Нижче наводимо із швейцарської газети "Нейе цюріхер цейтунг" скорочений переклад двох матеріалів: повідомлення французького генерального штабу про обставини воєнного розгрому Франції і статті Монтіньї "Вся правда про драматичний момент вашої історії". Монтіньї — радикал-соціаліст, депутат французького парламенту. Він був недавно призначений Лавалем на пост керівника відомства преси і інформації, Стаття його розповідає про внутрішню боротьбу серед правлячих кіл Франції в період її капітуляції.
Обидва ці матеріали сугубо тенденційні і мають на меті виправдати дії петенівського уряду, але все ж наведені в цих матеріалах факти і цифри являють безсумнівний інтерес.
"Блискавична війна"
Згідно з повідомленням французького генерального штабу про блискавичну війну в Франції, в момент укладення перемир'я, Франція мала з 100 дивізій, які в неї були до початку німецького наступу, тільки 7 дивізій. 93 проценти французьких збройних сил були знищені між 10 травня і 24 червня; тільки в Оверні залишалось ще 65 тисяч солдатів, здібних чинити опір, і десятитисячна армія генерала Конде, яка билася поки вистачало снарядів, потім здалася. Посуті, вся війна була програна в результаті десятиденного бою між 4 і 14 червня, коли німецькі війська прорвали лінію Ам'єн — Париж — Лаон — Седан і подолали природні перешкоди, створювані Соммою, Сеною, Марною, Еном і Луарою.
До 10 травня (початку німецького наступу) німецька армія мала 125 дивізій і 10 танкових дивізій до 500 танків в кожній; англо-французи ж мали 90 французьких і 10 британських дивізій, з яких третя частина була вже нерухомою, а 16 дивізій належали до резерву другої черги і зовсім не були здатними для фронтової служби.
Німеччина мала 7.500 танків, союзники мали тільки дві тисячі. Німеччина 3.500 бомбардувальників і 1.500 винищувачів першої лінії. Франція ж мала тільки 100 бомбардувальників, з яких 64 застарілих, і 420 винищувачів, більшу частину яких становили незадовго до того прибулі з Америки "Кертиси". Англія мала у Франції тільки 64 літаки і надсилала порівняно дуже мало машин для участі в боях, при чому ці машини поверталися після боїв на англійські аеродроми.
Далі в повідомленні говориться, що Англія між 9 вересня 1939 року і 10 травня 1940 року надсилала у Францію всього лише 10 дивізій — тобто менше військ, ніж у відповідний період першої світової війни. Англо-французи не могли сподіватися перевершити Німеччину до 1941 року в області спорядження і кількості військ; до того часу ініціатива неминуче повинна була залишатися в руках німців.
Німецький наступ через Бельгію і Голландію чекалося з самого початку війни; англо-французи мали свободу вибору — або чекати німецький натиск на своїх укріпленнях кордонах або вступити в Бельгію, щоб там відбити наступ. Верховна воєнна рада англо-французів у листопаді 1939 року прийняла рішення обрати другий шлях і зупинити німецьку армію як найдальше на схід, щоб не допустити знищення бельгійської армії і утримати гавані приморської полоси і французську промислову область навколо Лілля. Тоді ж було вирішено прийняти бій на лінії Антверпен — Намюр — Маас і подати голландській армії допомогу в районі Брела. Для цього необхідно було базувати п'ять армій лівого крила англо-французів на Седан, як на вихідний пункт.
Повідомлення генерального штабу вперше наводить цифри, що торкаються катастрофічного бою на півночі, під час якого були розбиті 9-а армія Корапа, 7-а армія Жіро, половина 1-ї армії Бланшара і вся англійська армія. З Дюнкерка було евакуйовано 350 тисяч солдатів, з них — 260 тисяч англійців і 90 тисяч французів. В цьому бою французи втратили 24 піхотних дивізії, 2 кавалерійські дивізії, 3 легких і одну важку моторизовані дивізії. В результаті — у Франції залишалось тільки 43 піхотних дивізії, 3 кавалерійських і 3 моторизованих дивізії для захисту всього довгого фронту від моря до Лондона, тоді, як 17 дивізій утримували лінію Мажіно. До початку другої фази німецького наступу 4 червня на Соммі — Німеччина все ще мала 125 дивізій в той час, як французські лінії були так тонкі, що 3-а армійська група Безсона мала тільки 17 дивізій для захисту 240-кілометрового фронту на Соммі. Кожній дивізії доводилося захищати фронт майже в 15 кілометрів, від Седана до Лонгьона стояла 4-а армійська група генерала Хюнцігера з 10 дуже потріпаними дивізіями на фронті в 120 кілометрів.
Коли генерал Вейган зайняв пост головнокомандуючого, він зразу побачив, що вдержання суцільної фронтової лінії неможливе. Він висунув новий тактичний план, який полягав у захисті окремих укріплених пунктів. Це були, звичайно, придатні для захисту місця, де концентрувались артилерія і танки або кулемети і піхота для відбиття німецьких дивізій. Французи називали їх "острівками опору". Однак, протягом трьох днів, між 5 і 7 червня, фронт на Соммі був прорваний і німці біла Суассона зуміли переправитися через Ен.
Після цього важкого бою становища французів стало у вищій мірі критичним. Вони втратили п'ять піхотних дивізій і 9 легких дивізій; дві дивізії втратили половину свого складу, 12 інших — три чверті свого складу. Від 9 останніх дивізій були в наявності тільки мізерні рештки. Від моря до Лонгьона залишались тільки 24 дивізії в той час, як на 4 червня нараховувалось 43 дивізії; від Лонгьона вздовж Рейна до Юри залишалось лише 16 дивізій. До цього моменту німецька перевага становила 110:62. Тому Вейган заявив 12 червня, що поразка неминуча і наказав відступати. П'ять днів згодом Франція звернулася з проханням про перемир'я.
До 13 червня французська армія була розірвана на дві частини. Друга армійська група була кинута в трикутнику Страсбург—Коммерсі—Бельфор, а третя армійська група Безсона була відкинута німцями. Чотири армії досягли Оверні; вони нараховували всього лише 63 тисяч чоловік, тобто 5 дивізій. Завдяки опору лінії Мажіно німці могли перейти Рейн тільки 17 червня; це відбулося біля Рейнау—Герстгейм. Два дні згодом впав Бельфор, і 8-а французська армія була оточена 6 німецькими дивізіями, що мали понад дві тисячі танків. Це була армія генерала Конде, яка з великою мужністю билася у Вогезах до повного вичерпання снарядів. Конде звернувся тоді до Вейгана з проханням дозволити скласти зброю; цей дозвіл було дано, і 22 червня 8-а армія припинила огонь.
Укріплення лінії Мажіно, незв'язані з останньою армією, успішно продовжували опір по 25 червня. 45-й корпус у повному складі перейшов швейцарський кордон і був інтернований.
Остаточний результат цього бою, що тривав 45 днів, був таким, що з французської армії, яка до 10 травня нараховувала на фронті 1 млн. 200 тисяч чол., залишилося тільки 65 тисяч чоловік, які з ар'єргардними боями двигались через височини в напрямку до Центральної Франції. Всі інші попали в полон, або загинули, або були поранені, або втекли. Величезна частина танків, артилерії, кулеметів та іншого спорядження попала в руки ворога. Більша частина Франції була окупована раніше, ніж перемир'я встановило розміри окупованої зони в три п'ятих всієї території Франції.
"Вся правда"
Коли становище на фронті після зайняття Парижа німецькими військами стало здаватися безнадійним, керівні діячі уряду — Рейно і Мандель вирішили залишити метрополію в руках противника і продовжувати в колоніях війну на боці Англії. Їх власний кабінет міністрів відхилив, однак, цей план. Кабінет явно перестав їм підкорятися і, коли навіть знаменита пропозиція Черчілля про об'єднання не змогла зламати опозиції інших міністрів, справа Рейно і Манделя виявилась програною. Вони подали у відставку. Петен став на чолі уряду і в ту ж ніч звернувся до Німеччини з проханням про перемир'я. Цим боротьба ще не була, правда, закінчена, бо на боці Рейно виступили всі три президенти — президент республіки Лебрен, президент сенату Жаннене і президент палати депутатів Єрріо, які і раніш енергійно підтримували прем'єра. Вони пустили в хід весь свій вплив з метою домогтися від'їзду уряду з Бордо перед наступаючим противником, щоб зберегти можливість вільно вести переговори про умови перемир'я. Але маршал Петен рішуче відмовився покинути територію Франції, що б не сталося. Він змусив також залишитися всіх трьох президентів і тих міністрів, які збиралися виїхати.
Монтіньї так мотивує поведінку Петена:
"Якби Петен лишився один на пристані в той час, як кораблі вивозили уряд, завойовники, звичайно, віднеслися б до нього з величезною повагою. Але в цьому випадку він вже не представляв би собою французський уряд. Там, по той бік моря, під тиском трьох перших осіб у республіці, під тиском Великобританії, уряд відмовився б від перемир'я і повернувся б до політики Рейно—Манделя—Черчілля. Три президенти обхідним маневром домоглися б своєї мети, продовження війни, яку відхилила більшість кабінету міністрів".
18 червня три президенти приготувалися покинути на слідуючий день Францію, але Лебрен, який протягом цих драматичних тижнів не міг знайти в собі сил для прийняття твердого рішення, після енергійних наполягань Петена відклав від'їзд. Цим доля Франції була вирішена, бо з цього дня хазяїном становища стає П'єр Лаваль, який одночасно з урядом приїхав у Бордо і поселився в свого однодумця мера Бордо Марке. Лаваль об'єднав навколо себе тих із парламентаріїв, що з'їхалися, які дотримувалися його поглядів. Вони створили групу, яка захопила в кінцевому рахунку кермо влади в свої руки.
20 червня Лебрен знову спробував виїхати з Франції. Німецькі війська швидко наближались до Бордо; загрожувала небезпека, що французський уряд опиниться в їх руках. Секретаріат палати депутатів видав офіціальне повідомлення, згідно з яким президенти повинні були виїхати, маршал Петен — залишитися, в віце-прем'єрові Шотану передавались повноваження для керівництва урядом в Алжірі. Пароплав "Массилія" повинен був перевезти в Алжір тих з парламентаріїв, які виявили бажання супроводжувати уряд. Іншим надавалась можливість залишитися у Франції. Мала бути остання рішуча спроба сил. Перемогла група Лаваля. Маршал Петен звернувся до Гітлера з проханням затримати вступ німецьких військ у Бордо до 30 червня і дав міністрам наказ не виїжджати з Франції до 8 год. наступного дня. Тоді Лебрен знову відклав свій від'їзд. Між тим, "Массилія" вийшла в море, не без трагікомічних інцидентів. Ерріо, який довідався про нову відстрочку від'їзду президента республіки, залишився; в Африку поїхав тільки його багаж. Кілька депутатів в останню хвилину зійшли з пароплава, а президента сенату Жаннене, який їхав уже автомобілем у Порт-Вандр для посадки на пароплав, затримали дорогою в Тулузі.
Наступного ранку, 21 червня група Лаваля перейшла в наступ. Делегація під керівництвом Лаваля, Марке, Піетрі, Бонне і Бержері явилася до Лебрена. Лаваль умовляв президента республіки остаточно відмовитися від поїздки в Африку і загрожував у противному випадку організувати контруряд. Група Лаваля заздалегідь зважилася на це і заручилася підтримкою Петена. За повідомленням Монтіньї, бесіда набрала драматичного характеру: "Пан Лебрен нічого не відповідає і пан Лаваль знов зворушливо говорить — "якщо Ви покинете цю країну, ви більше ніколи не ступите сюди ногою; якщо довідаються, що ви виїжджаєте в той час, коли країну спіткало велике нещастя, в усіх на устах буде одне слово: відступництво... можливо навіть більш страшне слово: зрада!... ваш обов'язок, пан президент, підкоритися наказу маршала. Ви маєте право виїхати, але тільки як приватна особа. Подайте у відставку!"
Увечора того ж дня стали відомі умови перемир'я. Незабаром після цього Лаваль і Маркс увійшли в склад уряду, кінець боротьби був вирішений.
Ще в Бордо йшла мова про зміну конституції. Національні збори повинні були у Віші надати маршалові необмежені повноваження.
Монтіньї докладно викладає, яку роль відогравав при цьому заступник прем'єра Лаваль. Він взяв на себе нелегке завдання спонукати депутатів добровільно відмовитися від своїх прав. Лаваль бесідував поодинці з більш видатними діячами і в приватних розмовах підготовив публичне засідання національних зборів, на яких були тільки підтверджені вже досягнуті заздалегідь результати. Лаваль дотримувався при цьому політики батога і пряника. Парламент не знайшов у собі досить сил для самозахисту. Слабкий опір, який ще був де-не-де помітний, був зломлений делікатним натяком на відкриту воєнну диктатуру.
[Вільна Україна]
21.12.1940