Чотири роки тому ніхто не вірив, що Україна захиститься. Злочинець думав, що за чотири дні буде в Києві. Західні розвідки думали так само. Робили ставку на варіант російської окупації Києва та затяжної партизанської війни.
У розрахунках Путіна комедійний актор, обраний президентом, мав повестися як переляканий селебриті і в паніці втекти з країни. В іншій версії він мав бути просто вбитий російськими спецслужбами. Справу завершило б захоплення Києва десантними військами та розтягнутою від білоруського кордону колоною бронетехніки.
Отже, схема така сама, як при окупації Криму. Світ мав би, звісно, обурюватися, посли складали б ноти протесту, Європейський Союз мав щось пискнути, але потім настав би дипломатичний business as usual. Газ і нафта далі текли б на Захід, а євро і долари – на Схід. Україна, вирвана з рук «фашистів» і «нацистів», мала повернутися в обійми матінки-Росії.
Однак цього разу актор Володимир Зеленський зіграв роль життя. Зіграв справжнього президента. Не виїхав із Києва, залишався на посту, додавав громадянам наснаги. Російський десант на аеропорт у Гостомелі наштовхнувся на запеклий опір українців, які боролися за свою країну, і це унеможливило перекидання решти російських військ та захоплення Києва.
Ніхто не сподівався, що «занепала країна» та «прогнила від корупції» Україна мобілізує сімсоттисячну армію, а її солдати виявляться такими відважними. Ніхто не думав, що українські технологічні інновації, особливо дронові, цілком змінять поле бою.
Ніхто не вірив, що в роздертій на дві мови державі народиться засновницький міф нової України, не вірив, що – о парадокс! – Путін посприяє відродженню національного духу українців, мов фаустівський Мефістофель: «Я – частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно творить благо». Путін-Мефістофель об'єднав Захід; зміцнив НАТО і його східний фланг. «Завів» до Альянсу Фінляндію та Швецію. Відрізав Захід від російської сировини. «Наклав» санкції на Росію та прирік Москву на ізоляцію. Нарешті, оголив беззубість нібито другої армії світу, яка щомісяця зазнає таких втрат, як сума всіх зазнаних Радянським Союзом в Афганістані.
Українці мали воювати чотири дні, а воюють чотири роки. І ніколи не здадуться.
Але ця війна має свою страшну ціну. Її платять цивільні, а на фронті гине молодість і майбутнє України.
Щоденний героїзм українців
І хоча відразу за нашим східним кордоном росіяни бомбардують міста і викрадають українських дітей, ми дедалі втомленіше слухаємо повідомлення про чергові злочини, ніби це нас не стосується.
Бо «поляки втомилися від війни в Україні».
А в Україні війну відчутно скрізь. Достатньо туди поїхати, щоб дещо зрозуміти. Особливо рекомендую подорож польським українофобам, конфедератам, національним егоїстам, дарвіністам і гейтерам. Сміливості, пані та панове!
Яко «Wyborcza» ми організовували не один гуманітарний конвой і брали в ньому участь. Під'їжджали під лінію фронту. Були у відбитому з російських рук Куп'янську. Побачили в реалі Другу світову війну. Оту з архівних документів вісімдесятирічної давнини. Мінні поля, цвинтарі танків, блокпости, барикади, перетворені на згарища села і хутори, пориті бомбами і траншеями поля.
Але «поляки більше не хочуть слухати про війну», «це вже нікого не цікавить».
Ми бачили міста-привиди – зруйновані, випалені, без води, газу, струму, будинки без вікон – і лише на перший погляд... без людей. Але люди були. Виходили з підвалів, бункерів, щойно ми заїжджали нашим бусом, голосно сигналячи у дворах та на вуличках мікрорайонів. Виходили як зомбі, ставали в чергу і з порожніми очима чекали на пакунок. Відходили мовчки. Лише іноді хтось із них казав «який сором», «яке приниження». Коли ми розмовляли довше, щось у них ламалося – і тоді з'являлися сльози: «нехай нам дадуть тільки жити», «ми нічого не хочемо», «самі це все відбудуємо». «Ми только хочем мира».
Ми хизуємося, що Польща щойно увійшла до двадцятки найбагатших країн світу, але чуємо сьогодні, що «полякам уже не по кишені допомагати українцям».
В Ізюмі ми бачили масові могили закатованих цивільних, тіла яких поховали в сосновому лісі. Ями, ексгумаційні купи піску серед трупного смолистого смороду. Як у Катині.
Однак «поляки тепер вимагають ексгумації жертв злочинів УПА вісімдесятирічної давнини».
Не треба навіть їхати далеко на схід. Якщо найсправжнісіньким зі справжніх поляків занадто далеко, то достатньо до Дрогобича. Після бомбардувань електростанцій вночі у Дрогобичі настільки чорно, що видно Чумацький Шлях. Чути гуркіт генераторів, завдяки яким працюють магазини та ресторани. Відповіддю українців на війну, що принижує людську гідність, є нормальність. Вони намагаються жити так, ніби її немає. Це їхній щоденний опір. Це їхній героїзм нормальності.
Попри війну організовується Фестиваль Бруно Шульца. 19 листопада, у річницю смерті Бруно Шульца, щороку відбувається юдейсько-християнська екуменічна молитва. Нещодавно, коли молодий рабин, біженець із Харкова, читав кадиш, завили сирени тривоги. Сигнал пролунав рівно об одинадцятій. На тому самому місці й о тій самій одинадцятій, коли гестапівець Карл Ґюнтер вбив пострілом у голову Бруно Шульца, польського письменника.
Але, як я чую в Польщі, «ця війна – не наша війна».
За два кроки від освяченого кров'ю місця тягнеться символічний меморіал, алея портретів сотень полеглих на фронті молодих хлопців із Дрогобича. Щороку меморіал подовжується новими фотографіями, новими квітами, новими лампадками. Збільшується натовпом зневірених матерів, які приходять сюди. Закінчується свіжими саджанцями квітучих дерев. Кожне деревце символізує полеглу дівчину, санітарку, медсестру, солдатку з Дрогобича. Поруч із цими молодими іменами стоїть лише одна табличка: «Не плач, мамо, я розквітну навесні».
Але, як я чую, це не українці, а поляки мають тепер справжню проблему. Як сказав від імені народу президент Кароль Навроцький президенту Зеленському, «у поляків не відчувають вдячності за надану українцям допомогу». Тож дякуйте, дякуйте, українці, кланяйтеся в пояс пану президенту! Пан президент вимагає вдячності.
Однак якщо найсправжнісінькі зі справжніх поляків не хотіли би покидати межі своєї батьківщини, побоюючись зустріти якогось чужинця, то я заспокоюю – не треба навіть виїжджати з Польщі, щоб хоч щось зрозуміти.
Пані Віра – вдова. Чоловік пані Віри чотири роки тому, хоча йому було вже під п'ятдесят, а отже він був не зовсім призовного віку, пішов добровольцем, щоб захищати батьківщину. Два роки тому він загинув разом із кільканадцятьма бойовими побратимами від вибуху ракети. Тиждень тому Віра з гордістю сказала, що щойно зібрала на пам'ятник для чоловіка. – Ну і яке полегшення, – каже вона, – зятя поранили, він повертається додому. Їх було троє в патрулі. Наступили на міну. Одного хлопця вбило відразу, другому відірвало ноги. Зять – оглушений – виніс його на спині. Він тепер інвалід, не чує, якісь шуми в голові, але живий! На фронт не повернеться. Дочка матиме чоловіка, а діти – батька.
Не дякуй нам ні за що, дорога Віро, це не ви повинні нам дякувати. Той, хто за своє милосердя до військових біженців очікує вдячності, взагалі не повинен братися за допомогу.
Це ми хочемо подякувати вам!
Чого навчила нас війна в Україні
Що українці дали нам зрозуміти за ці чотири роки? Я не знаходжу в новітній історії прикладу країни, яка платила б кров'ю своїх громадян за мрію приєднатися до демократичної спільноти націй. Із цього почався Майдан, потім роками ятрилася війна на Донбасі. Нарешті перед лицем слабкості західного світу спалахнула повномасштабна війна за всю Україну.
Хто з жителів Європи готовий віддати життя за приналежність своєї країни до ЄС?
Коли на Куп'янськ летять бомби, політики «PiS» та обох Конфедерацій, які свободу і членство Польщі в ЄС отримали від старшого покоління дисидентів періоду ПНР на срібній таці, тепер роблять усе, щоб підірвати сенс нашої присутності в Унії і щоб вивести Польщу із Заходу.
«Це не наша війна»? Наша. Ніхто не зупиняв Гітлера і ніхто не зупиняв Путіна, бо вимоги обох злочинців стосувалися «суперечки в далекій країні та між людьми, про яких ми нічого не знаємо» – як сказав Невілл Чемберлен, прем'єр-міністр Великої Британії, 27 вересня 1938 року, напередодні Мюнхенської конференції, що затвердила розчленування Чехословаччини.
Закінчилося все пожежею всієї Європи, окупацією Парижа, бомбардуванням Лондона, смертю мільйонів у газових камерах. Що ж, історія трагічно повторюється, бо тирани мислять містичними категоріями, реалізуючи історичну місію. Не озираючись на ціну, вони збирають німецькі землі або об'єднують «споконвічні русскі землі». Боягузливі демократи охоче піддаються ілюзії святого спокою. Ілюзії, бо кожна поступка заохочує тиранів до чергового завоювання.
Ми також дізналися, що наш «надійний союзник» став ненадійним, що посол США Томас Роуз абсолютно серйозно пригрозив виведенням американського військового контингенту з Польщі. Якби це був жарт, то цей ідіотський допис він би в паніці не видаляв. Так, він так написав, бо так думає, так само думає і його патрон – брутально і транзакційно. Маршалок Влодзімеж Чажастий ненавмисно показав, що якщо ти не є підлабузником Трампа, то перестаєш вважатися союзником приватизованої ним Америки.
Ми також дізналися – о парадокс! – що, будучи комедійним актором, можна стати президентом і набути формат державного мужа. Але також можна претендувати на формат державного мужа наддержави і, ставши президентом, поводитися як комедійний актор.
Отже, ми знаємо, що попри нахабні декламації Роуза про «зразковий союз», на цей союз ми розраховувати не можемо, і вже точно не можемо вважати відносини з Америкою винятковими. Тому ми не повинні класти всі яйця в один кошик, як це роблять польські прихильники MAGA.
Тим часом тепер політики ПіС та оточення президента Навроцького із запалом американських лобістів саботують історичну для нашої безпеки програму SAFE, бо вона відрізає від частини контрактів американські збройові концерни.
Чи можемо ми тоді розраховувати на Європу?
Україна вже одного разу повірила в західні гарантії, підписавши в Будапешті відмову від ядерної зброї. Сьогодні вона платить за це кров'ю своїх громадян. Добре хоч те, що Європа вже знає: ці «далекі країни, про які ми нічого не знаємо», – для Путіна лише брама до Берліна, Парижа, Лондона чи Рима. І що треба озброюватися й підтримувати Україну не з любові до Києва, а зі звичайного політичного розрахунку.
Отже, на Європу ми можемо розраховувати більшою мірою, ніж колись, але на кого після чотирьох років війни ми справді можемо розраховувати?
На тих, кому російські бомби щодня падають на голову, на тих, хто тримається в холодних, голодних і темних містах, на тих, хто хоче миру, але знає його справжню ціну – бо вони заплатили за нього життям синів, дочок і батьків!
Ми можемо розраховувати на Україну, доки вона вільна! Доки її суверенітет переплетений з нашим. Доки потенціал обох економік, армій, технологій, бойового досвіду найбільшої європейської армії дозволяє реально захиститися від агресивної, позначеної імперським комплексом Росії.
Однак націоналісти з обох Конфедерацій та їхній президент, нащадки Дмовського, апостоли MAGA, які мислять Трампом, задивляючись на Росію, на її ресурси і цінності, на Чилі чи Дубай, саме зараз проголошують кінець ґедройцевої концепції УЛБ – України, Литви, Білорусі – буфера незалежних держав, що відокремлюють нас від Росії. Цього хотів іще Юзеф Пілсудський. Тоді це не вдалося – і Польща не проіснувала й двадцяти одного року. Найправдивіші поляки епатують «реалізмом», «інтересом», «національним егоїзмом і міжнародним дарвінізмом», ніби не хочуть зрозуміти, що саме цей «егоїзм і дарвінізм» диктує тепер тісний союз із Україною.
Справді, не треба бути Прометеєм, щоб бути сьогодні проукраїнським. Не бачити цього – означає мати проблему з логікою або представляти логіку іншої країни, ім'я якій не Польща.
Дорогі українці, ми не хочемо ваших подяк. Вимагання цього від президента Зеленського сповнює нас соромом. У четверту річницю вашої героїчної боротьби ми дякуємо вам «за нашу і вашу свободу».
Ярослав Курський,
редактор і публіцист, колишній перший заступник головного редактора «Gazety Wyborczej». Ґданчанин. Здобув юридичну освіту. Автор бестселера, номінованого на премію NIKE, «Дзяди і дибуки».
Jarosław Kurski
Drodzy Ukraińcy, to my Wam dziękujemy!
Gazeta Wyborcza, 24.02.2026
24.02.2026