Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

Знову мандруємо надзбручанським «прикордонням». Після старовинного Сатанова – дивовижного містечка, багатого на пам’ятки давнини, – нині віртуально відвідаємо обидва Гусятини. Чому «обидва»? Бо один – селище міського типу і райцентр Тернопілля. А другий – село на Хмельниччині. І лежать вони на протилежних берегах Збруча.

 

Панорама галицького Гусятина з боку Гусятина подільського

 

Перша згадка про Гусятин (на той час ще єдиний-неподільний) датується 1431 роком. Щоправда, тоді містечко іменувалося Усятин (Всятин). Дві відомі нам варіанти вносять дисонанс у генезу топоніму. За однією версією, він походить від прізвища Ус (так нібито звався один із фундаторів). За іншою, своєю назвою містечко завдячує рослині «гусятнику». Цю гіпотезу автор перевірив особисто. Виявилося, що долина Збруча біля обох Гусятинів справді вкрита рясним килимом оцього самого гусятника.

 

А це навпаки – подільський Гусятин з боку галицького

 

Автобусна зупинка «Гусятин» (подільський). Позаду видно його галицького тезку.

 

Як єдине місто Гусятин проіснував до 1772 року. По тому західна частина містечка відійшла до Австрії, де Гусятин став центром повіту, а східна – до Російської імперії, де не перескочила рівня заштатного містечка Подільської губернії. Потім тут проліг кордон між Польщею та СРСР. Враховуючи сумну обставину, що імперська межа розірвала колись єдине місто, два Гусятини мають повне право напроситися в побратими Берліну.

 

Хотілося побачити та помацати сліди колишнього кордону. Тож починати варто було зі знаменитої місцевої колонади – візитівки обох Гусятинів.

 

 

Помпезна, виконана в улюбленому Сталіним і Гітлером класичному стилі (червона дахівка – пізніший доважок місцевих дизайнерів), колонада дійсно вражає. Передусім абсолютною безглуздістю. Нині цю недешеву споруду використовують винятково як  банальний дороговказ. На фронтоні, повернутому в бік Збруча, значиться: «ГУСЯТИН. Хмельницька область». З протилежного – «ГУСЯТИН. Тернопільська область».

 

Звели це диво архітектури в 1930-х роках. І від початку його прикрашав не якийсь там задрипаний «Гусятин», а циклопічні літери «СССР». Щоби було видно далеко на загниваючому Заході.

 

Німці на Збручі в Гусятині ("на старому російському кордоні"). 1941

 

 

Після прогулянки між колонами душа прагнула ще чогось такого ж «прикордонного». «Тут без «язика» не обійтися», - подумалося. «Язика» і в сенсі, що «до Києва доведе», і в розумінні джерела усної інформації. Підхожу до недалекого рибалки, ділюся з дядьком цигарками, розпитую про кльов і ненав’язливо цікавлюся: чи не збереглися тут укріплення знаменитої «лінії Сталіна», прикордонні застави – і всякими іншими військовими таємницями.

 

-  Нє… Укріплень у нас немає… Точно немає, – чухає потилицю «язик». – Там на горі (тицяє пальцем. – Д.П.) колись окопи було видно. Але ДОТів – нє… А застава – онде вона. Там перед нею ще памятнік стоїть вбитим погранічнікам.

 

Колишня застава – лише за 150-200 метрів від колонади. По війні її неодноразово перебудовували, і зараз вона чекає на нову реконструкцію. А от вколупаний перед нею обеліск зберіг свій первісний дизайн. Пам’ятник, до речі, у досить пристойному стані. Видно, що його регулярно, хоч і не часто, підфарбовують. Поряд навіть якісь нарциси висаджено. На обеліску дві таблички. На одній українською: «Пам'ять про вас, Героїв захисту радянських кордонів вічно житиме в наших серцях…». Нижче російською: «Память Павшим Т.Т. (товаришам – «Збруч») Циссусу и Биркусу в борьбе с врагами советской власьти в 1923 г.» (орфографія та все решта – збережені).

 

Рештки совіцької застави й обеліск загиблим прикордонникам

 

 

 

На жаль, з’ясувати, як загинули товариші Ціссус і Біркус не вдалося. Можливо, від рук польських шпигунів, можливо, під час сутички з українськими повстанцями, а, може, їхній шлях перетнувся з маршрутом «пачкарів». Зрештою, це не є важливим. Цікаво інше – як цей обеліск неушкодженим пережив німецьку окупацію?

 

А от у галицькому Гусятині жодних прикордонних реліквій не збереглося. Хоча чимала австрійсько-польська застава та митниця простояла були ще до початку 1970-х. Але про це далі.

 

Отож, дослідивши обеліска та позазиравши у провалля вікон колишнього штабу радянських «карацуп» (нічого цікавого, будівельне сміття та якісь старі дошки) чимчикую до галицького Гусятина. Одразу видно, що тут живуть правдиві патріоти. За мостом у вічі впадає придорожній білборд «Вас вітає Тернопільщина!», прикрашений червоно-чорним бандерівським прапором. Не виключаю, що поряд був і синьо-жовтий, державний, але десь дівся.

 

 

Перше, на що натикаюсь у Західному Гусятині – величний меморіал, присвячений воїнам радянської армії, загиблим при визволенні міста від німців, та землякам, які склали голови у тій війні. Пам’ятник доглянутий, п’ятикутна зірка «вічного вогню» тішить око свіжою золотою фарбою. Правда, самого вогню немає. Але то давня традиція провінційних меморіалів пострадянського простору – вогонь запалюють лише на 9 травня та на день визволення міста. Газ нині – дороге задоволення. Спочатку подумалося, що то міраж – бо якщо вірити російським ЗМІ, в Галичині всі пам’ятники радянським воякам давно сплюндровані. Аж ні.

 

Поряд з меморіалом встановлено невеличкого скромного хреста у пам'ять жертв Голодомору. В самому Західному Гусятині, голоду, звісно, не було, але у багатьох постраждали родичі в Східному (до 1914 року для місцевих жителів кордон був досить прозорий, тож багато хто мав друзів і родичів «за річкою»).

 

 

Від меморіалу прямую до місцевої синагоги. Ця унікальна споруда XVI століття є «близнюком» знаменитої синагоги в Сатанові. Долею останньої я переймався понад 10 років, аж поки нарешті не знайшлися небайдужі люди, які взялися її рятувати. Тож тут інтерес до гусятинської пам’ятки був подвійний.

 

Синагога оборонного типу, зведена у мавританському стилі, набагато менша за свою сатанівську сестру, але симпатичніша. Якщо перша досить аскетична, то ця щедро оздоблена «архітектурними надмірностями». 1974 року пам’ятку повністю реставрували, і до неї заселився місцевий музей. На жаль, проектанти припустилися ряду помилок. З часом дах почав протікати, у помешкання потрапила волога, експонати почали псуватися. Грошей на капітальний ремонт у 1990-х роках не було, тож у підсумку музейники були змушені з’їхати, і відтак синагога стоїть пусткою та руйнується. Нині євреїв у Гусятині можна полічити на пальцях (хоч станом на 1880 рік їх було 70% населення), тож своїми силами таких масштабних робіт вони «не потягнуть». Не варто найближчим часом сподіватися й на державу, хоч об’єкт є загальнонаціональною пам’яткою історії (охоронний №689).

 

Синагога. На фасаді видно сліди від напису «музей».

 

 

Залишки музейної експозиції.

 

У місцевих своя версія подій довкола синагоги. Подейкують, що у 1990-х до Гусятина приїхали якісь хитрі євреї і розмахуючи законом про повернення культових споруд, зухвало випхали служителів Кліо на вулицю. Мовляв, релігійна громада все відновить, реставрує, і будуть тут молитися Б-гу. Але після того, як музейники з’їхали, нові господарі нічого робити не стали, лише відкрили якісь тайники, ЩОСЬ забрали та накивали п’ятами.

 

За день мого перебування в Гусятині цю байку в ріжних варіантах мені повідали тричі. Причому кількість і вартість вилученого «ЧОГОСЬ» з кожним разом зростала чи не в геометричній прогресії. Дурниця, звичайно. Але багато хто щиро вірить.

 

Синагога стоїть на загумінках місцевого парку. Парк чималий, доглянутий, затишний. І не без родзинки. Родзинка, зізнаюся, мене двічі шокувала. Все ж на Галичині комуністичні пам’ятники – то такі да, таки рідкість і дивовижа. Ні, то був не Ленін, з Леніним був би перебір. Посеред парку стирчала стела, присвячена 50-річчю Жовтневої революції. Підозрюю, що пам’ятник вцілів виключно з причини його, гм, специфічності. Він не так прославляє більшовиків, як «стебеться» з них. Не виключено, що свого часу то була ідеологічна диверсія якогось замаскованого бандерівця. Чесно кажучи, спочатку навіть не зрозумів, що то за мозаїчне страхіття з рушницею. І якої воно статі. Врешті-решт два кола на грудях (за задумом художника, вони, мабуть, символізували цицьки) підштовхнули до думки, що то комсомолка в червоній хустині. Над головою комсомолки пишається дата «1917».

 

 

Вхід до парку прикрашає ще один монумент – величезна бронзова фігура найвідомішого з гусятинчан (чи гусятинців?), славетного козацького ватажка Северина Наливайка. Пам’ятник роботи тернопільського скульптора Казимира Сікорського відкрили 1992 року. Епітети, метафори та гіперболи щодо цього художнього твору пропущу. Як і біографію славетного лицаря. Зауважу лише, що Наливайко – чи не найголовніший бренд Гусятина. Всі місцеві переконані, що гетьман народився саме тут, а твердження, ніби Северин міг народитися в Кам'янці-Подільському чи Сатанові (є такі версії, і не безпідставні), вважають провокацією і посяганням на найсвятіше.

 

 

Одразу через дорогу від Наливайка виблискує новенькою бляхою Онуфріївська церква. Хай пробачать мене мешканці славного Гусятина, але це не менш яскрава, ніж сяючі бані-«новодєли», ілюстрація до відомої фрази «Хотіли, як краще, а вийшло, як завше». Ну не можна ж так із пам’яткою XVI століття! «Бльосточки», може, й тішать очі місцевим бабусям, але автентика пам’ятки, її сувора краса втрачені. Сподіваюся, не безповоротно. Тим більш, що церква (нині вона належить до УГКЦ) має славетну історію. Це був не просто дім Божий, а храм-фортеця. В її архітектурі досі проглядають риси оборонної споруди. Зберігся навколишній фортечний мур. Коли Гусятин увійшов до складу Османської імперії (1672), храм перетворили на мечеть. На жаль, церква, переживши і турецьку навалу, і дві світові війни, і атеїстичну вакханалію комуністів, стала жертвою войовничого несмаку наших сучасників.

 

 

У це важко повірити, але храм св. Онуфрія звели у XVI столітті

 

Продовжуємо тему монументальної пропаганди. Пам’ятник, встановлений на честь 10-ї річниці Незалежності, що прикрашає головний майдан Гусятина, як на мій смак, набагато симпатичніший, ніж аналогічний монумент на Майдані київському. У всякому разі, крилатий янгол, який примостився на колоні, виглядає набагато гармонічніше, ніж столична «дєвочка на шарє». А аристократичний і дуже гармонійний пам’ятник Шевченку взагалі вартий лише компліментів.

 

 

До речі, про Майдан. Не про площу, а про явище. У Гусятині теж був свій Майдан. Та й чимало городян побували на барикадах київського. Про ті недавні часи нагадує стенд зі світлинами героїв «Небесної Сотні» та українських вояків, які загинули від рук російських загарбників, а також синьо-жовті патріотичні стрічечки на ялинках.

 

 

Суворі гусятинські хлопці гаряче обговорюють ситуацію на Донбасі

 

Попри поважний вік містечка, його головна площа абсолютно сучасна. Лише краєзнавці пам’ятають, що тут колись стояла ратуша та місцевий замок.

 

Палац цадика, зведений на місці Гусятинського замку.

 

Замок зник наприкінці ХІХ століття. Його викупив відомий хасидський цадик Мордехай Фрідман. За наказом нового власника, мури та вежі замку розібрали, а на його місці звели палац цадика та синагогу. Вони, як і більша частина історичної забудови густинського середмістя, були знищені під час важких боїв Першої світової. Що вціліло у війну (зокрема, колишні будівлі польської прикордонної сторожі та митниці), розібрали у 1970-х.

 

Відтоді в архітектурі міського центру домінують нетипові нерадянські п’ятиповерхівки. Я не помилився. Основна «совіцька» забудова Гусятина, дійсно, нетипова і нерадянська. Цей парадокс має своє пояснення. На початку 1970-х років околицями містечка проліг газогін Уренгой-Помари-Ужгород. Біля сусіднього села Сидорів велику компресорну станцію. Роботи на «трубі» виконували угорські робітники, які й стали на той час чи не головними мешканцями містечка. Власне для них угорські ж будівельники звели всі ці нетипові густинські будинки. Угорські «гастарбайтери» спорудили і значну частину «соцкультпобуту».

 

 

Тепер про давній Гусятин нагадує хіба що стара австрійська цегла, яку регулярно виколупують при земляних роботах. Вона визначається не лише високою якістю, але й симпатичними клеймами. Мені вдалося зазнимкувати відразу три цеглини з різними позначками. Одна була помічена літерами С.Т.Р. – то місцеве виробництво. А от Neuwohner – це вже продукція львівської цегельні Берла Нойвонера. Навіщо знадобилося тягнути цеглу (та ще за відсутності залізничного сполучення) аж зі Львова – загадка.

 

Уявлення про «австрійську» забудову  Гусятина можна скласти, оглянувши кілька старих особняків початку ХХ  століття, що вціліли на проспекті Незалежності.

 

 

 

Архітектурною ж домінантою містечка є величний костел Св. Антонія з монастирем бернардинів. Фундатором монастиря у 1610 році був тодішній власник Гусятина Олександр Калиновський. «Калинова», родовий герб Калиновських, оздоблений ріжним мілітарним причандаллям (гармати, ядра, списи, шаблі) й досі прикрашає одну з внутрішніх стін. Зазначимо, що спершу монастир і храм були дерев’яними. Муровану споруду звели за наказом коронного гетьмана Мартина Калиновського.

 

 

Роботи завершили 1645 року. А вже за три роки по тому костел сильно поруйнували козаки Богдана Хмельницького. Відновлювати поруйноване почали лише тоді, як місто звільнили від османів. Коли 1690 року бернардини повернулися до кляштору, костел стояв пусткою з повністю зруйнованими фасадом і склепіннями. Ремонти завершили лише 1728 року. Але цьому шедевру бароко відверто не таланило. У Першу світову костел і монастир знову розтрощили. Діри від снарядів тоді якось заліпили, але пошкодження далися взнаки – у 1950-х, коли костел стояв пусткою, обвалився пишний бароковий фасад і значна частина склепіння.

 

 

 

 

 

Наприкінці 1980-х місцева влада вирішала зробити на базі костелу концертний зал. Відновили склепіння, дах перекрили черепицею (її познімали зі старих будинків), частково відбудували фасад. Хоч цегляний ступінчастий фронтон, пізньорадянський «новодєл», навіть близько не відтворює поруйноване. У 1990-х роках костел і залишки кляштора передали римо-католицькій громаді.

 

 

Навіть у сучасному, досить пошарпаному вигляді споруда вражає. «Ось подивіться на ці залишки статуй, – каже вікарій храму о. Граціан. – Колись вони прикрашали фасади костелу. Можете лише собі уявити, яка тут краса була!». Зауважу, що в самому костелі зібрали лише найкраще вцілілі фрагменти. Під однією зі стін видно величезну купу інших скульптурних уламків.

 

 

Отець Граціан підводить мене до величезної фотографії, на якій відзнято інтер’єри храму до руйнації: «Гарно, правда ж?». А потім мрійливо: «Ми обов’язково відновимо всю цю красу. І барокові фасади відновимо». Потім трішки сумно: «Правда, ой не скоро це буде… Але буде!». Віра його небезпідставна. А щодо строків... Врешті-решт відбудова храму після першої руїни тривала майже 40 років.  

 

 

Отець вікарій розповідає, що колись територія монастиря була набагато більшою: «Он, де зараз стадіон, там був монастирський сад і стояли господарчі споруди. За стадіоном і досі збереглася стара монастирська стіна». Перевірив: дійсно, стіна є.

 

Показав о. Граціан ще одне сумне свідчення минувшини. Стіну між потужними контрфорсами, як віспою, вкрито слідами куль. «Тут колись людей розстрілювали», - пояснює о. Граціан. Але от хто і кого, не знає. Може, то німці були, а може, НКВД… Невідомо.

 

Тут розстрілювали людей

 

Крім великих руйнувань, Перша світова війна позначена в історії Гусятина й тим, що 1916 року, під час російської окупації, місто зв’язали зі Центральною Україною залізничною гілкою. Завдяки їй ще донедавна мешканці могли без проблем добиратися до Києва – ходили щоденні причіпні вагони Київ-Гусятин. Але за президентства Януковича маршрут «покращили», і відтоді до столиці можна дістатися лише маршрутками. Такі поїздки перетворилися на кошмар (хто їздив, той зрозуміє).

 

На околицях Гусятина майже сільська ідилія

 

Оселі місцевих мешканців потопають у квітах

 

Місцевий гламур

 

Надзбручанські скелі

 

Вертаючись до сучасності, варто зробити комплімент як місцевим жителям, так і селищній владі. Містечко охайне, доглянуте, чисте. Повсюди квіти та гарні газони. На відміну від багатьох інших райцентрів, в Гусятині немає надто великого безробіття. Тут працюють механічний завод, кілька потужних меблевих фабрик, цех з розливу мінеральної води «Збручанська» та кілька оздоровниць на базі тієї ж мінералки. Підприємства дають роботу не лише місцевим мешканцям, але й жителям Східного Гусятина та навколишніх сіл. Звичайно, не бракує і заробітчан. Про популярність роботи за кордоном свідчать розклеєні на стовпах чисельні оголошення з пропозиціями роботи в Польщі, Італії, Португалії тощо.

 

З освітніх закладів варто згадати Гусятинський коледж Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя.

 

 

А на останок – традиційне: при нагоді обов’язково відвідайте це чудове містечко – не пошкодуєте!

 

 

 

Світлини автора

 

 

30.04.2014