Останніми роками (чи вже десятиліттями?) набуло в нас популярності – а надто серед молоді – “їхнє” екзотичне свято Гелловін. Поборники вітчизняних традицій і традиційної моралі з цього приводу схильні понарікати: мовляв, то заледве не “сатанізм”, бо там перебираються на чортів і відьом, а ревним християнам того робити не випадає… Та й не наше воно. Наше – це гаївки, Купала, Андрія, Святий Миколай, Маланка та вертеп із колядками. Хоча – заради справедливості – ревнителі вітчизняних традицій і моральності мали би пригадати, що серед провідних персонажів українського вертепу є… чорт і смерть.
Історичний центр Сатанова. Внизу видно верхівку міської брами, на горі – оборонна синагога (як брама, так і синагога зведені в XVI столітті)
Якщо ж добре подлубатися в історії, то виявиться що Гелловін десь таки наш, а що вже правдиві галичани, то ті взагалі мають його святкувати, як стій.
Свято Гелловін, нагадаємо, розвинулося в англо-саксонському світі, набувши канонічної довершеності (карнавальне перебирання, гарбузи, веселі вечірки тощо) в США. Але корені цієї традиції – кельтські. Кельти ж досить сильно вплинули на етногенез українців. Навіть сама назва «Галичина», як вважають деякі вчені, походить від галлів, тобто, від тих самих кельтів! Кельтськими можуть бути навіть такі сакральні для українця слова, як “Брага” та “Сало”. Тож ніщо кельтське нам не чуже. Зокрема, й Гелловін.
Аби не пасти задніх у долученні до наших кельтських коренів, ми вирішили теж щось присвятити Гелловіну. Звісно, інформаційно, а не гарбузами. Обирати тему, аби вона була досить зловісною та потойбічною, довго не довелося. Хто ж не пам’ятає чи не найвідомішого в Україні дороговказа “Сатанів-Чортків”? (Змагатися з ним за популярністю може хіба що щит з написом «село Деньги»).
Про походження ойконіму Чортків ми детально розповідали в статті, присвяченій історії цього дивовижного міста. А от тема Сатанова та того, яким рогом (чи копитом) нечистий причетний до симпатичного надзбручанського містечка, залишилася нерозкритою. Тож напередодні Гелловіна це неподобство мусимо ліквідувати. Читайте та жахайтеся!
Як римляни над Збручем радилися
За найекзотичнішою гіпотезою, в ойконімі “Сатанів” простежується давньоримський слід. Цю легенду ще в середині ХІХ століття записав священик зі села Глядки Проскурівського повіту протоєрей Михайло Орловський. Отож коротко її суть:
Розповідають, що, захопивши Дакію, леґіони імператора Траяна не зупинилися. Вони перейшли Дністер й отаборилися на березі Збруча. Саме там, де нині стоїть Сатанів, відбулася велика військова рада, на якій леґат Тонілій нібито запитав своїх вояків: «Sat an non?» («Досить чи ні?»). Леґіонери, яким давно остогидло гасати по лісах за осоружними варварами, звісно ж, заволали: «Sat! Sat!» («Досить! Досить!»).
Денарій римського імператора Антонія Пія (правив у 138-161 рр. н. е.), знайдений поблизу Сатанова
Тонілій не наполягав (йому теж кортіло повернутися в сонячну Італію). Отож, і зупинились римляни. На межі завойованих земель леґіонери насипали довжелезний вал і назвали його на честь імператора Трояновим, а місце, де відбулась історична нарада, отримало ім'я Satannon…
Шанувальники цієї версії посилаються на Троянів вал, що дійсно проходить околицями Сатанова, та численні знахідки римських монет. Найзапекліші «романофіли» твердять, що й «кругла» вежа місцевоого замку – теж справа рук войовничих нащадків Ромула.
Круглу вежу сатанівського замку деякі мудрагелі теж приписують римлянам. Насправді її звели щойно десь у XV ст.
“Римська” версія не витримує жодної критики: леґіонерів над Збручем ніколи не було (хіба якогось полоненого доля закинула), а древній ТрОянів вал, швидше за все, носить ім’я не римського імператора ТрАяна, а міфічного предка слов’ян – ТрОяна (пам’ятаєте: «Були віки Троянові…»?). Насправді його насипали місцеві землеробські племена ще десь VI ст. до н. е. для захисту від кочових скіфів, інвазія яких на терени сучасного Поділля припадає саме на цей час. Тоді на берегах Тибру замість Вічного Міста стояло лише невеличке село.
Що ж до римських монет, то вони – лиш свідчення певних стосунків місцевих «варварів» з Римською імперією (прикордонної торгівлі з нею та грабіжницьких набігів на її землі).
“Римська” версія була вперше опублікована у 3-му числі «Подольскихъ епархіальныхъ вѣдомостей» за 1862 рік. Але ще тоді редакція в ремарці зазначила, що версія ця є більше дотепною, ніж правдивою. Очевидно розважився якийсь знавець латини. Але той “вкид” вдався на всі 100%, бо й досі місцеві гіди “втирають” довірливим туристам про ніколи не існуючого леґата Тонілія...
Татари та турки
Серед сучасних сатанівчан більш популярні турецько-татарські версії походження “диявольського” топоніма. Одну таку легенду у своїй книжці «Сатанів. Історичний нарис» (Хмельницький, 1991) навів місцевий краєзнавець Володимир Соха. Мовляв, коли в давнину турки вирішили захопити місто, то його хитрі захисники заманили ворога в глушину і довго водили лісами та яругами, аж доки яничарам це набридло й вони подалися геть.
«Сатана» (прокляте місце) – так нібито обізвали цю місцевість турки, заявивши, що лісами та болотами їх водила нечиста сила.
Такими ярами й хащами хитрі подоляни нібито водили наївних турків.
Байка, хоч і приємна для слухачів – мовляв, як круто «наші» колись обдурили «їхніх», але теж фантастична. Турки з’явилися біля стін міста щойно в другій половині XVII століття, коли Сатанів давно був Сатановим. Так само годі повірити, що османи мали проблеми з картами та розвідкою. Останнє підтверджує факт, що 1679 року яничари успішно захопили містечко.
За найпоширенішою ж легендою, ім’я Сатани місту дали татари, які буцімто так і не змогли подолати його могутніх укріплень. Версія на перший погляд небезпідставна. Залишки міських укріплень Сатанова й нині викликають повагу. Але для татар, які не раз захоплювали та плюндрували місто, вони ніколи не були аж такою вже нездоланною перепоною, аби обзивати їх «сатанинськими».
Залишки сатанівських укріплень і досі викликають повагу.
Ще одну цікаву «турецько-татарську» версію розповів авторові місцевий житель Юрій Кошалко:
«Ото коли турки увірвалися в наше місто, то дуже здивувалися. Жителів у ньому вони не знайшли. Нікого! Пустий город стояв… От вони й подумали, що їх Сатана забрав. Насправді всі люди втекли через подземні ходи. У нас їх багато… Є такі, що возом проїхати можна. Є даже підземелля у три етажі. Сам бачив!.. Пацаном з друзями лазили у подземний ход монастиря. Довго йшли... Так в одному місці чутно, як над головами Збруч тече! А раніше ходи були до самого Кам'янця-Подільського і даже Хотинської крєпості...»
Справді, підземних ходів у Сатанові – як дірок у доброму сирі. У багатьох антикварних льохах (ХVII-XVIII ст. ст., до речі!), використовуваних місцевими жителями для зберігання припасів, навіть видно замуровані чи завалені проходи в систему сатанівських підземель.
Ось такий підвал можна побачити у Сатанові під однією зі сільських хатин. Спеціалісти відносять його до ХVII ст. Видно завалений прохід в систему підземних ходів (світлина – Олександр Волков)
Але й це – лише красива байка. Особливо тішить історія про підземний хід до Хотина. Цікаво, як його провели під Дністром?
Жадібні монахи
Сатанівський (і водночас Свято-Троїцький) монастир.
За іншою легендою, назву «Сатанів» нібито придумали ченці сусіднього монастиря. Мовляв, у давнину обитель вела довгу суперечку з маґістратом за земельні володіння. От церковники спересердя й причепили “конкурентам” таке страшне прізвисько.
Ця версія теж із галузі ненаукової фантастики. Коли місто Сатанів щойно зароджувалося, монастир теж був у зародковому стані, і ділити сусідам не було що. Основні суперечки ченців із маґістратом припадають на XVIII століття, коли святі отці та батьки міста ніяк не могли поділити спірну корчму. За цей абсолютно не богоугодний, але вельми прибутковий заклад і сперечалися. Невідомо, як саме монастирські кляли маґістратських, але назва «Сатанів» тоді вже давно була.
Сатанівський монастир. Під горою тече Збруч.
Гелловінська ремарка. В місцевому монастирі є власна примара. Подейкують, що напівзруйнованими коридорами центрального корпусу й досі блукає душа нещасного ченця Филимона Вітошинського. В середині XVIII століття Чин Св. Василя Великого, якому на той час належав монастир, обрала Сатанів як місце відбування покарання братів, за гріхи засуджених до “поховання живцем”. Звісно, що ніхто нікого, як у фільмах жахів, у труні в землю не закопував. То було символічне поховання людей від світу. Людину оселяли в спеціальній келії, вхід до якої замуровували. Залишали лише віконце, через яке подавали їжу та воду. Це було не краще за реальне поховання живцем. Людина повільно вмирала роками. Першим і останнім “живцем похованим” став такий собі Филимон Вітошинський. Наразі точно невідомо, у чому була його вина. У хроніках монастиря про нього лише сказано, що він був “невиправним”.
І мудрі волхви
Із «церковних» версій більш вірогідною є «язичницька».
По тому, як Володимир Великий прогнав волхвів із Києва, вони осіли саме тут, на берегах Збруча та створили релігійно-політичну формацію, відому як “Збручанський культовий центр”. У довколишніх горах досі збереглися порослі лісом вали давніх священних городищ. Саме з цих країв походить знаменитий Збручанський ідол – найвідоміше зображення слов'янського божества. Язичницький острівець тут зберігався навіть після нашестя орд Батия, а таємні треби давнім богам правилися ще на початку XVII століття!
Вали давнього Звенигорода – одного зі священних городищ Збручанського культового центру
Християнські князі відверто заплющували очі на язичницьку вольницю. Серед пояснень цього феномену є й таке. Мовляв, священні городища зберігалися тут не просто так. Всі вони розташовані біля цілющих джерел, і лише волхви володіли одвічними методиками лікування цією мінералкою. Князі ж та бояри теж хворіли...
Ці гори довкола Сатанова стали останнім прихистком для язичників
Все пов’язане з давніми богами Церква вважала «сатанинським». Так і з’явилася ця «нечиста» назва – Сатанів. Ця версія походження топоніму – одна з найвірогідніших.
Є ще одне оригінальне пояснення, яке пов’язує назву Сатанів з давніми волхвами та місцевою цілющою водою. Воно популярне серед сучасних неоязичників. Мовляв, санскритом (нібито священою мовою волхвів) свята вода звучить як «Сата-Нава».
Всьому винні молдавани?
Нарешті, остання (теж досить вірогідна) версія. Тут нема жодної романтики чи містики. За нею, Сатанів – то просто велике село. Або ж, «Нове село». І цією назвою він завдячує молдаванам. Бо молдовською «сату» - це і є велике село. Ну, а «сату ноу» - відповідно, «нове село».
Горішня частина містечка донедавна називалася “Волощина”
До Молдови від Сатанова не так уже й далеко, тож не виключено, що першими мешканцями міста були переселенці чи біженці з-за Дністра. Про молдавську присутність засвідчує і топоніміка самого селища – його горішня частина ще на початку ХХ століття мала неформальну назву «Волощина» (волохами в Україні часто називали молдаван). Отож ніякої тобі унікальної містичної назви на честь нечистого, а банальні «Новосілки», яких повнісінько на мапі України.
Загата сатанівських млинів – улюблне місце «проживання» мавок, водяників і водяних чортів
Варто також зазначити, що у найпершій писемній згадці (1404) назва міста записана як Schathanów (Шатанув). Але в польському документі від 1564 року місто вже згадується як Szatanów. І тут спливає «диявольський» корінь (польською szatan – Сатана).
Гелловінська ремарка. Відомо, що «нечиста сила» дуже полюбляє млини та млинарські загати. У Сатанові таких аж два: один – діючий, інший – закинутий. Закинутий, зауважмо, хоч і стоїть на галицькому березі, в селі Калагарівка, але має зі сатанівським спільну дамбу, тож теж може вважатися “сатанівським”. Якщо для всілякої нечисті навіть на звичайному млині, як медом намащено, то що робиться на Гелловін у САТАНІВСЬКИХ млинах – страшно й уявити!
Закинутий (калагарівський) млин біля Сатанова. Не ходіть туди на Гелловін!!!
Що ж стосується топоніміки Сатанова та того, яка ж із перелічених версій правильна – відверто зізнаємося: історики та філологи досі не дійшли згоди, звідки ж узявся таємничий топонім. Тож, що насправді означає назва Сатанів і як вона виникла, – біс його знає!
Сатанівський млин. ХІХ ст.
Світлини автора
31.10.2016