105 років тому побачила світ одна з перших (коли не перша) українська політична утопія, а її автор став одним із перших (коли не першим) українським футурологом.
Але спочатку про утопію, а потім про автора. 4 березня 1911 року найбільша тодішня українська газета «Діло», яка виходила у Львові, вмістила на своїх шпальтах текст під назвою «Львів перед сто роками (1911-2011). Спомини Івана Залізняка». Пропонуємо його вашій увазі.
«Львів перед сто роками (1911-2011). Спомини Івана Залізняка».
I.
Пишемо тепер рік 2011. Переведено власне вибори до міської Ради громадської у Львові. Вибрано, як звісно, на 100 радних 75 Українців і 25 Жидів. Ані одного Поляка. З 75 Українців припадає 55 на клюб Українців-Гайдамаків (клюб сей повстав черев сполучення двох давнійших клюбів, національно-демократичного і радикального), дальше 13 на клюб укр. соціалістів, 3 на клюб укр. клерикалів і в кінци 4 «диких» Українців. Жиди в числі 25 признаються вправді усі до народности жидівської, однак за свою розговірну мову подали вони мову українську. Так отже Рада міста Львова зложена є – можна сказати – з самих Українців. Результату сього можна було надіятись. В біжучім році переведено загальну конскрипцію. Виказала вона на 500.000 людности м. Львова 300.000 Українців, 150.000 Жидів, 45.000 Поляків і 5.000 инших народностий. При обов’язуючій тепер системі виборчій, котрою не є забезпечене меншостям заступництво в Раді, оказався природно результат такий, що Українці виключно опанували міську Раду у Львові.
II.
Що вчера було, так легко забуваєтьcя! Цікаво було проте поглянути на час сто літ назад на Львів у році 1911. Я бачив той Львів року 1911 власними очима. Пригадаю собі ще добре тодішні події. Тоді числив я літ 25.
В р. 1911 переведено так само загальну конскрипцію, як тепер. Виказала вона 300.000 людности у Львові. З тих 300.000 було Поляків 150.000, Жидів 100.000, Українців (тоді називали їх офіціально: Русинами) 45.000, инших народностий 5.000. В 1911 р. переведено так caмо вибори до міської Ради у Львові. Вибрано тоді 75 Поляків і 25 Жидів. Не вибрано ані одного Українця. Між Поляками, отже і в цілій Раді, мав більшість клюб вшехпольський, котрий за головне своє завдання уважав не допустити до Ради хоч би одного Українця (тоді Русина). Радні Жиди признавалися всі до народности польської. Так отже в 1911 р. ціла міська Рада у Львові була виключно польська. Через те Львів одержав офіціально і формально характер польського міста.
III.
«Все йде, все минає», – сказав наш Шевченко. Минуло сто літ, а Поляків у Львові так якби не було. Тепер Львів офіціяльно і формально українське місто, яким воно було в часі заложення його українським королем Данилом зглядно його сином, князем Львом. Як могла здійснитись така метаморфоза? Сталося се способом зовсім природним, зовсім простим.
IV.
Поляки вже перед 1911 р. опанували були цілу тодішну провінцію австрійську: королівство Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським. По своїй побіді у Львові в 1911 р. пішли вони в своїм побіднім поході ще дальше. В р. 1921 надали вони законодатним способом цілій сій, доси звичайно «Галичиною» званій провінції, назву: «Малопольська». В році 1920 перемінили вони назву самого Львова на «Казімєржогруд». В той спосіб старалися вони затерти історичний факт, що тут колись панували Українці. Польська мова стала виключною мовою внутрішнього і внішного урядовання, мова українська могла уживатись лиш приватно, майже виключно під хлопською стріхою. Мені і моїм сучасникам здавалось тоді, що Українцям в Галичині (тоді вже: в Малопольсце) мусить прийти амінь. Лишень тодішні поети українські, як Іван Франко, Василь Стефаник та инші, отже люди попід небеса літаючі, не падали духом, вірили в будучність України і її відродження та своїми писаннями зігрівали загал український, огорнений' розпукою.
V.
Побіда Українців під Полтавою в 1936 р. змінила за одним махом долю Українців. Наслідком тої побіди повстала самостійна Україна – від австрійської границі по Кавказ з населенням 40 міліонів і з нашим вже Чорним морем. Цілий ряд гегьманів України, вибираних що 10 літ і резидуючих в Київі, скріпив силу України. Гетьмани: Мазепа, Хмельницький, Палій, Орлик, Петрик, Войнаровський, Кривонос, Богун піднесли силу України до значіння великодержавного. Теперішний гетьман, Його Високість князь Михайло Грушевський довершив ту будову, здобувши в 2010 р. для України на київськім конгресі виключне пановання над Дарданелями. Тепер Україна зі своїм 50 міліоневим населенням є враз з другими великими державами: Францією, Англією, Німеччиною, Австрією і Італією, рішаючим чинником в Європі і взагалі в світі.
VI.
Доля України і битва під Полтавою в 1936 р. мала рішаючий вплив на нашу Галичину. Австрійське правительство, щоби зменшити тяготіння австрійських Українців до самостійної України, поділило в 1937 р. свою тодішну провінцію Малопольську на дві провінції. Східну часть аж по Сян на заході названо давною назвою: Галичина і віддано її під пановання Українців. Західна часть тої провінції від Сяну на сході задержала імя Малопольска і лишилася в руках Поляків. Цілий ряд намісників автономної української Галичини, як славнозвісні Юліян Романчук, Кирило Трильовський, Андрій Кос, Тимотей Старух, Вячеслав Будзиновський, Кость Левицький, Ярослав Олесницький і Володимир Бачинський доконали легким і простим способом того, що тепер Галичина є виключно українська. В 1937 р. Польща головно держалася тут польськими властителями більшої посілости. Вони були тоді, як взагалі все, негосподарні, жили понад стан, обдовжили свою власність страшенно. Легкою було проте річчю викупити від них їх землі та розпарцелювати між українських хлопів. Се переведено консеквентно, так що в році 2010 (гляди: Статистичні Відомости краєвого Виділу з р. 2010, том 593, cтop. 222) осталось з давної величи Польщі в Галичині лише 7 (словами: сім (!) Поляків, властителів більшої посілости. Мало по малу земельна власнісгь опинилась майже виключно в руках Украінцїв. Платили вони за все, а не брали, способом рабунку, за дурно. Міста провінціональні зі своїми жидівскими більшостями зробились українськими, бо Жиди пішли за вітром. Як давніше були поляками, так тепер почали держати з сильними миру сего, українцями. Рівнобіжно і консеквентно ставав і Львів (прозваний в році 1937 з „Казімєржогроду» наповорот «Львовом») чим раз більше українським. Українська управа Галичини примішувала всюди в урядах українців, а випихала з них Поляків, позаводились підприємства і фабрики Українців у Львові, Жиди львівські зробились мало по малу щирими Украинцами (славнозвісні колись як поляки-жиди Натан Лєвенштайн і Тобіяш Ашкеназе, заявилися в 1938 р. як щирі Українці), так що біжучий рік 2011 приніс нам цілу міську раду у Львові виключно українську.
В тім побіднім поході України а занепаді Польщі цікаво ще згадати деякі подробиці. В р. 1911 переробили Поляки львівський університет, котрий доси був утраквістичний, польсько-український, на виключно польський. В р. 1937 заложено у Львові другий університет, виключно український. Український університет розвивається гарно – в біжучім 2011 р. має він на усіх факультетах 10.000 слухачів; польський університет підупадає з року на рік. В р. 2000 на 2001 мав він лише 211 слухачів, наслідком чого австрійське правительство його в р. 2001 закрило.
Теперішні так відомі назви площ і частей Львова зовсім инакше звучали в р. 1911. Теперішня гора Гайдамаків називалась в р. 1911 Копцем Люблинської Унії. Теперішня площа Залізняка і Ґонти перед губернією [нині вул. В.Винниченка – Z] з їх памятником називалася площею Андрія гр. Потоцького і стояв там його пам’ятник. Названо сю площу іменем гайдамацьких ватажків тому, бо колись в редуті коло тої площі [міський арсенал – Z] сиділо кількасот гайдамаків в вязници. Їх артистично виконаний памятник, окраса Львова, дав привід Німцям до поставлення подібного памятника їх королям вальса, Штраусови і Ляннерови у Відни. Теперішня площа Богдана Хмельницького називалася в 1911 р. площею св. Юра. Тут була головна кватира Богдана Хмельницького при його облозі Львова і на сю памятку так її прозвано. Теперішня площа Тараса Шевченка називалася в 1911 р. площею Адама Міцкевича і стояв там його памятник. В 2001 р. площу сю переіменовано, памятник Адама Міцкевчиа сховано в пивницю (так як в р. 1911 се зроблено з памятником Шевченка), а іменем Адама Міцкевича прозвано вулицю на Зеленім передмістю, котра в 1911 р. носила ім’я Тараса Шевченка.
VII.
«Sic perit gloria mundi». Я старець, немічний, подаю отсі факти теперішному і будучим поколінням на науку. Нехай українці не поступають так як колись Поляки, щоби й їх не досягла доля Поляків. Стоячий над гробом старець говорить до Вас, дорогі Українці: Памятайте на слова Христа Спасителя: „Не чини другому, що Тобі не мило!».
Львів, в мартї 2011 р.
Від редакції. Велика честь припала нам: Наш славнозвісний учений Іван Залізняк удостоїв нас своєю статтею-споминами, які отсе містимо. Іван Залізняк не публікує вже нічого від 15 літ – задля старости і немочи, бо числить він тепер 125 літ. Яка се честь для нас, подати на наших шпальтах його статтю, стане ясним, коли пригадаємо його заслуги і значінє. Є він членом обох українських академій наук, київської і львівської, і членом усіх академій наук инших народів на цілім світі. Є він протектором наукового інституту свого імени, заложеного ним і істнуючого в Київі. Інститут той через установлений до того комітет українських учених уряджує наукові виклади ученим цілого світа. Допущений тим комітетом прелєгент має обов’язок держати виклади про нові свої наукові досліди найдовше три місяці. За те платить йому інститут 100.000 українських К[орон]. Слухачів допускає комітет з поміж науково вже діяльних молодих учених цілого світа. Слухачам дає інститут ціле удержання і мешкання через цілий час, коли вони захотять викладів слухати. Виклади можуть відбуватись в якій-небудь мові. В дійсности відбуваються вони звичайно в мові українській, бо мова та вже тепер – можна сказати – має характер мови світової, та учені чужих народів, допущені до викладів в тім нашім інституті, звичайно, коли не уміють по-українськи, виучуються перед своїми викладами української. мови. Можна сміло сказати, що наш київський науковий інститут ім. Івана Залізняка, попри політичну світову силу нашої батьківщини України, в великій мірі причинився до придбання нашій мові характеру світовости. Наша мова, безперечно в головній мірі через той інститут має тепер те значіння і розповсюдження, що мова французька, англійська і німецька. Так отже чоловік тої міри удостоив наш дневник вище поданою статтею, в якій, пише пpo події з-перед сто літ, котрі сам пережив і власними бачив очима. Тим цікавійша вона для нас, тим більше поучення наберуть з неї внуки і правнуки Івана Залязняка.
Від редакції «Збруча» (4 березня 2016 року):
Андрій КОС. Світлина 1900-х років. З фондів ЛНБ ім. В.Стефаника. Вперше опубліковано у виданні: «Іван КУРОВЕЦЬ. Лицар галицької медицини». – Л.: «Друкарські куншти», 2014.
Справжнім автором утопії – замість вигаданого Івана Залізняка – був відомий адвокат, політик і громадський діяч Андрій Кос, член славетної комарнівської родини Косів.
Його батько, Михайло Кос, протягом двох каденцій був шанованим бурмістром Комарна. Він відбудував центральну площу міста після пожежі 1894 року, відновив діяльність читальні товариства "Просвіта". Показний пам’ятник йому досі стоїть на міському цвинтарі.
Помітними особистостями були брати Андрія Коса. Про них писало "Діло" 1895 року: "П(ан) Йосиф Кос родом з Комарна, член тов(ариства) "Січ" у Відні, осягнув у тамошнім університеті степень і титул доктора всіх наук лікарських. Єсть се наймолодший з 4 братів-синів міщанина з Комарна, котрі всі осягнули степені докторів. Найстарший доктор Іван Кос єсть шефом-лікарем полку цісарських стрільців тірольських, другий д-р Андрій Кос єсть адвокатом у Львові, третій д-р Михайло Кос єсть лікарем полковим в Бельоварі (Хорватія), а наймолодший Йосиф ось тепер. Іван, Андрій і Йосиф були членами віденської "Січі", а Михайло – краківської "Академічної громади"; всі чотири яко відличні ученики кінчили львівську руску гімназію".
Анатолій Кос-Анатольський
Найбільше прославилися діти Йосипа Коса – Марія й Анатоль. Марія протягом 1931–1932 років очолювала дівочу бойову і розвідувальну п’ятірку, підпорядковану Крайовій Екзекутиві ОУН (Катерина Зарицька, Дарія Гнатківська, Віра Свєнціцька та Олена Недзвєцька). Лише через свою передчасну смерть у 1934 році не проходила у Варшавському та Львівському процесах ОУН разом із Степаном Бандерою й іншими. Про її брата, славетного композитора Анатолія Кос-Анатольського, зайве говорити – про нього чули всі.
Андрій Кос народився 11 грудня чи то 1860-го, чи то 1864 року в Комарні. "З природи слабого здоров’я, як міщанська дитина, мусив змалку сам, о власних силах, вибиватися в світ і тяжко працювати, як учень гімназії, а відтак університету, на власне удержання", – так згадували про нього сучасники.
У 1879-му закінчив Академічну гімназію у Львові, а в 1884-му – правничий відділ Віденського університету. Після повернення до Львова не лише вів адвокатську практику, а й був секретарем политичного товариства "Народна Рада", створеного народовцями. У 1896-му переїхав до провінційного Калуша. Його товариш, видатний галицький медик Іван Куровець про цю зміну в житті Андрія Коса писав: «Великоміське життя, надмірна праця збільшили його недугу, й він покинув Львів, і перенісся як адвокат … до Калуша, де думав найти в провінціональній глушині успокоєння для свого перемученого ума і нервів. В Калуши виробив собі вскорі велику адвокатську канцелярію і з'єднав загальну симпатію, як чоловік і адвокат, і суспільний діяч».
Куровець, який у той час працював у Калуші лікарем, так згадує про той період життя Андрія Коса:
«Його канцелярія стала дійсним осередком політичного життя Калущини – він все і всюди виступав сміливо, як оборонець всіх покривджених, без ріжниці народности і віроісповідання, все відучував наших людей, так селян, як і інтелігентів, від сервілізму, учив кожного шанувати власну гідність і нікому не коритися, приневолював наших урядовців до шанування кожного чоловіка-громадянина судовими вироками і осудами вищих властей, а в боротьбі о право йшов він послідовно все до найвищого трибуналу. Адвокатська канцелярія д-ра Андрія Коса – то була дійсна народна канцелярія, се був народний форт, звідки послідовно ішла боротьба за горожанські права кожного чоловіка і політичні наші права, звідси ішли безнастанні протести проти безправств влади, проти виборчих шахрайств в громадах, в повіті і при всіх виборах до сойму та парляменту.
Кожний наш чоловік в повіті знав се і вірив, що в канцелярії д-ра Коса знайде оборону, тож сміло йшов до боротьби, тому політичній повітовій організації була легка робота, з часом до війни, наслідком сеї роботи, зникнули по громадах хруні-війти, писарі – повіт став політично сильний, свідомий. З його канцелярії вийшло багато наших суспільних діячів, як адвокат і посол др. Левко Бачинський, адвокат др. Гарасимів і другі.
…Маючи велику канцелярію, міг мати великий маєток, жити достатно, був ціле своє життя «безсребренником», гріш його не тримався, і він його не любив. Про фінансову сторону канцелярії мало дбав, жив все скромно, як студент... Д-р А.Кос … ніколи нічого не робив проти переконання, за гроші – і як адвокат не боронив ніколи брудні справи».
13 грудня 1900 року його обрали послом до австрійської Державної Ради від округу Калуш – Долина – Бібрка. Про парламентську діяльність Андрія Коса, зокрема, його активну участь у засіданнях Рейхстагу 13 грудня 1900 і 14 травня 1901 років дуже докладно висловився провідний галицький політик Кость Левицький:
"Галицькі практики і виборчі зловживання довели були до того, що при тих виборах до парламенту вийшли всього чотири незалежні посли і чотири посли урядові. З незалежних послів вийшли: д-р Андрій Кос з пятої виборчої курії та Юліян Романчук, д-р Михайло Король і скарбовний радник Василь Яворський з четвертої виборчої курії. ... Свій вибір завдячував Андрій Кос незвичайно сильній організації, що її поширив був д-р Іван Куровець, лікар у Калуші, разом з ним…
…В адресовій дебаті промовив посол д-р Кос. Він виступив безпощадно проти панування польської шляхти, що проклямує вже політику вільної руки, бо польська шляхта – казав він – здібна до всього – навіть до вбивства; вона створила собі спеціальних інкамерованих русинів, вибраних таким обманством, як члени Кола Польського, бо за п. Барвінським і його компанією не стоїть ні один українець. Далі сказав він – що національне питання є справою народної чести і тому воно мусить бути насамперед налагоджене. Закінчив Кос свою промову тим, що ми нічого більше не бажаємо, як тільки того, щоб у Галичині респектовано закони...
…Було це дня 14 травня 1901 року. У цій дебаті розмовляли ще з наших послів: Василько, Барвінський, Король і Кос. Останній підніс, що в Галичині всі уряди в руках поляків, які звязані своїми інтересами і не допускають українського народу до належних йому прав. Вони довели свою державу до розпаду, а тепер ведуть адміністрацію нашого краю без контролі. Кос виказував, що домагання нашого народу щодо поділу намісництва, законного надання рівноправности нашої мови в урядах і школах та введення загального й повного права голосування вповні оправдані".
Разом із Василем Яворським і Романом Сембратовичем видавав український німецькомовний часопис "Ruthenische Rundschau" («Русинський огляд»; перше число вийшло у Відні 15 травня 1903 року). Тут друкувалися його політичні статті й виступи.
Після закінчення парламентської каденції (1907) займався громадською та просвітно-організаційною діяльністю: був головою «Хлопського банку», філії «Просвіти» та «Народного дому» в Калуші, виступав із відчитами в сільських читальнях.
Як адвокат був активним учасником політичного «процесу 101-го», де підсудними були українські студенти, звинувачені у заворушеннях у Львівському університеті 1 липня 1910 року, коли загинув провідник українського студентства Адам Коцко. Саме через деякий час після цього Андрій Кос написав свою оптимістичну утопію. Драматична боротьба за український університет у Львові недвозначно віддзеркалилася у цьому творі.
Дуже промовистою є оповідь Івана Куровця про митарства Андрія Коса в часи російської окупації Галичини (1914):
"Світова війна захопила Його без зламаного щеляга при душі; в такім скрутнім положенні знайшовся він як російські війська війшли до Калуша. Прихід російських військ наступив нагло, все утікало тоді в звірячім страху на всі сторони світа, так робила переважно незалежна українська інтелігенція, полишаючи своїх людей без опіки і поради в так тяжкім часі. Д-р Андрій Кос лишився на місци, хоч був сильно заангажований в політиці, як противник русофільства. На всіх улицях Калуша видніли великі друковані відозви з його підписом, які взивали народ до боротьби з відвічним ворогом українського народу. З приходом російських військ і адміністрації виступав все гідно, не корився, і Москалі цінили, хоч знали точно всі політичні гріхи покійника. Тодішній російський начальник уїзду (староста) Балицький відносився до нас можливо лояльно. Д-р Андрій Кос в своїй добродушности хотів кожному помагати, тому, як за старих часів, ходив щодня на інспекції до російських властей проти рабунків, знасилувань жінок. Се бентежило російських урядників, як сміє мазепинець контролювати діяльність властей; до сего зачали сипатися доноси ріжних чорносотенців, що д-р Кос, як австрійський шпигун, порозуміває з австрійськими патрулями. Його арештовано, поставлено перед російський польовий суд. Збіг обставин був виїмково недобрий, а до того свідки понабріхували неможливі річи, суд його виправдав, але вирішив, що, як небезпечного для російської армії і правительства, треба вивезти його з Калуша.
Інтерновано покійника в Станиславові, зразу в віллі барона Ромашкана, а відтак на Дуброві. Начальник калуського уїзду Балицький, що був порядним чоловіком, робив зі свого боку старання, приятелі та знакомі адвокати, з другого боку, у тодішнього губернатора, гр. Бобринського, щоби звільнити Його з інтернування. Справа протягалася, але була на добрій дорозі. Гр. Бобринський приобіцяв, що сам сю справу вирішить на місци в Станиславові, де буде візитувати уряди. Д-ра Коса про се повідомлено.
Граф Бобринський дійсно приїхав в перших днях лютого 1915 р. до Станиславова і, візитуючи карне заведення на Дуброві в супроводі начальника уїзду Гадзінського, зайшов до келії д-ра Коса, де він з кількома товаришами недолі покутував. По вході гр. Бобринського і представленню Гадзінського, що їх сіятельство губернатор гр. Бобринський хоче вислухати виновників, д-р Кос, випрямившися, гордо привитав губернатора словами: «За що я тут сиджу, коли я є винен, то повісьте мене, коли ж ні, то пустіть! Най жиє вільна незалежна Україна!» По тих словах губернатор обернувся і вийшов, а на другий день д-ра Андрія Коса повезли етапною дорогою до Росії, а звідти на Сибір в Наримський край".
Незламний патріот повернувся до Галичини на початку 1918 року, але вже 25 березня полишив цей світ і був похований на цвинтарі у Комарному.
Дуже своєрідно на смерть українського утопіста відгукнулося те ж львівське «Діло». 5 травня воно знову вмістило «Львів перед сто роками (1911-2011)», повторивши текст 1911 року аж до слова. Але на самому кінці вже було дописано: «В марті 1911 р. Д-р Андрій КОС».
"Покійний був маркантною, визначною і оригінальною людиною як чоловік, адвокат, суспільний діяч в нашім щоденнім, суспільнім і політичнім життю… Покійний був дуже інтелігентний, спосібний, ідейний та характерний чоловік… Як спосібний незалежний адвокат, добрий знавець права, чоловік широкого європейського світогляду, мав всі прикмети і условини відіграти визначну ролю в нашій суспільности", - написав у посмертному спогаді Іван Куровець.
І щось у цій характеристиці є. Особливо щодо оригінальності, здібності, інтелігентності та широкого європейського світогляду. Адже у своїй утопії 1911 року Андрій Кос зробив кілька вдалих вгадувань майбутнього, відділеного від нього двома світовими війнами, передбачити які тоді було дуже важко (а, відповідно, й їхні наслідки).
Наприклад: "В р. 1921 надали вони [поляки – Z] законодатним способом цілій сій, доси звичайно «Галичиною» званій провінції, назву: «Малопольська»". Вгадав – майже з точністю до року. Приблизно саме тоді нова польська влада запроваджувала в офіційний обіг «Малопольщу» замість «Галичини».
Або: "В р. 1937 заложено у Львові другий університет, виключно український". Державний український університет у Львові відкрився 1939 року. Похибка – 1,5-2 роки, не більше.
А от ще глобальніший прогноз: "Минуло сто літ, а Поляків у Львові так якби не було. Тепер Львів офіціяльно і формально українське місто". Дуже хотілося, і воно сталося. А от із продовженням фрази важко погодитися: "Сталося се способом зовсім природним, зовсім простим". Ну і зрозуміло – в утопії Коса все (навіть через 100 років!) відбувається в рамках Австро-Угорської імперії. Інакше цензура не пропустила би.
Вгадуючи долю світочів галицької літератури прогнозист вгадав 50:50. У нього Першу світову війну пережили і Франко, і Стефаник. Насправді ж так пощастило лише Стефанику.
Дещо А.Кос вгадав у майбутньому львівської топоніміки: "Теперішня площа Богдана Хмельницького називалася в 1911 р. площею св. Юра". Справді, те, що в часах нашого утопіста (як і тепер) називалося і називається площею Святого Юра, протягом кількох радянських десятиліть носило ім’я Богдана Хмельницького.
Цікаво, як втілилися (чи радше не втілилися) пророцтва з іменами двох великих поетів у топоніміці Львова. Вуличка, яка на початку XX століття мала ім’я Шевченка, не перейменована на вулицю Міцкевича. Нині вона – Дніпровська. Ім'я найбільшого українського поета натомість носить колишня Янівська. А вулиці Міцкевича у Львові не стало зовсім. Тепер вона – Листопадового Чину. Зате, всупереч прогнозам, не перейменовано площу Міцкевича.
У чому ще життя перегнало (майже вдвічі) фантазію – це темпи зростання населення Львова. У Коса: "В біжучім році переведено загальну конскрипцію [перепис населення – Z.]. Виказала вона на 500.000 людности м. Львова 300.000 Українців, 150.000 Жидів, 45.000 Поляків і 5.000 инших народностей". На зазначений автором рік людність Львова становила майже мільйон мешканців.
P.S. До речі, у переліку майбутніх українських намісників Галичини Андрій Кос згадав і себе...
P.P.S. “Збруч» висловлює вдячність Володимиру СЕМЕНІВУ – як за подаровану тему для цієї публікації, так і за впорядкування та видання збірника «Іван КУРОВЕЦЬ. Лицар галицької медицини». – Л.: «Друкарські куншти», 2014, матеріали з якого використані в ній.
04.03.2016