Коли відчиняю вікно свого помешкання — чую запах паленого залізничного вугілля. Ним пахне усе місто. Вдихаю його як порцію магнію перед тим, як заснути у схожому до монастирських келій покої.
Коли проходжу через велику кам’яну арку давнього бенедиктинського монастиря, піднімаючи голову догори, щоб роздивитись старі фрески — трохи лякаюсь. Бо зненацька чую чиїсь кроки. А коли озираюсь назад, то не бачу нікого. Тоді знову дивлюсь поперед себе, де бовваніють просторі монастирські сади, у яких досі ростуть осінні яблука.
Коли під вікнами старої кам’яниці, розташованої на високому пагорбі міста, чую шурхіт людських ніг, знову застигаю у мовчанці. Бо упевнена: крім мене, тут нікого немає, і, напружуючи зір, дивлюсь як темний людський силует швидко зникає у звивистих, вузьких вулицях, що мерехкотять жовтими ліхтарям вечора.
Їхати сюди можна всуціль порожнім потягом. Довгою залізницею, що проминає гірські ландшафти. Багряний ліс і чорні, як вороняче крило, переорані поля. Через густу смугу осінніх туманів і часто порожніх, безлюдних околиць. Поміж сільських кладовищ, що палахкотять вогнями червоних лампадок біля низьких надгробних плит. Така розкіш буття наодинці з дорогою спершу викликає тихий захват, але водночас якусь внутрішню напругу.
Місто дихає загробною тишею. Його невелика, ошатна площа зазвичай порожня. Інколи тут збирається купка ромських підлітків, але і вони довго не затримуються, бо головною точкою їхньої постійної дислокації є, так звані, «romske lokality», розташовані в зовсім іншому кінці міста — внизу над рікою. Інколи я рушаю туди, вслід за ромськими дівчатами, які голосно сміються, кидаючи недопалки своїх цигарок, раз у раз недовірливо озираючись.
Коли ж у сутінках міста, вкритого густим туманом, я йду до місцевого кладовища, яке ряхтить відблисками червоних каганців та білими надгробними каменями, на яких викарбувані епітафії німецькою мовою — відчуваю німий спокій. І, не озираючись назад, згадую Богуміла Грабала. «Мрія заможного — чеха спати спокійним сном на кладовищі. Сухе місце, гарний вид на поле і кнайпи. Я завжди мріяв про могилу, а коли дивлюсь на свою дружину повинен бажати і прагнути цього ще більше». Писав чеський письменник та есеїст. Оповідач та збирач людських історій у місцевих кнайпах Грабал зі всією своєю дивакуватістю, але водночас внутрішньою крихкістю людського буття умів показувати світ реальніше за дійсність. Бо стоячи посеред найстарішого дерев'яного цвинтарного костелу Діви Марії десь на периферії чеської географії — у Броумові, дивлюсь як переді мною відкриваються дуже грабалівські ландшафти та сенси. Його дійсність є тут-і-тепер. Стає частиною мого резиденційного набування. Через дорогу біля міського цвинтаря — порожні столики якоїсь пивниці, а широкі парасолі безлюдних терас з вицвілими написами «Staropramen» стріпують краплі дощу на вітрі. Праворуч від мене — широке поле, перекопане свіжою землею. За ним видно бездонний обрій.
В одній з трьох відчинених у місті господ — «Аlka» місцеві робітники у засмальцьованому взутті та синіх робах замовляють на обід чеські кнедлики, цмулять пиво, марно вдивляючись у старий телевізор. За кілька метрів від олдскульної «Аlka» ще одна, більш вишукана, барокова кнайпа «У трьох ружах» — розташована в келії старого монастиря. Тут кельнерка розповідає мені про те, як у дитинстві вона бавилась з сусідськими ромськими дітьми. А потім ці ж ромські хлопці налякали її до безпам’ятства. Тоді вона нажахана затуляла вікна фіранками та тижнями не виходила з дому. І відтоді не спілкувалась з ромськими дітьми. А тепер у дорослому віці її близькою та дорогою подругою є ромка. Вона приймає їх з вадами та людськими недосконалостями, бо каже, що роми завжди були частиною чеської, а отже її культури. Набагато довше і більше, ніж, наприклад, в’єтнамці, яких у Чехії повсюди, і яких вона відверто не любить. Після недовгої бесіди, худа кельнерка приносить мені запечену гуску з червоною капустою та кнедликами. Сьогодні день святого Мартіна, тож ця страва має бути на столі у всіх. Після своєї вечірньої зміни, кельнерка з «Трьох руж» понесе святкову запечену гуску в інший край міста. Щоб розділити з іншими. Щоб ромським сусідам не було надто самотньо цього вечора.
На вечірній месі священик у білій альбі оповідає вірянам про якийсь словацький серіал, який він дивиться на Нетфліксі, бо каже, що так він може наблизитись до Бога. Далі звертається до присутніх «Салам Алейкум», злегка усміхається, поправляє свої окуляри та захопливо розказує іншу історію — про свою недавню подорож до Туреччини. Після літургії він дружно махає рукою та зникає у меандричних закутках своєї захристії. Тієї ночі я зненацька прокидаюсь, бо чую мелодійний, голосний спів. Відчиняю вікно. Слухаю. Декілька чоловічих голосів, йдучи дорогою з гітарами, співають тужливу пісню. Вловлюю декілька ромських слів «шукар чгайорі» і знову вслухаюсь в евфонію та благозвучність музики, що так гарно відлунює цієї глухої ночі.
Усі наступні вечори я навмисно залишала вікно наполовину відчениним. Тепер до їхнього співу долучались й жіночі голоси. Молоді, старі, мелодійні, хриплі, прокурені, дзвінкі. Усякі. Чулось як дитячий сміх відлунював голосною, щебетливою луною в тій окраїні міста. Щоночі рівно опівночі вони йшли низькою дорогою, яка пролягала улоговиною і вела до їхніх віддалених поселень. Магістральна дорога розділяла Старе місто та периферію, з якої роми виходили. І куди повертаються знову. Над невеликою горою розташовувалась стара міська кам’яниця мого помешкання та Дім літніх людей, в якому щовечора горіло світло тільки у трьох вікнах. Здавалось, що у тих нічних появах глибокої ночі, з цілою купою дітей, родичів, старих гітар, сміхом, радістю, сумом, криками, леметом, вигуками — лише тут-і-тепер вони можуть і вміють бути собою. Бути серед своїх. Мати своє тихе, досі нікому невідоме пристанище. І поки їх не бачить інші у цій топографії ночі — вони святкують своє змарніле, строкате життя. Заки світанок не окреслить на обрії світлі смуги нового дня, а ніч не скине свою чорну заслону.
Якоїсь ночі було наглухо тихо. Вони більше не йшли. І не співали. Ніхто не човгав тією дорогою. Ніхто більше не грав на гітарі. І діти з жінками не розливали свого сміху серед затишшя людських снів. Перед світанком, спершу ніж покинути це місто, я залишила ключі від свого помешкання на столі, не зачиняючи його. У Домі літніх людей більше не горіло світло. Надворі ще було темно, сніг виблискував білим сріблом, а мій потяг, як і минулого разу, прибув відлюдно порожній. Він їхав серед темної гущавини лісу, повз лісистий краєвид гірських лабіринтів й горбів. Попри кордон і плоскогір'я. На котрійсь із станцій до вагону увійшла молода ромка з коляскою, колеса якої торохкотіли, як старий віз. Спершу вона нервово про щось сперечалась з провідником, закурила цигарку, а далі, як тільки потяг знову рушив, заледве встигла вискочити на вулицю. Через вікно я бачила як вона довго дивилася вслід порожнім вагонам, що мчали далі, безпорадно й розпачливо розмахуючи руками. Своїм оглушливим криком, який вже ніхто не чув, вона тихо віддалялась від інженерних споруд, що утворювали довгу дорогу з рейковою колією. Білий день стрімголов викочувався на міста й села, дихаючи холодним, сірим ранком. Так, наче він умисне забирав у неї останню можливість відірвались від свого минулого. З темної ночі свого прихистку вийти на світло нового дня й мандрувати далі.
Потяг в’їхав у довгий тунель, остаточно й до кінця залишаючи посаду себе темну, густу безодню.
Текст створений у рамках програми «Літературна резиденція в місті Броумові», організованої Мистецькою радою "Діалог" у співпраці з Чеським центром у Києві / České centrum Kyiv та Освітнім і культурним центром Броумова Klášter Broumov - Vzdělávací a kulturní centrum для українських письменниць та журналісток, що працюють із темою національних спільнот.