Є книжки нібито “легкого” жанру, які можна було б віддати на відкуп оглядачам того сегмента масової літератури, який призначений для читача, не надто обізнаного в історії та інших сферах гуманітарного знання, тому оцінить твір з точки зору “о, замки, любов, відьми — круто!”, навіть якщо їхні автори — поважні й визнані фахівці у своїй сфері. Можна було б, якби не один факт — ці книжки водночас демонструють, як воно мало б бути у цілому ряду випадків, що залишаються в центрі дискусій протягом останніх років п’ятдесяти, якщо не більше.
Отож, перед нами “Сатанів. Тевтонське прокляття” — історичний роман з відтінком детективу та містики. Шукати тут історичних невідповідностей та ляпів (а отже й посилу, прихованого за ними) не було сенсу, бо авторка книги — фахова мистецтвознавиця Катерина Липа, а сам текст вичитували фахівці з різних галузей історії.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Сюжет крутиться навколо історії боярина з містечка Сатанів (звідки й назва) Василя Крука, який повернувся додому після битви під Грюнвальдом й облаштовує своє життя в рідному містечку. З одного боку, цілком звичайні клопоти: “річ лицарська” у місцевому замку, дуже житейські тертя з, висловлюючись сучасною мовою, комендантом замку Болеславом Щеницем, залицяння, а потім і роман з місцевою красунею Богданою Сичівною, повсякденні клопоти. З іншого ж головний герой зненацька потрапляє у переплетіння інтриг навколо приналежності Поділля. Для неісториків — після вигасання династії Романовичів Поділля поступово перейшло під контроль Литви, остаточно процес закріпили результати битви на Синіх Водах. У регіоні правили брати Коріатовичі, нащадки великого князя литовського Гедиміна, аж доки їх вигнав звідтіля князь Вітовт. Завдяки колізіям в Кревській унії та Острівській угоді, якою Вітовт визнавав себе васалом Ягайла, короля польського, останній врешті передав край польському вельможі Спиткові з Мельштина. Після того, як Спитко пропав безвісти у битві на Ворсклі 1399 року, розпочалася тяганина, яка увінчалася 1411-го передачею Поділля Вітовту.
У результаті цього Поділля на сорок років перетворилося на яблуко незгоди й одне з джерел напруги між Польщею та Литвою. Навколо краю точилися численні інтриги — власне в осердя однієї з них і потрапив головний герой, випадково з’ясувавши, що призначені ще Спитком на різні посади приїжджі з Корони шляхтичі змовилися уникнути принесення присяги Вітовту, аби зберегти край для Ягайла.
Подібний сюжет у класиків української белетристики неминуче став би зав’язкою для інтриги, базованої на підступах поляків проти українців, і байдуже, що в пізньому Середньовіччі національна ідентичність у відомій нам формі була ще в зародку — потреба виховання ідентичності в умовах хронічного жорсткого протистояння двох народів та осмислення спільної історії у тому ж контексті робили своє і перекривали всі інші міркування.
Одначе це не означає, що потрібно описувати все в контексті “мир-дружба-жуйка” та зводити всі конфлікти до суто династичних спорів. Реальна ситуація, наскільки можна судити, балансувала на нетривкій межі між національним та релігійним. Справжні проблеми, які поступово переросли у протистояння двох народів, почалися, коли два чинники почали збігатися: православні русини проти католиків-поляків — і якраз релігійна незгода разом зі свідомістю прив’язаності до території й запустила національну ідентифікацію.
Не виглядає випадковим, що якраз книги, де “український шляхтич” як такий присутній серед значимих героїв оповіді, відзначаються значно більшою наближеністю до історичних реалій, причому сюжет абсолютно не стає менш цікавим, навпаки — з’являються нові сюжетні грані з численними пасами до осіб, подій і процесів. Яскраві приклади — “День гніву” Юрія Косача, “Полум’я” і “Данило Нечай” Юліана Радзикевича, практично всі повісті для юнацтва Юрія Тиса-Крохмалюка та Івана Крип’якевича (все-таки в останньому випадку автор — історик).
Зрештою, перед белетристом стоїть завдання проскочити між Сціллою та Харибдою — описати незгоди між українцями та поляками, але так, щоб не звести все до національного фактору, а водночас не заретушувати начисто.
І от пані Катерина, можна сказати, наглядно демонструє, як це можливо зробити. Для цього, як виявляється, потрібні всього два інгредієнти. Насамперед включити у герої таку відносну дивоглядію серед історичної белетристики на тему сюжетів XIV–XVIII століть, як українського чи, з огляду на епоху, руського шляхтича. Поява такого персонажа відразу ж усуває одну з принципових різниць українсько-польського антагонізму — збіг національного, соціального та релігійного факторів по обидва боки протистояння. Простіше кажучи, по обидва боки стояли поляки римо-католики, шляхтичі-латифундисти-урядовці й українці — православні чи греко-католики, селяни та священники. Наявність певної кількості дрібної української шляхти чи селян-поляків погоди зі статистичних причин не робила.
Натомість природа проблеми у пізньому середньовіччі та ранньому модерні полягала не так у збігу національних та соціальних характеристик, як у сегрегації за різними причинами тих, хто стояв на одному щаблі соціальної драбини. Це дуже добре і напрочуд чітко показано авторкою в останньому розділі, коли герої скаржаться на те, що одного з них не прийняли до цеху через “грецьку віру”, попри виконання всіх фахових вимог, а інший, він же головний герой, нарікає, що через походження так і залишиться старостою в замку.
Аналогічно продемонстровано, яким чином ці настрої врешті призводять героїв до активної участі в допомозі князеві Свидригайлові, який, за всіх неоднозначних рис своєї персони і політичної біографії, знайшов свою нішу там, де проблема і справді була — а саме став виразником цілком обґрунтованої образи руської шляхти у князівстві Литовському.
Уже зауважувалося, що “Сатанів” — об’єктивно не той випадок, коли справжній сенс тексту ховається за позірними недоладностями, просто тому, що останніх тут нема і лишитися не могло з причин фахової підготовки авторки та бета-рідерів з функціями рецензентів. Отож якщо зазвичай письменники граються з сучасністю у своїх текстах через численні помилки та логічні ляпи, які виглядають ненатурально в обраній ними епосі, і треба їх складати в певну систему, аби зрозуміти, про що ж ішлося авторові, то Катерина Липа пішла іншим шляхом — її паралелі проглядають через скрупульозне відтворення найдрібніших деталей часу, про який вона пише. По суті, нам хочуть сказати, що багато наших сучасних проблем насправді вічні, просто змінюється антураж.
Й основним інструментом цієї розповіді є мова героїв. На відміну від ретельно, до дрібниць вивірених військових, побутових, поведінкових нюансів, мова вражає своєю сучасністю, апелюючи до давнини хіба що словами, які стосуються тогочасних явищ, понять і т. п. Власне, за винятком усього переліченого, мовою героїв цілком могли б розмовляти наші сучасники. І саме цей момент творить справжній ефект перенесення, а сюжет починає грати новими барвами — не лише в історії, а й у сучасності.
Особливо це, мабуть, буде справедливо щодо історії з змовою місцевої знаті — за сюжетом, головний герой випадково взнає подробиці змови прийшлих зі Спитком і за його часів шляхтичів не присягати князю Вітовту і таким чином зберегти Поділля для Ягайла й Корони Польської. В історичному контексті цей сюжет у тому вигляді, як його вирішує авторка, “говорить” і до Заходу з традицією тлумачити сюжети, де умовні “українці” та “поляки” опиняються по обидва боки барикади в руслі протистояння і не інакше, і до Наддніпрянщини з темою магнатів-“короленят”, що досить прозоро сформулював Шевченко — “Неситії ксьондзи, магнати, Нас порізнили, розвели”. До Заходу промовляє сам факт географічної локалізації сторін конфлікту: місцеві русини проти прийшлих — хоча у тексті не звучить відверто, що “прийшлі” саме поляки, але читач, вихований бодай на Чайковському й Опільському, легко собі домалює всі інші елементи складанки. До решти країни озивається сам розвиток сюжету, коли лояльні дрібні шляхтичі чи козаки вдаються по поміч до короля чи гетьмана — і отримують її. Тут не лише сюжет, пов’язаний з чужинцями, тут ще й локальні “дуки-кармазинники”, неодноразово згадані в думах та легендарних сюжетах як основне джерело проблем посполитих.
У контексті появи Свидригайла в поєднанні з історією кар’єри самого Василя Крука, головного героя повісті, увесь “Сатанів” — це ще й історія еволюції від цілковито лояльного мешканця “спільного простору” до людини, яка не те що вибирає ідентичність — радше вона усвідомлює всі нюанси ще іншої ідентичності, поза становою. Хоч герой не проходить цього шляху до кінця, бодай у контексті національному (що було б просто неприродно у його часі), але сама траєкторія виразно натякає на подібний процес у біографії дуже багатьох українських діячів різних епох та напрямків, як і чітко дає зрозуміти, що подібну еволюцію проходило ще дуже багато тих, про кого не залишилося або майже не залишилося згадок у джерелах.
Якщо спробувати дотримувати принципу “автор белетристики завжди пише насправді про свій час” і екстраполювати сюжет таки в сьогодення, то перед нами постане прецікава картина. По суті, вийде історія ветерана, який повертається додому з війни і починає шукати свого місця. Йому це непогано вдається — поруч побратими, та й ситуація всіма своїми фібрами нагадує, що війна не настільки далеко, як може видатися. І отут я, уроджена галичанка й мешканка Львова, доволі таки гостро відчула прихований сенс саморобного жарту про те, що ми тепер бандерівці на пенсії, а чинних треба питати східніше — справді, адаптація ветеранів на східніших теренах України може піти несподівано легше за рахунок більшої близькості до ворога, який точно не заспокоїться. А може й не легше — бо доведеться мати справу, наприклад, з місцевими верховодами, яким море по коліна і закон як дишло (дуже доречне тут визначення пана Олександра Северина про “князів без сакрум”), і людськими плітками — а ця зброя буває цільнішою за кулі. Доводиться і вдаватися по допомогу до своїх та чужих колишніх командирів — нагадую, що в ті часи великокняжий намісник був радше військовим командиром, ніж цивільним адміністратором. А вся історія з містикою цілком собі відповідатиме сучасним тоталітарним сектам. Утім, кожне порівняння хибує, тож краще прочитати самому.
