Володимир ГІНДА

Останніми роками з’явилося чимало літератури – від художньої до наукової, присвяченої тематиці ОУН і УПА. Зазвичай головну увагу в ній приділено висвітленню політичного, соціально-економічного, військового сеґменту. Лише мізерна частка досліджень торкається гендерного питання (романтичні відносини серед українських повстанців, створення повстанських родин тощо).

 

Певні кроки у цьому напрямку зробили Оксана Кісь, Леся Онишко, Тетяна Антонова, Олена Петренко, проте фундаментального дослідження на цю тематику досі немає.

  Вінчання постанця "Рати" (3-й справа) та підпільниці "Дори" (4-а справа) в церкві села Бук 23 листопада 1946 року (взяті з книги "Українська повстанська армія. Армія нескорених").

 

Незважаючи на вкрай складні умови боротьби українських повстанців, життя брало своє: молоді люди, перебуваючи тривалий час пліч-о-пліч, закохуватися й одружувалися.

Варто зазначити, що одруження членів ОУН і бійців УПА мали певні відмінності. Оунівці могли вінчатися без дозволів своїх керівників на власний розсуд і вести своє подружнє життя віддаля від решти соратників. Чого не було серед бійців УПА. Їм доводилося лаштувати своє сімейне життя на очах у своїх побратимів. Ті, що намагалися хоч певний час пожити окремо від усіх, відразу підпадали під підозру і ними займалися люди з СБ. Боялися, що за час відсутності молодят могли завербувати вороги. Підпільниця-друкарка Дарія Малярчин-Шпиталь у своїх спогадах пише, що була свідком, як одна молода повстанська пара порушила цей закон і зиму перезимувала окремо від усіх – у родичів, завчасно викопавши криївку. Коли після зимівлі молодята повернулися до лісу, ними відразу зацікавилося СБ. Повстанка зазначає, що їй по-людськи було шкода пару, але більше вони не зустрілися. Ймовірно були ліквідовані Службою Безпеки.

Спільною рисою є таємне проведення таких шлюбів в обох структурах. Для прикладу можна навести історію вінчання одного з провідників ОУН (мельниківців) поета Олега Ольжича-Кандиби та Катерини Білецької. 2 серпня 1943 року молодята взяли церковний шлюб. Олег взяв зі свідків і дружини клятву, що будуть мовчати про одруження до завершення війни: переймався, щоб дружина не зазнала переслідувань. Жили вони по різних квартирах. На людях удавали, що не знають одне одного.

На одруження в УПА пара повинна була отримати дозвіл від командування. Рядовому стрільцю й нижчому за званням командирові його давав окружний провідник, а окружному – крайовий. Перепон не було, якщо обоє наречених були в підпіллі – і він, і вона постійно на виду. Значно важче було отримати згоду на так званий «мішаний» шлюб – коли повстанець хотів повінчатися з дівчиною, яка жила на леґальному становищі. Такі пари підпільний провід розглядав дуже ретельно. З'ясовували, зокрема, чи наречена не буде намовляти чоловіка вийти з підпілля, чи через неї МГБ не намагатиметься його завербувати в агенти. Командир повстанця розмовляв з нею, придивлявся й вирішував, давати згоду чи ні. Щоправда, з 1950 року вимоги до охочих укласти шлюб стали жорсткішими. На той час радянські спецоргани активно почали використовувати практику репресій щодо рідних повстанців. Жінки, не витримуючи шантажу, почали погоджуватися на співпрацю з владою.

Завербовані дружини (найбільше цікавили МГБ жінки повстанських ватажків), за задумом спец органів, мали переконати чоловіка вийти з підпілля, їм ґарантували подальше нормальне життя без переслідування. Пережити таке довелося дружині полковника Василя Галаси («Орлана») Марії Савчин («Марічці»). Коли її вдруге заарештували емґебісти, вона вирішала вести подвійну гру і заявила, що готова до співпраці. У своїх спогадах «Тисяча доріг» повстанка досить ретельно описала, які завдання їй давали вербувальники: «Вплинь на нього так, як може жінка, коли вона постарається. Даємо вам реченець – 1 березня. До того часу ти повинна вернутися до нас з відповіддю від «Орлана». У вас дитина, тож твоя поїздка не повинна викликати жодної підозри. Як він згодиться на нашу пропозицію, тоді опрацюємо плян, у який спосіб втримувати з ним контакт. Нехай він сам подасть свої думки, і ми вже домовимось. Якщо це зробите, забезпечимо вас гарною квартирою та влаштуємо на працю. Будете собі жити і не бракуватиме вам пташиного молока. Коли ж Василь не згодиться, то залишить тебе біля себе, в бункері. Може, проживете ще рік-два, а вкінці все одно знайдемо вас і вб'ємо!... Зрозумійте, що ви всі приречені на смерть, а ми ось даємо вам нагоду жити».

Після повернення у повстанський загін Марія відразу все розповіла побратимам і роботу не виконала. У ті часи так доволі часто повстанцям вдавалося вибратися з пазурів радянських спецслужб. Обіцяли співпрацю, а коли виходили на свободу, забували.

Намагаючись уникнути інцидентів з вербуванням жінок, СБ навіть видало спеціальну інструкцію, в якій було сказано: «Дозвіл одружуватися видає лише окружний провідник. Майбутня жінка підпільника повинна обов’язково пройти перевірку СБ, бути морально стійкою і не заважати у роботі підпільнику». В інструкції також вказувалися вимоги до одружених і їх покарання у випадку негідної поведінки: «Одружені в підпіллі, які не справляються з роботою, будуть наказані за революційними законами. Мужчина-підпільник не повинен ходити до жінок в особистих справах. Якщо ж йде до жінок у службових справах, то повинен брати з собою свідка. Машиністок і пропагандисток частіше перевіряти в відношенні чесності і моральної стійкості. Мужчина, якого деморалізує жінка, буде покараний пониженням у посаді».

Оскільки німецька, а згодом радянська влада суворо карала тих, хто надавав допомогу УПА, леґальне одруження дівчини з повстанцем в умовах збройної боротьби було неможливим. Саме тому шлюбна церемонія зазвичай зводилася до таємного вінчання і проходила в колі найближчих бойових побратимів. Усе відбувалося скромно, лише зрідка – із музиками, танцями й піснями.

Зазвичай напередодні весілля наречені знаходили якусь церкву в населеному пункті неподалік від дислокації підроділу УПА і, домовившись зі священиком, в обумовлений час проводили церемонію. Іноді священників привозили до лісу, де вони проводили обряд уже у колі повстанців. Пам’ятаючи про обстановку, в яких проходило весілля, певна частина вояків забезпечувала безпеку молодятам під час одруження, аби раптово не наскочили німці чи емґебісти. Так, вінчання Галаси і Савчин відбувалося під охороною двох сотень упівців. Звичайно, такі шлюби не реєструвалися в сільрадах і, за радянськими законами, не вважалися офіційними, але, враховуючи, що повстанці не жили за цими законами, їх це мало хвилювало.

 Зашифрований акт вінчання повстанців. 

 

Деколи наречені після вінчання отримували свідоцтво про одруження, виготовлене самотужки. Відповідні документи могли бути з зашифрованим текстом, хоч і не завжди. Наразі історикам вдалося розшукати два таких шлюбних свідоцтва. Зашифрований текст «Акту вінчання» двох невідомих революціонерів від 6 липня 1950 року фахівці львівського Центру досліджень визвольного руху опублікували у книзі «Українська повстанська армія. Історія нескорених». У таких посвідках весь текст, зокрема дата і місце весілля, ім`я священика і прізвища молодих були зашифровані. Робилося це задля конспірації, адже коли такий документ потрапляв до рук ворога, то останній не міг здогадатися, про що в ньому йдеться.

Інше (незашифроване) саморобне свідоцтво про одруження двох членів ОУН(б) – Сарчука Василя («Якова») та Зубрицької Ліди («Олі») було виготовлене власноручно нареченою. Дівчина скористалася «службовим становищем», адже була машиністкою провідника Луцької округи ОУН Олександра Савири (псевдо «Зарічний»). Документ датований 1951 роком. Оприлюднив його історик Володимир Ковальчук.

Декілька слів варто сказати про те, що зазвичай чекало на такі повстанські пари. Зазвичай вони не могли жити звичайним подружнім життям. Не маючи власних осель, були приречені на поневіряння, переховуватися у рідних, підпільних помешканнях, криївках, нерідко просто неба в лісі. Постійна загроза бути викритими аби знищеними ворогом психологічно тиснула. І одна справа, коли ти відповідаєш лише за себе, ризикуєш лише своїм життям, інша справа – відповідальність за своїх найдорожчих людей (дружину, чоловіка, дитину).

Іноді кохання ставало для жінок-повстанок фатальним, особливо коли батьки одного з закоханих були проти стосунків. Вельми цікавою у цьому плані є історія зв’язкової УПА Марії Штепи з міста Чортків Тернопільської області, яку вона розповіла українським журналістам у 2008 році. У війну вона закохалася у хлопця, але його батьки були проти їхніх відносин і після повернення радянської влади «здали» дівчину у МГБ. Пані Марія отримала від радянської влади за свою роботу в УПА 10 років заслання.

Траплялися випадки, коли подружні пари у криївках зводили рахунки з життям, не пристаючи на пропозицію емґебістів здатися й жити в подальшому зі своїми дітьми. Така трагедія сталася з полковником УПА Миколою Твердохлібом («Громом»), який разом із дружиною Ольгою Герасимович застрелився в оточеному бункері. Їм ґарантували життя і зустріч з маленьким сином Яремою в обмін на припинення опору, але вони відмовилися.

А ось чоловік поетеси Олени Теліги, Михайло, добровільно пішов на смерть разом із своєю дружиною. На початку 1942 року в Києві німці розпочали другу хвилю арештів українських націоналістів під час якої була заарештована Олена Теліга. Німці заарештували її 9 лютого 1942 р. у приміщені «Спілки українських письменників», якою вона керувала. Соратники Теліги, передчуваючи арешт поетеси, пропонували їй залишити Київ, але вона відмовилася. Коли Михайло Теліга дізнався про арешт дружини, він пішов до «Спілки» і навмисно назвався письменником, аби розділити долю коханої. Обох розстріляли німецькі окупанти в Бабиному Яру.

Уже по війні, коли в середовищі українських еміґрантів згадували про трагічну долю цього подружжя, любили повторювати: «Вона загинула за національну ідею, а він – за неї».

 

 

18.06.2013