Українські лірники та Джекі Чан – що спільного?

Всеукраїнська прем'єра фільму “Поводир” спричинила сплеск зацікавлення до всього, пов'язаного з “українськими Гомерами”. “Збруч” теж вирішив придивитися кобзарсько-лірницькій традиції. І знайшов глибокий її слід… на Збручі.

 

Лірник у Львові (1941)

 

 

За кілька кілометрів від Сатанова, містечка над Збручем, на самій межі Галичини та Поділля лежить Сатанівська (колись Монастирська) слобідка. Її серце – старовинний Свято-Троїцький монастир. Нині більшість тамтешніх осель – від категорії «нівроку собі» до категорії «ого-го!». Гарні такі будинки, цілі палаци. І не дивно – місце мальовниче, екологічно чисте, з комфортним мікрокліматом. Та ще курорт Сатанів з цілющою мінералкою поряд (до свердловин – 500 метрів). Тож багато небідних людей воліють відпочивати саме тут, а не деінде. «Дачка» біля Сатанова нічим не гірша, ніж десь на Чорному морі чи у Карпатах. Нині годі й уявити, що першими поселенцями «царської слобідки» були зовсім не багатії. Навіть навпаки.

 

Над Збручем височіє Монастирська гора з монастирем і слобідкою

 

 

У сучасних краєзнавчих публікаціях, присвячених Сатанову, сказано, що слобідку біля стін монастиря заснували жебраки. Мовляв, у ХVI-ХIХ століттях тут діяв єдиний в Україні професійний жебрацький цех. Як і має бути – з цеховою ієрархією, жорстким реґламентом і цехмістром на чолі.

 

Руїни монастиря та слобідка. З малюнку місцевого митця-аматора Станіслава Гуменюка (1978).

 

 

Все ніби й правильно. За винятком одного. Цех таки був, але на суто жебрацький (і не єдиний в Україні, до речі) перетворився вже на кінці свого існування. А перед тим це був переважно цех кобзарів і лірників. Останні ж ніколи жебраками не були, хоча мали з ними багато спільного. Як і жебраки, вони мандрували містами-селами і жили з того, що давали люди. Але ні самі музики, ні їхні слухачі ніколи не вважали подане милостинею, а лиш оплатою за музику та спів. Це були чесно зароблені гроші, а не подачка.

 

Та й «незаможниками» тогочасних кобзарів-лірників назвати важко. Вони були забезпеченими людьми. Вийти заміж за лірника вважалося неабиякою удачею. Про статки сліпих музик свідчать старі світлини та малюнки. На ногах у лірників завжди бачимо добрі чоботи, що у той час було символом достатку.

 

Іполіт Липинський. «Лірник» (1876). Зверніть увагу на досить якісні чоботи – тогочасний показник добробуту.

 

 

Співи на умовах “хто скільки подасть” розглядалися цеховиками лише як «халтурка». Основний прибуток сліпі музики мали від музично-пісенного супроводу весіль, похорон, церковних свят, вечорниць тощо. Тут діяла тверда такса, і цех суворо стежив, аби ніхто не знижував тарифи. За “демпінг” карали не менш жорстоко, ніж за роботу на «чужій території». Могли і по пиці натовкти, і ліру розтрощити (добре, якщо не об голову). А при рецидиві – прогнати з цеху.

 

Казимир Похвальский. «Лірник перед хатою» (1887).

 

 

Давні кобзарі-лірники взагалі нічого спільного зі сучасними уявленнями про них не мали. Не були вони жебраками на кшталт деяких гармоністів, які нині ґвалтують вуха перехожих біля станцій київського метро, як і не були трибунами-пропагандистами, які до чогось закликали і щось там своїми піснями пробуджували (такий героїчно-плакатний образ кобзаря теж популярний). Хоча траплялося. За часів Хмельниччини кобзарі (більшість із яких – козаки, що втратили у боях зір) справді часто виконували функцію агітаторів і шпигунів, а їхню діяльність координувала потужна таємна служба Хмельницького.

 

Автор — Владислав Єрко.

 

 

Отже, справжні кобзарі-лірники були дуже своєрідною й герметично закритою від сторонніх кастою зі своєю таємною («лебійською») мовою та законами-звичаями, викладеними в «устянських» (тобто усних) книгах. Це був своєрідний аналог сучасного УТОСу — організації, що допомагала калікам вижити у жорстокому та байдужому до них світі.

 

Таємна «лебійська» мова, яку вони вживали, аби оточення не розуміло їхніх секретів, мала чимало спільного зі злодійським арґо. Що й зрозуміло – шляхи сліпих музик часто перетиналися зі злодійськими. І тих, і других ніколи не бракувало на ярмарках, храмових святах, інших велелюдних заходах. Часто злодії, переодягнувшись старцями, переховувалися від поліції у лірницьких ватагах.

 

Автор – Михайло Врубель, 1881

 

 

Наприклад, усі чули слово «лох». Так злочинці називають недалеку людину, яку можна «розвести» чи «кинути на гроші». Сучасне злодійське прислів'я каже: «бєз лоха – жизнь плоха». Тим часом «лебійською» мовою в ХІХ столітті слово «лох» означало «чоловік». Багатьом відоме сучасне жаргонне слово «кльовий», а в балаку львівських батярів був ще й «клявий». Так от, «кудень клевий» лебійською означало ніщо інше, як «добрий день».

 

 

Лірник з околиць Жовкви (близько 1913 року). Автор світлини – Влодзімєж Антоневич.

 

 

Ось ще кілька прикладів із «лебійської»: вітер – «дмухай», голова – «качава», дід – «шкред», копійка – «ботуга», нога – «ходирка», рука – «хирка», чарка – «кубарка», тютюн – «мотлох», дівчина – «каравана»

 

Дехто стверджує, що «лебійська» мова була єдиною для всієї лірницької братії України, і сліпий співак зі Слобожанщини легко розумів свого колегу з Галичини. Це не зовсім так. Етнограф із Хмельницького, дослідник подільського лірництва Анатолій Трембіцький пише: «Основою арго бучацьких лірників був наддністрянський говір, тернопільських і вінницько-могилівських – подільський говір, львівських – місцевий спольщений жарґон міських низів. Досліджуючи українське арго, в другій половині XIX ст. було записано словники арго харківських "невлів"-прошаків, "лебіїв"-лірників східно-подільських, тернопільських, бучацьких, новоропських "шаповалів", чернігівських старців».

 

Але якщо говорити не про всю Україну, а лише про місцевість, ближчу до Сатанова (тобто, про Поділля), то тутешній етнограф В.Боржковський (1846–1919) у своїй праці "Лірники" навів словник арго, яким користувалися сліпі подільські співці, – 403 слова, зокрема, самих лише чисельників серед них було 35!

 

Хоч кобзарі-лірники були суто українським явищем, у їхній таємній мові було чимало слів, запозичених з... івриту. Наприклад, “башлі” (гроші) та “башляти” (платити). Корінь тут – івритське “бішель” (навар). Жіночий статевий орган лірники називали “туха”, що відповідає івритським “тахат”, “тахтон” (низ; те, що знизу). Від цього ж кореню, до речі, походить знане навіть поза межами єврейського світу ідишське “тухес”.

 

Лірник подільський

 

 

Найбільшою таємницею лірницького цеху були дванадцять «устянських книг» – усний кодекс законів, правил життя та таємних обрядів кобзарсько-лірницької касти. Якщо про мову дещо відомо (зафіксовано значення принаймні 1000 слів), то про зміст «устянських книг» практично жодних відомостей немає. Попри всі зусилля етнографів ХІХ століття, їм цю таємницю розкрити не вдалося. Ще б пак: за розголошення чужинцям змісту «устянських книг» у кобзарів-лірників було лише одне покарання – смерть.

 

Зиґмунт Айдукевич. Ілюстрація до ХІХ тому ("Галичина") енциклопедії "Австро-Угорська монархія в слові та малюнку" (1898).

 

 

Це лише на перший погляд сліпі співаки були немічними та беззахисними. При потребі лірник з важкою палицею міг відбитися від доброго десятка нападників не гірше за Брюса Лі чи Джекі Чана. Особливо коли нападники були якісь сільські лобурі – зрячі, дужі, але тупі й не навчені бою. Дивуватися не варто – адже свого часу основу кобзарсько-лірницького товариства складали скалічені у війнах козаки. На жаль, бойове мистецтво сліпців, як і їхні «устянські книги», після цілеспрямованого нищення “українських Гомерів” у 1930-х роках безслідно кануло в Лету.

 

 

Аби стати повноправним членом кобзарсько-лірницького братства, мало було бути незрячим, уміти грати на різних інструментах і виконувати репертуар із молитов, пісень і дум (псальм). Треба було володіти «лебійською мовою» та завчити на пам'ять зміст «устянських книг». Тому учнівство тривало досить довго. Для дітей і підлітків – до 7 років, для дорослих – 3 роки та 3 місяці. Навчання могло бути й набагато довшим – все залежало від тямущості учня. Лише здавши досить складний іспит найповажнішим дідам, можна було стати повноправним членом братства.

 

Посвята у лірники-кобзарі супроводжувалася спеціальним (теж таємним) обрядом. Проходив він у два етапи. Спочатку після «одклінщини» учня відпускали «на самостійну практику». Така «практика» тривала рік і винятково у спеціально відведеному для учня місці. Звичайно, всі інші члени товариства про це були попереджені, аби не було ексцесів – самозванців зазвичай жорстоко карали: трощили інструменти, зривали торбу та жорстоко били.

 

Остаточно повноправним членом цеху учень ставав після ритуалу «визволок». Останній складався з двох частин – спочатку духовної (читання спеціальних молитов), відтак – побутової (частування учасників дійства). На духовну (таємну) частину допускали лише членів цеху. Ні поводирі, ні батьки та рідні учня не могли бути присутні.

 

 

У Сатанові цей ритуал спочатку проходив на монастирському цвинтарі, біля печерної церкви, а згодом – в одній із слобідських хатин. Під час першої частини «визволок» відбувалися й остаточні іспити кандидата. Що цікаво, екзаменували лише на знання молитов, звичаїв, «лебійської мови» та змісту «устянських книг». Наставник та інші, хто добре знав учня, мали також засвідчити перед громадою про його високі моральні та духовні якості. А от що цікаво – вміння грати на інструментах і здібність до співу поважну комісію зовсім не цікавили!

 

Гроші на наступне частування кандидат мав зібрати під час проходження «виробничої практики». На цю частину вже допускали зрячих поводирів, рідних та інших сторонніх. По завершенню «визволок» новачку вручали торбу та хлібину. Учень відрізав від неї три окрайці, посипав їх сіллю і клав собі за пазуху: це й називалося "взяти визвілку". І це, власне, був знак належності до членів кобзарсько-лірницького цеху.

 

Мав цех і ще вищу посвяту. До неї допускали лише найповажніших членів братства. Останнім, зокрема, відкривали найбільшу цехову таємницю – дванадцяту «устянську книгу».

 

Поділля (Тернопільщина), 1930

 

Цех пильно стежив за репутацією братства. Порушників правил або помічених у негідних вчинках жорстоко карали. У кращому разі – батогами. У гіршому – «відрізанням торби» (виключенням із цеху). За розголошення ж цехових таємниць – дивись вище.

 

 

Сатанівський кобзарсько-лірницький цех недарма базувався біля монастиря. Здавна в Україні сліпі співаки були своєрідними посередниками між Церквою та мирянами. Своєю грою та співами вони супроводили церковні свята, а також хрестини, весілля, похорони тощо.

 

Волинь, 1935

 

За часів, коли монастир належав василіанам, його ігумен був своєрідним патроном цеховиків (а в його особі – і весь чернечий орден чину св. Василія Великого). Відповідно, і маґістрати, і шляхта, і сільські війти розуміли: кобзарів і лірників «кришує» досить солідна та впливова структура, тож краще їх не займати. Звичайно, опіка ця була не зовсім безкорисливою – цех жертвував чималі кошти на обитель.

 

Колісна ліра

 

 

Цікавий момент: у XVIII-XIX століттях на Наддніпрянській Україні (тобто на схід від Збруча) були відомі як кобзарі, так і лірники. Натомість у Галичині – тільки лірники. А надзбручанський Сатанів лежав якраз посередині (до речі, до 1772 року обидва береги Збруча становили єдиний адміністративний простір).

 

 

 

Про сам цех відомо небагато. У середині XVIII ст. цехмістром сатанівських лірників був такий собі Андрiй Кузка (це iм’я зустрiчається в декретах Кам’янецької консисторiї вiд 1742 року). Після приєднання до Росії і після того, як нова влада прогнала василіан з обителі та передала її московським православним, лірницький цех у Сатанові офіційно припинив функціонування. Але де-факто він існував ще довго. Хоча з часом, звичайно, колишні цеховики-лірники деґрадували у професійних жебраків. Коли у 1880-х роках Монастирську слобідку відвідав відомий дослідник Поділля Юхим Сіцінський (Січинський), там існував цех жебраків, серед яких (за свідченням самого краєзнавця) був "один молодий лірник, а жебраків було там стільки ж, як в інших місцях".

 

Київ, 1939.

 

 

Від того останнього сатанівського лірника на ім'я Семко Сіцінський записав серію пісень. Серед них «Ой зійшла зоря» (записана 28 липня 1887 року). Це пісня про те, як Божа Мати врятувала Почаївську лавру від турків. В основі пісні «Лазар», записаній дослідником того ж дня, – широко відомий сюжет про хворого чоловіка Лазаря, який звернувся по допомогу до свого брата-багатія й, отримавши відмову, помираючи, просить Бога взяти його до себе. Багатий же брат після смерті опиняється у пеклі і просить Лазаря заступитися за нього перед Господом. Святий Абрамій, почувши це, каже, що кожен має отримати, що заслужив за життя.

 

Рік по тому від того ж таки лірника Семка Сіцінський записав ще одну пісню – «Пречистая Діва Мати руського краю».

 

Нині ці записи – чи не єдине, що залишилося на згадку про колись потужній сатанівський цех кобзарів і лірників.

 

 

 

Подільський лірник з поводирем. Світлина Французького географічного товариства (1886). Враховуючи, що її зроблено у Кам'янець-Подільському повіті, можна з певністю стверджувати, що цей лірник походить із Монастирської слобідки Сатанова. Можливо, це і є той Семко, чиї пісні записував Юхим Січинський.

 

Світлини французьких географів, зроблені на Поділлі, стали основою для серії гравюр, виданих як у Франції, так і в Російській імперії.

 

 

 

 

24.12.2014