Національний Музей у Львові: часи радянські

Див. "Національний Музей у Львові: часи воєнні (1914-1944)"

В єдиній Українській радянській державі музей став державною установою республіканського значення….

«Двічі в одну річку не ввійти», – каже приказка, хоча… Після відступу німецьких військ влітку 1944 року до Львова вдруге прийшли радянські військові. Для «старої–нової» влади Національний музей у Львові, як і 1939 року, був небезпечний у всьому: фондовою збіркою, основу якої складали твори давнього українського сакрального мистецтва; урядуванням директора, відомого у світі науковця Іларіона Свєнціцького, ставленика «ворога №1» для радянської України – графа Шептицького, митрополита Галицького; роботою установи, спрямованою на популяризацію українського мистецтва. До кінця Другої світової війни включно у стінах музею відбувалися події, ідеологічна основа яких була ворожою та чужою для соціалістичних ідеалів і політики, запроваджуваної комуністичною партією у повоєнній, ще наразі «буржуазно-націоналістичній» Галичині. Страшною загрозою були і працівники установи – музейники-професіонали, «неблагонадійні» громадяни, «галицькі інтелігенти», які плідно співпрацювали із Греко-Католицькою Церквою, особисто знали Митрополита: Віра Свєнціцька, Ярослава Музика, Олена Бурдун, Ірина Ґурґула; новоприйняті І.Свєнціцьким працівники: колишній послушник монастиря оо. Студитів Михайло Пигель, викладачі Духовної семінарії Степан Сампара та Євген Кравчук, нащадки греко-католицьких священників Мирослав Осташевський і Мирон Роздольський та ін. Отже, Національний музей у Львові в очах комуністичних керівників був «націоналістичним кублом», «дітищем українських буржуазних націоналістів», з яким необхідно «что-то сделать». При цьому діяти необхідно було «розумно», що на радянській «езоповій мові» означало – підло та підступно, так, як вміли це робити відповідні силові органи…

Біда йшла не сама. 1944 року з земного життя відійшов митрополит Андрей, захисник, опікун, Ангел-Хоронитель Національного музею у Львові. Практично відразу після відходу нацистських військ, ганебними діями органів радянської влади та безпеки, за прямою вказівкою Сталіна були підготовлені всі підвалини для знищення Греко-Католицької Церкви. Національний музей у Львові залишився без захисту та нагляду. Почалися тотальні перевірки: новостворені комісії цікавилися всім, що зберігалося та відбувалося у стінах будинків, які знаходились на затишному подвір`ї по вул. Мохнацького, 42 (нині Драгоманова, 42). Щоби не дратувати владу, Національний музей у Львові було перейменовано на Музей українського мистецтва.

Л.І.Левицький, "Протилежними шляхами"

Після пікантно-комічної ситуації з підозрою про зберігання у фондах Національного музею складу боєприпасів (йшлося про експонати сучасної історії: російські гвинтівки періоду Першої Світової війни, кавалерійські шаблі, кавказький кинжал, австрійську шпагу та ін.) почалася жорстка політика знищення вартісних творів мистецтва. Лицемірно сфабрикувавши відповідну постанову зборів «інтелігенції і робітничого класу Червоноармійського району», привели в дію ще одну підло-підступну справу – прийняте рішення прибрати з музейного подвір`я пам`ятник Митрополиту Андрею. Але влада спланувала не просто зняти та заховати «подалі від очей» сидячу скульптуру, а в серпні 1947 року, вночі, за допомогою найманих вандалів (без сумніву, членів відповідних "органів") скульптуру цинічно розтовкли та вивезли за межі міста. Величне зображення Шептицького, створене Сергієм Литвиненком і встановлене 1935 року перед палацовим будинком на честь 70-ліття Митрополита, було назавжди втрачене.

На думку нової влади, для припинення роботи Національного музею у Львові в тому руслі, в якому він працював, необхідно було якнайшвидше прибрати директора – Іларіона Свєнціцького. Тим більше, що радянські ідеологи розуміли вагу й авторитет Свєнціцького в галицьких (і не тільки) науково-мистецьких колах. Підстава знайшлася швидко: 15 жовтня 1945 року на нараді художників Львова (як зазначалося у постанові Львівського обкому КП(б)У від 22 жовтня того ж року), «з політично-шкідливою наклепницькою заявою виступив директор Львівського державного музею українського мистецтва професор Свєнціцький І. С.», який в своєму виступі намагався довести до влади труднощі роботи наукових працівни­ків міста Львова, які не мають можливості працювати через те, що держава не створює для них потрібних матеріально-побуто­вих умов. З виступу Свєнціцького парткерівники швиденько сфабрикували «політичну справу»: «Виступ Свєнціцького був політично-шкідливим і провокаційним, він відбив настрій політично відсталої і реакційної частини інтелігенції, зв’язаної з рештками українсько-німецьких націоналістів», — так було подано у відповідні структури наклеп на Іларіона Семеновича.

Іларіон Свєнціцький з донькою Вірою

Отже, директор музею – ворог радянської влади, він сміє виступати з критикою, відкрито висловлювати власні думки і при цьому керувати потужньою мистецькою організацією з доволі сумнівною репутацією. Почалась активна робота «на всіх фронтах» зі «знищення» Іларіона Свєнціцького. Для завдання найболючішого удару по директору 1948 року було заарештовано Віру Свєнціцьку – старшу доньку, на той час уже відомого мистецтвознавця, автора серйозних досліджень у галузі давньої сакральної культури. Іларіон Семенович мужньо пережив це тяжке випробування і не полишив крісла керівника установи.

Цькування Свєнціцького продовжилося навесні 1949 року, коли за наказом вищих радянських інстанцій спеціально створена комісія перевіряла у Львові роботу місцевих музеїв і дійшла висновку, що «в резуль­таті недбалості в підборі кадрів наукових співробітників до деяких музеїв м. Львова... проникли... ворожі елементи» (йшлося насамперед про працівників, які здобули освіту до 1939 року), які «цілковито складаються з місцевого населення, вихованців середніх і вищих навчальних закладів довоєнної Польщі». Все, що бачили члени комісії, зокрема в Музеї українського мистецтва, було «просякнуте націоналізмом і низько­поклонництвом перед культурою і мистецтвом буржуазного Заходу». Керівництво Свєнціцького, на категоричну думку комісії «не мобілізувало ко­лектив наукових співробітників... на перебудову експозиції в світлі ви­мог боротьби з безродним космополітизмом». Після висновків комісій і «об`єктивної» роботи відповідних служб відбувалися арешти, звільнення, переслідування та залякування працівників установи. У стінах Національного музею запанувала атмосфера страху, недовіри, нервового напруження. Свєнціцький далі, як міг, пристосовувався до нав`язуваної політики, мужньо та терпеливо зносив усі напади та підступні провокації.

Паралельно з роботою різних комісій і спробою якнайшвидшого викорінення «буржуазно-націоналістичних елементів» із післявоєнної мистецької еліти, органи комуністичної влади вирішили провести ще одну «дієву» акцію «зміц­нення» мистецьких кадрів Західної України шляхом завезення до регіону художників, скульпторів, літераторів із давніх радянських територій. Комітет мистецтв і Спілка радянських ху­дожників переселили до Львова понад 10 родин художників, які практично всі були демобілізованими офіцерами Червоної Армії, членами КП(б)У, а головне – мали художню освіту (Київський, Харківський чи ін. художні інститути). На думку організаторів цієї акції, ці перевірені радянські громадяни зобов`язані були сприяти організаційно-ідеологічному зміцненню мистецько-художніх колективів на користь нової влади. Так до Музею українського мистецтва на посаду заступника директора потрапив В.Любчик, головна дієва особа страшного злочину, що стався у стінах установи 1952 року.

І.В.Севера, Погруддя Івана Франка, 1947

Під час акції вилучення з музейних фондів «творів націоналістичного та ворожо-ідеологічного змісту» було знищено близько 2000 одиниць фондової колекції. Детально та ґрунтовно, із наведенням документальних підтверджень, всі події, що відбувалися в стінах музею по вул. Драгоманова, представлено у передмові до «Каталогу втрачених експонатів Національного музею у Львові», виданого 1996 року (автори-упорядники Арофікін В. та Посацька Д.). Нині можемо лише з жалем констатувати страшну втрату для національної культури – десятки творів визначних українських художників ХХ століття, імена яких увійшли у всесвітню образотворчу скарбницю: О.Архипенка, П.І.Холодного, М.Сосенка, І.Іванця, М.Бойчука, М.Федюка, В.Перебийноса, О.Куриласа, М.Бутовича, В.Хмелюка, Л.Ґеца, А.Перфецького, М.Грищенка та багатьох інших. Це злочин, який назавжди викреслив з багатої колекції музею пам`ятки, які якнайкраще представляли надзвичайно високий рівень української образотворчості першої половини ХХ століття.

Вищі чини радянського керівництва досягли свого – музейна збірка була частково «очищена», працівники – або звільнені, або залякані, нові «благонадійні» кадри для роботи в музеї успішно зайняли спорожнілі місця; і найголовніше – 1956 року на 80-му році життя помирає Іларіон Семенович Свєнціцький.

У 1950-х роках Музей українського мистецтва дещо змінює напрямки своєї діяльності… Про що красномовно свідчила тогочасна преса: «Кожен приїжджаючий, перебуваючи у Львові, обов`язково завітає в Музей українського мистецтва. Зал за залом, кімнату за кімнатою проходять глядачі, і перед їх очима встає історичне минуле рідної української землі, її муки і страждання, її велич. Початок світського портретного мистецтва України показано в ряді різноманітних творів ХVІІІ віку. Цей відділ багатий чудовими експонатами, виконаними народними митцями. Різнокольорові вишивки, різьба по дереву, керамічні вироби приваблюють глядачів. Дуже подобаються відвідувачам музею роботи на теми з історії України. Ось скульптура Сергія Литвиненка – "Довбуш кличе", картина Фотія Красицького – "Гість з Запоріжжя"; полотно старого художника Корнила Устияновича – "Смерть Тимоша Хмельницького" та "Шевченко в засланні". Особливу увагу привертає велике полотно роботи Осипа Кореласа, львівського художника "Дивлюсь – світає". Тут зображений український співець Шевченко, який вдивляється далеко вперед і бачить прекраснее майбутнє України в променях ранкового сонця. Не менш багата і має великий успіх друга картина цього ж автора – "Гуцульщина". Відомі художники – наші сучасники Ольга Кульчицька та Їжакевич – експоновані в музеї багатими матеріалами. Кращі роботи Ольги Кульчицької – ілюстрації до літературних творів українських класиків. Картина Їжакевича "Мама йде" і "Дзвонар" вражають своїм змістом і майстерністю виконання. Захоплюють глядачів роботи українського художника В. Савіна – "Кармелюк" і народного художника СРСР В. Касьяна – портрет Леніна та картина "Наступ". Хотілося б побачити, щоб у Львівському Музеї українського мистецтва ширше було показане мистецтво в період соціалістичного будівництва та Вітчизняної війни».

Після всіх вище описаних подій, які відбувалися у Національному музеї в 1944-1950-х роках, у затишному зеленому подвір’ї за адресою вул. Драгоманова, 42 у радянському місті Львові почалося інше життя: змінилися адміністрація, колектив був під пильним контролем відповідних органів, 1953 року була перебудована експозиція, що вповні відповідало «державній установі республіканського значення»: «Завдяки постійному піклуванню Комуністичної партії і Радянського уряду про розвиток культури народів СРСР, музей систематично поповнює свої фонди і експозиції високохудожніми творами українського народного, класичного і радянського мистецтва». У виставкових приміщеннях було розміщено основні розділи експозиції, які, на думку радянських ідеологів, не були небезпечними для відвідувачів Музею українського мистецтва: народне мистецтво, мистецтво ХІV–ХVІІІ ст. та ХІХ–ХХ ст., радянський період (близько 15000 експонатів). Чотири зали було залишено для тимчасових виставок.

М.Г.Дерегус. Ілюстрація до повісті М.Гоголя "Майська ніч", 1946

Продовження теми – «Національний музей у Львові: Незважаючи на...»