Якби то пояснити найпростішою мовою. Такою мовою, якою Ісус пояснював найвеличніші речі неосвіченим простим слухачам, вдаючись до притч.
Відомо, що після 1989 року доньці чеського письменника Яна Прохазки запропонували ознайомитися зі своєю справою з комуністичних часів. Йшлося про те, що кілька хлопців, які мали якісь стосунки з молодою Прохазковою не тільки писали регулярні звіти про свою дівчину до служби безпеки, але і розпочали з нею зустрічатися за завданням тієї ж служби. Ні, дякую, сказала жінка, шкода, що було саме так, але я не хочу знати більше, я їх усіх любила.
Не знаю, чи ця ілюстрація поможе прояснити то, що намагаюся виказати, але і не зашкодить.
Кожен Великдень у чудесний спосіб – найсильніше за цілий рік – є нагодою і спонукою оголити чисту правду про почуття, на яких все тримається. А тримається усе наше людське на жалі, на смутку, на тузі, на печалі, на сумі… Скільки ще є синонімів, кожне слово трошки інакшу витворює атмосферу, хоч щоразу зрозуміло, що йдеться про щось одне, якусь вісь, яка виявляється стержнем і несучою конструкцією людяності.
Але не самої лиш людяності, а і божественності. Тобто, богоподібності. Передвеликодня хроніка Богочоловіка вражає передовсім тим жалем, яким були наповнені усі Його рухи і слова.
Якщо наш смуток туманніший, бо ми тільки передчуваємо, що щось іде не так, як ми собі уявляли, то Його – прозорий і освітлений. Бо Він усе знає докладно. І про кожного з нас, і про себе, і про сотворений Ним світ. З жалем співчуття можемо собі тільки уявляти, як тужить Той, хто знає, як було, як є і як буде.
І як Йому було сумно від того, що мало хто насправді розумів, що Він є і що Він каже.
І як йому було тужно за те, що очікувало Маму.
І як йому було смутно, що Отець все вирішив по-своєму, може Йому ще хотілося трохи побути серед усіх нещасних сотворених. Може, відчував, що ще потрібний тут. Може, мав надію щось виправити у тому вселенському смутку іншим способом. Може, той смуток був породжений не тільки побаченим на землі, але і почуттям відповідальності за недосконалість власного проєкту.
І власне у цьому місці народжується Великодня радість. Радість від того, що ми – як і Він – здатні почувати жаль, можемо світло сумувати. Не туманно, як перед Ним, а чисто. Набагато більше знаючи. Що ми на одній хвилі, що ми у колаборації, що ми у співпереживанні. От і радість смутку. Своїм розумінням ми можемо Його розвеселити.
Я знаю, як Тобі. Мені також так собі, і Ти про це знаєш. Але ми подібні, бо згідні з тим, що то, як є, краще від того, якби нічого не було.
І прости нам жалі наші, як ми прощаємо Твій смуток. Хай це буде нашою спільною радістю.
09.04.2026