Командувач Української Національної Армії

Останнього дня лютого 125 років тому народився відомий український військовий діяч, полковник Армії УНР і командувач Української Національної Армії (УНА, 1945) Павло Шандрук. Йому вдалося врятувати тисячі галичан-дивізійників від радянського полону.

Народився Павло Феофанович 28 лютого 1889 року у селі Борсуки, розташованому над Горинню між Вишневцем і Ланівцями. Тепер це Лановецький район Тернопільської області, а у ХІХ столітті село належало до Кременецького повіту Волинської губернії. До галицького кордону було від нього лише 20 км.

Після навчання в Острозькій класичній гімназії П.Шандрук студіював три курси у Ніжинському історико-філологічному інституті ім. Безбородька. У 1913 році він закінчив Олексіївське військове училище. Потім служив у 70. Рязанському піхотному полку, брав участь у боях Першої світової війни, у званні штабс-капітана командував батальйоном.

У лютому 1918 року вступив до 1-го Запорозького куреня Запорозького загону військ Центральної Ради. Потім був командиром панцерного потяга "Полуботько", командувачем автотранспортної батареї Окремої Запорозької дивізії. У серпні 1918 року через хворобу звільнився з чинної військової служби і служив у Харківській комендатурі.

Але під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського у грудні 1918 року очолив 7-й Харківський панцерний дивізіон військ Директорії УНР. У 1919 році служив у Дієвій Армії УНР командиром Окремого стрілецького Запорозького куреня,  9-го стрілецького полку 3-ї пішої дивізії та 1-го рекрутського полку.

Під час походу Ю.Пілсудського на Київ П.Шандрук став 7 травня 1920 року командувачем 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР, з 25 липня отримав звання полковника.

У жовтні 1920 року 7-а бригада П.Шандрука, наступаючи проти більшовиків, дійшла до Шаргорода та Могилева-Подільського. Але Польща уклала перемир’я з більшовиками та домовилася про кордон на Збручі. У листопаді 1920 року Шандрук разом з Армією УНР був інтернований у Польщі в таборі біля Каліша. Став разом з генералом Віктором Кущем засновником військового журналу "Табір". У 1959 році видав свої спогади англійською мовою у Нью-Йорку під назвою "Arms of Valor". У 1999 році київське видавництво "Вища школа" видало цю книгу в українському перекладі М.Бурмістенка під назвою "Сила доблесті". Деякі фрагменти спогадів П.Шандрука наводяться з посиланням на сторінки цього видання [1].

У 1926 році П.Шандрук став контрактовим офіцером (майором) Польського війська. Одночасно він очолив таємний Військово-повстанчий штаб Армії УНР, який співпрацював з польським генштабом. Ця співпраця передбачала організацію в Польщі українського війська на випадок війни з СРСР.

Після закінчення у 1938 році Вищої військової школи у Варшаві П.Шандрук став полковником польського війська. Мешкав у місті Скєрнєвіце, де був шефом штабу 18-го полку піхоти. У вересні 1939 року він командував 29 бригадою піхоти у боях з гітлерівцями. За оборону міста Красноброду на Холмщині 23–25 вересня 1939 року полковник Шандрук був відзначений у 1965 році польським Хрестом "Virtuti Militari".

Як писав у паризькому польському часописі "Kultura" (№6, 1965, редактор Єжи Ґєдройць) Маріан Каміль Дзєвановський: "Ситуація бригади була власне безнадійною, однак війська вийшли з оточення щасливо й уникнули розгрому у великій мірі завдяки особистій участі полк. Шандрука, його передбаченню, енергії та відвазі. Зробив він набагато більше для порятунку війська, ніж можна було сподіватися від пересічного командира в аналогічній ситуації".

Але тоді, у вересні 1939 року, польське військо опинилося у безнадійній ситуації: "Після того як генерал Ольбрихт ознайомив нас з ситуацією, він запропонував вихід: здаватися або німцям, або росіянам. Запала глибока тиша. Я взяв слово і зазначив, що здаватися більшовикам означає тортури, а для мене, безперечно, – й шибеницю. Більшість взяла мій бік, але дехто вирішив піти до більшовиків. Наступного дня ми дозволили людям розійтися по домівках, а ми, офіцери, під командуванням генерала Ольбрихта в колоні автомобілів рушили на Островець, де нас оточили німці" [2].

Поранений П.Шандрук потрапив до німецького полону. Був звільнений з офлягу (табору для військовополонених офіцерів) в Бреслау (Вроцлаві) як "безнадійно хворий".

У 1940–1944 роках працював директором кінотеатру у Скєрнєвіцах. Там 1940 року його арештовувало ГеШтаПо. Він згадував у своїх спогадах: "Так мене тримали до кінця квітня, коли нарешті мене викликали у тюремну канцелярію, де мені повернули годинника та об'явили, що мене звільнено. Потім привезли у гестапо, і слідчий мав зі мною довгу розмову, визначивши її як "суто конфіденціальну". Він повідомив, що інформатор – офіцер, знайомий зі мною, має свідками двох офіцерів і вони нібито чули, як в ніч з сьомого на восьме вересня я вихвалявся в штаб-квартирі Українського комітету, що "поляки вибрали мене проводити саботаж в тилу німецьких позицій". Але в гестапо все вивчили, і через мою справу втратили довіру до того свого інформатора" [3].

У 1943 році німці пропонували П.Шандрукові командування 14-ї гренадерської дивізії СС "Галичина", але він тоді відмовився. "Я мріяв, що московський імперіалізм буде знищено, але німецький імперіалізм не дуже пасує Україні: я читав "Mein Kampf'" Гітлера", – писав Шандрук у своїх спогадах [4].

На прохання президента УНР в екзилі Андрія Лівицького П.Шандрук погодився очолити на початку 1945 року Український Національний  Комітет (УНК), який мав об’єднати усі національні сили, що опинилися тоді в окупованій Європі. Завдяки ініціативі губернатора дистрикту Ґаліція Вехтера та доктора Арльта УНК був визнаний німецькою владою, про що свідчить декларація, оприлюднена державним секретарем Штаєнґрахтом:

"Райхсміністр Альфред Розенберг. Берлін, 12 березня 1945 р.

Генералу Павлу Шандруку, Берлін-Шарлоттенбурґ.

З метою надання можливості повноцінної участі у вирішальній фазі війни з більшовизмом та запровадження належного порядку в міжнаціональних стосунках у Європі від імені уряду Німеччини я визнаю діючий орган національного представництва України, заснований вами як Український національний комітет.

Я проголошую:

1) Український національний комітет – єдине представництво українського народу, яке визнає уряд Німеччини;

2) Український національний комітет має право представляти інтереси майбутньої України та проголошувати це у своїх деклараціях і маніфестах.

Після остаточного з'ясування справи і зібрання всіх українців, які служать у німецькій армії, я вимагатиму, щоб усі українські формування були зібрані разом для створення Української визвольної армії.

(підпис) Розенберг" [5].

Звичайно, українські формування вже не могли на той час реально вплинути на хід воєнних дій, коли Червона Армія стояла за 60 км від Берліна. Як згадував П.Шандрук: "Міністр Штейенґрахт поговорив зі мною ще декілька хвилин, він наважився зауважити, що німцям варто покаятися: вони не наважилися вчинити цей акт у 1941 році. Він не згадував імена, але я здогадався, кого він мав на увазі. Коли ми вийшли, доктор Арльт сказав: "Нас завоювали союзники, а ви допомогли нам завоювати Гітлера". Під час проголошення декларації я знову подумав: "Надто пізно". Всі присутні, можливо, подумали так само, тому що зараз не було сили, яка могла б їх врятувати, звичайно, ані УНК, ані всі комітети разом. Єдиним поясненням було те, що доктор Арльт і генерал Вехтер прагнули реабілітувати себе і, мабуть, усіх німців "перед українською історією" і, напевно, хотіли врятувати українську еліту" [6].

Уряд УНР в екзилі надав П.Шандрукові звання генерала-поручника і доручив йому формування Української Національної Армії (УНА). Крім 14-ї галицької дивізії, яка стала називатися 1-ю дивізією УНА, організовувалася 2-а дивізія УНА. До неї увійшли зокрема протипанцерна бригада "Вільна Україна", поліційна бригада майора Пітулея та інші частини. Планувалося залучити до УНА і  кубанських козаків.

У ті квітневі дні 1945 року, коли розвалювався ІІІ Райх, вже не йшлося про якісь плани використання УНА для воєнних дій. Насамперед П.Шандрук намагався вивести українців з під удару більшовицьких військ і югославської партизанської армії Тіто, зберегти їм життя. І це йому вдалося!

Тодішній ад’ютант генерала Шандрука Роман Цьолко згадував: "День 25-го квітня 1945 р. був для членів Дивізії незабутнім. Того ж дня на відкритому полі біля місцевости Dedt, біля Фельдбаху, дивізійники зложили присягу на вірність Богові та українському народові. Підчас присяги були присутніми ген. Вехтер та д-р Арльт. Німецькі старшини та підстаршини рівнож складали присягу поруч з українцями... В понеділок 6-го травня вранці виїхав ген. Шандрук з ген. Вехтером та зі мною у поспіху до Дивізії на фронт, бо там вже були випадки дезерції на більшовицьку сторону. Більшовики змонтували гучномовці на фронтовій лінії та повідомляли і застрашували вояків Дивізії, що німці капітулюють перед Західними альянтами, а всю Дивізію віддадуть більшовикам. Пополудні 8-го травня прийшов до ген. Шандрука ген. Вехтер та повідомив, що адмірал Деніц перебрав владу як канцлер Німеччини і погодився на альянтські умовини капітуляції, яку зазначено на день 8-го травня одну хвилину по півночі. Він також заявив, що ген. Шандрук в той час є одинокою особою, яка може врятувати дивізію та штаб УНА. Ген. Шандрук зразу висилає д-ра Макарушку та д-ра Арльта до Кляґенфурту на переговори з британцями в справі назначення місця збору Дивізії в запіллі Британської Армії. Що перед тим ген. Шандрук вислав був полк. Смовського, який перед війною був контрактовим старшиною польської армії, з особистим листом до ген. Андерса про ситуацію, в якій опинилася Дивізія" [7].

Генерал Владислав Андерс, який командував тоді польським корпусом в Італії, добре знав Шандрука з вересневих боїв 1939 року. Він заступився перед британським командуванням за генерала Шандрука та вояків УНА. Більшість дивізійників опинилося в таборі для інтернованих біля італійського міста Ріміні, а у 1947 році їм надали можливість оселитися у Великобританії.

Павло Шандрук жив у еміграції в Німеччині, а з 1949 – в США. Займався українською військовою історією, був членом НТШ. Помер він 15 лютого 1979 року в місті Трентон, штат Нью-Джерсі, похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку біля Нью-Йорку.

ПРИМІТКИ:

[1] Шандрук П. Сила доблесті / Передмова Р.Смоль-Стоцького; Пер. з англ. М.Б.Бурмістенка. – К.: Вища школа, 1999.

[2]. Там само. – С.124.

[3]. Там само. – С. 129.

[4]. Там само. – С. 132.

[5] Там само. – С. 171.

[6] Там само. – С. 172.

[7] "Вісті Комбатанта", ч. 4, 2002. – С. 65-71.