«Антоничіана», яку в недавньому своєму есеї для Сенсор медіа запропонував Юрій Андрухович, стала для мене поштовхом до власних роздумів про Богдана Ігоря Антонича. Мушу зізнатися: довго не дозволяла собі такого зухвалого кроку, бо здавалося, що на цю тему вже й так надзвичайно багато досліджено, сказано, написано, вигадано та змістифіковано — і до того ж людьми набагато достойнішими, ніж я. Однак нове перевидання «Дванадцяти обручів», а також цікавий діалог, який зав’язався довкола, змусили мене все-таки покинути зручне місце відстороненого спостерігача. Отож у цьому тексті я хотіла б показати трохи інший, цілком суб’єктивний та особистий вимір Антонича. Такий, яким він уперше мене загіпнотизував, потім не відпускав протягом років, а згодом став постійною і незмінною частиною моїх буднів.
Почалося все за шкільних років — тих, які ще (на жаль) до кінця не вивітрилися з моєї пам’яті. Саме тоді я вперше натрапила на поезію загадкового лемка із сумними очима і краваткою. Мої дитячі спроби підкорити мистецькі вершини його поезії закінчилися не те щоби поразкою, а радше відчуттям невловимої таємниці, яка просто виходила поза межі моїх тодішніх можливостей. Оця «таємниця» пронизувала всі до одного рядки зі збірки «Богдан Ігор Антонич. Вірші» серії «Радянський письменник», 1989 року видання — єдиного Антонича, доступного в нашій бібліотеці. Вишукуючи собі вірш для шкільного декламаторського конкурсу, я на кожному кроці спотикалася об якусь недоговорену думку, незакінчене речення або увірвану на половині фразу, завислу на папері, ніби на хиткому й непевному карнизі. Оці слова, що, здавалося, назавжди застрягли в Антонича в горлі, не давали мені спокою. Пам’ятаю, я була ними щиро роздратована. Щось мене муляло. Якась інтрига не дозволяла заспокоїтися.
І тривало це доти, доки я не поставила собі за мету розпитати всіх, кого зможу, у чому ж полягає отой секрет поезії Антонича. Однак мої дослідницькі амбіції на той час були сприйняті доволі холодно. Старші та досвідченіші члени нашої локальної спільноти не розуміли – чи, може, просто не бажали розуміти – природи моїх терзань. Тут, по суті, не було про що дискутувати. Усі підозри щодо метафізики, психоделії, розгнузданої міфології чи прихованого або й відвертого еротизму, що аж вибухав у деяких Антоничевих строфах, — на всі ці елементи в моїх вчителів, знайомих чи довірених наставників було одне, доволі чітке й безапеляційне пояснення: «Ну, він же лемко». Цей факт нібито перекреслював будь-які подальші спекуляції.
Тепер мені здається, що вагомості цього аргументу не варто недооцінювати. Бо якщо спробувати копнути глибше (до джерел! — а куди ж іще) і зануритися хоча б по коліна в лемківський світ, у зміст лемківського фольклору, особливо — у народні пісні, то там можна знайти цілі відра химерних, сюрреалістичних елементів із містично-гумористичним підґрунтям, що балансують на межі банальності та геніальності. Усі ці сюжети — чи то про дівча, без якого в лісі нема чого робити (як і без сокири, до речі), чи то про балачки небіжчиків на цвинтарі, чи про найкращу медицину, якою вважається зовсім не вода, чи про розмови з місяцем і хмарами, або про якесь Шалене, що приходить під час грабання сіна — і з’їсти не з’їсть, але вкусити може… Тут явно бачимо, що лемківський світогляд доволі колоритний.
Тому більшу частину своїх підліткових років я була повністю задоволена отим простим логічним поясненням, звідки в Антонича береться надприродне й не до кінця зрозуміле бачення. Уся справа — в лемківських генах. Саме тому, коли вже в дорослому віці я прочитала «Дванадцять обручів», не відчула себе ані розчарованою, ані зрадженою чи обуреною. Авторська фантазія Юрія Андруховича щодо альтернативного життя, оригінальної смерті, а також неперервної присутності після смерті оцього поета весняного похмілля доволі непогано збігалася з моїми власними уявленнями.
Хоч особисто для мене Богдан Ігор асоціювався передовсім із водою. І то не з якоюсь там зарослою калабанею посеред лісу, що вже позеленіла та загусла, як добре настояний кефір, але з водою річковою — широкоплесою, чи навіть морською або й океанічною — всеохопною. А причиною цьому був один вірш, навмання підібраний у шкільній збірці, з якого й почалася моя подорож світами Антонича. Вірш цей моментально накрив мене густим туманом чогось добре знайомого та близького, попри те, що на інтелектуальному рівні я нізащо не змогла б пояснити, чому саме. Та й до сьогодні, здається, не можу цього зробити. Але накрило мене тоді конкретно… Для декламації на конкурс я цього вірша так і не наважилася вибрати — занадто особисто він мене торкнувся. А пізніше так само зненацька — забувся. Та з підсвідомості він нікуди не втік: пролежав там усі мої підліткові літа й аж тепер, у віці досвідченої життям студентки, заявив про свою безперервну присутність. Тому я і подумала, що непогано було б відсвіжити собі його в пам’яті.
Однак виявилося, що це зовсім не так просто. Серед усіх доступних мені інтернет-ресурсів, оцифрованих збірок поезій, віртуальних бібліотек та онлайн-книгарень, при повній колекцій творів Антонича, ніяким віршем, присвяченим морській тематиці, навіть не пахло. Після декількох тижнів поглиблених пошуків довелося таки піти на відчайдушний крок — сходити в стаціонарну бібліотеку. І то не в першу-ліпшу, а в ту саму рідношкільну (майже підшкірну), з якої все й почалося. Переживши по черзі стадії сорому, приниження, розпачу та гидотного присмаку горохової зупи зі шкільної їдальні, який раптом нізвідки став мені в горлі, я таки добралася до тієї бібліотеки, узяла в руки вистраждану збірку і, на моє щастя, практично відразу віднайшла те, що шукала. Вистачило побачити заголовок «Балада про пророка Йону. Апокриф» — і я на небі, як співала одна визнана народом легенда… Отже, так — це був саме той вірш, який роками відлежувався десь на дні сірої істоти мого мозку, притрушений віковим пилом буденної суєти, забутий, але не втрачений. Можливо, за цей час він уже встиг укорінитися і почав випускати перші зелені пагони. І вони тільки чекали слушного моменту, щоб вистрілити птахом із моєї черепної коробки.
Тим більше, що сліди оцих пагонів я навіть вряди-годи помічала — здебільшого в сновидіннях. Одне з них змусило мене повірити в телепатію. Рівно рік тому, читаючи «Дванадцять обручів», я зазнала шоку, коли дійшла до фрагмента у фінальній частині роману, де описується напівоніричний політ Карла-Йосифа Цумбруннена над різними значущими для нього географічними локаціями. Десь на висоті Львова цей перевтілений у подобу австрійця Богдан Ігор згадує, що часто бачить місто Лева в снах:
«… У тих, де він, виконуючи секретні розпорядження невиразно-розмитих зверхників, проникав до якихось облуплених конспіративних помешкань, а звідти до захаращених усіляким тисячолітнім хламом підземель, бо його завданням було знайти воду, русло, річку…».
Я заклякла від здивування, коли прочитала це речення. Точно така сама схема з’явилася в моєму нещодавньому сновидінні, що навідав мене наступного дня після повернення домів зі Львова. Мене також було змушено тинятися містом у пошуках води, річки чи бодай струмочка, перестрибувати потоки, джерельця та водоспади. Якщо точніше, то уві сні я тинялася по львівському вокзалі, а ще точніше — бігала поміж перонами, намагаючись встигнути на потяг до Праги. Чомусь мені обов’язково треба було потрапити до Праги, хоча в реальності я ще ніколи не мала нагоди там побувати.
А ця одноденна поїздка до Львова, яка навіяла той сон, також не була випадковою. Адже це вперше за цілих шість років мені вдалося туди потрапити (від 2019 року — за таких собі коронавірусних часів, можливо, хтось про них іще пам’ятає…). І дивне відчуття мене тоді переслідувало. Ніби на кожному кроці щось мене кличе, кудись заманює, кожен кавалок львівської бруківки кричить особисто до мене. Я всюди бачила або своє ім’я, або рік свого народження: у вітринах крамниць, на бейджиках офіціантів, у назвах тортів та напоїв, у словах пісень вуличних музикантів… Щось або хтось конче хотів привернути мою увагу. І зрештою йому це вдалося.
Заради одного вірша я була змушена перечесати увесь поетичний спадок Богдана Ігоря Антонича. І вже на початкових стадіях цього процесу зрозуміла, що виринути із цих вод буде нелегко або й узагалі неможливо. А от сама вода, що за нею Львів, як виявляється, так сильно тужить, запам’яталася мені в цьому сновидінні бурхливою і неспокійною та водночас — необхідною. Таке часто трапляється і з книжками: вони появляються у твоєму житті в той єдиний, можливо не найзручніший, але точно необхідний момент.
Юрію Андруховичу у «Дванадцяти обручах» вдалося переконати мене, що найважливіші поети ніколи нас не покидають. Вони завжди крутяться десь поруч або сумирно чекають нагоди для перевтілення. А затоплення колись обов’язково настане. Повного занурення нікому не уникнути. І до цього потрібно підготуватися: знайти той один потяг, пригадати один — найперший — вірш, а вже потім з головою пірнути в цю саму, за словами Антонича, «зелено-чорну батьківщину восьминогів».
22.02.2026