Переважна більшість, а саме 60% українців вважають, що Україна рухається у неправильному напрямку. Понад дві третини серед тих песимістів — а саме 72,6% — вважають ознакою «неправильності» продовження війни на Донбасі, а ще 68,9% обурені зростанням цін та малими зарплатами. Серед топ-проблем українці називають корупцію — 57%. Такою є суб'єктивна оцінка ситуації в країні від посполитих громадян станом на кінець минулого вже 2015 року. Чи має ця суб'єктивність об'єктивні підвалини? «Z» узявся це з'ясувати, аналізуючи події за рік погалузево крок за кроком.
ІМІТАЦІЯ РЕФОРМ
Не хотілося б бути надміру песимістичними у святкові дні, тому ми почнемо з того, що за минулі півтора року Україна зробила більше реформ, аніж за всі попередні каденції. Безумовно, це позитив. Однак реформ було надто мало. Нинішня українська влада могла зробити набагато більше. Для цього в неї був слушний час, був аванс від суспільства, був період взаємної довіри. Вікно можливостей вужчає — і це помітно дедалі більше.
Більшість перетворень, на котрі зважилися можновладці, відбулися або під тиском суспільства, або під нагайкою політичних та фінансових інституцій Заходу. Основні реформи закладалися під «капелюхом» виконання плану з візової лібералізації, а також припасовування до вимог фінансових кредиторів. Насамперед ідеться про боротьбу з корупцією та реформу правоохоронних органів. З них і почнемо.
Однією з найбільш помітних і наочних реформ року стало створення нової патрульної поліції, яка писалася на чистих аркушах і залучила до правоохоронних органів молодих, незаплямованих громадян. Станом на кінець 2015 року патрулі функціонують у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Миколаєві, Ужгороді/Мукачеві та Луцьку. Стрункі хлопці й дівчата почали відновлювати довіру до міліції, а також і до самого терміну — «реформи». Однак поліцією тепер зветься не лише новоприбула «свіжа кров», а також ціла махина, що працює під вивіскою Міністерства внутрішніх справ. Авжеж, у МВС триває переатестація, покликана очистити лави, проте система залишається таки старою. Найкраще про це свідчить те, що іспити долають навіть колишні «беркутівці», котрі брали участь у розгоні Майдану. Розрахунок ініціаторів загальної реформи виявився вдалим. Вони створили добре ім'я — «поліція», — а потім підігнали під цю вивіску решту апарату. Це десь так само, коли нам казали, що в Україну прийде потужний інвестор з комунікацій — назовімо його «водафоун», — а пізніше виявилося, що то просто перейменовують умовне «емтеес». У липні баланс довіри до міліції становив 57% зі значком «мінус», а в грудні, вже в іпостасі поліції, він є вдвічі ліпшим: -25%. Наразі це можна назвати успішним ребрендинґом, а як буде далі — ще мусимо пересвідчитися.
Патрульна поліція — «відбілювач» іміджу
Боротьба з корупцією розгорталася двома фронтами: нормативним та інституційним. Народні депутати погодилися запровадити карну відповідальність за приховування майна у деклараціях. Парламент відкрив низку державних реєстрів, разом з базами нерухомості та автівок. Наприкінці року Верховна Рада ухвалила проґресивний закон про електронні державні закупівлі, який має нівелювати корупційні загрози у тендерах.
Другий антикорупційних фронт розгортався довкола інституцій. У 2015 році відбулася низка конкурсів до Антикорупційного бюро, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Національної аґенції з питань запобігання корупції. Українська влада, як могла, пручалася створенню незалежних структур. Наприклад, Петро Порошенко довший час опирався оновленню конкурсної комісії з відбору антикорупційного прокурора, ставши на бік «четвірки Шокіна». Арсеній Яценюк отримав істотний вплив над НАЗК (одна з членкинь виявилася університетським викладачем нинішнього прем'єра). Тобто там, де вимагалася реформа, українська влада відразу силкувалася викидати якорі й закладати запобіжники. Поява нових інституцій дозволила поставити «плюсик» для всіляких планів і «дорожніх карт» — однак невідомо, чи вдасться «безвусим» Ситнику та Холодницькому дати бій Порошенкові та Яценюку з їхніми «кононенками» та «мартиненками».
Водночас тривала робота над реформуванням органів прокуратури. Пострадянського монстра вирішили позбавити низки повноважень. Частину роботи перебрало Антикорупційне бюро, ще трохи перепаде Державному бюро розслідувань. Паралельно в органах прокуратури тривав конкурс на керівні посади. Тестування правоохоронців відбувалося згідно з програмою, затвердженою міжнародними структурами, і під фінансуванням Євросоюзу. Про оновлення можемо висновувати з підсумкових показників: генпрокурор Віктор Шокін затвердив 154 нових керівників, серед яких не виявилося жодної особи з-поза системи, а 71% вже раніше були керівниками районних чи міських прокуратур.
Підсумовуючи згадані перетворення, можемо сказати, що українська влада у своїх інтенціях залишається на традиціях епох Кучми та Януковича. Різниця є в тому, що вона експлуатує проґресивну демократичну риторику і, звісно ж, на кожному кроці вихваляється реформами МВС, прокуратури, фундаментом «антикорупції». Але ми живемо в таку епоху, коли політичні технології (а боротьба з корупцією в сенсі електоральної та іміджевої боротьби якраз є технологією) невдовзі пожирають своїх творців. Ці реформи стали порядком денним нинішнього часу, вони стали «мейнстрімом». І що вище підіймається планка у політичних деклараціях та популістських просторікуваннях — то більшими будуть вимоги суспільства. Дискурс остаточно змінюється, навіть якщо влада просто забавляється в гасла.
З тієї самої теми можемо згадати і реформу виборчого законодавства для місцевих виборів. Іще під час Майдану опозиційні лідери декларували намір перейти на систему «відкритих списків». Мусили реагувати на запит. Місцеві вибори відбулися на підставі закону, який проголошував «відкриті списки», хоча кандидатські реєстри були «відкритими» лише частково. Імітація, імітація…
Позитивні зрушення відбулися точково в галузях, котрими опікуються активні українські міністри. Експертні середовища схвально відгукуються про роботу міністра інфраструктури Андрія Пивоварського, який розчистив «авгієві стайні» колишнього мінтрансу. Втім Пивоварський, на жаль, подав до демісії: скаржиться на те, що держава холодно ставиться до роботи чиновників-реформаторів, зокрема, тримає їх на мізерній зарплатні. Рано чи пізно Україна мусить вдатися й до реформи держслужби, яка не соромитиметься високих «білих» зарплат. Це завдання не лише для політиків, а й для суспільства, що «слабує» на популізм… Міністерство економіки Айвараса Абромавичуса досягло проґресу в дереґуляції та «очищенні» тендерів. Міносвіти здійснює реформи у галузі вищої освіти, провело через парламент добрий закон про розвиток науки. Втім через сумнівну історію з корупцією у Центрі оцінювання якості освіти виникли загрози для ЗНО…
Ще низка реформ зависли в повітрі. Децентралізація, якщо хто пам'ятає, мусила би повсюдно втілитися вже з 2016 року. Проте влітку влада збагнула, що не встигне підготувати реформу, тому зважилася відкласти її на 2017 рік. До місцевих виборів встигло підготуватися 159 громад. Вони, по суті, будуть «пілотними проектами» перед огульною реформою. Конституційні зміни щодо децентралізації ув'язалася в один конституційний проект з контраверсійним «особливим статусом» Донбасу, й тепер існує великий ризик, що саме через це дражливе питання політреформа загальмується, а тоді, до речі, й перенесуться місцеві вибори, попередньо заплановані на 2017 рік.
Неофіти «антикорупції»: Холодницький і Ситник
Судова реформа після низки дискусій та експертиз на рівні «Венеційської комісії» потрапила до Конституційного Суду. З нею теж не все однозначно. «Z» невдовзі детальніше проаналізує цей проект.
Варто згадати і про реформи в галузі економіки. Українська влада відпустила гривню у вільний курс. На початку року ми пережили сильний стрес, пов'язаний зі знеціненням валюти, проте до кінця року ситуація стабілізувалася. Інфляція знизила купівельну спроможність українців, утім поліпшила макроекономічні показники. Офіційний Київ зважився на підвищення тарифів на газ та електроенергію. Це вдарило по калитках українців, однак змусило заощаджувати енергоресурси й розробляти програми енергоефективності. Україна зменшує залежність від російського палива, запроваджується вільний ринок газу. НБУ очистив банківську систему, ліквідувавши низку фіктивних та проблемних установ. Ці кроки є мінімумом, на який так чи інакше мусила би йти влада. Це санація задавнених проблем. Утім на тлі того, що раніше не робилося нічого, і їх можна назвати реформами.
ПОРОШОНКО ЦЕМЕНТУЄТЬСЯ
Український політичний клас спрямував більшість свого завзяття все-таки не на реформи, а на внутрішню боротьбу. Наразі можемо констатувати, що переможцем у цій «жабомишодраківці» виступає Петро Порошенко. Нинішньому президентові є далеко до «царських» можливостей Віктора Януковича — утім ґарант зводить систему, яка забезпечує йому лідерство в усіх політичних процесах і дозволяє контролювати ситуацію так, щоб будь-які вагомі кроки внутрішнього життя не відбувалися без волі Банкової.
Залишаючись у межах тих самих повноважень, що і Віктор Ющенко, Петро Порошенко має істотну перевагу — велику фракцію у парламенті. Коли треба, його волю підтримують бізнесові депутатські групи, наповнені колишніми «реґіоналами» («Відродження» та «Воля народу»), а часами і «Опозиційний блок». При тім Порошенко спробував поглинути і конкурентно-союзницькі сили. Наприклад, партії УДАР Віталія Кличка восени обіцяли молочні ріки за те, що вона піде спільним списком з БПП на місцеві вибори: і керівні посади, і назву, і лого. Але зараз того УДАРу майже непомітно.
Порошенко не має проблем з кадровою політикою. Парламент підтримував усі його кадрові призначення і жодного з «президентських» посадовців не спромігся спровадити у відставку. У прокурорському кріслі досі залишається Віктор Шокін — напевне, найодіозніша особа в команді Порошенка.
Порошенко наразі на голову вищий за інших. За критерієм політичної боротьби
Водночас президент вправно послаблює власних опонентів. Більшість неґативів, пов'язаних з економічними труднощами, лягли на плечі Арсенія Яценюка. Для Банкової прем'єр грає роль громозводу. Яценюк затиснутий долілиць низьким рейтинґом. Реноме Арсенія очорнює й низка «антикорупційних» скандалів, головним «промоутером» яких залишається Міхеїл Саакашвілі. Водночас екс-президент Грузії уникає критики на адресу Банкової. Надалі Саакашвілі може стати «запасним парашутом» для Порошенка на випадок дочасних парламентських виборів абощо.
Голова держави з великим ризиком для себе оголосив також війну Ігореві Коломойському. Відставка голови Дніпропетровської ОДА стала одним з найрезонансніших кадрових рішень минулого року. Держава також взялася відвойовувати у «приватівця» контроль за «Укрнафтою» та «Укртранснафтою». Всі чекали від Коломойського категоричної реакції, утім з перспективи січня 2016 року виглядає, що він не спромігся завдати Порошенкові направду дошкульного удару. Зате «під ялинку» правоохоронна система зважилася посадити під арешт близького соратника олігарха Геннадія Корбана.
Продовжуючи тему відставок, можемо згадати і звільнення не зовсім лояльного Валентина Наливайченка з посади голови Служби безпеки України.
При тім Порошенко, як вже зазначалося, пробує посилити власні впливи й на новостворені інституції. Президент сподівається тримати на комфортній дистанції голову Антикорупційного бюро та Антикорупційної прокуратури, а також і шефа «реформованої» прокуратури. Саме для того президент і зважився на неприємні інтриґи під час конкурсних доборів.
Проектуючи ці кроки президента на інші процеси, можемо, наприклад, спрогнозувати, що під час децентралізаційної реформи Петро Порошенко спробує встановити істотний вплив на інститут префектів. За задумом експертів, на посади урядників мають стати незалежні та професійні державні службовці, а їхні номінальні функції дозволятимуть лише контролювати роботу місцевого самоврядування, але не керувати ним. Очевидно, що на Банковій лаштуються відкусити якомога більше повноважень собі.
ВІЙНА З РОСІЄЮ: НЕ ПРОГРАЛИ
Згідно з даними волонтерів, котрі ведуть мартиролог на платформі «Вікіпедії», від початку року на Сході загинули 1 209 українських бійців. Найбільше життів забрали криваві бої за донецький аеропорт та «дебальцівський плацдарм» на початку року. На зимову фазу припала майже половина жертв війни з Росією у минулому році. В січні на Донбасі загинули 266 військовиків, а в лютому — 285, за даними «Книги пам'яті загиблих».
У 2015 році Україна втратила й контроль над частиною території. Українські сили були змушені відступити зі знищеного донецького летовища, а також вийшли із Дебальцева. Росія кинула на ці точки потужні загони бойовиків, підсилені російськими кадровими солдатами, та численною технікою зі складів збройних сил РФ. Атаки Росії мали на меті не стільки відвойовування територій, скільки були спрямовані на бряцання зброєю і примус Україну до поступків на політичних переговорах. Бої в Дебальцеві тривали вже після того, як Володимир Путін поставив свій підпис під декларацією «нормандських» лідерів у лютому 2015 року.
Розгортаючи наступ, Кремль також ставив за мету здійснити психологічну атаку на Україну через приниження Збройних сил України (пам’ятаєте вислів Путіна про «вчорашніх трактористів і шахтарів?»), підірвати довіру до української влади та армійського керівництва. Станом на початок 2016 року в суспільстві переважає думка про бездарність генерального штабу та головнокомандувача. На армійських керівників також покладають відповідальність за загибель українських військовиків під час самого «мінського» перемир’я.
Вихід з Дебальцева
Щодо політичного та дипломатичного вимірів, то тут Україна поліпшила становище. Візьмемося нагадати, що восени 2014 року ситуація була вкрай несприятливою для держави, а офіційний Київ під тиском Росії був змушений виконувати всі буквальні вимоги мінських домовленостей без висування власних умов. Діяв закон про «особливий статус» Донбасу. Існувала законодавча база для амністії бойовиків. Залишалося провести вибори на окупованих територіях — і «Д/ЛНР» було би, напевне, легітимізовано.
Проте у 2015 році Україна наважилася на опір. Скандальний закон про «особливий статус» «заморозили» до того часу, поки з території не підуть російські сили. Місцеві вибори на Донбасі, як декларує влада, відбудуться лише після виходу ОБСЄ на державний кордон, при українському адмініструванні й гарантіях виборчих прав для переселенців. Можливо, що влада погодилася би на більші поступки Москві, однак громадська думка та парламент негативно ставляться до «особливого статусу» , вимагаючи більш жорсткої поведінки у зовнішній політиці.
На відміну від кінця 2014 року, Україна має змогу маневрувати у дипломатичному протистоянні. Не зважаючи на те, що мінські домовленості переважно трактуються як перелік «капітуляційних» вимог до України, вони наразі дошкуляють Росії: по-перше, обмежують її наступ, по-друге, підривають економічну міць імперії через інструмент санкцій. Для України тут постає новий виклик. Прихильність Унії до санкцій вичерпується. У найближчій перспективі на Україну можуть перекласти відповідальність за зрив мінських домовленостей — після того, як Верховна Рада «провалить» скандально відомий проект змін до Конституції з «особливостями місцевого самоврядування» в ОРДіЛО.
Поведінка України стала більш упевненою не лише у воєнному конфлікті з Росією, а й економічному. Восени 2014 року Київ із Брюсселем через забаганки РФ мусили відкласти термін введення в дію зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Вкінці 2015 року ніхто більше не боявся російських контрсанкцій те її ембарго. Уряд вдався до дзеркальних заходів проти російських товарів і очікує на покращення зовнішньоторгівельних показників за рахунок інших ринків, насамперед, Європейського союзу.
Згадуючи економічні взаємини зі східним сусідою, зупинимося на енергетичній сфері. Перед стартом опалювального сезону Київ відмовлявся купувати російський газ за оголошеною Москвою ціною, холоднокровно вичікуючи завершення перемовин за участю з Європейським союзом. На перемовинах вдалося домовитися про прийнятну ціну та належні умови постачань, й Україна під кінець осені оплатила імпорт понад 2 млрд. кубометрів російського палива. Після того, як «зимовий» контракт вичерпався, Київ оголосив, що більше не купуватиме паливо у Росії, в той час, як у Москві збиткувалися, що Україна взимку «замерзне».
У 2015 році Україна також зважилася на блокаду Криму — товарну, а також енергетичну. Півострів якийсь час був змушений жити без «світла». Якщо у 2014 році питання електропостачань було елементом тиску Росії на Україну — то вже наступного року Україна змогла сама тиснути на Росію через «кримський мозоль».
Офіційний Київ також запровадив низку санкцій проти Росії. Зокрема, припинив авіасполучення.
УКРАЇНА НА ГЕОПОЛІТИЧНІЙ МАПІ
Зовнішню політику України, а також українську політику країн, котрі послуговуються більш-менш суттєвим впливом на Україну, визначила подія, що відбулася у лютому 2015 року. Мова, звісно йде про Мінські домовленості. Саме вони стали тим стрижнем, на які нанизувалися всі інші геополітичні теми в регіоні.
12 лютого 2015 року після 17 годин перемовин у Мінську лідерам України, Росії, Франції й Німеччини вдалося домовитися про припинення бойових дій у Східній Україні. Найсуттєвіші пункти Мінських домовленостей такі:
- негайне і повноцінне припинення вогню в зоні АТО опівночі 15 лютого 2015 року;
- відведення обома сторонами конфлікту важкого озброєння до 1 березня; причому українське військо відводить артилерію від фактичної лінії фронту, а бойовики — від лінії зіткнення, зафіксованої меморандумом у вересні;
- обмін усіма полоненими за принципом «всіх на всіх» не пізніше, як на п'ятий день після відведення озброєння;
- виведення з території України всіх іноземних збройних формувань і роззброєння всіх незаконних груп;
- амністія для осіб, затриманих за порушення закону в контексті подій у Донецькій та Луганській областях;
- розпочати перемовини про розморожування пенсій і соціальних виплат на захоплених бойовиками територіях, натомість податки з тамтешніх підприємств мають надходити в державний бюджет;
- проведення місцевих виборів на окупованих територіях;
- проведення конституційної реформи в Україні, яка передбачає децентралізацію, з набуттям чинності до кінця цього року.
- відновлення контролю Києва над українсько-російським кордоном.
Від моменту підписання Мінських угод Порошенком, Путіним, Меркель і Олландом і до нині навколо них в українському суспільстві (на всіх його соціальних та інтелектуальних рівнях) не припиняються суперечки. Була це «зрада» чи «перемога»? Міг Порошенко відстояти корисніший для України варіант домовленості? Чи варто було взагалі укладати угоду з агресором? Тощо.
Лютневий Мінськ
Якщо узагальнити експертні судження і відкинути награний ура-патріотизм, то можна зробити такий висновок щодо Мінська. Київ перебував у ситуації цуґцванґу, тобто будь-який його хід напередодні мінської зустрічі в «норманському форматі» неминуче вів до шкоди самому собі. Росія сконцентрувала на багатьох напрямках донбаського фронту потужні ударні з’єднання, стримувати які в української забракло б сил. Відмова України від перемовин і укладання хоч якогось мирного договорі під наглядом західних партнерів була б розцінена в Брюсселі й Вашингтоні як заперечення мирного шляху вирішення конфлікту. Це своєю чергою ставило б під реальну загрозу і допомогу Заходу Україні, і санкції проти Росії.
У Києва на мінських перемовинах практично не було козирів, навіть уявних. Тому Порошенкові не вдалося б ні торгуватися, ні блефувати. Головні козирі були в західних партнерів. У Путіна ж ще залишалася можливість блефувати. Для Заходу ж головним було припинення збройної ескалації.
Тим не менше попри те, що домовленості виглядають ледь не шкідливими для України, вони стали єдиним рятівним патичком для неї. З одного боку, угоди зв’язали руки Москві, встановили критерії, згідно з якими вирішується питання пролонґації чи скасування певної частини антиросійських санкцій Заходу. Пригадаймо хоча б недавній прецедент, коли деякі країн-члени Європейської Унії на чолі з Італією спробували підняти питання про скасування санкцій. Але коли справа підійшла до жорсткого розгляду проблеми, то питання було поставлено руба. Москва виконала свою частину Мінських домовленостей? Ні? То про що мова. Санкції подовжено ще на півроку.
Для України ж виконання своєї частини Мінських угод тісно пов’язано з якістю відносиз зі західними партнерами. Кредитні програми МВФ, реалізація Угоди про асоціацію, пом’якшення візового режиму — все це було б неможливим, якби Київ зненацька вперся й вирішив іґнорувати Мінськом.
Кремль, наштовхнувшись на Мінські домовленості як на глухий мур і зрозумівши, що лобовою атакою його не проб’єш, намагався раз за разом знайти в ньому якусь лазівку. Головні його спроби були спрямовані на відкриття сирійського «чорного ходу». Саме тому Росія почала стрімко нарощувати свою військову присутність у Сирії. Спершу це робилося в прихованій формі, потім — відкрито з авіабазами, бойовими кораблями й «обмеженими контингентами».
Зрозуміло, що присутність російських військ ще більше ескалувало сирійську кризу й посилило потік біженців. Улітку для Європейської Унії питання біженців стало безумовно пріоритетним. На другий план відійшли всі інші проблеми, включно з українською.
До міграційної проблеми додалася терористична. Особливої гостроти вона набрала після серії терористичних актів у Парижі.
Всі ці обставини дозволили Путіну «з парії перетворився на гравця», як резонно зауважила у своєму коментарі аґенція Bloomberg. На саміті G20 в Анатолії він вже не перебував у ізоляції (як на аналогічному заході рік тому в Австралії), він мав зустрічі з головними світовими global player’ами, почув від них прихильні слова.
Ще б трішки й прогнозований багатьма експертами обмін Сирії на Україну міг би стати реальністю. Але тут у справу втрутилася Туреччина й поламала всю хитросплетену гру Кремля. Збити турецькою авіацією російський бомбардувальник Су-24, який здійснював атаки на поселення мирних сирійських туркменів, несподівано став новим поворотним пунктом у розвитку взаємин не лише Анкари й Москви, а й загалом Заходу і Росії.
Що ми маємо на початок 2016 року? Європейська Унія пролонґувала санкціх проти Росії, Вашингтон то й узагалі їх посилив. Для України з 1 січня почала діяти зона вільної торгівлі з ЄУ. Київ зумів виконати головні вимоги для запровадження безвізового режиму з Унією, і якщо не станеться нічого надзвичайного, то вже за півроку українські громадяни, котрі встигли оформити собі біометричні паспорти, зможуть перетинати кордон Шенґенської зони без віз. Всі країн-члени ЄУ ратифікували Угоду про асоціацію (невеличкою проблемою ще залишається референдум в Нідерландах), а це — величезний крок країни на шляху до Євроінтеграції. Тобто, можна впевнено стверджувати, що навіть попри досить посередню діяльність українського МЗС, зовнішня політика України виглядає значно привабливішою за внутрішні досягнення.
ПАРАДОКСАЛЬНА РУСИФІКАЦІЯ
Євромайдан, Революція гідності, українсько-російська війна на сході — усі ці події, звісно, відкинули багатьох адептів ідеї про «братній народ» з насиджених позицій, але аж ніяк не у мовному питанні. За останній рік слабкі позиції української мови в Україні ще більше послабшали, а російська не лише й далі домінує — вона наступає. Можемо припустити, що причиною парадоксу є свідоме збільшення толерантності україномовних громадян до вживання російської — так подіяли на нас тези про «необхідність почути Донбас», «піти на компроміс заради єдності народу» і таке інше. Результат, утім, очевидний: частка російської мови в інформаційному просторі країни, як і в спілкуванні між людьми, зросла. І це не припущення і навіть не виразне враження — це доконаний факт.
Маємо нагоду оцінити становище української мови в динаміці. Громадська ініціатива «Простір свободи» моніторить усі соціологічні дослідження щодо мовного питання в Україні й провадить власні вже чотири роки поспіль. Останні засвідчують не лише поглиблення російської мовної окупації, але також і те, що це є реальною загрозою безпеці України як незалежної держави.
Виявилося, що російськомовні українці суттєво більше за україномовних піддаються на вплив пропаґанди РФ. Цінними у цьому контексті є дослідження КМІСу.
Щоб кількісно оцінити таку вразливість, науковці Інституту запровадили індекс результативності російської пропаґанди (РРП), який має відповідати рівню згоди респондента з головними її тезами, а саме: Майдан організували американці разом з націоналістами ― внаслідок Майдану до влади прийшли націоналісти, які загрожують російськомовному населенню України ― Крим і схід України були в небезпеці ― Крим вдалося захистити, увівши його до складу Росії, а схід повстав і хоче незалежності та ґарантій безпеки ― націоналісти, що незаконно прийшли до влади, почали війну зі своїм народом.
Результати виявились такі: середній показник по Україні — 26 одиниць, для україномовних цей індекс дорівнює 15 одиницям, а російськомовні набирають 38 одиниць індексу РРП. Отже, рівень довіри україномовних громадян до російської пропаґанди нижчий за середній, а російськомовних ― вищий середнього. Загалом вразливість російськомовних до впливу російської пропаґанди у 2,5 рази вища, ніж в україномовних.
Ще більш прозоро видима проблема полягає в тому, що мовою, якою розмовляють українці, та національною безпекою і самим сприйняттям державності України, є пряма залежність. Серед україномовних рівень підтримки незалежності України — 90%. Російськомовних громадян, які переконані, що Україна не має бути самостійною державою, трохи більше 50%.
У цьому моменті доречно нагадати деякі давно відомі дані. Українську мову вважають рідною більшість мешканців 22 з 27 реґіонів України — від 98,3% населення Тернопільської області до 50,1% Запорізької. У Києві цей показник становить 72%. Водночас ті, що вважають українську мову рідною, опинилися в меншості у 5 реґіонах. Це Одеська (46,3%), Луганська (30%), Донецька (24,1%) області, а також Крим (10,1%) і місто Севастополь (6,8%). У 4 з цих 5 реґіонів (окрім Одеської області) більшість людей називають рідною мовою російську.
При тому серед етнічних росіян, що проживають в Україні, своєю рідною мовою українську вважають лише 4%. Серед українських етнічних поляків таких, до прикладу, 71%.
Проситься висновок: в Україні діють потужні чинники, які впливають на мовну поведінку людей і не дають їм можливості вільно спілкуватися мовою, яку вони вважають рідною. Йдеться, ясна річ, про українську.
Ці потужні чинники лежать у різних площинах, деякі причини зросійщення населення України є глибокими, але є і ті, що на поверхні.
Чи не найбільш відчутний вплив має телебачення, а воно у нас далі є одним з інструментів русифікації українців будь-якого віку, починаючи з дитячого. Через екрани телевізорів мільйонам людей нав'язується російська мова і підтримується меншовартісний статус української.
У прайм-тайм найрейтинґовіших телеканалів частка російської мови в ефірі становить 44%, а української — 30%. Кількість двомовних ефірів за рік зріс до 26%.
На радіо ситуація з україномовним продуктом виглядає ще гірше. Під час моніторинґу, що його здійснив «Простір свободи» в ефірі провідних радіостанцій, з усіх пісень, що лунають у прайм-тайм, лише 4,9% українською мовою. Водночас пісні російською мовою становлять 40,2% від загальної кількості.
У кінопрокаті сумарна кількість фільмів, дубльованих або озвучених українською мовою, в 2014 році становила 65,5%, у 2015 (до початку червня) — 83,8%. Решта фільмів, переважно з російським звуком, субтитровані українською. Різке зменшення частики таких фільмів у 2015 році прямо пов'язане зі зменшенням у прокаті кількості фільмів російського виробництва.
Частка газет, що видаються українською мовою, й далі падає і становить тепер 29,5%. З журналами та іншими періодичними виданнями ситуація ще показовіша: 9,9% від загального тиражу українською мовою (ще в 2010 році це було 19,6%).
Аналіз даних від Книжкової палати України показує, що серед надрукованих протягом року книг лише 55% видані українською мовою, причому більшість з них — навчальна література, а масований імпорт книжкової продукції з Росії у кілька разів перевищує випуск книг в Україні. І якщо відсоток українських книг залишається незмінним, то в абсолютних цифрах відбувається зменшення числа книг, виданих в Україні.
Натомість є і втішна статистика. Вона в освіті. Дані Міністерства освіти й науки констатують збільшення за рік на 6,11% частики шкіл, де навчання провадиться українською мовою, і на 7,61% — частки учнів, які навчаються українською. Тож частка школярів, що здобували освіту українською мовою в 2014/15 навчальному році, сягнула 90,8%.
Але є два але... По-перше, статистика більше не враховує школи на окупованих територіях, і зростання україномовної частки ґрунтоване саме на цьому. А реальне збільшення числа учнів, що навчаються українською, становить кілька десятих відсотка, і в деяких областях цей показник навіть знизився. По-друге, у формально українських школах, зокрема на сході та півдні країни, виховна робота, а почасти і навчальний процес де-факто здійснюється російською.
Підготували Володимир СЕМКІВ, Максим МУЛЯР, Тетяна НАГОРНА
06.01.2016