Упівські родини у період збройного протистояння з окупантами встигали народжувати та виховувати дітей. Хоч жінкам-повстанкам у період вагітності було непереливки – всі проблеми лягали на їхні плечі, від чоловіків допомоги було мало, надто коли вони були провідниками. Адже побратими могли звинуватити у надмірній опіці над дружиною та занедбанні повстанських справ. Самі вагітні дружини часом не лише давали собі раду зі своїм фізичним станом, а й намагалися виконувати повстанську роботу. Втім після народження малюків з’являлися нова, не менш серйозна проблема – як вберегти їх від пазурів спецслужб. Адже діти повстанців були для МГБ ласою здобиччю.
Малюки зазвичай ставали заручниками обставин і головним арґументом «органів» у справі шантажу та тиску на повстанця з метою виманити його з підпілля чи схилити до співпраці. Розуміючи ефективність такої тактики, ґебісти всілякими способами намагалися через свою агентуру розшукати дітей упівців. Тиск на батьків-повстанців здебільшого чинили через матерів – після того, як забирали у них малюків. Не кожна мати витримає, коли у неї віднімають найдорожче – рідну дитину.
Що переживали у такі моменти жінки, красномовно описала у своїх спогадах «Тисяча доріг» Марія Савчин. У неї спеціальні служби двічі забирала синів. Вперше це сталося 12 травня 1947 року, коли вона перебувала зі старшим сином Зеноном у Кракові. Ось, що Марія Савчин пише про пережите в той момент: «Після першого шоку мене огорнула апатія. Я зрозуміла, що все скінчене. Глянула на дитину, і гострий біль прошив серце. «Що тепер станеться з тобою, моє янголятко?.. Хто заопікується тобою?..». Я сіла біля візочка, що служив йому колискою, і очей не зводила з нього. Тоді, вперше в житті, кинула собі важкий докір: «Як сміла я хотіти дитини?..». А душа кричала-заперечувала, домагалась свого права, але жорстока, як вовчиця, дійсність глузувала з мене. Я знала, що це мої останні хвилини з сином…».
Подальша доля таких дітей була не з легких: когось відправляли до сиротинців, комусь пощастило більше і їх лишали у рідних (дідусів, бабусь, тіток, дядьків), когось всиновлювали чужі люди і вони ніколи не взнавали, хто були їхні справжні батьки. Саме так сталося зі сином Савчин Зеноном, його усиновив якійсь польський урядник, а рідні батьки більше ніколи його не бачили.
Дружину Василя Кука разом із сином затримали 3 липня 1949 року на хуторі Попельня біля с. Тростянець Золочівського району на Львівщині де вона жила в родині Івана Андрущака. Через місяць після затримання Уляні вдалося втекти до чоловіка в підпілля, але в «лапах» МГБ залишився їхній син. Його помістили до дитячого будинку міста Маріуполя (тоді Жданов) і утримували під зміненим прізвищем Юрія Чоботаря, уродженця міста Сталіно (нині Донецьк). За свідченнями вихователів, він непогано вчився, добре малював і танцював. Про батьків розповідав, що «мама сидить у в’язниці, а мій батько – комуніст, розстріляний у Греції, звідки і я прилетів».
Проте арешт батьків і подальше помилування допомогли Юрію знову возз’єднатися з батьками. Адже, зважаючи на ставлення радянської влади до дітей підпільників, цілком ймовірно припустити, що якби Василь Кук і Уляна Крюченко загинули чи не були помилувані, то їхній син ніколи би не дізнався, ким насправді були його батьки. Утім, він став одним із тих небагатьох, кому пощастило. Юрій Кук у 14-літньому віці познайомився зі своїми батьками, коли їх помилувала Верховна Рада УРСР 1960 року.
Повстанка Софія Уграк після звільнення з таборів восени 1956 року забрала своїх синів із дитбудинку на Вінниччині.
До речі, для дітей такі зустрічі зі справжніми батьками, звільненими з ув’язнення, були, як «грім серед ясного неба». Адже більшість із них не знали, хто їхні батьки, а коли дізнавалися, то зазвичай переживали потрясіння. Дитячій психіці витримати такий різкий переворот у їх житті було нелегко. Окремі, виховані на радянській ідеології, навіть відмовлялися від своїх батьків, вважаючи їх злочинцями.
Ось як описав свою зустріч із другим сином Петром Василь Галаса, чоловік Марії Савчин: «Знайомство було драматичним. Коли хлопцеві сказали, що я його батько, а мама не Анастасія (сестра Галаси, що виховувала хлопця – В.Г.), а Марія, якої тут, в Україні, немає, він від потрясіння розридався, прожогом вибіг із хати і виліз на високий ясен. Ми стояли перед деревом і пояснювали, чому так сталося, що його мати-батько були не з ним, просили злізти. Петрусь відмовлявся злазити і продовжував плакати. Дитина почувалася обманутою, покинутою. У нас у самих сльози не висихали. Ледве вмовили хлопця злізти… «А де моя мама і коли вона повернеться?» – було перше запитання».
Намагаючись убезпечити своїх чад від спецслужб, повстанці йшли на різні хитрощі з «легалізацією дітей». Доставляючи вагітних дружин до рідних, вони намагалися умовити на імітацію вагітності когось із молодих жінок у родині (якщо вони, звичайно, були). Тоді після народження можна було зареєструвати дитину в сільській раді на інше прізвище і убезпечити малюка від переслідувань. Так зробила одружена двоюрідна сестра сотенного Михайла Москалюка (псевдо «Спартан») з Івано-Франківщини, Галина. Після того, як сотенний привіз до неї свою вагітну дружину Ольгу Бойчук-Москалюк, Галина носила під платтям подушку, на людях імітуючи вагітність. На жаль, ця історія закінчилася трагічно. У серпні 1948 року дружина «Спартана» народила доньку. Все нібито складалося вдало – малу Оксанку охрестили, всі вважали її донькою Галини. Але «світ не без добрих людей». Через півроку хтось доніс куди слід, що дитинка насправді – дочка сотенного УПА. Емґебісти приїхали до Княждвора і забрали Галину з дитиною до Товмачика, в «гарнізон». Туди ж привезли її чоловіка Миколу Слободяна, сестру Ольги Бойчук-Москалюк Орисю і їхню матір Ксенію Майківську. Згодом всі вони опинилися в коломийській в’язниці, а Галину з дитиною перевели до Івано-Франківська. У в’язниці вона твердила що їй принесла дитину якась невідома жінка, наказала доглядати її та про все мовчати. Потім її відпустили додому, а малу Оксанку забрала жінка у білому халаті. Інших фіґурантів цієї справи репресували. Ксенії Майківській присудили 10 років таборів, Миколі Слободяну — 25.
Як бачимо, період вагітності, процес народження та виховання дітей у повстанському середовищі був не з легких. Чудово це розуміли і подружжя, тому нерідкими були випадки, коли жінки, що завагітніли в лісі, вимушено йшли на аборт. Зазвичай домовлялися з лікарями з райцентру, аби ті підпільно зробили операцію. Василь Галаса у своїх спогадах пише: коли з дружиною взнали, що вона вагітна, вирішили робити аборт, пам’ятаючи про долю старшого сина, відібраного владою в Кракові. «Ми з "Марічкою" дуже нервувалися: за всіма ознаками вона завагітніла. В умовах підпілля, та ще й після втрати першої дитини це була для нас мало не трагедія. Вирішили, що вона поїде до Львова і зробить аборт. Хлопці роздобули посвідку в сільраді. «Марічка» поїхала, але зважитися на аборт не змогла. Розуміючи моральні мотиви дружини, я примирився з її рішенням».
Як бачимо, попри всі труднощі, з якими стикалися батьки-повстанці у вихованні своїх дітей, вони все ж наважувалися народжували їх. Передусім спрацьовував інстинкт батьківства та бажання залишити по собі нащадків. Пам’ятаючи про полювання радянських спецслужб, упівці намагалися усіляко леґалізувати дітей, віддати на виховання рідним, іноді навіть чужим людям, навідуючи їх час від часу.
08.07.2013