Друга Світова. Війна пам'ятей

Володимир В’ЯТРОВИЧ

Сьогоднішня моя лекція називається «Друга світова війна. Війна пам’яті». Через це я буду говорити в двох площинах, в двох аспектах. Очевидно, що зачіпатиму історію Другої світової війни, представлятиму якісь факти – відомі чи маловідомі для вас і, очевидно, буду говорити не тільки про саму війну, тобто, не тільки про минуле, а й про сучасність, про те, як ця війна використовується сьогодні, використовується проти України, як ця війна об’єднує чи роз’єднує українців. Через це лекція складатиметься з двох складових: історичної і довколаполітичної.

Друга світова війна, очевидно, стала подією, яка визначила майбутнє Європи та світу на багато десятиліть. Тому не дивно, що вона лишила свій величезний слід в уявленнях всього світу.

Вона залишається улюбленою темою кінематографа. Подивіться навіть, скільки серед «оскароносних» є фільмів про Другу світову війну.

Друга світова війна залишається улюбленою темою в літературі. Подивіться на сьогоднішній Форум книговидавців, скільки і досі видань, присвячені Другій світовій війні.

Друга світова війна залишається улюбленою темою запеклих наукових і політичних дискусій. Буквально два дні тому я повернувся з Белграда, де в рамках ОБСЄ відбулася велика конференція «Уроки Другої світової війни», де, власне, була представлена героїчна російська делегація, яка хотіла довести, що одним із головних уроків Другої світової війни є загроза «українського нацизму», яка досі висить над світом і може вилитися у Третю світову війну.

Отже, Друга світова війна досі в епіцентрі різного роду дискусій: наукових, історичних, політичних. Своє бачення цієї війни сформулювали практично всі учасники цієї війни. Очевидно, що своє бачення цієї війни мали би, напевно, сформулювати і мали би мати і ми, українці і Україна як держава. Але перш, ніж почати говорити про те, яким є чи яким мало би бути це уявлення українців про Другу світову війну, я думаю, що варто подивитися на те, як дивляться наші сусіди на Другу світову війну.

Перше – це Друга світова війна по-польськи. Отже, польське питання було ключовим у Другій світовій війні. Війна почалася 1 вересня 1939 року нападом саме на Польщу. Поляки першими чинили збройний спротив німецькій агресії – попри те, що стали жертвою німецько-совєтської змови. Поляки ніколи не припиняли своєї боротьби і створили найбільш масштабну підпільну армію, якою була Армія Крайова. Поляки спромоглися на наймасштабніше антинімецьке повстання – Варшавське повстання 1944 року. Поляки ніколи не йшли на співпрацю з нацистами і, на відміну від більшості європейських народів, ніколи не створювали якихось національних формувань у складі німецької армії.

Інше уявлення про війну. Друга світова війна по-російськи. Війна почалася 22 червня 1941 року. Війна почалася після підступного нападу німців на Радянський Союз. Війна була Великою Вітчизняною. Участь у ній була священним обов’язком кожного громадянина Радянського Союзу. Перемога у війні стала результатом подвигу всього російського народу, який взяв на себе основний тягар у протистоянні з «коричневою чумою» і врешті визволив Європу і весь світ.

Друга світова війна по-британськи. Британія вступила у війну, захищаючи святі принципи демократії та самовизначення народу. Саме ці принципи стали основою для формування антигітлерівської коаліції, яка врешті і перемогла у Другій світовій війні. Британці відважно протистояли нацизму. Навіть залишившись сам на сам із нацизмом у 1940-1941 роках, вони відстоювали свою незалежність у повітряних боях, спільно зі союзниками принесли свободу всім поневоленим народам.

Друга світова війна по-французьки. Франція, виконуючи свої зобов’язання, вступила у війну на боці Польщі. І попри те, що у 1940 році потерпіла поразку й була окупована, Франція продовжила активну антинацистську боротьбу. Відважні французькі партизани на чолі з харизматичним Шарлем де Голлем істотно послабила Німеччину, і саме тому Франція заслужила місце серед країн-переможців Другої світової війни.

Друга світова війна по-американськи. Війна почалася 7 грудня 1941 року. Війна почалася нападом японських літаків на базу в Пірл-Харбор. Вступ США у війну на боці антигітлерівської коаліції став основною запорукою перемоги союзників. Серед численних операцій у тій війні, на думку американців, найвизначнішою була операція «Оверлорд» – висадка у Нормандії, яка врешті стала головною причиною і закріпила остаточну перевагу коаліції над нацистською Німеччиною.

Отже, як бачимо з тих коротких і дуже схематичних викладів, так зване національне бачення – це суміш об’єктивних історичних фактів (те, що насправді було) і певних суб’єктивних поглядів, коли хочеться про себе сказати краще, ніж про інших, і навіть суміш певних якихось національних табу. Їх об’єднує бажання підкреслити і жертовність саме своєї нації, підкреслити саме її внесок у перемогу над вічним злом (а цим злом, очевидно, є все, що пов’язане з ворогом), власні солдати у цій війні були (за, можливо, якимись поодинокими винятками) здебільшого носіями добра. Це означає бажання забути певні незручні моменти і проблеми, які можуть порушити цілісність цієї концепції. Через це у російському варіанті погляду на Другу світову війну нема місця для пакту Молотова-Рібентропа, у французькому – немає місця для уряду Петена, у британському й американському – немає місця для того, щоби говорити про тотальне знищення німецьких міст чи атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі.

Отже, попри зазначені хиби, згадані концепції дуже важливі, оскільки вони виконують роль певного суспільного консенсусу, що залишає, очевидно, з’ясування якихось конкретних деталей і особливостей минулого для професійних істориків. Цей певний суспільний консенсус довкола оцінок Другої світової війни не є і не може бути вічним. В міру відкриття якихось нових джерел, використання нових методологій він може переглядатися, може уточнюватися. Але, тим не менше, він уже виконує певну консолідуючу роль для формування спільних уявлень про минуле і про одну з центральних подій минулого, як Друга світова війна.

Тож постає питання: чи потрібний український погляд на Другу світову війну? Чи потрібна якась концепція для України? Я думаю, що так, бо є така приказка «Святе місце порожнім не буває». Якщо у нас буде відсутній власний погляд на Другу світову війну, то на те, яку роль і місце займали Україна і українці у цій війні, нам будуть нав’язувати чужі погляди, що активно відбувається протягом багатьох років. Зокрема, через отримання концепції «Велика Вітчизняна війна» чи оновленої версії цієї концепції, яку пропонує сучасна російська пропаганда.

Деякі спроби передивитися, переоцінити ці застарілі радянські погляди на Другу світову війну в незалежній Україні, звичайно, робилися зразу після розвалу Радянського Союзу. Проте принципова вада тих нібито нових поглядів на Другу світову війну полягала в тому, що за основу бралася та сама радянська концепція, яку намагалися, швидше всього, якось переформатувати чи модернізувати, пристосувавши до нових політичних умов. Очевидно, що завданням такого гібридного підходу до поглядів на Другу світову війну було забезпечити якесь ідеологічне тло для нової, а насправді старої політичної влади, яка була здебільшого представлена протягом 1990-х років аж до середини 2000-х років колишньою партійною номенклатурою, яка намагалася поєднати якісь національні віяння зі звичними радянськими міфами. Через те «святою коровою» залишався сам термін «Велика Вітчизняна війна», який боялися просто зачепити попри те, що вже з’явилася інформація, приміром, про діяльність Української повстанської армії. Проте якимось чином намагались поєднати одне і друге.

Але насправді вписати Україну в дуже просту чорно-білу радянську модель поглядів на Другу світову війну – абсолютно нереально, тому що в українських реаліях не так просто визначити навіть чіткі хронологічні межі, про які маємо говорити, коли говоримо про Другу світову війну. Адже перші бойові дії, які можна умовно віднести до подій Другої світової війни тут почалися навіть не у вересні 1939 року, а в березні 1939 року. Тоді, нагадаю, вояки Карпатської Січі дали бій угорській армії, що наступала на новостворену Карпатську державу. Останні постріли українських повстанців пролунали в Західній Україні на початку 1960-х років. Вважається, що останній бій українських повстанців відбувся у квітні 1960 року.

Можемо заперечити, що всі ці конфлікти не були безпосередньо пов’язані з Другою світовою, але справа в тому, що, коли ми говоримо про Другу світову війну, ми повинні розуміти, що ми говоримо про війну, в рамках якої в Україні насправді велася не одна, а кілька воєн.

Друга світова війна – це шарада, в рамках якої відбувалися німецько-польська війна 1939-1945 років, німецько-радянська війна 1941-1945 років, німецько-українська війна 1941-1944 років, польсько-українська війна 1942-1947 років, радянсько-українська війна 1939-1954 роки (коли було захоплено в полон останнього керівника підпілля, а, можливо, навіть 1960-й, коли, власне, відбувся останній бій за участю українських повстанців). Всі ці війни чи конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки вони були спровоковані Другою світовою, вони стали, по суті, її відгалуженнями та своєрідним продовженням.

Головним чинником, який визначив місце і роль українців у Другій світовій війні, стало те, що українці у ці роки не мали власної держави. Україну та українців всі учасники тієї війни розглядали лише як ресурс: ресурс людський, ресурс матеріальний, ресурс політичний – ресурс, який можна використати для своєї власної перемоги у цьому збройному протистоянні світового масштабу. Як результат, Україна стала однією з головних арен цього світового побоїща, яким стала Друга світова війна, а українці стали вояками практично всіх армій, які воювали на українських територіях. Українці воювали в польській армії – близько 120 тисяч, у червоній армії – від 7 до 9 мільйонів (різні цифри називаються), у складі німецького війська та допоміжних структур – 150 тисяч), у складі армій союзниць антигітлерівської коаліції (США – 80 тисяч, Канади – 45 тисяч, Франції – 5 тисяч), українського визвольного руху (тобто, тим, хто був у лавах УПА і хто підтримував український визвольний рух протягом всього періоду його існування) – близько 500 тис. Це свідчення того, якою різною була війна для українців.

Символом того, якою різною вона буде для українців став навіть перший тиждень вересня 1939 року, коли, власне, і почалася Друга світова війна. Уже в перші тижні цієї війни українці воювали проти нацистів у лавах Війська Польського, українці брали участь у захопленні частин тодішньої де-юре польської території в лавах Радянської армії, беручи участь у розділенні Польщі, українці воювали (невеличкий легіон, т. з. «легіон Сушка») в лавах німецького Вермахту і українці в лавах ОУН тоді, у вересні 1939 року, підняли в кількох районах Галичини повстання з метою відновлення незалежної України. Повстання, яке потім було досить жорстоко придушене польськими поліційними та військовими силами.

Крім тих мільйонів українців, які в силу різних обставин хтось добровільно, а хтось (більше очевидно) примусово брав участь у цій війні зі зброєю в руках, треба додати величезну кількість тих українців, які були пасивними очікувачами, які намагалися просто вижити й урятувати свої сім’ї в страшних умовах війни, не пристаючи до жодної зі сторін-учасниць цього конфлікту (чи, навпаки, намагаючись задовольнити кожну з цих сторін тільки для того, аби вижити).

Всі учасники протистояння, які боролися на українській території закликали українців реалізувати свій патріотичний обов’язок саме в лавах їхніх армій.

Для цього польська влада в буквально перші тижні війни у 1939 році зразу виступила з оголошенням про те, що готова йти на поступки в повоєнному вирішенні українського питання. Щоправда, лише в рамках Речі Посполитої, бо знову згадали про обіцяну ще в 1919 році автономію для українців.

Радянська влада для того, щоби мобілізувати українців для участі в цій війні, називала окремі свої фронти Українськими, ввела до пантеону радянських героїв Богдана Хмельницького, іменем якого навіть названо новий військовий орден, запроваджений у роки Другої світової війни.

Не відставали в посиленні патріотичних почуттів і німці, які в останні дні війни врешті-решт пішли на те, що перейменували колишню СС дивізію «Галичина» (яку довший час не хотіли називати українською) на Українську Національну Армію і навіть призначили врешті її командиром українця – Павла Шандрука.

Кожен, хто воював на українських землях, намагався продемонструвати свою українськість (чи бодай якусь прихильність до українства), особливо в час, коли для нього складалася критична ситуація. Через це про підтримку українців німці згадали, коли перемінилася ситуація в Другій світовій війні. Так само радянська влада – коли почала програвати в протистоянні німцям. І не можна сказати, що ці їхні заклики до патріотизму, бажання мобілізувати українців під псевдопатріотичні гасла не дали результату. На жаль, частково їм це вдалося, бо чимало українських юнаків йшли справді до лав Червоної армії чи вступали до лав дивізії «Галичина», часто будучи переконаними, що вони йдуть туди для того, щоб воювати за Україну – одні і другі. Напевно, однією з найбільших трагедій українців в Другій світовій війні є битва під Бродами, де українці в лавах дивізії СС «Галичина» воювали проти українців в лавах Червоної армії. Тоді ті та інші були переконані (або їх переконували), що вони воюють за Українську державу. Насправді, якщо говорити про Другу світову війну, то єдиним справді українським суб’єктом, єдиним українським учасником Другої світової війни був український визвольний рух, представлений здебільшого такими структурами, як ОУН і її військове формування УПА. Ми говоримо про те, що цей суб’єкт був українським не тільки тому, що він складався з українців (бо ми бачимо, що українці були і в інших арміях), а тому що учасники українського визвольного руху були єдиними, які справді ставили собі за мету відстоювання українських національних інтересів і захист місцевого населення. Це єдині формування, які політично формулювали свою мету, як створення незалежної української держави.

Структура українського визвольного руху в роки Другої світової війни нагадувала типові структури інших революційних рухів інших народів: польського, ірландського, єврейського та інших, які розвивалися в ХХ столітті. Її двома ключовими складовими була політична організація (в даному випадку ми говоримо про ОУН) та військові формування (мова йде про УПА). Ядром українського визвольного руху протягом цього часу було власне ОУН, завданням якої було напрацювання пропаганди та створення політичної платформи для українського визвольного руху.

Крім того, мережа ОУН створила міцне повстанське запілля (чи як тепер використовується російське слово «тил») для УПА, яке протягом понад 10 років забезпечувало можливість діяльності УПА. Сучасними дослідниками підраховано, що для того, аби один партизан міг боротися, потрібна робота 10 людей. Партизан зате не займається більше нічим, ніяким господарством. Він має зброю в руках і, відповідно, всі його повинні одягати, годувати, леліяти. Тільки тоді він може нормально воювати. Отже, саме таке забезпечення для УПА зорганізувала ОУН, яка мала розгалужену структуру по всій території Західної України.

Протягом 1943-1945 років окремі регіони повністю контролювалися українським визвольним рухом. Тут встановлювалися т. з. «повстанські республіки». Вони проіснували недовго, здебільшого по кілька місяців, але, тим не менше, це дуже важливий прецедент. Це повстанські республіки, в яких функціонувала українська адміністрація, українська влада, де проводили розподіл сільськогосподарських земель, відкривали заклади культури. Кого цікавить, подивіться «Літопис УПА», 2-й том. Перші накази УПА у т. з. повстанських республіках стосуються радше культури й освіти, відкриття шкіл, відкриття різного роду клубів і т. д.

УПА перебирала на себе ці функції української державної адміністрації. Крім внутрішньополітичних функцій, УПА брала на себе і зовнішньополітичні функції. Керівництво українського визвольного руху вело протягом Другої світової війни активні політичні перемовини фактично з усіма учасниками Другої світової війни, які були представлені в Україні. Найактивнішими в цьому аспекті були 1943-1944 роки. Тоді з українськими повстанцями на державному рівні вели переговори представники угорського військового командування. Делегація ОУН відбула з державним візитом на територію Будапешту, де мова йшла про переговори між українцями й угорцями.

Тоді ж, у цей час велися переговори з представниками румунської окупаційної адміністрації та війська.

Коли німці зрозуміли про те, що терплять поразку, вони почали теж шукати контакту з українськими повстанцями, почали виходити з ними на переговори. Очевидно, що отримали відмову і заборону вищого керівництва українського підпілля вести будь-які локальні переговори з німцями, оскільки зрозуміли, що ці переговори можуть скомпрометувати український визвольний рух. Більш того, кілька повстанських командирів було розстріляно за сепаратні самовільні переговори з німцями.

З 1941-го по 1946 рік, попри постійне наростання конфлікту і навіть його переростання в війну, постійно велися переговори з польським підпіллям, яке діяло на території Західної України. Врешті-решт у 1944-1946 роках дійшло навіть до підписання спільних угод про перемир’я, про припинення збройної боротьби, а в 1946 році взагалі відбувся перелом, який вилився в те, що провели кілька спільних антикомуністичних акцій. Однією з найвідоміших був напад відділів Української повстанської армії та польських формувань «Wolność i Niezawisłość» (продовжувач Армії Крайової) на містечко Грубешів 25 травня 1946 року. Очевидно, в цих переговорах усі учасники старалися перехитрувати один одного, кожен намагався використати когось на власну користь. Проте (що надзвичайно важливо) який висновок випливає з цих переговорів? Це те, що український визвольний рух де-факто став суб’єктом міжнародного життя, став таким чинником цієї війни, що з ним мусіли рахуватися інші учасники цієї війни.

Очевидно, коли ми говоримо про український визвольний рух, коли говоримо про УПА, ми не можемо казати, що цей чинник був визначальним у роки Другої світової війни. Тому, якщо навіть подивитися на ті цифри, про які ми говорили перед тим, це мільйонні армії, які воювали на українській території, а коли говоримо про УПА, то через УПА пройшло близько 100 тисяч людей. Але, тим не менше, важливість Української повстанської армії полягає в тому, що це була сила, яка відверто позиціонувала себе як українська, яка змусила інших рахуватися власне з ними як з українським фактором, українським чинником. Вперше за багато років після Української Народної Республіки, можна сказати, що народ набув певної суб’єктності і змусив інших рахуватися зі своїми інтересами. Отже, це така історична частина того, чим була українська Друга світова війна.

Якщо її підсумувати, то чим була українська Друга світова війна для українців і для світу? Затерта, можливо, фраза, але її треба повторювати – особливо в теперішній ситуації, коли світ знову опинився на грані можливого якогось глобального світового конфлікту. Друга світова війна – найкривавіший конфлікт в історії людства. Цей конфлікт став найбрутальнішим проявом тотальної війни, коли всі учасники цієї війни цинічно відкидали закони і правила ведення бойових дій, фактично не розрізняли, хто перед тобою: армія противника чи цивільне населення, коли звичною практикою став інститут заручництва, принцип збірної відповідальності.

Друга світова війна – це та війна, яка збагатила світову історію жахливими ноу-хау, як концтабори, перетворені на фабрики смерті, як Голокост, як масове знищення в’язнів, ліквідація цілих міст і армій та навіть атомне бомбардування, яке стало заключним акордом у Другій світова війна. У цьому страшному поєдинку всі, без винятку, його учасники, всі армії-учасники Другої світової війни вдавалися до дій, які можуть кваліфікуватися як воєнні злочини. Жоден учасник цієї війни, жодна армія, яка брала участь у цій війні, не може претендувати на роль абсолютного добра, що, ми часто бачимо, намагається представили, наприклад, російська пропаганда.

Тому, якщо підсумовувати коротко, то Друга світова війна – це найкращий урок для всіх, якою не повинна бути війна.

Свій досвід з Другої світової війни, очевидно, повинні взяти й українці. Ми досі не можемо назвати точної цифри українців, вбитих у цій війні. Останні цифри, які ми отримали з Інституту демографії, говорять про 8 мільйонів безпосередніх втрат. Разом із ненародженими – це понад 10 мільйонів тих українців, яких втратила Україна у Другій світовій війні. Але ця цифра неточна.

Ми досі не знаємо точної цифри тих українців, які були вбиті у тій війні, але ми знаємо одне дуже точно, на жаль, – те, що частина з цих українців в роки цієї війни була вбита іншими українцями. Таким чином, українці як бездержавна нація повторила страшний досвід братовбивчої Першої світової війни. Ця війна стала для українців страшною платою за нездатність втримати свою державність у 1917-1921 роках. Отже, якщо говорити не про чорно-білий підхід, який нам пропонує радянська чи сучасна російська пропаганда цієї війни, якщо спробувати подивитись на цю війну в кольорі, то ми побачимо в цьому кольорі повне домінування криваво-червоного кольору національної трагедії.

Так, знов трагедія! Кажуть, що, може, у нас забагато трагедій? Досить говорити про трагедії! Але насправді, якщо ми говоримо про таку подію, як Друга світова війна, інакше як трагедією її назвати не можна. Це трагедія, яка співмірна з такими страшними катастрофами, як Голодомор, як репресії, які пережили українці в роки сталінізму і тоталітарного режиму. Це трагедія, яка забрала життя від 8 до 10 мільйонів людей, з них 4-4,5 мільйони цивільного населення. Це близько 44% загальних втрат Радянського Союзу, це трагедія, в ході якої було знищено 700 міст і 28 тисяч сіл.

Саме територія України стала однією з арен для реалізації нацистами їхньої програми «остаточного розв’язання єврейського питання». Чверть з усіх убитих нацистами євреїв була вбита на українській території. Таким чином, Голокост став другим після Голодомору 1932-1933 років геноцидом, здійсненим на українській території. Розуміння Другої світової війни як однієї з найбільших трагедій, є надзвичайно важливим для нас, українців, саме зараз. Саме зараз, коли на українській території знову збройне протистояння, коли жахом цього протистояння стали вже тисячі людей. Саме зараз, у такій важкій ситуації українці можуть переосмислити уявлення про цю війну, побачити її хай у важкому, але врешті-решт правдивому світлі. Це тим паче важливо, коли зараз ми прекрасно бачимо, як радянське уявлення про Другу світову війну використовується як інструмент сучасної російської пропаганди в теперішній війні. Тому далі дещо уважніше подивимося на те, яке місце займала концепція «Великої Вітчизняної війни» в радянській ідеології, яка її роль тепер в інформаційній війні проти України. Врешті-решт закінчимо тим, щоби говорити про те, яка пам’ять про Другу світову війну може об’єднати українців.

Російська пропаганда, як я почав сьогодні промову, насправді на повну потужність використовує як форми, так і смисли радянської пропаганди. Її мову, знову ж таки, складають слова зі словника часів Другої світової війни. Послухайте чи почитайте, що пишуть російські медіа: «Українська влада – фашисти», «Українська армія – карателі», люди, які працюють з українською владою – «пособники», терористи, які протистоять український владі – «ополчєнци». Всі ці слова – це слова мови пропаганди Другої світової війни.

Що найбільш прикро, ці слова діють. Що найбільш прикро, вони досі здатні мобілізувати людей у Росії. Абсолютна більшість вірить у те, що в Україні фашистська влада. Але ще більш прикро те, що ці слова діють на деяких мешканців нашої країни. Чимало наших земляків, на жаль, настільки переконані в правдивості того, що говорять російські медіа, що готові брати до рук зброю для захисту від фашизму. Настільки зазомбовані різного роду радянськими чи сучасними російськими фільмами про Другу світову війну, де все дуже просто, де є хороші хлопці з червоними зірками, які дуже легко б’ють недоумкуватих фашистів. Люди настільки зазомбовані і захоплені цими простими сюжетами що, беручи зброю в руки, вважають, що теж стануть героями цих фільмів, що війна – це всього-навсього весела прогулянка до Берліна, по дорозі до якого треба буде час від часу усувати недолугих фашистів чи то з Берліна, чи тепер з Києва. Оновлена модерними засобами впливу на громадськість, по суті геть стара за своєю суттю, пропаганда діє, тому що вона опирається якраз на старі радянські стереотипи та уявлення, які формувалися й утримувалися дуже довго – десятки років після завершення цієї війни, реконструкція яких, на жаль, не проводилася протягом періоду після розвалу Радянського Союзу.

А в Радянському Союзі пам’ять про Другу світову війну була, по суті, центральною в радянській воєнній ідеології. День Перемоги, який був призначений не точно в день німецької капітуляції (8 травня), а днем пізніше (9 травня), для того, щоби підкреслити виключну роль (виокремити роль) Радянського Союзу. Отже, День Перемоги став головним державним святом. Поступово це свято навіть відсунуло на задній план «день народження» (якщо можна так сказати) радянської держави – 7 листопада, річницю Жовтневого перевороту (чи Жовтневої революції).

По суті міф про «Велику Вітчизняну війну», її героїзм і єднання всього народу в роки «Великої Вітчизняної війни», став основою для формування радянської ідентичності, радянського народу як такого, який почав формуватися під тиском радянської влади. Що найважливіше – що цей міф про «Велику Перемогу», міф про «Велику Вітчизняну війну» продовжував жити навіть після падіння Радянського Союзу.

В кожній незалежній республіці після 1991 року справно відзначалася чергова річниця 9 травня, але 60-літній ювілей за версією перемоги 9 травня 2005 року, який відбувався надзвичайно помпезно у Москві, засвідчив, що для російського керівництва її відзначення – це вже не просто данина традиції чи якась певна історична інерція. «Велика Перемога», «Велика Вітчизняна війна» – ці міфи, ці стереотипи знову стали центральним положенням нової ідеології для Кремля.

Росія йшла на дипломатичні скандали, захищаючи «святу пам’ять про Перемогу. Згадайте її скандали з Латвією, Естонією, іншими країнами, які підважували ці міфи про Другу світову війну. Росія нещадно критикувала всі намагання переглянути будь-яку радянську концепцію і навіть приймала спеціальні закони, які мали би завадити цьому – з такими дуже одіозними тезами в цих законах, як «заборона перегляду результатів Другої світової війни» і можливість притягнення до відповідальності за спроби такого перегляду навіть за межами Російської Федерації.

Реанімація концепції «Великої Вітчизняної війни», реанімація міфів про «Велику Перемогу» стала одним із елементів нової політики Кремля, суть якої полягала у відновленні російського впливу на пострадянському просторі. Для цього відновлення впливу на пострадянському просторі використовувалося все: енергетичний шантаж, діяльність російськомовного населення («ми своїх захищаємо») і навіть володіння ядерною зброєю. Не останнє місце в цьому арсеналі відводиться т. зв. «спільній історії», центральним атрибутом якої якраз і була «Велика Вітчизняна війна». Згадайте, як багато про т. зв. «спільну історію», про потребу написання спільних підручників, про потребу переписування підручників в Україні говорилося за часів, коли Міністерство освіти очолював Дмитро Табачник, і як врешті багато було зроблено для створення цього т. зв. суспільно-історичного наративу.

Широка пропаганда цієї концепції «Великої Вітчизняної війни» засобами вже новітнього кіно, телебачення, літератури ставила за мету втримувати народи колишнього Радянського Союзу в орбіті російського впливу. Спільне «героїчне минуле» мало стати платформою для формування чи втримання потужного проросійського лобі в незалежних державах.

Отож, міф про «Велику Вітчизняну війну», про «Велику Перемогу» виконує не просто якусь гуманітарну функцію, це не просто данина пошанування ветеранів, як про це часто говорять. Цей міф є, по суті, інструментом відновлення геополітичного впливу Росії на колишньому пострадянському просторі. Із застосуванням цих радянських міфів і стереотипів практично не виникає проблем у більшості пострадянським держав, за винятком країн Балтії.

Країни Балтії, які ще на початку 1990-х років остаточно відірвалися від Кремля, стали членами НАТО, стали членами ЄС, демонізуються російськими медіа як приклад «перегляду історії». Вони теж виконали свою роль для укріплення цього міфу і їх представляють власне як держави, в яких мало не переміг нацизм, і ви бачите, як страшно в цих державах жити звичайним людям, які шанують радянську історію. Несподівано в інших пострадянських державах, в інших 12 республіках пам’ять про «Велику Вітчизняну війну» мали відзначення з військовими парадами, термінологією. Залишилося абсолютно все в радянському стилі, що дозволяло використовувати це для закріплення впливу Російської Федерації.

Несподівано для Кремля з імплементацією радянсько-російської пропаганди про війну виникла проблема в Україні. Перші проблеми виникли після перемоги Помаранчевої революції в Україні 2004 року. Тут раптом почали реалізовувати власну, відмінну від Кремля чи насправді діаметрально протилежну до кремлівської політику пам’яті, яка полягала в засудженні радянського минулого, яка полягала у відкритті архівів, яка полягала в перегляді того, чим була комуністична влада і врешті решт поступовому перегляді того, чим була Друга світова війна для українців.

Відповідно, тоді, в 2005-2010 роках історичні суперечки були не менш гарячими, ніж енергетичний конфлікт між Росією й Україною. Згадайте, заяви щодо того, як неправильно українці дивляться на свою історію, виголошували тодішній прем’єр-міністр Владімір Путін, тодішній президент Дмітрій Мєдвєдєв, тодішні спікери МЗС і т. д. Навіть на сторінці МЗС Росії «Мій друг» була спеціальна закладочка, спеціальний розділ, який називався «Докумєнти о звєрствах ОУН-УПА». Очевидно, найважливішими питаннями, якими займається МЗС, – це було вивчення злочинів ОУН.

Тому це питання було неймовірно важливим для всіх, тому й не дивно, що після поразки «помаранчевої» команди та перемоги на виборах 2010 року проросійського кандидата Віктора Януковича українська політика пам’яті, взагалі українська гуманітарна політика зазнала докорінних змін і чи не найяскравіше ці зміни знов проявилися саме у ставленні до Другої світової війни. Стараннями міністра Дмитра Табачника в підручник історії знов повернувся термін «Велика Вітчизняна війна». Стараннями Табачника з підручників зникла інформація про український національно-визвольний рух та його лідерів. Тоді ж було прийнято навіть закон про використання т. зв. «прапора Перемоги 9 травня», яким, по суті, легалізувалося використовування червоного радянського прапора на рівні з державним під час військових парадів.

Взагалі відзначення відбувалося чітко в радянському стилі, з військовими парадами, з технікою. Єдине, що вирізняло, – що президент після завершення парадів чомусь сідав в німецький «Мерседес» і виїздив з параду. Для того, щоби закріпити власне ті прорадянські зміни, знову таки одіозний депутат Вадим Колесніченко виступив автором низки законопроектів, які фактично копіювали російські закони, що фіксували пам’ять про Другу світову війну як «Велику Вітчизняну війну», власне цю радянську пам’ять. Частина цих законопроектів навіть була прийнята як закон (нагадаю, що вони становили частину цього скандально відомого пакету «диктаторських законів», які були прийняті 16 січня 2014 року). Там, між іншим, були закони про пам’ять про «Велику Вітчизняну війну», там були закони, які мали притягати до відповідальності за «возвеличення діяльності УПА» і т. д. Я думаю, що сила присутніх тут істориків в разі поразки на Майдані вже мали би сидіти за цими статтями, які були підготовлені Вадимом Колесніченком.

Втримання цих радянських міфів про війну в Україні є надзвичайно важливі для Росії тому, що, по суті, ці радянські міфи стали останнім елементом радянської ідентичності українських громадян. Як показали події після падіння режиму Януковича, саме на острівці цієї радянської ідентичності опирається сьогодні президент Російської Федерації Владімір Путін, розгортаючи свої акції проти України. Не росіяни чи російськомовні українці, яких нібито захищає Путін є основою для тероризму на Сході чи сприяла анексії Криму, а саме «радянські люди», ті, які хочуть жити в радянському минулому, ті, які досі вважаються носіями т. зв. «радянських цінностей».

Тому не випадково абсолютно, що одним із головним елементів їхньої символіки стала т. зв. «георгіївська стрічка» – водночас символ російсько-імперський (звідси й назва «георгіївська» – з ХVIII століття), і дуже радянський символ, пов’язаний чітко з концептом «Великої Вітчизняної війни».

Тому в сьогоднішній політичній ситуації в Україні питання розвінчання радянських міфів про війну є важливим не тільки з точки зору гуманітарної політики, не тільки з точки зору звиклого і правильного для будь-якого історика прагнення докопатися до правди. Воно є важливим і з точки зору безпеки України, тому власне однією з важливих тем діяльності Українського інституту національної пам’яті, який я маю честь очолювати, стала деконструкція міфів про Другу світову війну та заміна радянських комеморативних практик на нові практики, пов’язані з цією подією.

Це ми спробували почати робити ще в 2014 році і продовжили цього року [2015 – Z] до 70-х роковин завершення Другої світової війни. Зокрема, минулого [2014 – Z] року нами запроваджено новий символ, яким став червоний мак, який замінив георгіївську стрічку, і новий формат відзначення дня перемоги над нацизмом . Мова йде про меморіальну акцію миру, яка проводиться ввечері 8 травня. Цього [2015 – Z] року ці новинки, які ми на громадському рівні за підтримки громадськості запровадили минулого року, вже затверджені на державному рівні відповідним указам Президента і законом України «Про увічнення перемоги у Другій світовій війні».

Нагадаю, що з чотирьох декомунізаційних законів, які були прийняті парламентом у квітні 2015 року, один є якраз закон про увічнення пам’яті у Другій світовій війні, яким законодавче поле позбавляємо пропагандистського терміну «Велика Вітчизняна війна». Врешті в українському офіційному календарі з’явилося нове свято «День пам’яті та примирення», яке відзначається 8 травня. Це дуже важливий крок до відмови від радянських міфів і наближення до нормальних європейських практик відзначення, пов’язаних з Другою світовою війною.

Але очевидно, що робота з деконструкції радянських міфів, пов’язаних з війною, не повинна завершуватися 9 травня, власне, тому виставку, яку презентували сьогодні [10 вересня – Z] у Львові, відкривали саме у вересні. Треба нагадувати і про 2 вересня 1945 року, коли власне закінчилася насправді Друга світова війна.

Іншим важливим елементом актуалізації радянського міфу про війну, «Велику Вітчизняну війну», як її називали, яку пережив Радянський Союз, було відзначення річниць т. зв. «визволення радянських міст від нацистських окупантів». Ці «свята визволення» відзначаються особливо в центральній, східній та південній Україні здебільшого на рівні Дня міста. Часом навіть збігається, що власне Днем міста названо ту дату, коли було вигнано нацистів з цього міста.

Сам термін «визволення», який використовувався радянською пропагандою, мав приховати той факт, що після вигнання нацистів на українських землях було відновлено інший тоталітарний режим – комуністичний. Тому наш інститут виступив з ініціативною змінити термін для означення подій, які сталися в 1944 році. Ми вважаємо, що необхідно говорити про «вигнання нацистських окупантів з України», а не «визволення України від фашистських загарбників». Термін «визволення» передбачає абсолютну свободу, а Україна в 1944 році не стала відповідною. З вигнанням нацистських окупантів Україна не отримала волі, а просто опинилася під іншим окупантом, під іншим тоталітарним режимом. Результатом діяльності цього іншого тоталітарного режиму стали теж масові репресії та смерті сотень тисяч людей (тільки окремі з них наведемо: депортація кримських татар, заарештовано, вбито і депортовано близько півмільйона мешканців Західної України, тисячі жертв масового голоду 1946-1947 років).

Врешті, коли ми говоримо про радянську владу, не слід забувати, що останні політичні в’язні вийшли на волю в кінці 1980-х, не слід забувати, що символ українського незламного духу дисидентства, Василь Стус, помер у в’язниці, був замордований в 1985 році – вже після того, коли офіційно було проголошено курс на «демократію, гласність, перебудову» і т. д.

Отже, надзвичайно важливо розуміти, ми не можемо говорити про якесь визволення у 1944 році, бо Україна залишалася частиною тоталітарного режиму, який функціонував фактично до кінця 1980-х років. Україна вільною стала тільки після проголошення незалежності 1991 року.

Отож, підсумовуючи. Процес позбавлення від радянсько-російських міфів про війну, про Другу світову війну лише почався. Почався на рівні суспільних дискусій і, слава Богу, з рівня суспільних дискусій перейшов уже на рівень державної політики. Як я казав, ми мали вже кілька важливих законодавчих ініціатив. Мова йде і про закон, який було прийнято в квітні 2015 року, мова йде про низку указів Президента, які теж, закріплюючись, створюють законодавчу базу для переформатування нашого відношення до Другої світової війни.

Ми бачимо, що Росія у відповідь почала активну інформаційну кампанію, суть якої зводиться до того, щоб підкреслити свою власну виключну роль в перемозі над нацизмом. Пам’ятаєте ці заяви Путіна про те, що «ми моглі побєдіть в етой войнє і бєз украінцев», що насправді українці не відіграли ніякої ролі. Пам’ятаєте істеричну реакцію російського Міністерства закордонних справ на заяву польського Міністерства закордонних справ про визволення українцями одного з найжахливіших концтаборів – Аушвіц. Чому для Росії це важливо? Монополія перемоги над нацизмом для Росії важлива для того, аби виконати роль своєрідної індульгенції за ці злочини, які чиняться зараз. Росія, намагаються нам довести кремлівські пропагандисти, не може бути агресором, адже саме росіяни «врятували світ від нацистської агресії». Я вже згадував на початку своєї промови про конференцію, яка відбулася два дні тому [8 вересня 2015 р. – Z] в Белграді. Суть тих виступів, які ми чули з боку представників Російської Федерації, якраз і полягала в тому, що «ми побєділі фашизм, ми освободілі Європу, ми не можемо бути агресорами, не існує ніякої анексії Криму, немає Росії в діях на Донбасі, тому що ми перемогли фашизм, тому що без нас світ був би приречений на повне знищення». Тобто, цими байками, цими міфами намагаються прикрити теперішню агресію, яку розгортає сьогоднішня Росія.

Але, тим не менше, переосмислення Другої світової війни в Україні триває. Незважаючи на те, що зміни відбуваються на тлі дуже драматичних подій, пов’язаних з цілковитою компрометацією Росії в очах всіх українців і світового співтовариства, це переосмислення Другої світової війни проходить нелегко, але досить швидко. Люди активно позбуваються радянської спадщини не тільки у вигляді пам’ятників Леніну. Вони хочуть переосмислити загалом важке минуле українського народу, і це важке минуле стає зрозумілішим на тлі тих справжніх подій.

Люди перестають вірити, що війна – це щось веселе, цікаве і смішне, як вони собі уявляли завдяки радянській пропаганді, тому що вони зараз бачать справжню війну, яка зараз відбувається. Вони бачать, що війна – це в першу чергу жах, що війна – це в першу чергу трагедія. І через це ці міфи і стереотипи, які були побудовані на культі війни, які пропонувала радянська пропаганда, поступово розвалюються. Зараз, як не дивно, війна, яка відбувається сьогодні на сході країни, відіграє роль певного такого примирювача українського суспільства. Зараз у цій війні разом захищають Україну зі зброєю в руках ті внуки, діди яких можливо воювали по різні боки лінії фронту в роки Другої світової війни.

Відповідно теперішня війна запустила серйозні процеси переосмислення того, що відбувалося 70 років тому. Але очевидно, що перед дослідниками, укладачами, керівниками установ, засобами масової інформації ще дуже багато роботи, спрямованої на те, щоби показати суспільству справжню неприкрашену картину найстрашнішої в історії людства війни. Певен, що якраз такий образ, страшний правдивий образ цієї війни буде запорукою того, що така війна ніколи не повториться.

Саме пам’ять про цю війну, як одну з найбільших трагедій, коли українці, знову так і не маючи власної держави, змушені були воювати за чужі інтереси, змушені були навіть вбивати один одного за чужі інтереси – саме така пам’ять здатна об’єднати сучасне українське суспільство, і ми повинні зрозуміти, пам’ятаючи цей страшний урок Другої світової війни, цінність своєї держави, цінність того, що ми повинні сьогодні захищати. Сьогодні маємо свою державу, і обов’язок її захищати об’єднав тих, чиї діди, можливо воювали в роки Другої світової війни по різні боки. Сьогодні вони разом для того, щоби ця трагедія – як ми її називаємо, Друга світова війна, ніколи не повторилася і стала неможливою в майбутньому.