «Український перець» і «Хрін». Тут він друкував свої карикатури на радянський режим і його лідерів. Ці плакати та журнали були надзвичайно популярними поміж вояків УПА. За 1949 рік повстанці виготовили близько 100 тисяч примірників друкованої агітаційної продукції, 10% якої супроводжували ілюстрації Ніла Хасевича. Якось він сказав: «Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя – різець і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва».

 

 

 

Незважаючи на свою вагу в УПА, Ніл Хасевич був простим у спілкуванні, ніколи не виявляв зверхности до своїх побратимів чи господарів осель, де містилася його криївка. У листуванні з зверхниками постійно називав себе «рядовим підпільником».

 

Художника-повстанця побратими оберігали як зіницю ока, розуміючи вагу його праці в боротьбі з більшовицьким режимом. «Його графіка була ефективною зброєю в руках визвольного підпілля, – писала про значення Хасевича для повстанців дружина Василя Галаси, Марія Савчин («Марічка»), у своїх спогадах «Тисяча доріг». – Був він незвичайно вартісна для підпільної боротьби людина ще й тим, що постійно вишколював нових людей, які опісля відходили в різні округи, де ілюстрували підпільні видання чи виготовляли кліша для друкарень. Часто вони самі компонували довершені картини. «Зот» так досконало навчив деяких техніки деревориту, що недосвідченій людині було важко розпізнати, чи це праця Ніла Хасевича, чи, може, котрогось з його учнів. Його графіку вміщувалось на сторінках брошур, на летючках або окремо, як самостійне гасло».

 

Повстанці постійно змінювали криївки – місця його перебування, перевозячи з одного в інше кіньми чи ровером. Василь Галаса зауважував, що лише з конспіративних міркувань особисто не зустрічався з Хасевичем, а лише вів листування, аби не виказувати стороннім навіть околиць його криївки. Поблизу «Бей Зота» завжди перебували двоє зв’язкових, які забезпечували його харчами, фарбами, папером і всім необхідним для життя та праці. Щоби мати матеріал для художніх композицій, повстанською поштою постійно отримував копії звітів радянських урядовців з різних областей України, які промовисто свідчили про антинародний характер політики радянської влади.

 

 

Інколи до забезпечення художника залучали господарів обійсть, в яких містилася криївка. Так із показів Лавріна Стацюка, на подвір’ї якого в криївці загинув Хасевич, видно, що родина активно допомагала повстанцям, але не знала, хто насправді ховається у їхній садибі. Господиня дому готувала їм їжу, прала білизну. Господар регулярно отримував від Хасевича гроші для купівлі продуктів: «Він давав мені документ з переліком продуктів, де я розписувався псевдонімом “Дмитренко”... і сам особисто купував на базарі масло, хліб, гас, сірники та цигарки». Окрім цього, регулярно просив господарів виварювати в олії дерев’яні заготівки для кліше. Після виварювання кліше ставали стійкішими до вогкої атмосфери криївок і не тріскалися. Син Стацюка передплатив газету «Радянська Україна», яку регулярно передавали у криївку.

 

Через фізичну ваду Хасевич протягом зими ніколи не полишав криївки, а перебування в повстанських схронах завжди було складним фізичним випробуванням, з яким не кожен міг справитися. Не легко було і Нілу. Під кінець 1940-х років свій стан від таких переховувань схарактеризував так: «У зв’язку з значним вичерпанням психічним і взагалі слабим здоров’ям, важко мені тепер щось писати. Так важко, що, здебільше, 1-2 сторінок денно написати не годен – порожня голова робиться від перемучення».

 

Розуміючи вагу помилки у повстанській справі, надзвичайно серйозно ставився до конспірації. Якось посперечався з цього приводу з надрайоновим провідником Клеванського району Рівненщини Володимиром Троцюком («Буйним»), який без відома Хасевича поселив в одну з підготовлених для нього криївок інших повстанців, що могло призвести до викриття не лише митця, а й працюючих з ним людей. «Криївка, про яку йде мова, знаходилась і знаходиться нині в моєму підпорядкуванні, і я ні Вам, ні будь-кому іншому її не передавав, – писав «Буйному». – Про її місцезнаходження Ви дізналися випадково, у зв’язку з дорученням підтримувати зі мною зв’язок та забезпечити мене новим приміщенням необхідним для життя. Тому ви не мали жодного права розпоряджатися нею та вміщати в неї підпільників... Ви зайняли її самочинно, без моєї згоди і навіть потаємно від мене… Ви легкодумно поставилися до вимог конспірації. Ви, всупереч здоровим міркуванням, направили в криївку всю свою орду, чим розконспірували її».

 

У 1944-1945 роках повстанський Провід замовив йому ескізи бофонів (від слів «бойовий фонд»), які замінювали воякам УПА гроші. Митець створив «волинську» серію буфонів номіналами 10, 25, 50, 100, 300, 500 та 1000 карбованців. Відповідні «гроші» функціонували у середовищі УПА аж до 1950-х років.

 

 

Одна з останніх відомих праць Хасевича – це проекти нагород УПА, які він виконав разом зі своїм учнем «Свиридом». У квітні 1950 року Ніл надіслав листа до Головного Командування УПА, в якому подав проекти нагород. Загалом їх було 16. У листі художник детально описав, як у підпільних умовах виготовляти ордени, жетони та стяжки. «Штампування й відливи можна робити і в криївці. Для виготовлення відзнак ОУН і УПА можна взяти метал з лусок [гільз. – Z] артилерійських набоїв або з більшовицьких орденів – вони мосяжні і легкоплавні, – писав до командування. – Тому я вважаю, що зреалізувати виготовлення відзнак і орденів є можливість. Коли б з якихось причин виготовити ордени ми не змогли, то в такому разі, на мою думку, можна було б виготовити самі лише стяжки з відповідними на них відзнаками. Це зробити не тяжко, це зробити в кожному разі, на мою думку, варто було б. Хай наші підпільні орденоносці мають поки що бодай стяжки орденів. Чи носитимуть вони їх, чи ні, це вже їхня справа, але дати їм треба було б. Це справить, в кожному разі, їм приємність і буде доказом, що справу цю Провід трактує поважно, що надає їй великого значення, що турбується й дбає про це, що не забуває про заслужених навіть у сьогоднішніх найтяжчих обставинах і піклується про вирізнення їх. Така моя думка, думка рядового підпільника».

 

Зауваження Хасевича керівництво УПА врахувало, і 30 червня 1950 року Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) затвердила проекти нагород. Вони були виготовлені та передані до України з-за кордону 1951 року десантованою з американського літака групою кур’єрів від закордонного представництва УГВР на чолі з В.Охрімовичем («Кузьма»). Митець так і не побачив свого дітища. Хоча, як зауважують історики Ігор Марчук та Олександр Іщук, згідно з повстанськими документами, Хасевич був нагороджений тричі та є повним кавалером Хреста Заслуги УПА. Вперше його нагородили 11 жовтня 1945 року. Згідно з наказом головного командира УПА отримав Бронзовий Хрест Заслуги. Срібний отримав відповідно до рішення УГВР від 6 червня 1948 року, а про третє нагородження Золотим Хрестом Заслуги міститься інформація у його некролозі.

 

Утім, наскільки роботу Хасевича повстанські командири цінували, настільки радянське керівництво вона дратувала. Особливо після того, як фотокопію його альбому «Волинь у боротьбі» з розповіддю про боротьбу УПА українські емігранти в США підкинули делегатам Генеральної Асамблеї ООН. Це була серія графічних робіт, яка вийшла з-під різця Ніла наприкінці 1940-х років. Він зі своїми учнями жартома називали її «кличами ОУН».

 

 

Альбом негайно доставили до Москви. Серед упівців ходили чутки, що «Волинь у боротьбі» переглядав особисто Йосиф Сталін і залишився вкрай незадоволеним побаченим, через що спецслужби СРСР почали активну роботу з виявлення авторів альбому.

 

«Обласним управлінням МҐБ. Ці малюнки підкидають до посольств делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум провокаторів – переконати громадську думку Заходу, що на Україні немовби йде масова збройна боротьба проти Радянської влади. Ваше завдання: розшукати автора малюнків і припинити його антирадянську діяльність», – таке розпорядження в травні 1951 року отримали практично всі управління МҐБ Західної України, до нього було додано фотокопія альбому.

 

Спеціально для виконання цього завдання до Рівному відрядили оперативну групу на чолі з полковником Борисом Стекляром. З допомогою місцевих фахівців вдалося відчитати на альбомі ініціали «IXI», що означало дві букви – «Н» та «Х», накладені одна на одну. В захоплених раніше документах працівники МҐБ розшифрували ім’я Ніл Хасевич. Розпочався активний збір інформації про майбутню жертву.

 

Але радянські органи держбезпеки знали про існування Ніла Хасевича ще від 1944 року, коли завели на нього справу. Тоді були заарештовані кілька людей, які мали контакти з художником, і його ім’я вперше спливло в документах спецслужб. Але тоді «чекісти» не звернули на нього серйозної уваги. На той час їхніми головними мішенями були керівники УПА, Ніла ж шукали епізодично. Біограф художника Ігор Марчук припускає, що така пасивність радянських спецслужб була пов’язана з тим, що він не вів збройної боротьби, а був лише керівником графічної ланки. Можливо, історик має рацію, адже активно Хасевичем почали займатися після того, як його роботи викликали роздратування Москви.

 

Згідно з документами оперативно-розшукової справи «Барлога», яка зберігається в Рівненському архіві СБУ, радянські спецслужби Хасевича активно «взяли в розробку» від лютого 1951 року. А вже в травні Волинське МҐБ спробувало вийти на повстанського митця через художника-декоратора Юрія Миця, який проживав у Луцьку і, за оперативною інформацією, був товаришем Хасевича. Обшук квартири і допит Миця бажаних результатів не дали. Той зауважив, що останній раз контактував з Хасевичем під час війни, отож операція не дала бажаного успіху.

 

 

Дізнавшись через своїх зв’язкових, що його активно шукають органи держбезпеки і вже розконспірували справжнє прізвище, Хасевич за рік до смерті у листі за кордон написав: «Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо “Бей-Зот”. А мої земляки-селяни не знають. Я хочу, щоб знали вони і знав увесь світ. В своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатись бодай одна краплина моєї крові, я буду битись з ворогами свого народу. Я не можу битись з ними зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся з ними в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються... Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!».

 

На слід Ніла Хасевича ґебісти натрапили, коли в лютому 1952-го викрили криївку «Буйного». При ньому знайшли повстанські листи-«трипси». Коли розшифрували одну з записок («Заготували для вас п’ять кілограмів паперу, вишневе дерево»), зрозуміли, що все це призначалося для «Зота». Після серії допитів і аналітичних напрацювань виявили, що криївка художника розташована на хуторі за кілометр від села Сухівці. Проблема полягала в тому, що село розтягнулося з хуторами-лініями на 6 кілометрів із півночі на південь та на 5 – із заходу на схід. Опергрупа прибула до сусіднього села Радухівка і вже 4 березня планувала почати прочісування кожного господарства.

 

На садибу родини Стацюків у Сухівцях, де був бункер Хасевича, натрапили випадково.

 

«Коли МДБ викрило криївку "Буйного", "Назар" [забезпечував криївку художника. – В.Г.] хотів перевірити, яка ситуація біля "Зота", чи все там гаразд, – писала Марія Савчин. – Тільки що він увійшов у хату, як за ним зайшов озброєний уповноважений. Оба, заскочені, зчепились за зброю, позмагалися й вискочили з хати. Уповноважений побіг прямо до сільради, подзвонив у район до МВД, і ще тієї ночі наїхало на хутір опервійсько.

Увесь день шукали бункер і не могли знайти. Вхід був дуже добре замаскований. Може, були б не знайшли, якби не вжили хитрости. Ґебісти зразу розділили всіх членів родини і допитували кожного зокрема, але ніхто не признавався. Врешті ввечері прийшов до господаря начальник МҐБ і з тріюмфом заявив:

– Ну, довольно валять дурака. Знаємо вже, що в тебе є бункер, жінка сказала. Тепер не будемо тебе більше випитувати, чи є він, лиш показуй, де вхід.

Господар аж застогнав, схопившись за голову:

– Ах, не видержала! Будь ти проклята! – і показав вхід.

Тим часом жінка ні в чому не була винна, до нічого не призналася».

 

Варто зауважити, що Марія Савчин у своїх спогадах подає трохи невірну інформацію. Насправді дружина Стацюка, не витримавши тортур, зізналася, що в них у криївці ховаються повстанці. Місце знаходження бункеру показав сам господар, коли йому пригрозили розстрілом усієї родини. Вона була у хліві під стосом дров.

 

Як відбувалася операція зі знищення повстанців, досить докладно розповів на допитах у спецорганах парторг колгоспу с. Сухівці Володимир Домбровський, який був безпосереднім учасником операції. «Ми захопили Стацюка, щоб він показав місце розташування бункера і відкрив вхід. Він прийшов у хлів показав місце... Вхід у бункер був досить добре замаскований і помітити його було неможливо. На рівному земляному покрові він викопав невелику ямку, приблизно на сантиметрів 35 глибиною, а тільки потім був виявлений туго зв’язаний сніп соломи, яким був закритий вхід у бункер [підпільникам запропонували здаватися живими, але вони відмовилися і знищили чимало документів – В.Г.]. Витягнувши цей сніп, ми кинули всередину бункера кілька гранат і вистрілили туди ракети... Через деякий час почали витягувати звідти тіла і речі... Першим витягнули бандита, який був без однієї ноги, а потім ще двох. Крім того, з криївки було витягнуто зброю, і багато різної націоналістичної літератури та оунівських документів».

 

Дослідниця Аліна Сасюк пише, що витягати вбитих насправді примусили господаря Лаврентія Стацюка. Уже згодом він згадував, що було страшно, оскільки бачив тіла знайомих йому людей, і важко, оскільки дим виїдав очі та заважав дихати. Ігор Марчук зазначає, що, крім убитих, із криївки дістали дві гвинтівки, три пістолети, 143 набої, 4 гранати Ф-1, чимало підпільних документів і літератури, 14 царських золотих монет вартістю 5 крб. і 1 монета вартістю 10 крб., 7 золотих кришок від годинників, одну золоту сережку, 5 інших золотих предметів, золоті перстні, альбом робіт Ніла Хасевича з різноманітними антирадянськими листівками, різні кліше та печатки, виготовлені ним за завданням члена Проводу ОУН Василя Кука. Наявність серед вилученого золотих виробів навела історика на думку, що Хасевич зберігав частину фінансів крайового проводу ОУН на ПЗУЗ, тобто, був своєрідним скарбником.

 

Посмертна світлина Ніла Хасевича. 1952

 

 

Убитих повстанців кинули на сани, посадили на них родину Стацюків (чоловіка, дружину та сина) й повезли до районного центру. Що сталося з тілами, розповів уже в роки незалежності України колишній вояк УПА Дмитро Удодик письменнику Степану Бабію: «Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його... Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь так і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок».

 

Дісталося і родині Стацюків. Після допитів вони були засуджені до 25 років таборів із конфіскацією майна.

 

Звістка про загибель «Бей-Зота» швидко облетіла всі повстанські загони Волині. Про те, як відреагували побратими на смерть повстанського художника, промовисто написав у власних спогадах «Наше життя і боротьба» Василь Галаса: «Для нас його смерть була однією з найболючіших втрат. Другого такого не було у всій Воюючій Україні».

 

 

04.03.2017