Як ти?

Деколи достатньо дзвінка, достатньо одного простого питання «як ти?», твій голос почути у відповідь, а не порожні протяжні гудки – і все, видихнув повільно на раз, два, три. Різьбу не зриває і світ повертається в норму. Ми живі, значить все добре, життя буде тривати і далі. А потім, а завтра, що буде завтра? Завтра буде новий день, і нове життя, і нові плани, нові проблеми, надії. День стає довшим, мороз відступив, попереду нас чекає тепло і весна. Ми пережили цей холод, цю зиму, темряву і страх – так, страх перед цим страшним невідомим «а якщо прилетить», страх за рідних і за близьких, за тих, хто там, хто на фронті воює, хто дає нам всім шанс тут, у тилу, бути і жити.

Чотири роки, сьогодні рівно чотири роки, як наше життя розділилось на «до» і «після», як закінчилось мирне життя, як розпочалась і далі триває ця проклята війна. Чотири роки крові і втрат, смертей, руйнувань, чотири роки звільнень, смутку, тривоги, надій, сподівань і чекань. Так, чекань. Ми часто, дуже часто рахуємо години і дні, живемо, чекаємо, сподіваємось, віримо. Буде той телефонний дзвінок, буде світло у домі, не буде морозу, сирен і смертей.

Діти навчаються в школі, менші ходять в садок, люди працюють, магазини, аптеки, банки і влада – все працює, функціонує. Ми хворіємо, бо слабі, простуда і грип; помираємо не тільки від ран, а коли, наприклад, зовсім старі; і діти далі народжуються, хоча в країні війна. Все видається спокійним і мирним, все видається звичним, буденним. Тільки от наша дійсність навіть у далекому тилу далека від того, що можна назвати нормальним життям. В ніч на неділю у Львові стався теракт (потім були Миколаїв, Дніпро), а вже вдень у неділю великий футбол на Арені, «Шахтар» – «Карпати», і вболівальники на трибунах. Божевілля? Ні, це наше буття. Ми так живемо в умовах війни, це нова нормальність, коли теракти, тривоги «всі в укриття» вже не шокують і не лякають. Ми звикли, адаптувались, з того ранку «вставай, війна почалась» пройшло стільки часу. Багато смертей – це вже просто статистика.

У нас справді нормальне життя. По телевізору, хто дивиться, – Олімпіада і відбір Євробачення. Хто читає – там також є все: не тільки новини, а й плітки і чутки, кулінарія і шоу-бізнес, ще є гороскопи в серйозних виданнях, мольфари, гадалки, рік коня і ще ціла дурня від експертів всього і про все. Навіть вибори нам обіцяють, дехто вже розпочав свою політичну кампанію. Значить, хтось це читає, комусь це цікаво, є на це попит. Ворог хотів розхитати українське суспільство, посіяти паніку, ненависть, страх. Не вийшло й не вийде. Війна стала повсякденною реальністю, ми не реагуємо. Свого роду це стійкість суспільства у війні на виснаження, а чесніше – це захисний механізм. Навіть у ту світову війну, в Другу світову, в містах, які були окуповані, працювали театри, видавали книжки, навіть грали у той же футбол. Про борделі, казино, ресторани, концерти, паради можна не згадувати.  

Ні, ми ніколи не повернемось назад у той мирний день і в той час. Ми втратили цілі міста, території, але не втратили пам’ять. На алеї полеглих героїв горять поминальні свічки. Найстрашніше – що це ще не кінець і ніхто не знає, скільки триватиме ця жахлива війна, скільки ще загине людей, скільки жертв буде, скільки полеглих. Скільки ми ще будемо жити крізь смуток, тривогу, невизначеність, невпевненість, страх, віру, надію. Невідомо. Але відомо – життя не зупиниться і ми нікуди не зникнемо як українці, Україна була, є і буде.