1 вересня минає 75-а річниця початку Другої світової війни. Хоча перші стріли цієї війни впали ще в березні 1939 року, коли, за мовчазної згоди Гітлера, мадяри задушили у крові Карпатську Україну. Їм допоміг у цьому тодішній режим ІІ Речі Посполитої, що прагнув до спільного кордону з "угорськими братами" та до ліквідації "української інтриґи".
Але керівництво ІІІ Райху вже навесні 1939 року вважало, що розправитись з Польщею воно вже зможе і без "української інтриги", а союзником у цьому мала би стати Москва. Гітлер був ризикованим політиком, і спочатку його карколомні комбінації йому вдавались. Пообіцявши Сталіну приєднати до Радянської України західноукраїнські терени (та й не тільки), німцям вдалось в останній момент відвернути можливість створення союзу СРСР з Англією та Францією. І вже 22 серпня 1939 року фюрер віддає наказ німецьким військам розпочати атаку на Польщу на світанку 26 серпня. Наступного дня, 23 серпня у Москві Ріббентроп і Молотов підписали Договір про ненапад між Німеччиною та СРСР. У секретному додатковому протоколі до договору йшлося, що "питання про те, чи бажано для інтересів обох сторін збереження незалежності Польської держави, і про кордони такої держави буде остаточно вирішено лише перебігом майбутніх політичних подій".
Дещо сплутало карти фюреру підписання 25 серпня угоди між Великобританією та Польщею про зобов'язання надавати взаємну допомогу в разі нападу з боку "якої-небудь європейської держави". Навіть довелось в останній момент віддати наказ про призупинення запланованого на 26-е наступу на Польщу. Але фактична бездіяльність британського уряду та нездатність Англії та Франції здійснювати найближчим часом практичні кроки для військової допомоги Польщі дозволили Гітлеру прийняти рішення про початок 1 вересня агресії проти Польщі. Тим більше, що за кілька днів його мали підтримати нові союзники зі Сходу.
Для наступу проти Польщі німецьке командування скерувало 48 дивізій піхоти, 6 танкових і 8 легких та моторизованих дивізій. Загалом 1,8 мільйонів військовиків, 2,7 тисяч танків, 1,3 тисяч літаків.
Сили Вермахту були об’єднані у дві групи армій. Група армій "Північ" мала насамперед зайняти "Ґданський коридор", щоби забезпечити комунікацію зі Східною Прусією, та вдарити з півночі на Варшаву. Головні сили групи армій "Південь" мали наступати зі Сілезії на Варшаву. Допоміжний удар планували на Краків і Перемишль. Гітлер розраховував завершити розгром Польщі протягом 2-3 тижнів, щоб скерувати потім свої основні сили на Захід проти Франції.
Польське військо мало 30 піхотних і 9 резервних дивізій, 11 кавалерійських бригад і підрозділи національної та прикордонної оборони. Загалом 960 тисяч вояків, 880 танків (переважно легких танкеток з кулеметним озброєнням) і 400 літаків.
Польські армії "Модлін", "Помор’я", "Познань", "Лодзь", "Краків", "Карпати" й оперативна група "Нарев" були розтягнені вздовж кордонів довжиною до 3 тис. км. У резерві головного вождя маршала Едварда Ридз-Сміглого залишалися армія "Пруси" та три оперативні групи, які мали би контратакувати супротивника, що прорвав би оборону на кордонах. Поляки сподівалися, що їм вдасться стримувати один-два тижні німецький наступ, а тим часом Франція і Британія розпочнуть наступ на західні кордони Німеччини.
Німецька армія мала безперечну матеріальну та чисельну перевагу над польським військом, яке до того ж було розпорошене вздовж кордону. Вистачило кількох днів, щоби знищити польську авіацію, розгромити й оточити найбоєздатніші польські частини. Вже 7 вересня німецькі танки підійшли до Варшави.
Польська кавалерія
Але польське військо чинило ефективний опір на деяких ділянках фронту. Хоча на той час польська кавалерія вже стала анахронізмом, окремі її бригади могли здобувати перемоги в боях. Зокрема 1-2 вересня Волинська бригада кавалерії під командуванням полковника Юліана Філіповича успішно стримувала наступ 4-ї танкової дивізії гітлерівців біля села Мокра поблизу Ченстохови. Уланам вдалося вивести з ладу до 70 німецьких танків. Не шаблями і піками, а вогнем протитанкових гармат і рушниць.
Героїчно оборонялися морські бази Вестерплятте, Ґдиня, Гель, фортеця Модлін. Польська столиця чинила опір до 28 вересня. Натомість польський уряд і верховний головнокомандувач Ридз-Сміґли ще 6 вересня залишили столицю і через Брест, Володимир-Волинський, Млинів, Кременець, Коломию, Косів, Кути відходили до румунської границі, яку перейшли 17 вересня. Основні польські військові сили були оточені на захід від Бугу та Німану, хоча у деяких осередках продовжували боронитися до кінця вересня.
Уряди Франції та Британії оголосили 3 вересня Німеччині війну, але жодної допомоги своєму польському союзнику вони так і не надали. Хоча до середини вересня французи вже змобілізували 70 дивізій. Але їхні дії обмежилися до невеликих прикордонних сутичок і економічних санкцій щодо Німеччини.
Натомість німці з дня на день чекали на вступ СРСР у війну, але, як доносили 10 вересня німецькі дипломати з Москви, "радянський уряд був заскочений швидкими німецькими військовими успіхами.. Червона армія розраховувала на кілька тижнів, які тепер скоротились до кількох днів".
Тому німці, підганяючи своїх східних союзників, змушені були бойові вести дії у сфері радянських впливів. 10 вересня передові німецькі частини підійшли під Перемишль та Самбір, а 12-го з'явились на західних околицях Львова. Та німці не спішили штурмувати місто, бо його все одно треба було би віддавати совітам.
15 вересня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп навіть послав до Москви попередження: «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, невідкладно виникне питання про те, чи не створиться в районі, розташованому на схід від німецької сфери впливу, політичний вакуум. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо наміру здійснювати в цих районах якихось дій політичного чи адміністративного характеру, що стоять окремо від необхідних військових операцій, без такої інтервенції з боку Радянського Союзу можуть створитися умови для формування нових держав».
Насамперед йшлося про можливість відновлення української державності у Західній Україні. Конспектуючи нараду у Гітлера 7 вересня 1939 року, шеф генерального штабу Вермахту Ф.Гальдер записав у своєму «Військовому щоденнику»:
«Три можливі варіанти розвитку ситуації:
1. Поляки пропонують розпочати переговори. Ми готові до них на таких умовах: розрив Польщі з Англією і Францією; залишок Польщі буде збережений; райони від Нарева з Варшавою – до Польщі; промисловий район – нам; Краків – Польщі; північні околиці Бескидів – нам; області України – самостійні.
2. Росіяни виступлять.
3. Якщо західні союзники розпочнуть наступ, демаркаційна лінія така ж. Політично ми не зацікавлені у просуванні до Румунії...»
У 1939 році в польському війську було багато українців, до 150 тисяч. Зокрема й офіцерів, що командували ротами та батальйонами, дехто – полками, а Павло Шандрук – бригадою. Одні українці дезертирували з польської армії, другі легко здавались в полон німцям і більшовикам, інші до кінця виконували свій обов'язок.
Після вбивства в Роттердамі 23 травня 1938 року Євгена Коновальця, ОУН мав очолити Андрій Мельник. Але лише 27 серпня 1939 року Другий Великий Конгрес ОУН у Римі обрав А.Мельника головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН). З таким рішенням не погодилися багато керівників ОУН у Галичині. Багато з них перебувало тоді в польських тюрмах. З 1935 року провідником Крайової Екзекутиви ОУН (КЕ ОУН) був Лев Ребет, з лютого 1939-го – Мирослав Тураш, який пропав без вісти при переході польсько-словацького кордону. У червні 1939 року крайовим провідником ОУН став Володимир Тимчій (псевдо "Лопатинський", 1911–1940).
Історик Микола Посівнич писав: "В об’єднанні колишніх старшин УГА «Молода Громада» у Львові визрів план: із початком війни українці могли підняти загальне антипольське повстання в Західній Україні. Особливо активно цей план пропагував лідер ФНЄ Д.Паліїв. Управа «Молодої Громади» через Пиндуса та Я.Рака передала вказаний план на розгляд КЕ ОУН. Утім ПУН відмовилася реалізувати повстанський план «Молодої Громади». Натомість члени ОУН на ЗУЗ одержали інструкцію бути готовими організувати оборону для захисту українського населення від польських погромів, відповідно до умов і потреб кожної території, та не виступати з провокаціями. Крім того, митр. УГКЦ А.Шептицький поінформував КЕ ОУН на ЗУЗ про договір Німеччини, згідно з яким західноукраїнські землі переходили до складу СССР.
ПУН на чолі з А.Мельником вважав, що Німеччина підтримає створення Західноукраїнської держави після переможної війни з Польщею. Для майбутньої республіки готували конституцію «Української Західньої Держави», підготовка тривала кількома напрямками. Було сформовано уряд на чолі з А.Мельником, до якого входили заступник – О.Сеник, міністри: закордонних справ – Лука Мишуга, військових справ – В.Курманович, внутрішніх справ – Я.Барановський, преси і пропаганди – М.Сціборський, освіти і народної культури – Олег Кандиба. Інші міністерства мали очолити представники інших політичних партій. Шефом генерального штабу було призначено М.Капустянського. КЕ ОУН на ЗУЗ вимагала від ПУНу офіційних підтверджень від німецького уряду щодо визнання майбутньої держави та заперечення договору про передачу західноукраїнських земель СССР. За таких обставин ОУН на ЗУЗ відмовилася розпочати повстання з початком німецько-польської війни. Таке рішення запобігало марному кровопролиттю, і польські репресії обмежилися на загал арештами" [1].
На початку липня 1939 року німецьке командування дало дозвіл на формування окремого "Українського Легіону", який отримав кодову назву ВВН (з німецької Berg-Bauern-Hilfe – "Допомога селянам-горянам"; в ОУН це скорочення розшифровували як "Військові Відділи Націоналістів"), під керівництвом полковника Романа Сушка. 4 вересня легіон перейшов словацько-польський кордон, але не брав участі в бойових діях. Деякий час легіонери перебували в Самборі, і залишили місто разом з відходом німців. У жовтні 1939 року німці легіон розформували, а більшість його вояків скерували на службу до української поліції на Лемківщині та Надсянні.
Роман Сушко (світлина 1919 року)
Окремі збройні загони повстанців ОУН діяли у вересні в Галичині та на Волині. "Одним з центрів повстанської боротьби в Західній Україні стала Миколаївщина під керівництвом Василя Демури, Дмитра Гаджери, Палідовича. 10 вересня 1939 року в Миколаєві бойовики ОУН повністю роззброїли місцеву поліцію і захопили владу в місті. Керівником міста призначено чільного діяча ОУН Ярослава Пришляка. За наказами та спеціальними інструкціями, у всіх селах, які контролювали повстанські загони, встановлювали українську владу. Для підтримки загального громадського порядку з числа членів та симпатиків Організації створюють повстанські відділи та міліцію, які роззброювали польські військові частини, що перебували чи проходили Миколаївським районом. Подекуди розрізнені відділи польської армії чинили спротив, але зазвичай вони добровільно складали зброю та боєприпаси. В цих сутичках було поранено Юрія Федусевича та вбито капітана польської армії. Невдовзі в навколишніх селах було проголошено про відновлення української влади. У Березині, Демні, Дем’янці Наддністрянській, Дороговижі, Верині, Ілові, Крупському, Надітичах, Розвадові, Роздолі, Стільському, Усті оголошено загальну мобілізацію чоловіків віком від 18 до 35 років. Повстанські загони ОУН захопили автомобільний і залізничний мости на річці Дністер біля села Розвадова та декілька кулеметів й боєприпаси, а також автомобільний міст у Дем’янці Наддністрянській. До них приєдналися селяни з Києвця, Волцнова, Деменки Лісної, Черниці та Малехова...
11 вересня 1939 року в селі Верхньому Синьовидному на Сколівщині повстанський відділ роззброїв поліцію і встановив українську владу...
12 вересня 1939 року німецька авіація почала бомбардувати Стрий. Польська поліція та військові частини відступили, залишивши невеликі сили, які не могли втримати в своїх руках влади. Цим моментом скористалися місцеві члени ОУН, які взяли місто під свій контроль. Поляки, побачивши, що німецька армія затрималася перед Стриєм, повернулися, і 13 вересня військо і поліція ліквідували виступи українців. Боротьба за контроль над містом тривала декілька днів. Одним із військових відділів ОУН у Стрию командував крайовий провідник ОУН В.Тимчій. Саме він переніс центр ОУН зі Львова у Стрийські ліси...
У Західній Україні дії повстанських відділів і загонів ОУН вирізнялися злагодженістю й масовістю, що дає підстави кваліфікувати їх як повстання, основними цілями якого були захоплення зброї для подальшої боротьби та відновлення незалежної Української держави", – пише М.Посівнич.
Для придушення цих виступів поляки висилали не лише поліцію, але й військові частини. Згодом тривали сутички з радянськими частинами, як, наприклад, 22 і 23 вересня у Гаях під Львовом.
Поряд з українськими національними відділами, які вірили, що німці створять на уламках Польщі якесь українське національне утворення, на Галичині та Волині діяли комуністичні диверсійні групи, звичайні банди криміналістів, яких польська влада випустила з тюрем, і ватаги дезертирів, що вбивали та грабували місцевих мешканців і втікачів із польських земель.
Натомість московській агентурі вдалося розсварити провідників ОУН напередодні ІІ Світової війни і значно ослабити цю організацію. Молодша генерація діячів ОУН не погодилася з вибором Андрія Мельника головою ПУН. Степан Бандера, випущений із ув'язнення у вересні 1939-го, разом із своїми послідовниками утворив 10 лютого 1940 року Революційний провід ОУН і проголосив своє право спадкоємності. У квітні 1941 року фракція С.Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним і вибрав Степана Бандеру головою ОУН. Таким чином в організації виникли дві антагоністичні фракції: ОУН (Б) – «бандерівці» (пізніше вона ще називалася Революційна ОУН – ОУН (Р)) та ОУН (М) – «мельниківці». Цей антагонізм пережив їхніх лідерів, і взаємне поборювання у націоналістичних лавах перетривало війну, еміґрацію й перебралося у 1990-х до незалежної України.
А тим часом 17 вересня перейшла східний польський кордон Червона армія, яка перевищувала тоді сумарну чисельність збройних сил Польщі та Німеччини. СРСР мав також перевагу у танках і авіації. Тож війська було більш, ніж достатньо, щоби не лише зайняти східні терени Речі Посполитої, але й продовжити «переможний марш» на Берлін і далі до Райну. Сталін розраховував, що Франція та Великобританія розпочнуть наступ на Західному фронті, і СРСР, приєднавши до свого складу Польщу, окупує теж більшу частину Німеччини, прихопивши заодно і Чехію, Словаччину, Австрію...
ПРИМІТКИ
[1] Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН у липні-вересні 1939 року // Галицька брама. – ч. 175–177. – С. 15.
01.09.2014