Ірина Гах

В єдиній Українській радянській державі музей став державною установою республіканського значення….

                  

«Двічі в одну річку не ввійти», – каже приказка, хоча… Після відступу німецьких військ влітку 1944 року до Львова вдруге прийшли радянські військові.  Для «старої–нової» влади Національний музей у Львові, як і 1939 року, був небезпечний у всьому: фондовою збіркою, основу якої складали твори давнього українського сакрального мистецтва; урядуванням директора, відомого у світі науковця Іларіона Свєнціцького, ставленика «ворога №1» для радянської України – графа Шептицького, митрополита Галицького; роботою установи, спрямованою на популяризацію українського мистецтва. До кінця Другої світової війни включно у стінах музею відбувалися події, ідеологічна основа яких була ворожою та чужою для соціалістичних ідеалів і політики, запроваджуваної комуністичною партією у повоєнній, ще наразі «буржуазно-націоналістичній» Галичині. Страшною загрозою були і працівники установи – музейники-професіонали,  «неблагонадійні» громадяни, «галицькі інтелігенти», які плідно співпрацювали із Греко-Католицькою Церквою, особисто знали Митрополита: Віра Свєнціцька, Ярослава Музика, Олена Бурдун, Ірина Гургула; новоприйняті І.Свєнціцьким працівники: колишній послушник монастиря оо. Студитів Михайло Пигель, викладачі Духовної семінарії Степан Сампара та Євген Кравчук, нащадки г реко-католицькихсвященників Мирослав Осташевський і Мирон Роздольський та ін. Отже, Національний музей у Львові в очах комуністичних керівників був «націоналістичним кублом», «дітищем українських буржуазних націоналістів», з яким необхідно «что-то сделать».  При цьому діяти необхідно було «розумно», що на радянській «езоповій мові» означало – підло та підступно, так, як вміли це робити відповідні силові органи…

 

Біда йшла не сама. 1944 року з земного життя відійшов митрополит Андрей, захисник, опікун, Ангел-Хоронитель Національного музею у Львові. Практично відразу після відходу нацистських військ, ганебними діями органів радянської влади та безпеки, за прямою вказівкою Сталіна були підготовлені всі підвалини для знищення Греко-Католицької Церкви. Національний музей у Львові залишився без захисту та нагляду. Почалися тотальні перевірки: новостворені комісії цікавилися всім, що зберігалося та відбувалося у стінах будинків, які знаходились на затишному подвір`ї по вул. Мохнацького, 42 (нині Драгоманова, 42). Щоби не дратувати владу, Національний музей у Львові було перейменовано на Музей українського мистецтва.

 

Л.І. Левицький, "Протилежними шляхами"

 

Після пікантно-комічної ситуації з підозрою про зберігання у фондах Національного музею складу боєприпасів (йшлося про експонати сучасної історії: російські гвинтівки періоду Першої Світової війни, кавалерійські шаблі, кавказький кинжал, австрійську шпагу та ін.) почалася жорстка політика знищення вартісних творів мистецтва. Лицемірно сфабрикувавши відповідну постанову зборів «інтелігенції і робітничого класу Червоноарміського району», привели в дію ще одну підло-підступну справу – прийняте рішення прибрати з музейного подвір`я пам`ятник Митрополиту Андрею. Але влада спланувала не просто зняти та заховати «подалі від очей» сидячу скульптуру, а в серпні 1947 року, вночі, за допомогою найманих вандалів (без сумніву, членів відповідних "органів") скульптуру цинічно розтовкли та вивезли за межі міста. Величне зображення Шептицького, створене Сергієм Литвиненком і встановлене 1935 року перед палацовим будинком на честь 70-ліття Митрополита, було назавжди втрачене.

 

На думку нової влади, для припинення роботи Національного музею у Львові в тому руслі, в якому він працював, необхідно було якнайшвидше прибрати директора – Іларіона Свєнціцького. Тим більше, що радянські ідеологи розуміли вагу й авторитет Свєнціцького в галицьких (і не тільки) науково-мистецьких колах. Підстава знайшлася швидко: 15 жовтня 1945 року на нараді художників Львова (як зазначалося у постанові Львівського обкому КП(б)У від 22 жовтня того ж року), «з політично-шкідливою наклепницькою заявою виступив директор Львівського державного музею українського мистецтва професор Свєнціцький І. С.», який в своєму виступі намагався довести до влади труднощі роботи наукових працівни­ків міста Львова, які не мають можливості працювати через те, що держава не створює для них потрібних матеріально-побуто­вих умов. З виступу Свєнціцького парткерівники швиденько сфабрикували «політичну справу»: «Виступ Свєнціцького був політично-шкідливим і провокаційним, він відбив настрій політично відсталої і реакційної частини інтелігенції, зв’язаної з рештками українсько-німецьких націоналістів», — так  було подано у відповідні структури наклеп на Іларіона  Семеновича.

 

Іларіон Свєнціцький з донькою Вірою

 

Отже, директор музею – ворог радянської влади, він сміє виступати з критикою, відкрито висловлювати власні думки і при цьому керувати потужньою мистецькою організацією з доволі сумнівною репутацією. Почалась активна робота «на всіх фронтах» зі «знищення» Іларіона Свєнціцького. Для завдання найболючішого удару по директору 1948 року було заарештовано Віру Свєнціцьку – старшу доньку, на той час уже відомого мистецтвознавця, автора серйозних досліджень у галузі давньої сакральної культури. Іларіон Семенович мужньо пережив це тяжке випробування і не полишив крісла керівника установи.

 

Цькування Свєнціцького продовжилося навесні 1949 року, коли за наказом вищих радянських інстанцій спеціально створена комісія перевіряла у Львові роботу місцевих музеїв і дійшла висновку, що «в резуль­таті недбалості в підборі кадрів наукових співробітників до деяких музеїв м. Львова... проникли... ворожі елементи» (йшлося насамперед про працівників, які здобули освіту до 1939 року), які «цілковито складаються з місцевого населення, вихованців середніх і вищих навчальних закладів довоєнної Польщі». Все, що бачили члени комісії, зокрема в Музеї українського мистецтва, було «просякнуте націоналізмом і низько­поклонництвом перед культурою і мистецтвом буржуазного Заходу». Керівництво Свєнціцького, на категоричну думку комісії «не мобілізувало ко­лектив наукових співробітників... на перебудову експозиції в світлі ви­мог боротьби з безродним космополітизмом». Після висновків комісій і «об`єктивної» роботи відповідних служб відбувалися арешти, звільнення, переслідування та залякування працівників установи. У стінах Національного музею запанувала атмосфера страху, недовіри, нервового напруження. Свєнціцький далі, як міг, пристосовувався до нав`язуваної політики, мужньо та терпеливо зносив усі напади та підступні провокації.

 

Паралельно з роботою різних комісій і спробою якнайшвидшого викорінення «буржуазно-націоналістичних елементів» із післявоєнної мистецької еліти, органи комуністичної влади вирішили провести ще одну «дієву» акцію «зміц­нення» мистецьких кадрів Західної України шляхом завезення до регіону художників, скульпторів, літераторів із давніх радянських територій. Комітет мистецтв і Спілка радянських ху­дожників переселили до Львова понад 10 родин художників, які практично всі були демобілізованими офіцерами Червоної Армії, членами КП(б)У, а головне – мали художню освіту (Київський, Харківський чи ін. художні інститути). На  думку організаторів цієї акції, ці перевірені радянські громадяни зобов`язані були сприяти організаційно-ідеологічному зміцненню мистецько-художніх колективів на користь нової влади. Так до Музею українського мистецтва на посаду заступника директора потрапив В.Любчик, головна дієва особа страшного злочину, що стався у стінах установи 1952 року.

 

І.В. Севера, Погруддя Івана Франка, 1947 р.

 

Під час акції вилучення з музейних фондів «творів націоналістичного та ворожо-ідеологічного змісту» було знищено близько 2000 одиниць фондової колекції. Детально та ґрунтовно, із наведенням документальних підтверджень, всі події, що відбувалися в стінах музею по вул. Драгоманова, представлено у передмові до «Каталогу втрачених експонатів Національного музею у Львові», виданого 1996 року (автори-упорядники Арофікін В. та Посацька Д.). Нині можемо лише з жалем констатувати страшну втрату для національної культури – десятки творів визначних українських художників ХХ століття, імена яких увійшли у всесвітню образотворчу скарбницю: О.Архипенка, П.І.Холодного, М.Сосенка, І.Іванця, М.Бойчука, М.Федюка, В.Перебийноса, О.Куриласа, М.Бутовича, В.Хмелюка, Л.Ґеца, А.Перфецького, М.Грищенка та багатьох інших. Це злочин, який назавжди викреслив з багатої колекції музею пам`ятки, які якнайкраще представляли надзвичайно високий рівень української образотворчості першої половини ХХ століття.  

 

Вищі чини радянського керівництва досягли свого – музейна збірка була частково «очищена», працівники – або звільнені, або залякані, нові «благонадійні» кадри для роботи в музеї успішно зайняли спорожнілі місця; і найголовніше – 1956 року на 80-му році життя помирає Іларіон Семенович Свєнціцький.

 

У 1950-х роках Музей українського мистецтва дещо змінює напрямки своєї діяльності… Про що красномовно свідчила тогочасна преса: «Кожен приїжджаючий, перебуваючи у Львові, обов`язково завітає в Музей українського мистецтва. Зал за залом, кімнату за кімнатою проходять глядачі, і перед їх очима встає історичне минуле рідної української землі, її муки і страждання, її велич. Початок світського портретного мистецтва України показано в ряді різноманітних творів ХVІІІ віку. Цей відділ багатий чудовими експонатами, виконаними народними митцями. Різнокольорові вишивки, різьба по дереву, керамічні вироби приваблюють глядачів. Дуже подобаються відвідувачам музею роботи на теми з історії України. Ось скульптура Сергія Литвиненка – "Довбуш кличе", картина Фотія Красицького – "Гість з Запоріжжя"; полотно старого художника Корнила Устияновича – "Смерть Тимоша Хмельницького" та "Шевченко в засланні". Особливу увагу привертає велике полотно роботи Осипа Кореласа, львівського художника "Дивлюсь – світає". Тут зображений український співець Шевченко, який вдивляється далеко вперед і бачить прекраснее майбутнє України в променях ранкового сонця. Не менш багата і має великий успіх друга картина цього ж автора – "Гуцульщина". Відомі художники – наші сучасники Ольга Кульчицька та Їжакевич – експоновані в музеї багатими матеріалами. Кращі роботи Ольги Кульчицької – ілюстрації до літературних творів українських класиків. Картина Їжакевича "Мама йде" і "Дзвонар" вражають своїм змістом і майстерністю виконання. Захоплюють глядачів роботи українського художника В. Савіна – "Кармелюк" і народного художника СРСР В. Касьяна – портрет Леніна та картина "Наступ". Хотілося б побачити, щоб у Львівському Музеї українського мистецтва ширше було показане мистецтво в період соціалістичного будівництва та Вітчизняної війни».    

 

Після всіх вище описаних подій, які відбувалися у Національному музеї в 1944-1950-х роках, у затишному зеленому подвір’ї за адресою вул. Драгоманова, 42 у радянському місті Львові почалося інше життя: змінилися адміністрація, колектив був під пильним контролем відповідних органів, 1953 року була перебудована експозиція, що вповні відповідало «державній установі республіканського значення»: «Завдяки постійному піклуванню Комуністичної партії і Радянського уряду про розвиток культури народів СРСР, музей систематично поповнює свої фонди і експозиції високохудожніми творами українського народного, класичного і радянського мистецтва». У виставкових приміщеннях було розміщено основні розділи експозиції, які, на думку радянських ідеологів, не були небезпечними для відвідувачів Музею українського мистецтва: народне мистецтво, мистецтво  ХІV–ХVІІІ ст. та ХІХ–ХХ ст.,  радянський період (близько 15000 експонатів). Чотири зали було залишено для тимчасових виставок.

 

М.Г. Дерегус, Ілюстрація до повісті М. Гоголя "Майська ніч", 1946 р.

 

30.06.2014