Тадей Дмитрасевич. Кін. 1930 – поч. 1940.
Дмитровицьке парубоцтво Тадея Дмитрасевича
Творча спадщина Тадея Дмитрасевича – багатоманітна, малодосліджена та малоосмислена і, попри появу чотиритомника його доробку, ще не вся опублікована. Невідомим для зацікавлених читачів залишається, окрім інших, нарис «Парубоцтво» – спогади про молодь рідного авторові села Дмитровичі (поблизу Судової Вишні) другого десятиліття минулого століття. Цей твір вповні виявляє стиль Дмитрасевичевого «натхненного краєзнавства» із притаманним йому переплетінням історичних, етнографічних, фольклористичних, художньо-літературних та географічних рис¹.
«В самотності мислитель і поет»
Для Галичини кінець Другої світової війни закінчився катастрофою. Переважна більшість української інтелігенції, вихованої у національному дусі в декількох поколіннях (отже, спадкової), щезла із цих теренів: хтось загинув у завірюсі війни, а величезна кількість просто покинула рідну землю, розуміючи неминучість репресій з боку більшовицьких загарбників. Галицькі містечка докорінно змінились – не стало євреїв, майже не залишилось після війни поляків. Дотеперішня українська інтелігенція також у більшості виїхала. Залишились одиниці. До таких у Судовій Вишні належав Тадей Дмитрасевич. Старий звичний світ відійшов у минуле.
Тадей Дмитрасевич не був судововишнянцем, він став прибраним сином цього старовинного міста². При інших обставинах його доля могла ніколи і не бути пов’язаною з Судовою Вишнею. Він народився у Дмитровичах в сім’ї управителя школи Антіна Ґмитрасевича³, також учительського сина. Його стриєм був о. Володимир Ґмитрасевич, народжений у Дмитровичах, – парох катедрального храму Св. Йоана Хрестителя в Перемишлі та ректор духовної семінарії там же. Тадей навчався у перемишльській гімназії, був пластуном. Донині збереглося його відзначення як учасника гуртка «Псів» Пластового полку ім. полк. Івана Богуна з підписом полкового опікуна Теодора Поліхи – «за дуже добре повнення трудних і відповідальних пластових обов’язків, а з окрема за виконання головної прикраси домівки (намальовання тризуба)»⁴. Образотворчі здібності Дмитрасевича – це окрема тема.
Опісля матури (1924 р.⁵) Т. Дмитрасевич вступив у семінарію, однак пробув там зовсім мало, демонстративно покинувши студії в знак протесту проти спроб накинути майбутнім греко-католицьким священникам обов’язкову норму целібату. Свідомо розминувшись зі священничою кар’єрою, Дмитрасевич подався на навчання в Львівський університет, де обрав педагогіку (філософський факультет). Навчання переривав, очевидно, через матеріальні труднощі. Університетські лекції Дмитрасевич відвідував з 1925 до 1933 р., на що вказує обліковий лист із деканату, а до першого екзамену приступив у травні 1930 р., останній здав у 1935 р. У перервах від навчання заробляв приватними уроками. Врешті, 23 червня 1937 року отримав диплом магістра філософії за спеціяльністю педагогіка. Його 40-сторінковий рукопис дипломної праці на тему «Педагогічне значення слухняності та принципи, за якими її слід вимагати» оцінили на четвірку. У відгуку на Дмитрасевичеву роботу екзаменатор проф. Казимир Твардовський зазначив: «З точки зору змісту погляди кандидата в цілому правильні, проте часом демонструють надто далекосяжний оптимізм»⁶.
Зауважений професором К. Твардовським «далекосяжний оптимізм» Дмитрасевича, напевно, був для нього рятівним допінгом у післявоєнній радянській дійсності («Закинутий химерами судьби / в Судову Вишню, він сохнув і вянув / серед п’яниць, ледарів і шахраїв / як клени чи явір у пісках Сахари»⁷). У тодішній Судовій Вишні Т. Дмитрасевич був поодиноким представником покоління, за плечами якого класична гімназія та університет. Таким, до прикладу, ще був вчитель історії Богдан Крукеницький із Макунева (який тією ж, що і Дмитрасевич, стежиною опинився в Судовій Вишні). Матуру він здав в гімназії у Яворові, а потім студіював історію в Львівському у-ті. В гімназійних звітах перших десятиліть минулого століття та міжвоєння масштаб катастрофи видно особливо промовисто – тогочасний український інтелектуальний цвіт Галичини опинився в еміграції, і те, яку кар’єру зробили чимало із цих біженців, тільки засвідчує глибину втрати, яку зазнав рідний край із їх від’їздом⁸. Плекання національно-свідомого і освіченого українця в Галичині тривало десятиліттями, традиції і світоглядні імперативи передавались від батька до сина. Ґмитрасевичі належали до цього пасіонарного сегменту – управителя дмитровицької школи Антіна, Тадеєвого батька, та тодішнього багатолітнього пароха о. Теодора Савулу крукеницький парох, а пізніше також емігрант о. Петро Чавс у своїх спогадах назвав людьми, «перейнятими духом о. Танячкевича»⁹. Головним чином їхньою заслугою було те, що чимало дмитровицьких хлопців того часу здобули гімназійну освіту. Про багатьох із них Дмитрасевич згадує у «Парубоцтві».
Тадей Дмитрасевич продовжив справу свого батька – заохочував молодь до навчання, прищеплював їй любов до рідного краю. Він «з ліхтарнею Діогена в руці / шукав людини в школі і на ринку»¹⁰ – і таки знаходив. В міжвоєння Дмитрасевич працював у дмитровицькій читальні «Просвіти», організував у селі Марійську дружину. В радянський час він міг розраховувати на краєзнавчий гурток. Зі своїми гуртківцями Дмитрасевич мандрував найперше Судовою Вишнею та її околицями, розповідаючи про те, чого вони не мали можливості прочитати у книжці. Зокрема, про Богдана Ігоря Антонича (тоді, у 1960–70-х!). А ще – заснував краєзнавчий музей і відкрив літописну Вишню, згадану у «Галицько-Волинському літописі» під 1230 роком¹¹. Краєзнавство було для нього єдиною легальною можливістю просвітницької роботи – справжньої, україноцентричної.
Т. Дмитрасевич роздаровував своїм учням рукописні книжечки зі своїми творами. Багато чого писав у шухляду. Нарис «Парубоцтво» належить власне до таких, майже не читаних. Публікуємо його із зовсім незначними змінами авторського правопису.
Мар'ян Хомяк
Т. Дмитрасевич у дмитровицькій школі
ПАРУБОЦТВО З ДМИТРОВИЧ
Хроніка-повість
Присвячую парубкам мого рідного села Дмитровичі, в 1914 році.
Нехай темрява забуття не покриє вас,
нехай рідна і чужа земля не погарне вас безслідно;
не проминайте забутими і невідомими, як десятки таких самих,
як ви, для тих, що прийдуть по вас.
Жийте в нашій пам'яті такими, як я вас бачив в ті літа 1914–1920.
Воїни УГА. Ліворуч сидить Ілько Ващишин, згаданий Дмитрасевичем у «Парубоцтві» (оригінал зберігається у Народному музеї історії м. Судова Вишня)
I. Cavaleria rusticana
Раз, раз, під стодолов,
два, два, під халупов,
три, три, під перинов
з хорошов дівчинов.
(Парубоцька пісня з с. Дмитрович, 1913 р.)
1.
Нема то, як наші Дмитровичі. Велике село, має чотири присілки. Посеред села великий майдан, а при майдані церква на горбку між старими липами, нова школа і читальня. Серединою села йде гостинець, переходить майдан поміж школою і церквою.
Вечорами, по роботах, всьо збирається тут в середині села. В читальні світиться і в склепі: старий Павло Швець нахилився над столом, рахує крейцарі. Ґазди стоять в склепі, покурюють, дивляться, що хто приходить купувати і бесідують. Через двері заглядають малі хлопці, слухають кожне слово з широко розкритими очами і ротами. Попід церкву гасають табуни хлопців, лопотячи босими ногами по стежках.
Біжить по стежці дівчина з дерев'яними ведрами на коромислі по воду, і важко йдуть з повними ведрами від води. Проторохтить віз дорогою, чути десь між оплітками дівочі сміхи.
В неділі і свята тут добре дивитися, як люди ідуть до церкви. Ідуть господарі в білих кафтанах, сорочки по коліна, чорні або сині спенцери, в вимазаних добре шварцом чоботях, в солом'яних капелюхах. Багато хто має військові медалі. Ідуть бабусі в білих намітках, в коротких білих лейбиках, в димці і чоботях – з високими очіпками, з багатьома шнурами коралів на шиї, руки складені на грудях. Молодиці замість наміток носять купчі хустки з червоними випустками, так само дівчата. Сільське парубоцтво має таку моду: ще біла сорочка на випуск, підперезана поясом, і білі ногавиці, але часто без кафтана, лише в чорній блюзі з лискучого матеріалу, з чотирома кишенями на військову моду скроєними – і капелюхи фільцові, останній крик моди – це сивий капелюх, насучений на чоло, вгорі з трьома впадинами, які творять три гребені.
Так і виглядає нині проводир парубоцтва з Загородок Стефан Бардин і його друг, високий і червоний на лиці Василь Борльовський. Стефан Бардин славився серед парубоцтва ще тим, що мав пістолєт.
Та сьогодні не Стефан Бардин є в центрі уваги парубоцтва, що по вечірні поставало купою на вигоні над потоком. Там стоїть посередині Лучків Павло – Ващишин, що вчора приїхав з Прус, куди поїхав рік тому на роботу. Він має якийсь жовтавий капелюх з зеленою стяжкою, а ззаду за стяжкою китицю волосся з кінського хвоста. Має по коліна штани, а далі сиві камаші і жовті черевики. Найцікавіше, що він курить блискучу мосяжну люльку і не боїться навіть курити в присутності татуня: каже, що в Прусах можна. Він розповідає про Пруси, виблискує час до часу німецькими словами, а парубоцтво слухає.
«Павле, а дай пакнути зо два рази» – каже підпарубочий Гриньо Топій, званий по вуличному «Франко Ґрац». Але Павло дивиться на нього лише спідлоба і нічого не відповідає. Деж би він дав Франкови Ґрацови потягнути з німецької файки!
«А маєш ладне вбрання, Павле» – каже Стефан Джугалик – по парубоцьки званий Івашенько.
«Ganz новий Anzug¹²» – відповідає Павло, хвастаючись німецькими словами.
«А нащо такі короткі ногавиці?»
«Кожний Bauer¹³ так ходить. І до того мусять бути Stülp-и¹⁴».
Тим часом до гурту прямує якийсь улан. В червоній військовій шапці без дашка, на бакир, в червоних штанях, в синій блюзі з блискучими гудзиками – пояс, шабля при боці, чоботи з шпорами лискучі.
«А диви! Боднарів Павло! Як ся маєш, Павле!»
Павло Кубішин приходить до гурту, салютує по військовому, потім витається на руку з усіми парубками.
«Ти звідки взявся?»
"Приїхав на Urlaub¹⁵. Дивлюся, хлопці тут зібралися, тай я geradeaus¹⁶ через Гринчуків город».
Тепер вже не Лучків Павло, але Боднарів Павло в центрі уваги. Блискучий одяг ц. к. кавалєриста затьмив Anzug баварського бауера.
2.
А хто сі з вас хоче бити,
Най іде до мене –
В мене боксер за холявов,
Револьвер в кишени.
Проводир парубоцтва – це без сумніву Ладик Гринишин. Грубий, червоний на лиці, з усмішкою задоволення. З руками в кишенях штанів, в капелюсі збитім на зад голови, він ступає спровола схилом горба поза загуменки. Він дивиться радісно по світі. Скорий до витівок, жартів і кавалерських збитків, Ладик Гринишин при цьому завжди повільний, певний себе, з добродушною усмішкою. Завзятий, не влази йому в дорогу, з ним краще не зачіпайся. Покаже тобі, де раки зимують; запам'ятаєш, по чому локоть, попам'ятаєш руський місяць. Фільозоф, вміє гнути баляндраси, що парубки регочуть під церквою на цілі Дмитровичі, аж до ксєндза чути.
Ладик Гринишин теж прямує до гурту, де вже стоїть Лучків Павло і Боднарів Павло. Привітавшись з Боднаровим Павлом він якось здивовано дивиться на Павла Ващишина. На поміч приходить Меґлів Миханьо (Плювак); він каже:
«Не пізнаєш, Ладик, хто то є?»
«Фто?» – питає Ладик. Це його звичай, що він не каже «хто», лише «фто».
«Шо, ти, Ладик, мене не пізнав?» – озивається Павло Ващишин.
«А бодай ті, Павле» – каже Ладик. – «Ти коли приїхав?»
«Вчора ввечір» – каже Павло.
«Schnellzug-ом¹⁷ на палиці» – озивається безталанно Гриньо Топій, бо Ладик скоса зиркає на нього, злегка поштовхує в рамя і каже:
«Ліпше був бись тихо, Гринь» – і заспівує йому пісню, якою ображають Гриня:
Franko Gratz,
рикуни,
везли дідька
на свини.
«Ти, Ладик, зараз сі не прозивай» – борониться Гриньо. – «Хіба я що таке кажу?»
«Дайте спокій, хлопці» – озивається Гринько Колодій. Це авторитет серед парубків, бо він вміє добре дзвонити на дзвіниці в дзвони і має ситко-бубон, з яким часто бубнить по весіллях і музиках. Хлопці втихають.
«Ну, Павле, як тобі там?» – питає Ладик Павла Ващишина. – «Де ти є, що робиш?»
«В бавора, роблю на господарці. При конях, в полі...»
«Дає тобі доброго Spreiß-a?¹⁸»
«Чого має давати. Нераз schwitz-цю¹⁹, але то нічо. Як раз був той – wie heißt er?²⁰ – оберферстер фон Пляуен, то треба було чотири пари коней обійти, вичистити, щоб блищалися, як люстро – бо оберферстер приїздив до мого бауера купувати коні. Але я всьо поробив, як треба, а той мене поклепав по рамени і сказав: «Gut, gut, Paul»²¹, та ще дав одну марку на пиво».
3.
Дайте руки, милі друзі,
Серце к серцю хай припаде.
М. Шашкевич
Запорошеним сільським гостинцем ідуть два студенти-гімназисти. В високих гімназіальних гранатових шапках з блискучими лякерованими дашками і поясками, з срібною буквою «Г», оточеною двома срібними лавровими галузками; в гранатових блюзках з чотирома кишенями і стоячими ковнірами, на якім по обох боках по три чи чотири срібні паски на оксамитнім підкладі; в сталево-сірих штанах і чорних черевиках. Це два Лучкові студенти: Ілько Ващишин – Гриньків і Василь Ващишин – Андріїв. Вони йдуть серединою села і прямують на горбок, на якім біліє новозбудована школа. На горбку під вербами зібралась на траві нечисленна громадка дмитровецьких гімназистів і студентів: Андрій Кіт, Антін Хухра – війтів син, та його брат Михайло, студент прав; Стефан Козак з Заріччя та Антін Козак, оба високі і червонолиці, з золотими ознаками, Антін Губаль і Михайло Гринишин – оба теж з Заріччя. Є там і Стефанко Савула, ксєндзів братанок – зза розпнятого гімназійного ковніра з пасками видно в нього вишивану сорочку, є там і професорів Василько Дмитрасевич, студент прав, марний з лиця, але веселий, дотепний, добрий організатор і душа цілої гімназійно-студентської громади. Не переводиться давна традиція в Дмитровичах посилати дітей до шкіл, і досить інтелігенції вийшло з села: два священники Гринишини – Іван і Ілля, Антін Гринчук, два священники Дмитрасевичі – Іван і Володимир, і два вчителі Дмитрасевичі – Микола і Антін. Навіть з далеких дмитровицьких Кутів є священник – Іван Плювак, що згодом перезвався як Палчинський. Причинився до цього посилання дітей селян до школи ряд священників – громадян і патріотів, пам'ять про яких ніколи не загине в Дмитровичах, як напр. Антін Лапіцький, який на чолі громади в 1865-1866 рр. боровся з паном за Стависько, яке пан неправно записав до табелі, як свою власність. Таким був теж о. Голодинський, а вкінці о. Заткалік Олександр, виходець-емігрант з Холмщини після скасовання там унії 1868-69 рр., де був парохом в с. Рожанці, людина хрустальної душі і доброго серця. Це він не лиш намовляв і переконував посилати хлопців до гімназії, але біднішим теж помагав матеріально.
І ось ця громадка гімназистів і студентів зібралася окремо на горбку під школою; не тому, щоб вони дерли ніс перед своїми товаришами, з якими ще й тепер пасли корови, або працювали в полі. Вони зібралися, щоб піти до читальні, де вже сидять між господарями місцевий священник о. Савула та управитель школи Дмитрасевич і читають вголос газету «Свобода». Як «студенти» ввійшли, вже читання газети кінчилося. В осередку уваги всіх були події на Балкані.
Поволі бесіда перейшла на громадські справи: священник розповідав, в чім полягає комасація ґрунтів. Всі слухали з увагою.
«Чи правда то» – обізвався високий, з довгими вусами господар Стефан Гринчук, – «чи правда те, що пан продає Корчунок?»
Корчунок – це велика гора на границі дмитровицьких піль, де ще за пам'яті нинішнього покоління пан велів вирубати ліс, і з того часу гора лежала облогом. Хиба рядок кущів тернини і ожини свідчив про те, що тут був недавно ліс.
«Хто казав?» – спитав старий дяк – Гринько Гринишин.
«Казав Хаїм, що чув таке від Каца».
Якоб Кац – це посесор двора в Дмитровичах, а Хаїм Нойдерфер – його уповноважений.
«Якби то правда» – обізвався війт Гринько Хухра – «то варто би над тим подумати».
«І що видумаєте» – спротивився Антін Гринчук-Садовий. – «Коли треба грошей. А хто їх має?»
«Чекайте, чекайте, люди. У Львові є земельний банк, той дасть гроші на довгі сплати».
«Го-го!» – озвалося кілька людей відразу: «Ми не хочемо заходити собі з банком. Щобисьмо пішли з торбами?»
«Люди, слухайте!» – заговорив о. Савула. – «Є ріжні банки. Той банк є наш, руський банк. Там свої люди».
Громада втихла.
«Треба наперед вивідати добре, чи направду пан продає Корчунок» – перервав мовчанку управитель школи – «тоді будемо говорити».
«Ще я хотів щось сказати» – заговорив студент Михайло Хухра, війтів син – «так богато в нас молодіжи, парубків, а до читальні ніхто не піде. А де вони тепер? Бомки збивають, а вечорами видумують різні збитки. Як би то їх затягнути до читальні?»
«Ми вже затягали» – обізвався управитель школи. «Так щож? Постояли коло порога, постояли, тай потім одне за другим за двері».
«Вони встидаються» – каже священник, – «бо тут їх тати сидять. При татови жоден з них не сміє навіть закурити, ані обізватися словом».
«Що то казати» – заговорив війт. – «То молоде, дурне ще. Як виросте, змудріє, вислужить при війську, ожениться, то буде мати розум і не буде йому стидно прийти і сісти межи господарями. А тепер ще йому за вчасно».
На цьому бесіда перейшла на інші теми, хоч серця студентської і гімназійної молоді лишилися незаспокоєними.
4.
Не всі тії та сади цвитуть,
що зараня розвиваються –
не всі тії та вінчаються,
що любляться та й кохаються.
Центральна частина Дмитрович з гостинцем, майданом, церквою і школою розташована на плоскім горбі. Проте найгарнішою частиною Дмитрович є мабуть частина села за потоком, який пливе між вербами долиною на захід від села. Звичайна сіра сільська доріжка в'ється над потоком між вербами, а від дороги веде вїзд до кожного господарства, які тут звернені всі вікнами до полудня. Перед хатами від потока саби або городи, обгороджені плотами – а на захід від хат також суцільною масою виходять сади в поле. Сіра польова доріжка пробігає між садами і полями.
Сади останніх трьох господарств – Яцкового Івана Будзина, Стефана Ковця і Грицька Плювака – доходять до потока; за плотами ростуть на берегах потока високі ясені й тополі, а далі ще тягнеться здовж потока густий вербовий гай і дорога, що через Середній міст веде до Волосткова, або далі понад потоком аж до самої коршми на Корчунку.
По Ковцьовім саді йде дівчина. Вона йде поволі, без мети – може дивиться по траві, чи не нападало яблук. Вона прямує поволі до плота на краю саду. Це Євка Ковць, одна із перших дівок в селі.
А по дорозі поза садами, теж поволі, йде парубок. Чорний фільцовий капелюх, на опашки сірак, з під якого видно білу сорочку по коліна, підперезану поясом, білі штани, чорні блискучі чоботи. З під капелюха висунувся на чоло блискучий кучер чорного волосся. Румяне обличчя, усміхнене, чорні сміливі очі. Це Гринько Кіт, що мешкає коло церкви.
Він тихо підходить до плота, при якім стоїть дівчина. Поважно пливе розмова, як той говір топіль над потоком. Дівчина опустила очі, часом підводить їх – в її очах часом блисне усміх, та вона стоїть поважна, аж сумовита, висока, струнка.
«Будеш нині на музиках?»
«Буду» – тихо відповідає дівчина.
Дорогою надійшов якийсь чоловік в довгім білім кафтані і солом'янім капелюсі, з руками заложеними позаду. Тимко Гуль іде в поле. Нема то для господаря приємности, як в неділю по вечірні піти в поле і оглядати свою працю.
Парубок пішов доріжкою до села, дівчина відходила в глибину садів.
5.
Ой Марисю, ой небоже,
така-сь красна, як ті рожі.
Ой Марись, будь здорова,
така-сь красна, як корова,
Марисю!
Гурт парубків все ще стоїть. Хтось про щось розповідає, і тоді лунає веселий парубоцький регіт. Хто туди проходить, кожному перепаде не горіхи.
Ось іде Гринько Гринишин, якого називають популярно Тацьчин Гринько, а частіше – Гринько Планетник або Гринько Каляндар. Це тому, що він знає, коли яке свято, коли піст, і чи буде погода, чи дощ. Про свята він знає з книжок свого батька, який кінчив ще стару парохіяльну школу і до нині ховає засмальцьований Часослов за сволоком. Ось і тепер він іде спровола над потоком. Він жонатий з Мариною – дочкою Павла Шевця, але дітей не має – тому не йде до гурту парубків, лише проходячи мимо поздоровляє:
«Слава Ісусу Христу!»
«Слава на віки!» – відповідає більшість парубків.
Гринько Каляндар спостерігає червоний мундур Боднарового Павла і вертається з дороги та говорить до Павла:
«Як ся маєш, Павле?»
Стискають собі руки і починають говорити. Але за хвилю Ладик Гринишин не видержує і кличе:
«Гриньку!»
«Гов!»
«А коли буде Спаса?»
«В неділю».
«Ов, як то? В неділю є неділя, а коли Спаса?»
«В неділю. Знаєш, Ладик, що не все в середу Петра, той не все Спаса в будний день. Раз може бути в неділю».
«Гриньку!» – кличе Михайло Гринишин-Іванів.
«А що?»
«А коли буде дощ?»
«За дужо хочете знати» – відповідає Гринько Каляндар, який спостеріг, що парубки хочуть забавитися його коштом. – «Іди подивися, чи кури посідали на банта, чи ще ходять, то будеш знати».
«А ще помацай, чи курка має яйце!» – каже до нього Ладик Гринишин.
«Музики, музики йдуть!» – хтось із парубків крикнув.
Всі оглянулися. Дорогою йшли до коршми сільські музиканти: Маргола з скрипкою і смиком під пахою, в чорнім капелюсі на заді голови, з гострими очками і вусами, як в миші, Федько Гринишин з басом і Гринько Гринчук з ситком. Парубки замовкли і дивились на музикантів, які теж мовчки, свідомі своєї важності, не дивлячись на нікого, прямували дорогою до коршми.
«Павле, ходім!» – заговорив Ладик Гринишин. Але Павло Боднарів мусить показати, що він не дуже пропадає за цим і каже:
«Зачекай, зараз підемо!»
Парубки тимчасом групками почали відлучатися від гурту і пішли під коршму за музиками.
Коршма в Дмитровичах на початку села, на роздоріжжі між селом і двором, де від гостинця розходяться «польські» дороги: одна на Волостків, друга на Кульматичі. В Дмитровичах таких коршем ще дві: на Романівці і коло моста на роздоріжжі. Крім того ще є коршма в Конюшках, на Заріччю, на Загородках і на Корчунку. Головної коршми, яка стояла в середині села по другім боці дороги навпроти церкви, вже нема: там біліє тепер нова школа на горбочку. А це була до 1865 року головна коршма, серце села. Пан поставив для людей церкву, напроти церкви коршму – і досить. Люди виходили з церкви і йшли просто до коршми. Та минула панщина, почав танути панський двір, почали зникати коршми, що були власністю пана. Книжочки з Перемишля, священник на проповідях, врешті прийшла читальня «Просвіти» – все закликало людей перестати пити. Коршми ниділи і зникали, та в 1913 році ще їх було в головній частині села дві.
І ось на лавці під коршмою на роздоріжжю сидять музиканти і строять інструменти. З середини коршми гармідер – старші п'ють горівку або пиво. Молодь на дворі: дівчата збилися в громадку при Шайдиковім перелазі, хлопці стоять гуртами на подвірю коршми. І вже наш гурт парубків з Ладиком Гринишином прийшов на подвіря.
Музиканти врізали коломийки. Та в той час, хоч ще грали коломийки на музиках, то танцювати коломийки вміли лише старші, тай то молодь ззиралася на них цікаво, молодь під звуки коломийки танцювала польки, якої навчилися на весіллях в Волосткові і Стоянцях. Багато польських пісеньок прийшло з полькою ще в тих часах, коли в Королині розпарцелювали двір між мазурів, і багато парубків з Дмитрович женилися з мазурками на присілку Мазурах.
Pojadę, pojadę
z góry na Mazury,
wezmę ja sy, wezmę
mazurową córę.
Парубоцтво сипнулося до дівчат, часто з середини дороги кивком руки або свистом запрошуючи дівчину до танцю. Замаяли широкі спідниці, білі рукави, оксамітні корсети з кляпами в долі, затупотіли парубоцькі чоботи, завертілися в танці чорні і сиві фільцові капелюхи, замаяли тут і там довгополі білі кафтани, як крила птаха в леті, і затріпотала, як голубка крилами, весела парубоцька пісонька:
Ой, звідки той вітер віє,
а чи не зі Львова?
Чия дівка на переді,
Як не Бардинова?
Мужеська половина численного роду Бардинів також давала про себе знати:
І ти Бардин, і я Бардин,
ми оба Бардини,
наші славна фамілія
нігди не загине!
Тоненько і легко, як дівчина, викручується спів скрипки, ріже бас, як Стефан Джугалик Івашеньків чобітьми, з брязканням брязкалець і дзвінків бухкає ситко. І-га! І-га! вівкають парубки, притупують. Столярів Василь Ковць притримує кафтан ззаду на плечах рукою, щоб не плентався в танцю.
Ой на Кути доріженька,
на Кути, на Кути –
сам не знаю, куди маю
конє повернути.
Повернув би я до гаю –
трава зелененька,
повернув би до дівчини,
та ще молоденька!
Всі добре знають, що Іван Федечко – Баранів давно повернув коня на стежку, що веде до Касі Ольшовської.
Ой на Кути доріженька,
на Кути, на Кути –
ой я тебе дівчинонько
не можу забути.
Як буря, пролітають танцюючі пари, вибивають ноги під мельодію коломийки, одна пісня парубоцька наздоганяє другу. Брязкають коралі на дівочих грудях, пахнуть васильки і м'ятка, палають рум'янцем личенька, сяють мов зорі дівочії очі.
Три рази різнула скрипка, закінчився танець. Розлетілися пари, відійшли гурмою дівчата до перелазу знову, парубки поставали гуртом. З середини коршми лунав гомін і спів.
6.
І ти козак і я козак,
ми си оба козаки:
ти хороший, я без грошей,
ми си оба їднаки.
Кульматицькою дорогою бреде до коршми якийсь хлоп. Босий, в бруднім кафтані підперезаним ременем, неголений, в чорнім капелюсі без дна, крізь яке переглядає коротко стрижена чуприна. Громадка дітвори біжить довкола нього з веселими обличчями, з сміхом і веселими вигуками. Це хворий на умі Андрух з Дидятич, або Андрух Стельмахів. Ходить по жебрах, співає – своєрідний бард рідного Підгіря, і робить все, що хто йому скаже.
«А, Яндрух! Ходи сюда!» – кличе хтось з парубків, і Андрух, обганяючись палицею від дітвори, повільно ступає до гурту парубків.
«Яндрух, де-сь був?»
«А-а-а во!» – і показує палицею поза себе.
«А що ти давали їсти?» – хтось питає.
«Сьира... і масьра...»
«Го-го-го!» – зареготали парубки. Щораз більше людей обступає гурт парубків, дивлячись на комедію. Навіть гурт старих хлопів, які стояли на подвірю коршми, пооберталися і дивляться мовчки. Огники веселості миготять в їх очах.
«Яндрух, співай!»
«Дайте му перше їсти!»
«Нє, перше співай, потім дамо!»
І Андрух з Дидятич починає:
Ой ти дівчино, вийди за мене –
не будеш мати роботи в мене.
Бо в мене заяць дрова рубає,
а вивіронька тріски збирає.
Вітер повіє, хату замете,
попід підлоги вода натече.
В мене воробці помиють горці,
прилетять кавки, помиють лавки...
«Яндрух, на горівки і кавалок пирога!»
Андрух випиває келішок горілки, скривившись закусує пирогом.
«Співай ще!»
«Зачекайте, най зїсть!»
«Дайте му ликнути!»
Андрух румегає, як корова, а як докінчив їсти пиріг і кусок шкірки з попелом і вугликами кинув під пліт, тоді знову починає:
Приїхари жовняроньки ж войни,
шукари ши кватири шпокойний.
Приїхари до нової хати,
тут будемо кватири шукати.
Помагай Біг, матінойко наша,
чи є вдома Марушенька ваша...
Хтось крикнув: «Яндрух! А во стоїт твоя Марусенька!»
Джугаликова Маришенька скривилася і сховалася серед дівок.
«Яндрух!» – кричить Ладик Гринишин, – «іди межи дівки і скинь нагавиці!»
З дівочого гурту ніхто не почув, і всі тільки дивилися цікаво з перелазу на Андруха, що похитуючись прямував в їх сторону. Але дійшовши до перелазу Андрух скинув пояс, штани опали, а він задер сорочку по самі пахи. Дівчата з криком і реготом розбіглися в усі сторони, а під коршмою знявся несамовитий регіт, аж з коршми вийшов війт Гринько Хухра з палицею у руці. Всі втихли, а війт вилаяв Андруха з Дидятич, насварив і вигнав з під коршми.
«Іди додому, бо тя замкну, що почорнієш!» – кричав війт і Андрух, похнюпивши голову, потьопав дорогою в село.
А тимчасом музика заграла польки. Знову полетіли пари, замаяли дівочі хустки і стяжки, затріпотала весела парубоцька пісня.
7.
Або буду танцював,
Або буду бив сі,
Або буду в Перемишли
без грати дививсі.
Дорогою з міста іде похитуючись Красий Павло. Це старший хлоп з Конюшок, веселої вдачі, бо на всіх весіллях він є за ловчого, і дітвора дуже радіє, коли він іде в весільній дружині в синім мундурі піхоти, з деревяною шаблею при боці та з помелом при шаблі, в шапці сплетеній з сітника. Він не падає ніколи і не стає дуба, як інші ловчі, але тільки подивиться і щось скаже, як всі вмирають з сміху.
Нині Красий Павло вбраний, як кождий господар – в довгім білім кафтані, крізь незапняті поли якого видно синій спенцер з мосяжними гузиками, в чоботах, в соломянім купчім капелюсі і з палицею в руках. Ідучи по дорозі він пише «мисліте», або заганяє воли від фоси до фоси. Побачивши людей перед коршмою і танці, він не звернув на дорогу до Конюшок, лише постояв хвильку на роздоріжжю, подумав щось і звернув до коршми.
Все було б відбулося щасливо цього недільного пополудня, якби йому не вліз в дорогу Миколка Федечко. Тихий парубчина, тільки в самій сорочці і штанях, він ще не дуже парубочив і до гурту перших кавалєрів не йшов, лише станув на порозі коршми і дивився до середини, як Михайло Бардин з Загородок і Іван Бардин пили при столі горівку та приговорювали. Черстве і румяне обличчя Михайла Бардина, оточене вінком сивого волосся під солом'яним капелюхом, було усміхнене, як в казкового карлика, а чорновусий Іван Бардин щось нахмурено розповідав. Один сердився, другий сміявся. Миколка Федечко задивився на них і не спостеріг, як Красий Павло станув йому за плечима і аж почувши добрий стусан в плечі він оглянувся і побачив Красого Павла.
«Чось став на порозі, ти зафайданий!» – крикнув Красий Павло і вдарив Миколу в лице.
Микола змішався, але вмить опам'ятався і підніс голову:
«Чого бєтеся, татусь?!» – крикнув Микола.
«А ти с... сину, ще будеш писок отвирати?!» – крикнув Красий Павло і підніс палицю. Микола заморгав очами і відступив в глибину сіней, а Красий Павло знову почав бучу з Василем Бардином.
Микола вийшов на подвіря і обтер сльози.
«Ти чого плачеш?» – спитав Миколу його брат Василь, червонопикий, трохи зизуватий парубок.
«Красий Павло дав мені по писку, бо я стояв на порозі... Дайте ми якого каменя або колика, то го шляк трафить...»
«Чекай!» – сказав розлючений Василь. – «Ходи!»
Оба зникли в сінях, де лунав голос Красого Павла та Василя Бардина. А потім почувся лускіт ударів, тупіт чобіт, крізь двері мигнула постать Василя Бардина в довгополім кафтані, як держав обома руками за палицю Красого Павла. Люди почали збігатися до дверей коршми.
«Що таке? що там таке?»
«Бються! Бються!»
«Хто?»
«Красий Павло і Василь Бардин!»
Але потім почувся гармідер в сінях, голос війта, з дверей вискочив Микола Федечко і його брат Василь, а за ними Василь Бардин. Потім показалася з дверей голова Красого Павла без капелюха – з боку голови текла кров і капала на рамя на білий кафтан.
«Ти! То ти так до мене?» – гарчав Красий Павло, але хтось його потягнув до сіней, хтось вговорював: «Дайте спокій, дайте спокій!» Потім ще раз показалася закривавлена голова Красого Павла, але почувся голос війта:
«Павле! до коршми!»
І Красий Павло без спротиву обернувся і пішов в глибину коршми, де Мошкова жінка вмила йому кров шматкою і водою та обв'язала голову та подала горілки. Красий Павло втих, випив і закусив.
А надворі знову заграли музики коломийки. І вийшло двоє старших людей – Іван Шпилька з Конюшок та Марина Бардинка з Загородок і затанцювали старосвітської коломийки. Всі втихли і дивилися, як огрядна Бардинка взявшися під боки дріботела, поступаючи взад, а Шпилька, погладжуючи сивіючий вус, тримався під бік, або за голову з заду рукою, вибивав важкими чобітьми, з старечих очей блимав огонь радості – в старій печі діявол ще добре палив.
А потім знову заграли музики. Мельодія, невідомо ким створена, прилетіла і вихром закрутила молодь. Мельодія пориває, подобається, здається давно відомою і заразом новою. Вони пориває і захоплює, вона в бігу родить нові пісні, що теж налітають невідомо звідки.
Ой Марисю, ой небоже,
такась красна, як ті рожі –
ой Марись, будь здорова,
такась красна, як корова,
Марисю!
Слова «як корова» сказані поважно і в найкращій вірі – вони переносять найкращі почуття хлібороба на людей. Парубоцтво танцює, всі співають. Боднарів Павло брязкає шабелькою і шпорами. Вже давно зза заріцького ліса вийшов ясний місяць, обливає фосфоричним світлом білі стіни коршми, кидає в садки снопи золотого проміння і таємничі тіні, обливає громаду танцюючих. Викручується кокетливо мельодія скрипки, гуде бас, бухає ситко в ритм з брязкальцями і дзвінками, і лунають на все село пісні.
І довго, довго гуляли і співали перед коршмою. Аж почали з коршми виходити високі білі постаті старих, війт розпорядив, що досить і музиканти встали та почали складати інструменти. Гурти людей почали розходитися в село, і співи парубків лунали вже десь коло церкви, а Іван Богач ще не міг знайти своєї хати, писав по дорозі «мисліте» і ліг спати в прибіку під стодолою, де стояла ступа.
Ще довго горіло в коршмі в вікнах червоне світло, Мошко рахував гроші, коло коршми журчав потічок і дихали садки прохолодою ночі.
8.
Ой місяцю, місяченьку,
не світи нікому,
тільки мому миленькому,
як піде додому.
Коло Гриба міст, попід мостом лепече потічок, а далі ліворуч потока великі сади, а праворуч правдивий вербовий гай. Місячне світло лягає на дорогу попід вербами, тіні верб мережать трави і білу дорогу. Шелестить велика польова груша на панськім при дорозі, і пливе говір топіль і високих ясенів, що поставали обабіч потока.
Там, де перекинена через потік кладка і в тіні верб криниця, стояв парубок і держав за руку дівчину. Місячне світло освічувало лице Гринька, личенько Ковцьової Євки в білій хустині з квітиками ховалось в тіні.
Він держав дівчину за руку, вдивлявся в гарне обличчя і питав:
«Будеш моя? Будеш?»
«Буду» – ледви чутно відповіла дівчина, схиливши соромливо лице додолу.
Він приступив ближче, другою рукою обгорнув її, пригорнув до себе і питав:
«Підеш за мене? Підеш?»
«Піду» – сказала дівчина і ще більше схилила голову та поклала йому на груди. Він тоже похилив голову і зустрів погляд її очей, заплаканих від щастя. Він цілував мокре від сліз личенько, вдивлявся в очі і почував, що поза ними для нього нема нікого.
Вона зітхнула.
«Твої татуньо мене не хочуть...» – і вдивилася питаючо заплаканими очима в його очі.
«Най не хочуть. Я з іншою женитися не буду».
Її голова знову лягла йому на груди, руки оплелись довкола його шиї. Тільки рятунку, що в нього. А він гладив шовкове волосся, мокре личенько, пригортав, цілував і питався:
«Будеш моя?»
«Буду...»
«Любиш?»
«Люблю...»
Місяць давно стояв серед неба, в селі втихло, садки сонно зітхали, пошепки перешіптувалися ясені і тополі, і тільки місяць бачив двоє молодих, яких з'єднала любов і журба.
«Підеш за мене?»
«Піду».
Хотілося, щоб кінця не було цій ночі.
ІІ. Ой зацвила черемшина
Ой зацвила черемшина,
з неї цвіт приупав –
гей, гей!
з неї цвіт приупав.
Машерують шволєжери,
бо такий приказ став –
гей, гей!
бо такий приказ став.
1.
Розв'язався мішок з весіллями. До Дмитра дівка хитра, а як по Дмитрі побачить пса, то питає: «Ви може йдете на зальоти?»
Були гарячі жнива, по жнивах поклад, потім копання бульби, сіяння озимини. Потім прийшло бабське літо, ясні дні. В полі зеленіють перші руна озимини, худоба пасеться цілий день, на полудне не приганяють. Стелються сині дими пастуших огнів. В полудне тепло, як в літі, сонце пригріває сади без фруктів, а в синім небі летять, пливуть повільно срібні нитки павутиння. Бабське літо. Чути тут і там як лупкають по стодолах ціпи. Тишина на загуменках, в садах і в полі, не чути співу пташини і піяння когутів пливе без перешкод на поля та завмирає на узліссі.
Вечерами, як ясний місяць заливає світлом подвориська, чути, як баби торохтять терлицями. Білі стіни хат залиті місячним сяйвом, наче з того світа: і тут і там поклались на стіну тіні гілля, легкі і прозорі. З опустілих піль, розігрітих за дня сонцем ранкової осені, пливе теплий подих, насичений запахом польових меж, чебрецю і медунки, вересу і гіркого полину, а з Великого ліса долиною потока йде подих вохкий лісових долин, де ростуть чорні вільхи, де осика мерехтить дрібним листям в місячному сяйві. Зітхання лісових глибин пливе важкими, холодними, вогкими хвилями аж до села, і спізнений прохожий зупиниться здивовано, почувши поклик ліса в глибинах душі і потоне в дивну, незрозумілу задуму, сповнену неясною тугою за чимсь може далеким, забутим, може баченим у снах чи мріях...
В ці вечорі ранньої осені залите світлом повного місяця село живе своїм життям. До пізньої години торохтять терлиці. З вікон сочиться темночервоне світло огню. Декуди рипнуть старосвітські двері на завісах, стукне ліса, глухо торохнули деревяні ведра на коромислі – дівчина перестрибнувши з коромислом на плечах перелаз побігла по воду. Зарипів почорнілий журавель при криниці, срібно плюснула вода, і бризками розтопленого срібла впали важко каплі на землю. І знову майнули білі рукави на перелазі, і тільки зітхають сади, і в теплім леготі вечора ранньої осені снують розповідь про колишні дні: про високих, дужих дідуганів з сивим волоссям і черствими румянцями, про бабусь в високих очіпках і білих намітках. Може прилинули з поля їх тужливі пісні про жіночу долю, розгублені по царинах і загуменках? Може застигли в садах зітхання дівочих грудей і ніжні тремтіння дівочого серця, заворожені в розсипані перли співанок, що виливали тугу і радощі кохання? Може застигли в них дівочі співанки і радісні усміхи, кучеряві співи скрипок, весільні пісні під бухкання ситка? А може в верховітті могутніх лип навколо сонної церкви з темними вікнами леліють ті безконечні гагілоньки і веснянки, що їх тут співали дівочі хороводи кожного року століттями цілими?
Замовкає торохтіння терлиць. Зачинились в хаті двері, погасло червоне світло в вікнах. Затихло в селі, тільки під церквою ще лунає регіт парубоцтва, а потім потекла пісня – тужлива і наболіла, тягнена дубовими голосами:
Дубовий листочок
дубове коріння –
любив я дівчину,
покинути мушу,
приходиш ми на здурінє...
В місячну ніч хочеться йти спати. Серед заснованого серпанками неба стоїть повний місяць, і молочно-біле, срібне світло сяє на ціле село. Біліють стіни хат, ясно в садах з опалим листям. Від церкви лягла величезна тінь на майдан, залитий місячним світлом. Заснув потічок між вербами, як сонна дитина лепече водиця. Теплий подих Великого ліса пливе руслом потока, навіває думи про зачаровані світи, про ліси з рештками золотого листа, повні таємничих шелестів, де серед високих дерев, серед поснулих кущів тернини і дикої рожі мчать як тіні молоді вовки, а під гіллям смеречини червоніють білим цятковані моримухи, цвите огнистим квітом папороть, сіє пахощі дурману дивдерев, дозріває чар-зілля і танцюють карлики на залитій місячним сяйвом поляні, оберігаючи закопані скарби. Світ дійсності в таку ніч мішається з світом уяви, казка з правдою.
Як перший мороз скує стежки, як в пальці ніг заходять запари, а стук чобіт по замерзлій дорозі розлягається дзвоном в тиші місячного вечора, тоді вже не розлягається торохтіння терлиць. Тоді вечорами чути сміхи, вибухи радощів, тупотіння чобіт. В кого то тріщать плоти? В Стефана Дудяка, де три дівки на виданню, де дівчата на виданню, де дівчата приходять з кужелями прясти, а парубоцтво гасає попід вікнами.
Там то лунають пісні – дівочі, чутливі, ніжні, як бреніння мушки за шибою вікна. Унісоно, бо на Підгірю не співають на голоси, навіть на два. Там то до дівочих ніжних голосів долучаються парубоцькі голоси міцні, як дубові. Там вибухають реготи, бо Ладик Гринишин та Іван Шайдик не забудуть за витівки, вибрики і баляндраси. Довго затягаються вечорі, довго в ніч тьмаво світиться вікно в Дудяковій хаті. А нераз замовкає пісня, втихають реготи і тупіт чобіт. Лиш шуршання веретен, глибоке зітхання, кашель. Тихо, як в церкві, коли хтось оповіда байку, і жадібно вбирають в себе все душі, звільнені нарешті від тяжких ручних польових робіт. Оживають душі, як на весні трави і листя під теплим промінням сонця, летять на крилах уяви в зачаровані світи. В часи без друкованого слова – казки, перекази, оповідання про сучасне – корм для душ. Майстерно вміє оповідати Василь Федечко, цей червонопикий, зизуватий, суворий з погляду парубок, що сидить в сіраку на стільці під печею, бо лавку около печі занято. А потім знову реготи, товкітня, тупотіння ніг під вікнами, навколо хати. Так до пізньої ночі, коли все село спить оповите темрявою і тишиною. А в день є про що говорити, чекання до вечора, щоб знову пійти до Дудяка на вечір, ой!
І розвязався мішок з весіллями. Нараз вдень диви – ідуть повагом два господарі, вбрані по святочному, з палицями в руках. Палиця в руці – це ознака сили і влади, з палицею йде в руці урядова особа, офіціяльна особа – війт, присяжний, поліціянт. Палицю посилають собі, коли треба йти на варту. І від зальотів починається довгий, старих і міцних форм церемоніял, обряд весілля. Зальоти! Сватання. Просто, а притім глибоко обдумані форми. Вражає в них людяність, зрозуміння, пошана для чоловіка взагалі, пошана для старших, пошана для родини – сім'ї, для женщини. Не дурно для тих поважних, святочних оказій стоїть на вікні синя фляшка з горівкою і один келішок. За столом під довгим рядом образів спокійно і ділово обговорюють і господарську сторону справи. Дам за дівкою ще пів морга за Могилою. І за Черешенькою пів загона? Нє. І ще ялівку. І сто ринських. І скриню нову, і перину. А як кінчиться угода, тоді виходить з пекарні розчервоніла дівчина, і сестри, і мама – весь бабинець. Ну, підеш, Марисю? Яка би то сказала, що піде – і яка б то сказала, що не піде? Часто за неї озивається мама тонким, хрипким голосом – і бабинець поволі розходиться, на стіл кладуть фляшку, хліб, сир. Пють до себе, приговорюють повагом, закусують. Годяться що до того, коли весілля. А потім у вікна попливе пісня:
Дай нам, Боже, добрий час,
як у людей, так у нас,
і в щасливу годину
розвеселю родину –
ой ну-ну, ой ну-ну,
розвеселю родину.
Зальоти, як всі обряди, робляться з достоїнством і повагою. Слів мало, але кожне обдумане, потрібне, глибокого значення. За столом, під іконостасом образів, сидять поважні постаті, як самі виняті з іконостаса.
А потім весілля. Довгі і зложені етапи і дії, переплітані піснями. Для їх опису і запису за малою видалася б нинішня книга – це треба робити окремо. Хоч би, коли плетуть вінець.
1920 р. На фото сидить ліворуч у першому ряду згаданий у «Парубоцтві» Степан Козак, посередині у другому ряді сидить о. Теодор Савула, угорі праворуч стоїть учитель Антін Ґмитрасевич – батько Тадея Дмитрасевича. (оригінал зберігається у Народному музеї історії м. Судова Вишня)
________________________
¹ Нахлік Є. Натхненне краєзнавство Тадея Дмитрасевича: через минуле до майбутнього // Дмитрасевич Т. Благословляю вишенські стежини…: твори / упорядник О. Яремчук-Петьовка. Т. 1. Львів, 2016. С. 22.
² Саме так він написав у присвяті до нарису з історії Судової Вишні у 1966 р. – «Дорогому містові присвячує – прибраний син». Див.: Дмитрасевич Т. Благословляю вишенські стежини…С. 70.
³ Власне Тадей Антонович став першим Дмитрасевичем, змінивши прізвище.
⁴ Оригінал цього Дмитрасевичевого відзначення його донька п. Марія Пелех подарувала Народному музею історії м. Судова Вишня, як і деякі інші документи, де вони і зберігаються.
⁵ Звідомлення виділу «Кружка родичів» при державній гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі за шкільний рік 1935-1936 з альманахом п. н. «З юних днів, днів весни», з нагоди 40-ліття першої матури. Друге видання. 1976. С. 166.
⁶ ДАЛО. Ф. 26. Оп. 2. Спр. 450. Арк. 8-16.
⁷ Із вірша «Тадей Антонович» збірки «Юні друзі (дружні шаржі Тадея Антоновича на учнів Х-А кл.». Дмитрасевич Т. Душа моя – це струни на бандурі…: вірші, поеми, художні нариси, драма, літературні інтерпретації, шаржі / упорядник О. Яремчук-Петьовка. Т. 2. Судова Вишня; Львів, 2016. С. 327.
⁸ Див. перелік випускників перемишльської гімназії у виданні «Звідомлення виділу «Кружка родичів» при державній гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі за шкільний рік 1935-1936 з альманахом п. н. «З юних днів, днів весни», з нагоди 40-ліття першої матури. Друге видання. 1976». Про долі вихідців із Мостищини в еміграції у США див. тритомну «Енциклопедію Української діяспори. Сполучені Штати Америки» (Нью-Йорк; Чикаго, 2009; 2012; 2018).
⁹ Чавс П., о. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / зредагував д-р Василь Вереш. Стемфорд, 1976. С. 305.
¹⁰ «Тадей Антонович» // Дмитрасевич Т. Душа моя – це струни на бандурі…С. 327. У повоєнні роки Т. Дмитрасевич викладав у школі в Судовій Вишні англійську та німецьку мови.
¹¹ Дмитрасевич організував розкопки на ймовірному місці городища, а натрапивши на знахідки, звернувся до львівських археологів. Відтак у Судовій Вишні декілька сезоні працювали археологічна експедиція Олексія Ратича. 222
¹² «Цілком новий костюм».
¹³ Bauer – селянин, хлібороб, фермер.
¹⁴ Йдеться про згадані вище камаші (гамаші, наголінники).
¹⁵ Urlaub – відпустка.
¹⁶ Geradeaus – прямо, вперед, без відхилення вбік.
¹⁷ Schnellzug – швидкий поїзд, експрес.
¹⁸ Шпрейца, шпрайца. Давати шпрейца – шпетити, давати прочухана.
¹⁹ «schwitz-цю» – пітнію.
²⁰ Wie heißt er? – як його звати?
²¹ «Gut, gut, Paul» – «Добре, добре, Павле».
14.07.2025