(З проблємів нашої внутрішньої політики).
Доволі часто доводить ся мені почути від того або иншого громадянина пр. таке: "Знаєть сей X Y незвичайно гарна і заслужена людина, шкода тільки, що він клєрикал"; або: "З правдивою приємностю читаю "Нову Раду" і люблю її за її завсігди рішучу і недвозначну політику, тільки щоби вона не була така... клєрикальна" і т. д. і т. д. Одним словом, наша світська інтеліґенція умістила в кодексі свойого savoir vivre'y побіч такого пр. параґрафу, що не випадає при столі уживати ножа замість вилок, рівнож грозячий їй товариською анатемою або в найліпшому случаю іронічними усмішками других, заказ якою небудь висказу або заховання, яке моглоб витиснути на ній пятно "клєрикала". Як такому одначе добродієви поставить ся питання як він розуміє сей страшний клєрикалізм у нас, затинає ся він крутить на всі сторони мов ученик, котрого професор "вирвав" власне в тій хвилі, як він під лавкою писав лист до своєї вибраної — і кінець кінцем показуєсь, що наш "антіклєрикал" се найліпша впрочім людина, яка одначе не вспіла ще отрясти ся від марева комінаря клєрикала, яким її окруження страшило від наймолодших майже літ.
Правді, події послідних літ навчили нас, світських інтеліґентів не одного під тим зглядом і заповнили досить прогалину, що ділить нас від нашої Церкви і духовенства. — Ми побачили, що всі найлютійші удари ворога, якими він хотів нас здавити і скувати на віки тяжкими кайданами неволі, звертали ся завсігди в першій мірі проти нашої Церкви, нашого духовенства і наших монастирів; бий, мордуй "попа", замикай його по ріжних Талєргофах, Домбях, Берестях і инших страшних островах смерти і мученичих страждань нашого народа — се була його головна девіза.
Бо він добре знав і знає, що "убий пастиря, розбігнуть ся його вівці", що наша Церков і наше духовенство були завсігди, від коли зачинаєть ся наша історія, головним, коли не єдиним визначником нашого національного життя; що величезне gros нашої національної, економічно-суспільної і культурно-просвітної роботи, а саме ту найтяжшу, щоденну безіменну муравлину працю сповняє наше духовенство; що кожда сільська церковця, кожде приходство, кождий василіянський монастир, кождий приют, СС. служебниць, се центр, з якого розходять ся на усі сторони, під кожну хочби найнужденнійшу стріху, поміж найбільше забутих світом і людьми бідаків, горячі, цілющі лучі укоєння, помочи і піддержання захитаних грозою положення і страшними ударами війни сердець. І він усю свою ненависть, усю свою жовч вилляв проти тих наших твердинь.
А прийшло йому се доволі легко, бо наше ціле майже духовенство зі своїми Архипастирями лишилось коло своїх чад; не втікало воно, як ріжні більше або менше патентовані цивільні патріоти на безпечний терен заграниці (не маю тут на думці конечної відсутности rei publicaе causa); як ділились ті наші добрі пастирі зі своїми вірними завсігди всіми їхніми радощами і смутками, всіми підоймами нашої національної душі всіми її депресіями, так і тепер, в часі найстрашніших гонень нашого народа, яких анальоґії доводить ся нам шукати єще за татарського лихоліття, остали вони на розколиханім страшною бурею народнім корабли, мов сей совісний капітан на своїм комендантськім містку і хоч вража филя змила не одного з них з поклада, видержали до кінця на своїм становищи. Гекатомби жертв нашого духовенства, які воно понесло від почину світової війни, не покінчили ся опроче; наша преса згадує тільки про мінімальну їх скількість; точнійше їх опреділення се квестія доперва будучих спокійних часів; все однак не будемо мати докладної евіденції мартирольоґії нашого духовенства, бо нікому майже з нього не приходить на думку переводити докладної реєстрації всіх щоденних знущань і шикан, примінюваних зглядом нього і ними поквапно афішуватись; уважають іменно наші пастирі за річ зовсім зрозумілу, що як терплять їхні вінці, мають терпіти також вони...
І народ зрозумів, хто його найбільшим оборонцем, де йому шукати справжньої остої, зрозуміла се в великій части і наша світська інтеліґенція.
Прошу хочби в такім Львові перейти ся в неділю на наших церквах; заповнені вони по береги, а що найсимпатичніше, крім мас простолюддя, бачимо там велику скількість наших сурдутовців, а між ними богато таких, що передше все робили Богови "субєкції".
Завязуєсь тепер, передше доволі розвільнена лучба між нашою Церквою та духовенством а нашою світською інтеліґенцією і є повна надія, що ся лучба буде що раз то трівкійша, що раз більше орґанічна, і що впаде раз на все неоправдане наше недовіря і упередження її до них.
Тільки щоби наша світська інтеліґенція хотіла врешті зрозуміти, що про клєрикалізм в західно-европейськім того слова значінню нема у нас бесіди, що нікому з нашого духовенства не приходить навіть на думку взяти керму нашої політики в свої виключно руки, і для своїх тільки станових інтересів; що крім висше наведеної світлої традиції нашого духовенства зглядом його праці над розвитком нашого народа у всіх напрямах, се духовенство як своїми особами, так і своїми ріднями є найтіснійше звязане з нашим народом і що село, яке виводить із себе священика, завсігди з лихварськими відсотками одержує назад вложений в його студії капітал, чого часто не можна сказати про нашу світську інтеліґенцію, що від свого села і своїх батьків відчужує ся в ґеометричній проґресії до підношеня її інтелєктуального і станового уровення.
Се все впрочім відчувають і розуміють добре найгорячійші навіть наші східно-галицькі "антіклєрикали", тільки не мають часто цивільної відваги сего висказати, подати отверто дружню руку нашому духовенству і взяти ся з ним разом до горячої народної праці.
Та до квестії віри, також най ніхто зi світської інтеліґенції не боїть ся, що влізе ся йому чоботами в його душу і par force заведесь до реколєкційного семінара; артикула 14, основного закона про загальні горожанські права, запоручаючого свободу віри і сумління, ніхто не змінить і не усуне з модерного конституційного законодавства.
Одно тільки: най кождий з нас віддасть повну пошану реліґійним поглядам другого, о скільки вони випливають з його святого, по сумліннім розваженню всіх промовляючих за і проти обставин, повзятого переконання, а з другої сторони, най піддасть свої власні переконання основній ревізії, а не удає "ліберала" тільки для того, бо се "випадає", а признати ся до своєї віри може його осмішити і тоді певно, неодному з них його червена краска дуже сильно "зблякує". А коли навіть остане далі червоним, най памятає, що коли йому елєментарні засади приличности кажуть поводити ся чемно з першою ліпшою особою і шанувати її переконання, то тим більше належить йому вшанувати Церков його народа, найбільшу святість і остою тогож та її внішних представників, наше духовенство.
Тоді він певно знайде в нім щирого й невсипущого помічника в праці над обновою нашого народнього життя.
[Нова Рада, 28.02.1920]
28.02.1920