Фікція+ Щепана Твардоха

Цьогоріч у польському видавництві «Марґінеси» побачив світло денне роман Щепана Твардоха «Нуль». Досі український читач знає цього письменника за романами «Морфій», «Холод», «Покора», «Король». Думаю, невдовзі «Нуль» також з’явиться в українській версії, бо це один з найкращих творів про російсько-українську війну, можливо, на цей момент і найкращий, передусім з огляду на універсальність твору. Його зрозуміє кожен, хто хоче зрозуміти, що ж нині відбувається у тій незнаній світові і часто незбагненній Україні, чого домагається Росія, хто тут кат, а хто жертва.

Як бачимо, автор схильний до коротких назв, коли одне слово стає кодом його твору, кодом його головного героя, тієї історичної доби, про яку він пише, словом-знаком його думки й емоції. Варто підкреслити: прозаїк уникає недозованого ліризму, який є невід’ємною рисою нашої літератури, зокрема воєнної, не цурається іронії та жартів включно з солонуватими, армійськими, бо людина і в найдраматичніших обставинах складається не тільки зі сліз і страху, а й з гніву та відваги. Ліризм, зведений до мінімуму, пунктирний ліризм й пильна увага до найдрібніших деталей солдатської роботи та побуту особливо важливі у воєнній темі. Твардох далекий від документалізму, але добре знає, про що пише, тому йому віриш. Його твір – фікція, але з високим ступенем вірогідності й широкими можливостями нарощування сенсу. У цім випадку доречно вжити означення фікція+.

Зрозуміло, нуль – це остання межа українського фронту, за якою починається сіра зона, далі вже – мінус і підари. Однак це розмежування набирає небувалого масштабу, бо письменник, як і належить письменникові глибокому, проєктує його на історію, зокрема на історію Трої і найвідомішого її героя Ахіллеса, слова якого й стали епіграфом-камертоном усього тексту: «Мати казала мені, срібнонога богиня Фетида, / Ніби двояким шляхом мене Кери вестимуть до смерті: / В разі зостанусь я тут, щоб битись під мурами Трої, / То не діжду повороту, лиш вічну я славу здобуду, / А як вернуся додому, до любого отчого краю, / То не діждать мені слави, зате довголітній спокійно / Вік проживу, і смерть передчасна мене не спіткає». Цього разу Ахіллес, тобто той, чиї люди в біді, матриця безстрашного героя, який обирає смерть у славі, а не довге життя у безпеці, має набагато прозаїчніше ймення. Його позивний − Кінь. Однак цей нащадок слов’ян-гречкосіїв, про що й свідчить його псевдо, робить такий же вибір, як і Ахіллес або міфічний скіфський бойовик Пртатваг, видатний воїн з давньоіндійського епосу «Магабгарата» Арджуна, на честь якого назвали індійський бойовий танк, чи ті герої «Едди», яких увічнили скальди, або й козаки, про яких співали кобзарі. Про останніх Твардох не згадує. До його фікції+ я додала козаків самовільно.

Кінь, як і його побратими: Шабля, Ягода, Лемко, Шакал, Варяг, Арієць, Мавпа, тобто ті, хто прагне не пережити війну, а перемогти у ній, також шукають в Україні безсмертя і слави, але не таких, як у пісні «Фортеця Бахмут». Швидше про них свідчитиме Сергій Жадан й Вікторія Амеліна, про яких у тексті згадано. Твардох, відповідно і його герой органічно не сприймають патетики, пропаганди, зразкового патріотизму, що до нього вдаються мистці-пропагандисти, які за цей патріотизм зазвичай нічого не платять, навпаки, заробляють на ньому дивіденди різного типу, гроші теж. Треба зауважити, що Твардох ототожнює себе з сілезцями, вважає, що його долю письменника, який послуговується польською, визначив Сталін. Він – людина ліберальних поглядів, що не приймає націоналізму як ідеології, зокрема польського на межі із шовінізмом, тому у Польщі ведеться йому несолодко. В Україні його твір також трактуватимуть як контроверсійний, почасти й образливий навіть на рівні протиставлення пікселю мультикаму, проте ніхто не зможе заперечити, що головна риса роману «Нуль» − чесність. І це не винниченківська «чесність з собою». Це чесність письменника щодо свого читача, зокрема західного, а це таки найперша чеснота людини, котра пише. Іноді ця чесність може шокувати українців, наприклад, коли Кінь порівнює ЗСУ із Хезболлою. Проте ЗСУ − не армія з пропагандистського плакату. Це народна армія, добровільне народне рушення. Її осердя – добробати, які пішли на війну з Майдану без одностроїв, зброї і амуніції. Мобілізація настане згодом. Сила цієї армії – у її масовій підтримці з боку українців. Кінь, котрий став дронарем, у перші роки повномасштабної війни не бачив жодного дрона, яким би його забезпечила держава – усі дрони купувалися за людські гроші, зі зборів для ЗСУ. Зрештою так було і в часи УНР, коли на армію Симона Петлюри громадяни нової держави жертвували гроші, прикраси, майно.

Сутність російсько-української війни, її відмінність від інших недавніх воєн і конфліктів чи не найкраще на сторінках роману визначає ротний Шабля з Інтернаціонального легіону: «Друже, їм видається, що на війні, коли починається обстріл, одразу викликаєш авіацію і чекаєш, поки якісь F-16 чи щось подібне роз’їбуть усе, що треба роз’їбати нахуй. А я на це, guys, ви помилилися, тут ми таліби, тому ви маєте мислити, як таліби, а не як англокекси. Це жахлива війна, хитра, це війна, на якій треба воювати інтелігентно, підступно, розставляючи пастки, а їм видається, що буде так, як у їхній marines, особливо, якщо дістати AR-a. У мене у взводі був один, здійснив два тури до Афганістану, але коли вперше опинився тут під обстрілами 152 міліметровими, то ледве не всрався зі страху і за першої ж нагоди їбанув паперами − тільки його й бачили».

Отже, святощів, гасел, сантиментів і роздування щік у романі «Нуль» шукати годі. Натомість маємо справу з жорстким, динамічним, навіть злетним письмом, з поглядом стороннього, який може багато сказати не тільки світові, а й нам про нас, бо цей сторонній свідомо стає нашим, обираючи справедливу сторону у війні, що, як і будь-яка війна, неправедна.

Час романної дії – всього одна ніч. Місце дії – Херсонщина, невеликий український плацдарм на лівому, тобто поганому боці «батька вашого Дніпра», що згодом належатиме також Коневі, стане його. Цей плацдарм цілком безнадійний з точки зору не тільки військової стратегії, а й здорового глузду. Недаремно Ягода згадує Роберта Джордана, персонажа книжки Ернеста Гемінґвея «По кому подзвін», який мав зробити щось корисне − підірвати міст, щоб зупинити фашистів. Вони ж, здається, на цьому плацдармі чекають, коли стануть двохсотими чи трьохсотими. Втримати позиції їм таки не вдасться, бо наступати ЗСУ не можуть. Для просування вперед немає ані відповідного людського ресурсу, ані необхідної зброї. Кінь розуміє, що українці, а з ними і він − українець новонавернений − втратять не тільки цей плацдарм, а й Крим і Донецьк, можливо, й Покровськ. Для тих, хто на фронті з 2014 року, це нестерпно.

Однак політичний реалізм слабших полягає в тому, щоб зрозуміти, чи допоможуть Мілосові у протистоянні з Афінами спартанці. У цій аналогії, запозиченій з «Історії Пелопоннеської війни» Фукідида, Мілос – Україна, Афіни – Росія, а Спарта – Захід. На відміну від Мілоса нам на допомогу спартанці таки припливли, тому Мілос впав, Україна ж стоїть. І хоча українці платять за це власною кров’ю, а не грошима, Кінь уважає, що в обох випадках ціна однаково висока. Він не помічає, що спартанці надають мілосцям допомогу рівно таку, щоб мілосці не програли афінянам, котрі змінюють кордони, як заманеться. Дивно, що у романі проблема так званої гнилої рівноваги і гнилої західної політики: щоб Росія не виграла − Україна не зазнала поразки, відсутня, хоча саме вона у цій війні істотна.

Констатація, що попри всі декларації, життя людини має різну ціну, яку визначають гроші і влада, для українців не новина. Багатьом ясно, що часи, коли право було одним для всіх, вже минули. Можливо, їх ніколи й не було, бо гроші і влада породжують подвійні стандарти, а людина з грошима і владою має більше прав і можливостей, тому її життя завжди цінується більше під крики про рівність, братерство й неповторність кожної особистості. Це правило стосується й цілих народів. Однак відомо й інше: є речі, які за гроші не купиш, без яких декому жити не вдається, без яких людина вмирає за життя − хай і комфортного. Мабуть, існують тисячі способів, як стати зомбі.

На російсько-українській війні опиняються не тільки добровольці, люди ідейні, мобіки, прагматичні заробітчани, аферисти, ганстери-романтики, неприкаяні алкоголіки і наркомани, нереалізовані особистості, невдахи, котрі прагнуть випробувати себе, стати не об’єктом, а суб’єктом, а й люди, яких розбудив гнів супроти росіян, такі, як волонтерка Зуя, що повернулася з російського полону, де луганські бойовики – найгірший різновид підарів, знущалися з неї і її матері. Саме останні найкраще знають зло в обличчя. Обличчя це не одне − їх мільйони, бо Путін виростає з російської субстанції, Путін – дзеркало, в якому росіяни бачать себе – вічних визволителів на словах і мучителів на практиці. Садизм росіян, незугарно прикритий політикою та російськими національними інтересами, у цій війні очевидний.

Зуя, в яку Кінь таки закоханий, категорично стверджує, що на нашій війні опиняються усі справжні чоловіки, бо під час війни чоловік без однострою та зброї виглядає півмужчиною, недомужчиною, цивільним. Думка ця надто категорична, але Кінь її поділяє, тому й подається з пілотів у морпіхи, хоча міг би цього й не робити. Він опиняється на передку, бо інакше вчинити не може, бо належить до числа напівмерців, грішників у світі без Бога, що шукають смерті, але нуль, як це не парадоксально, повертає йому бажання жити. Саме на цій смертельно небезпечній лінії зомбі з комфорту, який почув мисливський ріг, отримує шанс стати безсмертним. Якщо згадати роман Леоніда Кононовича «Я, зомбі», де все відбувається з точністю до навпаки: головний персонаж цього твору повертається з афганської війни зомбі, розумієш, що у війні важить одне: опинитися на правильній стороні − на стороні справедливості.

Кінь – громадянин Польщі, професійний історик, професор, а роман «Нуль» − його сповідь, монолог, в якому мовець часто звертається до себе у другій особі. Також це нелегка, переважно болюча подорож у власну свідомість, часами й невидима війна з самим собою, порахунок з власним сумлінням на тлі війни реальної, де снайпери стали непотрібними, в якій заправляють РЕБи, мавіки і FPV-дрони. Разом з Пацюком Кінь сидить у геть непристосованому до бойових дій підвалі з дерев’яним покриттям. Їхні сусіди Ягода і Леопард мають набагато вигіднішу яму з бетонним дахом. Кінь, щоб не мовчати, розповідає Пацюку, який його ледве слухає, про те, як опинився в ЗСУ, спершу в Інтернаціональному легіоні, тоді у 145 бригаді, де став пілотом, нарешті серед морпіхів, що, як і піхота, – «м’ясо».

Кінь не схильний переоцінювати власну персону, навпаки, вважає, що жодні таємниці йому так і не відкрилися, бо він на цій війні ніколи не був кимось важливим. Він – не легендарний бойовик Шабля, не славетний комбриг Шакал, не досвідчений комбат Варяг і не сбушник Велес з пістолетом Glock 19, дозвіл на який в Україні мають обрані. Він усього лише дивак з Польщі, який ніяк не визначиться зі своїм українством. Звичайно, поява Коня на нулі зумовлена не тільки тим, що живих мерців убити начебто неможливо. Його дід з боку батька, що звався Петром, був українцем, походив з-під Перемишля, брав участь у битві під Бродами, а після розгрому дивізії СС «Галичина» пішов в УПА – в сотню Хрона. Після закінчення війни внаслідок операції «Вісла» Петро разом із мамочкою опинилися у польській Сілезії або ж на Шльонську, де він одружився з німкенею, яка у новій реальності стала полькою. Молоде подружжя оселилося в колишньому німецькому селі Милорадичах поблизу Леґніци, де мало понад 30 гектарів землі, однак поховати себе дід заповів таки в Перемишлі − поряд з могилами батьків. На похорон зійшлися ветерани, заспівали «Зродились ми великої години», однак у той час ще юний Кінь не розумів ані того, ким були ці ветерани, ані того, про що вони співають. Його сестра Єва розуміла значно більше.

Родина Коня була звичайною польською родиною, котра могла вільно пересуватися країнами ЄС, тато не любив українського патріотизму, мати дивилася на українців скептично, про «Волинь» обоє не забували, а сам Кінь втратив у житті точку опори – дружину, яка лишила йому сина і гіркоту втрати, що розтягнулася на все життя. Таке часто трапляється з адептами вічної любові. Після смерті батька родина розпалася, мати звинуватила сина у смерті чоловіка, а Кінь відчув таку ж самотність, як у шестирічному віці, коли загубився у краківському натовпі. Він зрікся роботи, спілкування, не виходив з дому, їв рис із яблуками, продав пристойне авто, купив поганеньке, на якому й поїхав до України вже у повномасштабну як волонтер. Спершу в ньому зродилася потреба чинити опір росіянам, згодом й убивати їх – енергію боротьби, яка й визначає доброго солдата, Кінь успадкував таки від діда.

Таким у загальних рисах був його шлях до того плацдарму на поганому боці «батька нашого Дніпра», де він із Ягодою мали ліквідувати групу підарів, що підходили до їхніх позицій. Вони впоралися з завданням, на якому Кінь вперше убив людину з карабіна, а не з дрона. Тоді ж їм із Ягодою довелося взяти в полон молоденького росіянина, насправді бурята. Хлопець був поранений, плакав і хотів жити. Ніхто не знав, як його евакуювати на гарний берег Дніпра, щоб згодом обміняти на когось із наших, бо ніхто не був певний, що бодай комусь звідси вдасться евакуюватися. Однак людина робить те, що мусить. Для Коня, як і для всіх, хто в ЗСУ, війна – щоденна праця.

На нулі не воюють, а працюють, але наче на Марсі. Особливо доречна ця аналогія вночі, коли довкола − ні душі, скрізь − кратери понищених хат, прилади нічного бачення дозволяють бачити те, чого не бачить людське око, атмосфера, наче з комп’ютерної гри, в якій, щоправда, діють живі люди. І люди ці реально гинуть. На відміну від комп’ютера тут не можна проходити якийсь складний рівень до безконечності. Нуль – це і край землі, за яким починається не то варварська земля, не то космічна безодня, і окрема планета, на якій закони гравітації водночас діють і не діють, а логіка й інстинкт самозбереження працюють і не працюють, бо Пацюк, який таки боягуз, і Леопард, для якого війна гірша за в’язницю, всупереч усім очікуванням добровільно зголошуються евакуювати пораненого Мавпу, що після зради дружини теж став зомбі й чи не сам вигадав собі завдання − встановити камери з того боку нуля, але став трьохсотим.

Кінь, вражений неочікуваним героїзмом Пацюка і Леопарда, вирушає на допомогу цим «дебілам», але його бере на мушку FPVішка, якої не мало б тут бути, якби РЕБ працював на потрібній частоті. Зрозуміло, втекти від невидимого підарського пілота, що теж майстер своєї справи, Коню навряд чи вдасться, як і збити FPVішку. Можна лише міцніше закрити вхід до майже такої ж криївки, в якій ховався в лісі його дід. Головне, щоб Спарта припливла, щоб афіняни не пройшли далі, щоб вони не повбивали усіх чоловіків-мілосців, не продали всіх їхніх жінок і Зую в неволю.

Роман зроблено майстерно. Читаючи його, технічних речей не помічаєш. У ньому українська мова переплітається із польською, нецензурна лексика – з високою поезією, давно минуле − із сучасністю, героїзм – зі страхом, життя і смерть – з безсмертям, а вічна любов стає вічною ненавистю. Оскільки на нулі все можливо, останнє слово у цій книжці «може». Надія не полишає автора й читача, бо вона у цій війні існує доти, доки існує нуль, а на нулі – такі хлопці, як рятівник із карабіном, позивний Кінь.