Йому на вигляд трохи за шістдесят. Лисина і вуса, схожі на ті, які були у Клемансо. Очі ледь примружені, ліва рука служить опорою для підборіддя, в правій – малий келишок, наповнений на чверть. Дослівно – «лямпка» вина. Чоловік сидить за столом сам. Перед ним почата пляшка червоного, за ним – порожні столи і кельнер, готовий виконати замовлення, але в порожньому закладі замовляти нікому. Припускаю, що обидвоє французи. Так виглядає чорно-біле, швидше за все, постановочне, фото в The Economist з середини січня цього року. Воно ілюструє редакційну статтю: «Падіння продажів вина відображає самотніший і більш атомізований світ».
Якраз тими днями перечитував неперевершений роман Грабала «Я обслуговував англійського короля». В одному епізоді головний герой Ян Дітє, так само кельнер, пригадує свого колишнього шефа, власника ресторану «У Райських», авантурника і гедоніста: «…він залюбки пив тяжкі вина, португальські, алжирські, малагу, усе він пив з поважною міною і дуже повільно, … і після кожного ковтка тихо стверджував, що в тому вині є сонце Сахари». Сьогодні ж поволі відходять не лише «тяжкі», а й набагато легші від тих, які пили герої Грабала, вина. Не тому, що стали гіршими, чи принципово змінився смак вина. Змінилися, ба зникли, обставини, за яких людина минулого століття споживала вино. Легко літній пан зі знимки має за що, але не має з ким його випити. І справа не лише у його вікові. Автор статті в The Economist пише більш, ніж відверто: «Зруйнована соціальна тканина, яка колись об’єднувала західні суспільства». Фактично зникають спільні повільні трапези, де вино крім частини раціону було ритуалом і «мастилом» нарації.
Промовистий акцент з тієї ж статті – для порятунку продажів виробники починають розливати вино у бляшанки, як пиво. Цитований автором комік Алексіс Дюбюс бавиться словами і ставить публіці риторичне запитання: «Чи суспільство справді на такому дні, що йому пасує вино в бляшанках? Is society really so far down the pan that we are actually fine with wine in a can?”. Він професійно зачіпає римою і водночас апелює до суспільної норми, яка донедавна ще працювала. Типове фасування чи, краще сказати, розлив вина розрахований на присутність іншого чи іншої. Вино – не пиво, пляшка вина щонайменше на трьох, добре, нехай на двох, але її ділять з кимось, щось при цьому оповідають і в такий спосіб діляться історіями, продовжують усний переказ вселюдського епосу. Хляти вино наодинці – не інновація, але і не бонтон, хіба якщо ти не поет, якому забракло натхнення місячної ночі. “Alone, in old/clothes, sipping wine/beneath the moon” – як описав колись свій стан Керуак послуговуючись жанром хайку.
Але якщо треба рятувати продажі, то не до епосу. Очевидно великі виноробні компанії знайдуть способи аби продати просте вино споживачам, які самотньо вечеряють перед екраном. Щоб хоч якось збалансувати пропозицію з попитом по всьому світу вирубають десятки мільйонів лоз в першу чергу червоних сортів і замінять їх мільйонами білих. Сокира вже занесена. Виноградарі в Бордо і Лянґедок перед муніципалітетами палять вогнища з викорчуваних за дотацію лоз, виявляючи, як на мене, більше свою розгубленість і безпорадність, ніж протест. Винороби Австралії тішаться – яка гірка іронія, що цьогорічний урожай буде меншим, ніж торік. Все одно, як і минулого року залишати значну частину винограду на лозі. І це, зрозуміло, не від особливої турботи про птахів і лисиць. Арґентина і Нова Зеландія також перевантажені вином, яке важко продати. Financial Times в січні виходить із заголовком на обкладинці «Світ, в якому забагато вина». Зоставимо, однак, професійні винні виклики маркетологам і виноробам. Вони дадуть собі ради. От якби цим надміром вина хоч трохи компенсувати вселенський брак надії і довіри.
В нас з тими змінами на ринку українського вина, напевне, буде трохи інакше. Травма від примусового нищення виноградників у вісімдесятих ще не повністю загоїлась. Ми ще по справжньому не напились свого вина. Поведінка наших молодших ґенерацій співставна з їхніми ровесниками в світі: особистий простір, мережа, гнучкість. Якщо вино, то набагато менше, але високої якості, бажано біле чи рожеве, з цікавою історією, нешкідливим для довкілля виробництвом, соціально відповідальним виробником і подібними атрибутами. Тому винороби, особливо нові, ще закладаючи виноградник вже формують образ продукту під очікування. Війна, в якій ми мусимо вистояти попри все, спонукає голосно говорити про себе назовні використовуючи всі матеріали і всі майданчики. А добре вино – це також голос. Нарешті, є люди, які просто не можуть не робити вино. І місцевості, які в осяжному майбутньому, я просто не уявляю без вина. Часто того крафтового вина буде замало, аби бавитись у великий маркетинг, і треба буде приїхати на винницю аби то вино попробувати і послухати від того, хто робив історію про те, як робив. В цьому буде окремий цимес і покоління зет буде це любити і за таке платити. Спільна з рештою світу поведінкова стежка молодих, натомість, не поведе їх за накритий для великого товариства стіл чи на довгу забаву. Час такого проведення часу закінчився. Або от-от закінчиться – кому як пасує сприймати реальність.
В Берліні живе філософ на ймення Бьон-Чуль Хан. Його есеї доволі популярні на Заході, хоча сам він є не дуже публічним, як і належиться філософові. Не знаю, які його стосунки з вином, не зустрічав поки про це в його текстах, але є там дещо, що стосується попередніх думок з цієї колонки. Він говорить поміж іншим про кардинальну зміну відчуття людиною часу відтоді, як мережа і ґаджети стали невід’ємною частиною нашого життя. «Сьогодні ми не маємо в розпорядженні іншого часу, ніж робочий. Беремо роботу у відпустку і в ліжко.» І ще одна цитата з його книжки «Криза нарації і інші есеї»: «Кожен носить своє місце праці з собою… тому ми вже не зможемо втекти від праці». Споживання вина – це ж не про робочий час, чи не так?
Де його взяти той, інший?.. Що втішного сказати пристойному буржуа з обкладинки The Economist? І що з тим всім робити, коли тенденції невблаганні, а ви ще маєте що розповісти і водночас не маєте протипоказань до вживання вина? Як на мене, то прийдіть до своїх друзів чи близьких – ми ж не такі самотні як Андрій Мельник з фільму «Ти – космос», попросіть щонайменше два келихи, візьміть у праву, а якщо ви шульга, то в ліву руку коркотяг і довіртесь своїй м’язовій пам’яті. Вона не підведе.
23.02.2026