З кругів духовенства пишуть нам:
І. Вкінци пробудив ся видїл нашого священичого Товариства св. Павла і скликав на день 2. лютого с. р. загальні збори своїх членів, щоби "обговорити на них душпастирські задачі духовенства на поли церковнім і суспільнім в нинїшній тяжкій хвилї". Справдї великий був вже час на се. І тільки дивуватись належить, що люди, що взялись за наш провід, могли в такій "тяжкій хвили" так довго мовчати.
По всїх краях розвинув клир в теперішнім часї дуже живу дїяльність, щоби гоїти в своїх суспільностях рани, нанесені їм війною. Ось і наші сусїди скликали зараз по уступленю російських війск по пару разів наради епископів і відпоручників клиру і уложили відповідно до нових потреб дуже точну проґраму своєї працї на поли церковнім і суспільнім, прим. що до опіки над осталими родинами і сиротами, що до піддержаня матеріяльного їх буту і богато другого. Після того почала ся всюди плянова робота, котра, підпирана через адмінїстрацію і суспільність, приносить також значні успіхи.
А ми знов сидїли тихо, хоч війна нанесла як раз нашому народови найбільші спустошеня. Втративши двох світлих архиєреїв, що нам в працях проводили, стояли ми наче безрадні. На наших чолах взялись люди, котрі не визначались ширшим світоглядом і до орґанїзаційної роботи не надавались. Вони не здужали навіть церковним потребам відповісти, а не то многим суспільним, що стали тепер виринати. Ось вкажу лиш, що цїлі маси наших земляків опинилось через евакуації або виїзд в західній Галичинї, Угорщинї, Моравії і ин. і всї вони плачуть там за духовною опікою. Однак наші церковні власти не знають про сих бідних нїчого. Лиш десь колись озветь ся розпучливий голос, що в тій а тій сторонї остає стільки тисячів наших людий. Тоди займають ся їх долею передовсїм світські круги (наша полїтична репрезентація або який світський комітет), а вже найменше церковні чола. І велика маса нашого народа остає на чужинах без церковного потїшеня.
Не красше стояло воно з нашим духовенством. Воно зістало понайбільше залякане і приголомшене масовими вязненями і болючим тракованєм від чужих а рівночасно не мало можности при твердих воєнних приписах зібратись разом, ободритись взаїмно і уложити якусь проґраму спільної працї. Через те брали ся лиш живійші одиницї до виднїйшої працї. Однак їх труд був безпляновий і відокремлений, і тому не приносив більшого успіху. Таким способом дїяло ся, що наша нива стояла в сїм тяжкім часї облогом, і що нарід не находив в нас в своїм важкім положеню помочи, якої так дуже потребував.
Так воно не повинно бути дальше. Хоч би ми й не находили нїде прихильности, і хоч би нас які злиднї пригнітали, ми таки обовязані брати ся до дїла і сповнити свій довг. Зважмо, світської інтелїґенції лишило ся у нас в краю дуже мало; ми священики будемо тепер майже одинокими дїячами серед народу; і коли би ми залишили сповненє того обовязку, тодї були-би тяжко відповідальні перед Богом за моральний упадок і суспільну руїну, які пішли би в народї.
Але як брати ся до працї? Нехай не буде нїкому в гнїв, що вискажу деякі спостереженя і гадки.
Ми повинні вже раз покинути се, щоби оглядати ся заєдно лиш на єпископські столицї і дожидати, що вони для нас все зроблять. Ми повинні памятати, що ми так само ученики Христа і наслїдники Апостолів, і що маємо приняті від Господа обовязки сповняти не лишень з наказу висшого, але з власного почутя. Деяким прикладом можуть послужити нам наші попередники, котрі видавали таких Качалів, Танячкевичів і многих подібних, а котрі в важних справах зїзджали ся на наради або на синод, висказували там перед архиєреями свої самостійні гадки і переконаня, та давали тим красне свідоцтво своєї характерности і духової зрілости.
Знаменам сего хочби такі прояви з нашого житя: що коли у всїх других станах потворились кріпкі орґанїзації для піддержаня їх задач і для береженя їх станових інтересів, то наш клир стояв роздроблений, і хоч творив в краю велику фалянґу інтелїґентних сил, не мав фактично значіня і довів до того, що з нами нїхто не числив ся. Або таке: зазнаючи в теперішній війнї дуже прикрих ударів на поли становім і церковнім, ми не упімнули ся за собою і не реаґували, а переносили мовчки всякі знущаня і кривди. Або й се: хоч маємо в наших кругах здібних і тямучих мужів, то не бачили ми нї в наших церковних часописях, нї в инших письмах майже нїяких розправ про теперішні многоважні задачі духовенства і про нові потреби народу, не чули покликів і директив, котрі загрівали би собратів до нової працї. Якась дивна мертвота запанувала у нас від довшого часу. Кождий жив для себе, тягнув з дня на день і ждав тільки, що йому сама доля принесе. Однак такий пасивний стан є особливо в теперішнім часї дуже фатальний. Релїґійно-моральна і суспільна руїна буде в народї дуже велика, і тому мусимо ми нашу нинїшну задачу добре зрозуміти, обдумати основно плян працї і брати ся з цїлою енерґією до її сповненя. До сего додати би ще, що і наша будуча судьба ще дуже неясна. Так отже в інтересї народу і католицької церкви є воно, щоби ми поставили в сю хвилю свідоме і характерне духовенство, котре не чекало би аж на вказівки з висше, але згуртувалося солїдарно і з власного почутя рвало ся і сповняло Боже дїло. Тодї вступить в нас новий дух, і наша праця буде успішна і ми найдемо поважанє навіть у противників.
[Дїло, 27.01.1942]
II. Другою нашою хибою було се, що провінціональне духовенство, попавши в якусь пасивність, стало спускати ся на столичний клир, львівський чи перемиський, і здавати на него весь провід і роботу. Тимчасом сей клир стояв оподаль від душпастирського житя, не входив близше в потреби народа, жив в иншім світї, а наслїдком того займав ся поза своїми становими обовязками всякими другими справами в ріжних інституціях, а здаєть ся найменше дїлами церковними. Приклад того хоч би в сїм, що видїл Товариства св. Павла у Львові, зложений з львівських духовних, "мимо (як сам каже в відозві) дуже тяжких відносин, які переживає тепер наше церковне житє і нарід" і "мимо великої ваги хвилї і наших теперішних церковних задач" мовчав через так довгий час і не спонукав нї консисторій до якоїсь поважної акції, нї не збирав духовенства для обговореня і поставленя пляну для нинїшної роботи. Очевидно, ті люди жиють в инших відносинах, не відчувають глибше сїльської недолї і тому не заняли ся справою живійше.
Вказуючи на сї хиби в провінціональнім і столичнім клирі, не хочу робити йому докорів. Перед війною мали ми инші відносини і тому не відчували так живо потреби орґанїзаційної і плянової роботи. Однак тепер змінили ся річи цїлковито, наш нарід і церков попали в страшну моральну і матеріяльну руїну, а перед нами отвираєть ся безлїч всяких завдань, так що справдї не знати, за що вперед хватити і як тому видолати. Супроти сего годї тривати дальше бездушними, ходити одиницями навгад та чекати, що нам слїпа судьба принесе. Ми мусимо поставити перед собою ясний образ: які спустошеня, моральні і матеріяльні, зайшли тепер в нашім народї, і означити собі цїлком подрібно, які роботи повинні ми нинї як пастирі своїх стад сповнити.
Після сказаного буде ясне, як повинні ми від тепер поступати. Передовсїм провінціональне духовенство мусить перестати спускатись лиш на вершки і столицї, та вижидати звідтам спасеня, а брати ся само до дїла. Воно жиє серед народу, розуміє найлїпше всї теперішні його злиднї і потреби, і воно буде в першім рядї переводити всю цїлющу роботу в краю; через се може найлїпше уложити всю програму працї, як і спосіб її переведеня. Чейже повинні найти ся у нас наслїдники Качалів і Танячкевичів, котрі вказували би всїй своїй братії напрям і дорогу. Одні повинні просвічувати дїлами, а другі братись за перо і всякі публїкації та розкривати правду перед своїми і чужими. Дальше повинні по всїх повітах найти ся мужі, котрі орґанїзували би там формальні духовні кружки, та загрівали би і наставали в них на солїдарне виконуванє уложеної плянової роботи. А тих завдань буде таке множество! Занепад релїґійности і христіянської моральности, здичінє людий, полишенє так многої молодїжи без батьківської опіки і вихованя, розпучливий стан тільких сиріт, загроженє обдовжених сиротинських земель, сподївана поява по наших селах так многих нещасних калїк і інвалїдів і проч. і проч. І годї буде нам казати, що до нас належить лиш відправа в церкві, а більш нїчого. Бо коли ми принялись бути пастирями наших стад, то й мусимо сповняти для них ті дїла милосердя, які їм тепер конечні. Инакше були би ми тяжко одвічальні перед Богом за погибіль народу і мусїли би колись почути тверде осудженє: "Йдіть від мене прокляті! Що не учинили ви тим малим, те й менї не учили!" Правда, що сї завданя будуть тепер дуже многі і тяжкі; однак коли-б ми мали ясну програму працї. І взяли ся до неї всї солїдарно, тодї приходила би нам праця лекше і милїйше, — а коли би й зачала небавом приносити ще гарні успіхи, тодї й дала би нам найкраще вдоволенє. Але не досить ще сеї працї.
І ось дача наших спосібнїйших собратів брати за перо й у всяких меморіялах і прилюдних публїкаціях збирати основно ті очерненя і домагатись сильнїйше належних нашому обрядови прав. Не можу поминути ще сего, що воно дуже прикро, що у нас не найшов ся досї нїхто, котрий на злобний памфлєт д-ра Смольки на весь наш клир дав би перед чужою публїкою достойну відповідь. А вжеж перо інтелїґентного сїльського священика надавалось як найкраще до сего предмету! — Ось на борзї зібрані завданя — хоч далеко ще не всї — до котрих покликаний весь загал нашого сїльського духовенства.
Однак важними співробітниками у всїх тих працях повинні стати також столичні, а іменно львівські священики. Між ними є спосібні мужі, котрі могли би в тій роботї віддати добрі прислуги. Та бажали би ми, щоби вони з огляду на нинїшне важке положенє і руїну нашої церкви і народа звернути тепер свою дїяльність на вказане тут поле. Нинї стоїть всюди на першім місци відбудова краю, — розумієть ся не тільки економічна, але ще більше моральна. Всї тямучі світські люди є однодушної гадки: що передовсїм мусить йти релїґійно-моральна відмова народних мас, а вже разом з нею економічна. Релїґійно-моральна сторона — се підвалина дальшого житя народа. Коли ся підвалина стане сильна, тодї і все житє народа піде певним ходом і його будучність запевнена. Колиж би сего не зроблено, тодї "всує будуть трудити ся зиждителї", вся инша робота була би марна і наслїдки відбивались би фатально на нашій дальшій долї. І яке ріжнородне і вдячне поле відкриває ся тут для дїяльности львівських священиків: релїґійно-лїтературне, гуманїтарне, виховуюче і др. З окрема належало би до них: удержувати звязь з провінц. кружками, приходити в поміч їх потребам, давати деякі поради, творити сирітські захисти і промислові школи, виєднувати для них субвенції, видавати надсилані статї і брошури, вносити меморіяли і т. п. Се було би добре доповненє працї парохіяльного клиру і кружків, і могло би всю справу сильно наперед повести.
Власне довідую ся, що в тім самім часї, 1. і 2. лютого, мала би відбувати ся у Львові також нарада визначнїйших мужів з краю в цїли відбудови і помочи нашому народови. В сїй справі возьмуть участь і наші священики, а многі обговорювані там справи будуть нам спільні. Через се скористаємо і ми з сих фахових нарад, запевнимо собі поміч й других станів в роботї, а на зборах нашого товариства приноровимо собі многі річи до наших потреб і обставин. Побоюю ся тільки, чи час визначений на наші збори не буде надто короткий і чи будемо в силї всї предмети достаточно обговорити.
Вкінци вискажу ще бажанє, щоби в нову управу товариства увійшли, відповідно до поважного часу, такі мужі зі Львова і краю, котрі могли би намірену справу дїйсно наперед двигнути.
[Дїло, 28.01.1917]