Міждисциплінарні роздуми науковців про Бога і Красу довкола праці Ганса Георга Ґадамера “Вірш і розмова” та музики Арво Пярта, що відбулися у Центрі Шептицького Українського католицького університету 21 лютого 2026 року
Учасники полілогу:
Тарас Банах – математик, професор, завідувач кафедри алгебри, топології та основ математики Львівського національного університету ім. І. Франка
Юрій Головач – фізик, академік НАНУ, головний науковий співробітник Інституту фізики конденсованих систем імені І.Р. Юхновського НАН України
Андрій Дахній – філософ, перекладач, професор, завідувач кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. І. Франка
Григорій Дмитрів – хімік, професор, декан хімічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Віктор Жуковський – богослов, завідувач кафедри богослов’я Українського католицького університету
Ігор Завалій – хімік, академік НАНУ, директор Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток, завідувач відділу водневих технологій Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка
Михайло Зарічний – математик, письменник, професор механіко-математичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Василь Косів – графік, мистецтвознавець, ректор Львівської національної академії мистецтв
Роман Лесик – хімік-фармацевт, професор, завідувач кафедри фармацевтичної, органічної та біоорганічної хімії Львівського національного медичного університету
Богдан Тихолоз – філолог, літературознавець, директор Національного музею Івана Франка
Маркіян Фецич – онколог, мамолог, хірург клініки «Експерт»
Дмитро Цолін – лінгвіст, професор кафедри біблійних наук Українського католицького університету
Модератор та укладач читанки – Олег Яськів – фізик, кінознавець, професор, директор Центру Шептицького Українського католицького університету, радник ректора з питань науки і культури.
Григорій Дмитрів: Ґадамер писав, що пекельно важко перекладати вірші іншими мовами. Бо вірш – це не просто комбінація тексту, це внутрішній світ поета. Саме тому всі вірші такі різні. Ґадамер фактично описує наші зустрічі: «Розмова триває доти, доки ми не знайдемо спільної мови та не досягнемо порозуміння». Причому порозуміння – це не обов'язково згода. Це і є правдива розмова. Також він пояснює, чому не всі розуміють поезію. Вірш – це розмова з самим собою. Тому його важко перекласти, бо в ньому закладені не лише культура цивілізації, а й індивідуальне сприйняття. Немає абсолютно однакової поезії, вона дуже різниться. Навіть якщо «вдягнути» її в математичні формули, що описуються стопами та розмірами вірша, результати будуть різними. Два вірші можуть бути написані в одному розмірі, але викликати цілком протилежні емоції. Це залежить від людини, яка писала, та її внутрішнього світу. Тому мова, як на мене, є набагато важливішою за форму. Здається, що вона простіша за візуальне мистецтво – але з точки зору сенсів, філософії та сприйняття через слово вона набагато складніша та глибша для розуміння.
Юрій Головач: Додам інший аспект, що поєднує красу слова і красу звуку. Якось я відкрив для себе одне явище. Колись давно в Лінці я був на зустрічі з Ґергардом Рюмом, австрійським автором, сучасним класиком. Йому тепер 96 років. Він, автор так званих «звукових віршів» (Lautgedicht), які звучать як набір звуків, демонстрував це нам у різний спосіб, а потім розповідав, відповідав на запитання, пояснював роль окремих звуків та їх поєднань. Наприклад, при вимовлянні звуку «м» коливання поширюються по всьому тілу. Тому цей звук присутній у заклинаннях майже у всіх культурах. Для мене явище Lautgedicht було відкриттям. Коли Рюма запитали, як виник цей напрям, він відповів: «Я не знаю – на початку 20-го століття це було в повітрі, як і квантова механіка». Ось цей загадковий процес одночасного виникнення ідей у різних місцях і в різних людей – це також велика таємниця і краса.
Богдан Тихолоз: Я колись цитував цей текст Ґадамера у своїй дисертації. Зверну увагу на два моменти. По-перше, я не знайшов у цьому тексті слова «краса», за що окремо дякую. Можливо, її там і немає, але там багато смислу. Для Ґадамера і вірш, і розмова є способами конденсації смислу. Оця «конденсація» є принципово важливою, хоча в перекладі це поняття не завжди чітко відстежується. Існує відома фраза (її часто приписують Ґете): «Dichten heißt Verdichten». Її важко перекласти буквально, адже dichten – це «віршувати», а verdichten – «ущільнювати», «конденсувати». Тобто поезія та розмова – це способи максимально ущільнити сенс. Це своєрідна мінімізація інформації в гранично концентрованій формі, яка не обов'язково має бути ритмізованою за канонами силабо-тоніки.
І друга моя теза: інколи ми опиняємося в ситуаціях, де сенс німіє, де панує його дефіцит або абсолютний абсурд. Тоді згадується відомий афоризм Теодора Адорно: «Писати вірші після Освенціма – це варварство». Це вказує на обмеженість наших можливостей. Навіть найдосконаліші витвори людської думки – поезія чи живопис – не завжди можуть дати раду екзистенційним катастрофам. Скільки б ми не говорили про красу, іноді впираємося в межу, де слів недостатньо і потрібна дія, як казав Ґете у «Фаусті».
Андрій Дахній: Почну буквально з останнього речення пана Богдана: дійсно, це знаменита теза – «На початку була дія». Дякую за цей «пас». Щодо Ґадамера, то я хотів наголосити на речах, які вже були озвучені: про неперекладність поезії та те, про що щойно говорив пан Богдан стосовно ритміки, звучання й ущільнення. Маємо справу з неповторною красою, милозвучністю та природою конкретної мови. Класичний приклад – «Осіння пісня» Поля Верлена. Попри те, що її перекладали (і начебто непогано) Григорій Кочур, Ліна Костенко та багато інших майстрів, перекласти поезію як таку – вкрай важке завдання. Я вдячний за нагадування про те, що dicht означає «щільний». Поезія – це справді ущільнення. Водночас у Ґадамера, коли ми кажемо «вірш» і «розмова», німецькою це звучить як Gedicht und Gespräch. Тут присутня етимологічна гра слів, яка втрачається при перекладі. Це так само важко передати, як німецьке поєднання понять життя, любові та тіла (наприклад, через корінь Leib у словах Leben чи Liebe). Для німця ці поняття дуже тісно пов'язані на рівні мови. Ґадамер, озвучуючи ці речі, прекрасно розумів, як вони виростають саме з німецького ґрунту. Він схилявся до думки, що не ми говоримо мовою, а мова говорить нами. Можливо, він формулює це не так радикально, як Гайдеґґер, але він близький до цього. Природа мови диктує спосіб мислення та сприйняття світу; патерни, закладені в ній, є надзвичайно вагомими.
Я ще хотів сказати окремо про німецьку історію. В епоху романтизму було поширене визначення німців як «нації поетів і мислителів» (Dichter und Denker). Ґадамер виростає саме з цієї традиції, де взаємодія літератури (поезії) та філософії (мислення) є вкрай органічною.
Й останнє, що я хотів сказати: вірш і розмова. Якщо говорити спрощено, то йдеться про монолог і діалог. Але водночас Ґадамер зазначає, що інтерпретатор вірша теж бере участь у розмові. Тобто ми кажемо про начебто різні моменти ословлення і набування сенсу через вірш і розмову – але коли хтось інтерпретує вірш, він теж в розмові, він теж у бесіді. Тому таке поєднання він непогано вловлює. І, я думаю, ми всі за це вдячні Ґадамеру.
Роман Лесик: Хочу поділитися досвідом. Нещодавно я був залучений до видання збірки свого друга, якого, на жаль, уже немає. І вловив цікавий момент: я чув, як свої вірші читав автор, а потім чув, як їх декламували зовсім інші люди. У мене було враження, що це абсолютно різні вірші. Кожен давав свою інтерпретацію. У тексті Ґадамера, який мене зачепив, є фраза про те, що потрібно «потрапити на правильний тон», інакше вірш не зазвучить. Необхідно досягнути суголосся і з самого початку рухатися мелодією за «запрошенням вірша». Цю мелодію можна підсилювати різними методами. Наприклад, коли я робив власну збірку, то зрозумів, що треба знайти дуже хорошого ілюстратора, бо через малюнки можна краще зрозуміти душу поета і те, що він хотів сказати.
І ще розкажу про дещо анекдотичний випадок: оскільки я хімік, то згадую про свого колегу; якось він написав наукову статтю у вигляді вірша – повністю, з експериментальною частиною. Це було дуже цікаво, але я б такого повторити не зміг і не захотів.
Михайло Зарічний: Є досить поширена думка, що поезія – це те, що втрачається при перекладі. Але існує й контраргумент: поезія – це те єдине, що при перекладі залишається. Тобто щось таке невловиме передається і присутнє в тексті – щось невловиме, яке, в принципі, не так вже й залежить від звучання тексту, а належить до вищого рівня.
Нещодавно я читав інтерв’ю з математиками про те, чому багато з них тяжіють саме до поезії чи музики, а не до інших видів мистецтва. Чому саме до поезії, а не до інших видів літератури чи мистецтва? Ну, може, ще до музики. Бо в математичній формулі та в поетичному тексті є спільна риса – висока сконцентрованість. У короткій математичній формулі є дуже багато. І в поетичній короткій формі теж дуже багато. Іноді навіть більше, ніж це бачиться на перший погляд. І невідомо, що ще ми відкриємо з тої формули, невідомо, де ми її застосуємо, – і невідомо, що ще буде відкрите в тій поезії. Як математик я іноді теж займаюся римуванням.
І щоб додати нашій розмові певної дії, хочу подарувати модераторові й організаторові свій текст під назвою «Галичина the best». Це збірка моїх поетичних текстів. Я не називаю себе поетом, адже переконаний: поет стає поетом лише тоді, коли його таким визнають інші. Але я пишу ці тексти – і сьогодні ділюся ними з вами.
Дмитро Цолін: Якщо говорити про поезію, як лінгвіст хочу зазначити одну важливу річ: що робить текст поетичним? Поетичним текст робить можливість поєднати різні елементи з різними значеннями. Навіть якщо тези чи емоції суперечать одні одним, у межах тексту вони «спаяні» за законами краси та становлять цілісність. Власне, як написано гарно тут: «залишаються семантичні єдності, різноякі і різноликі, різносмислі і розсіяні». Жак Дерріда називав це dissemination, тобто розпорошеністю. У вірші з’являється цілком самостійна напруга. Здається, буцім відчуження мови змагається з дедалі дужчим відчуженням людини від світу природи. Власне, цікаво, що значна частина, наприклад, Старого Завіту – це поезія. І найбільш складні екзистенційні виклики передаються мовою віршів. Це Книга Псалмів, Книга Йова, в якій немає розв’язання проблеми страждання, але є безліч рефлексій – стислих, коротких, суперечливих і водночас об’єднаних в одне гарне поетичне ціле.
Ну і на завершення додам лише те, що один із таких потужних авторів, на якому добре базується фон Бальтазар, – це, власне, Єфрем Сирін, один із сирійських отців IV століття. Він майже все писав поезією. Його катафатичне богослов’я є загорнутим у поетичні форми. Тому поезія – це поєднання часом непоєднуваних сенсів та рефлексій.
Віктор Жуковський: Коли читаю цей текст, зокрема про самостійну напругу, яку вірш сотворює, про єдність смислу як найсуттєвіше питання, на яке вірш дає відповідь, про зв’язок між віршем і розмовою, – то мені відразу згадується найбільший богослов, поет першого тисячоліття, за що його і назвали Богословом, тобто Григорій Назіанзин. Один з трьох християнських мислителів, якого іменували Богословом, тому що він у своїй розмові з Mysterium Tremendum писав фактично найкращу християнську і не лише християнську поезію першого тисячоліття. Навіть язичницькі поети не могли конкурувати з ним в якості й вишуканості грецьких текстів, у яких він описував неописуване, а саме Пресвяту Трійцю. Тобто там створювалася та сама напруга. Три століття християнські богослови, мислителі билися і не давали раду, як їм сформулювати парадоксальну антиномічну тезу, що Бог єдиний і троїчний – це ключовий догмат, правило віри християнства. Й ось Григорій Богослов зумів поетично у діалозі з Богом геніально висловити цю троїчну містерію Tremendum саме в розмові. І він закликає, що вірш не падає з неба ані поетові, ані читачеві – він наче розмова. А завдання читача, який долучається до цієї бесіди, – у встановленні смислу на основі участі в цій розмові. Ми знову повертаємося до участі, причетності. Отже, поезія глибинна – це відображення певної участі. І вже тоді яка форма набирається – це вже мистецтво текстуальне.
Василь Косів: Я наведу приклад не складності перекладу, а ситуації, коли перекласти легко. І це дуже спокусливо. А це спокусливо, бо ніби все зрозуміло, все легко – і тебе це заводить зовсім в іншу семантику і в інше розуміння. Наведу життєвий приклад: кільканадцять років тому на одній зі стратегічних сесій модним було запрошувати різних серйозних модераторів із Києва, зі столиці. Як то часто бувало, вони були російськомовні і вчили нас, як вибудовувати стратегії. І от він каже: для того, щоб почати стратегувати (і це було російською), «надо определиться, кто мы». І тоді зразу починає розпрацьовувати цей термін, це слово: «А что такое определиться? Нам надо понять пределы. А что такое пределы? Где наши пределы?» Я слухав про ці «пределы» і думав: якби він говорив українською «визначитися», розмова повелася би зовсім інакше. Ми б говорили про наше «значення». І я оце сиджу і слухаю про ці «пределы». Якби він був україномовний, то він би сказав: «Нам потрібно визначитися, хто ми, яке значення ми маємо, що означає наша інституція, наша компанія чи наше місто», – і розмова пішла б зовсім по-іншому. Тому те, що здавалося очевидним і легким для перекладу, насправді виявилося семантичною пасткою. І, до речі, він супервідомий – ви всі знаєте його, але я не скажу його імені. Сьогодні він україномовний.
Маркіян Фецич: Ми в різних ракурсах сьогодні цю тему піднімали. І тут є багато контроверсійності. Бо, з одного боку, прийнято вважати, що нам здається красивим те, що має ефект тимчасовості, що не є постійним, – ті ж схід і захід сонця, природа, яка весь час змінюється. Але мені на противагу цьому здається навіть дивним, коли ми говоримо про живопис. Нам всім відомі таланти Івана Труша, Олекси Новаківського – якраз їхня здатність фіксувати оці тимчасові моменти. І тепер колекціонери якраз чи не найбільше цим захоплюються і намагаються мати в своєму домі цей тимчасовий момент, який зафіксований митцем, щоб розтягнути час, коли ти можеш насолоджуватися цим моментом. Це видалося мені теж цікавим.
Григорій Дмитрів: Щодо того, наскільки важливо, хто читає поезію… Свого часу я був заступником декана з виховної роботи, а проректором з виховної роботи була Дзвінка Калинець. І ми готували подію, присвячену творчості Ігоря Калинця. Я кажу: «Ігор – старший чоловік. Давайте ми попросимо, щоб студенти декламували його твори». А Дзвінка каже: «Ти знаєш, ми не будемо того робити, тому що вони не зможуть передати те, що тато хотів передати. Треба, щоб тато читав ту поезію, а вони вже потім хай щось інше будуть розказувати». Оце власне те, що казав пан Роман Лесик про те, що не кожного поета можна прочитати чи не кожну думку можна передати, просто декламуючи.
Богдан Тихолоз: У мене коротка репліка щодо одного слова, якого навчив мене свого часу Пярт. Це слово «маєвтика». Його немає в тексті Ґадамера так само, як немає слова «краса», але воно насправді тут присутнє так само, як є місточком до наступного тексту. Гадамер пише про те, що вірш веде розповивальну розмову, вказуючи на смисл, якого ніколи не досягти цілком. А Арво Пярт каже про себе: «Мені довелося м’яко витягнути цю музику з тиші та порожнечі». Композитор сприймає себе як акушера, що допомагає живій істоті народитися з лона тиші. В мене є відчуття, що ми сьогодні десь цим і займаємося.
Андрій Дахній: Мені хотілося ще звернути увагу на момент, який є помітним у цій роботі Ґадамера – це момент необхідності читати поезію декілька разів. У Ґадамера була колись така теза: «Я довго читаю одну книгу». Тобто оце дуже вдумливе, спокійне читання і ці неквапні, ритмічні речі вкрай важливі для того, аби осягнути сенс глибинно. І це протистояння до тієї цивілізації, до якої ми з вами долучені, яка працює на швидкість, на кількість, на прискорення. А в культурі – духовній культурі – завжди сенси визрівають у медитативному, повільному ритмі. І Ґадамер на цьому акцентує увагу. На тому, що ми називаємо англійською close reading.
Григорій Дмитрів: Я дещо відійду від обговорення самого тексту, оскільки у другій частині йдеться про «музику тиші», але хочу повернутися до того, що було на початку – про текст і музику в історії. Зокрема, чи передає музика Божі помисли сама собою, чи лише у поєднанні з текстом? Тут можна говорити про дві абсолютно різні культури: західну (католицьку) та східну (православну). Мені здається, тут важить не стільки філософія, скільки сила звички та жага до нового. Наприклад, коли я вперше приїхав до Європи, мене захопили органні вставки під час богослужінь. А мій колега з Варшави хімік Міхал Циранський, який співає у церковному хорі, навпаки шаленіє від наших хорових Служб Божих. Він каже, що їм бракує цієї культури. І ось це, власне, взаємопроникність нашої слов'янської культури: ми в церкві не маємо органу – маємо хоровий спів від початку до кінця. І як нам цікаво слухати орган, коли приїжджаємо в Європу! Так само європейці, які виросли на органних звуках (я навіть не кажу про поляків – якщо говорити про німців, про Баха і всю його релігійну музику), коли приїжджають до нас, то просто не можуть позбутися отої бентеги, слухаючи співану Літургію. Це говорить про те, що ми маємо пізнавати культуру одне одного, тому що немає правильної відповіді, поки ми не переконаємося самі у всіх тих речах, які є навколо. Я більш ніж певний, що якби ми пішли десь у якусь іншу культуру інших релігій, можливо, ми ще б щось нове для себе відкрили.
Тарас Банах: У цьому тексті можна цитувати багато думок, але найсильніша для мене та, що після тиші найближчою до вираження невимовного є музика. Вчора мені бракувало слів, щоб описати певні речі – вони просто не хочуть описуватися словами. Під кінець тексту ми бачимо справжній апофеоз – фрагмент про композитора Арво Пярта. Я зрозумів, що Пярта треба слухати, а не читати про нього. І послухав його твір «Tabula Rasa» – це було саме те, що мені вчора було потрібно. Я не знаю, чому. От саме ця музика, яка настільки фантастична з тими рідкісними нотами. Це дуже перегукувалося з тим, як я сьогодні йшов на цю зустріч через Стрийський парк і зауважив, що всі струмки замерзли – і вони абсолютно так само мовчать, як музика Пярта. Тільки там десь в кінці є такі невеличкі розмерзлі кусочки води, що виступають. Тобто воно якось дуже-дуже суголосне Пяртові. Згадуючи молодість: колись краса музики проймала мене набагато гостріше. Свого часу мене так пройняв хоровий спів у «Черемоші», що я навіть записався в хор і співав там, поки не знайшов собі дружину. А щодо вибору життєвого шляху – у математику мене схилив мій керівник, Михайло Михайлович. Вирішальним моментом стало те, що він грав на гітарі. Діти й молодь інакше сприймають цінності, і краса часто відіграє ключову роль у виборі людиною свого шляху.
Богдан Тихолоз: Кажуть мудрі люди, що про кохання не треба говорити – коханням треба займатися. То оце я теж думаю собі, що про Пярта не треба говорити – Пярта треба слухати. І він належить до моїх улюблених композиторів, тому не буде рефлексії, а буде коротка ремінісценція. Я взагалі не знав, хто такий Пярт, але будучи якось у Відні, потрапив на «Lange Nacht der Kirchen» – Довгу ніч церков, коли в різних церквах грала музика. Це було в Гофбургкапелі безпосередньо, і був дуже такий туристичний гамір. Всі ходили туди-сюди, не було нормальної концертної атмосфери, бо там всі переходять з локації на локацію. Там звучали орган і скрипка: фасад органу було видно, але не було видно органіста, а скрипка була невідомо де. Вони грали «Fratres», як я з'ясував потім. І я бачив, як люди починали плакати. Ці люди, які ходили туди-сюди, спочатку починали отак зупинятися, потім вони десь сідали, шукали собі місце – хтось на підлозі, хто де знайшов. А потім я бачив людей, у яких просто почали спонтанно котитися сльози з очей. І я подумав, що оце воно. Так я відкрив для себе Пярта. Коли ви згадували про плач перед картинами Ель Греко – я думаю, це саме той ефект «резонансу» та «відлуння», який неможливо вимовити словами, але заради якого ми тут зібралися.
Михайло Зарічний: Я колись сказав Борисові Козловському: «Музика – це математика, що звучить». Йому ця фраза настільки сподобалася, що він її надрукував, але у формі «Математика – це музика, яка звучить». Насправді в музиці дуже багато математики. Надзвичайно! Особливо в голосоведенні: коли фугу слухаєте, то це взагалі – треба іноді розраховувати або модуляції проводити з однієї тональності в іншу, треба справді калькулювати. А геніальні музиканти без математики до того здогадуються, хоча з математикою легше.
Друга моя теза, яку я пригадав собі: Андре Моруа писав, що образотворче мистецтво вище за музику. Це мене страшно здивувало, бо для мене завжди було навпаки. А як він це мотивував, знаєте? Він це мотивував так, що під музику можна їсти в кафе чи в ресторані –, а в картинну галерею ніхто з собою канапок не бере. Мені здається, що музика – це мистецтво одновимірне, картина – мистецтво двовимірне, скульптура – тривимірне. У кожному є свої переваги.
І третє зауваження до того, що музика народжується з тиші: багато чого є в повітрі. Я пригадав одне оповідання Скотта Фіцджеральда. Він там писав, що ідеї є в повітрі – повітря безкоштовне, але проблема в людях, які здатні видобувати ці ідеї з нього.
Андрій Дахній: Я хотів би повернутися до тези пана Віктора Жуковського про спорідненість «видіти» і «відати». Думаю, що тут ми можемо перейти до іншої аналогії саме в європейських мовах: зв'язок між чуттєвістю (і в нас, в українській мові, «чути» і «відчувати») – те, що, скажімо, sensibility чи Sinnlichkeit. Тобто сенс твориться на основі того, що ми відчуваємо. Й оцей зв'язок дуже органічно проявляється саме в музиці, яка виглядає найкращим вираженням стихії життя.
Водночас про математику: згадую Піфагора, який був і математиком, і серйозно займався музикою. Ще один момент: чесько-французький письменник Мілан Кундера в романі «Нестерпна легкість буття» пише, що людина найбільше зворушується не через перегляд картини чи читання тексту, а саме через музику. Він наводить Белу Бартока та інші приклади. Каже: «Оце сп'яніння почуттів найбільше можливе саме через музику». Є багато прикладів. Може, найбільш яскравий – це «Lacrimosa» Моцарта, частина Реквієму. Вона, безумовно, дуже зворушує. Ну і, очевидно, Пярт десь у цій парадигмі знаходиться.
Роман Лесик: Моє слово тепер буде як від музиканта. Я останнім часом представлявся: Роман – музикант. Насправді хотів би знову повернутися до теми науки, яка мені близька. Як хімік хочу сказати, що хімія починається з музики. Можна і зворотне говорити – що музика починається з хімії. У моєму житті одна з найбільш елегантних реакцій – «доміно-реакція», коли в одній молекулі процеси йдуть поступово. Я її зрозумів, коли просто уявив собі нотний стан, як іде чергування звуків і пауз. Те саме з реакцією: коли ти її стимулюєш, вона йде каскадно. А ще я побачив, наскільки мої учні краще пишуть наукові статті, коли слухають хорошу музику під час написання, – це зовсім інше бачення, інший колорит. Ну і похвалюся: я теж свою дружину знайшов на своєму концерті – вона прийшла як слухачка.
Василь Косів: Я хочу додати таке. В Організації охорони здоров'я донедавна був напрям «Arts and Health», який стосується лікування мистецтвом, арттерапії як частини доказової медицини. Очолює його Кріс Бейлі, один із найбільших авторитетів. Він тепер в Україну приїздить часто, тому що тут всі говорять про арттерапію. Бейлі говорить про терапевтичний ефект музики і про те, як реагують ветерани. Я мав нагоду запитати: чи всі реагують однаково на класичну музику? Відповідь була: «Ні». Бо для когось це зцілююче, а іншого те саме може дратувати. Скажімо, кільком його пацієнтам потрібен був важкий рок для схожого ефекту, а не класична музика. Тому я повертаюся до того, що говорив на початку: про готовність чути, про культурний капітал і зумовленість того, як ми сприймаємо мистецтво.
Михайло Зарічний: Три моменти. По-перше, кажуть, що покоління наступне має нижче IQ, ніж попереднє, – і шукають пояснення в гаджетах, ще в чомусь. А в мене пояснення просте: оце нове покоління стало менш інтелектуальним, ніж попереднє, бо воно слухає гіршу музику. От послухайте те, що вони зараз слухають, і те, що ми слухали. Це перша теза – дуже дискутивна, щоправда…
Друге – музика. Хтось сказав, що «музика настільки хоче бути почутою, що іноді обирає абсолютно випадкових людей для того, щоби дістатися до слухача». Ваш покірний слуга не має жодної хвилини музичної освіти, але одного разу один мій твір виконав оркестр «Віртуози Львова». Це є Рондо на тему моєї мелодії «Повертаюсь у Львів», яке написав композитор Богдан Котюк. Ну, але мелодію я придумав.
І третє. «Прощальна симфонія» Йозефа Гайдна складається з п'яти частин. У п'ятій частині музиканти забирають ноти, гасять свічки і виходять. Але все одно симфонія звучить до самого кінця.
Роман Лесик: Можливо, це прозвучить як жарт, але в моїй музичній групі є досить відомий музикант, який зовсім не розбирався в хімії. Проте основа всього – однакова. Під час однієї з наших дискусій я навчив його писати окисно-відновні реакції. Він не розумів хімічних формул, але вимальовував їх собі за аналогією з нотами – і в нього це виходило просто чудово.
Богдан Тихолоз: Завершити хотів би думкою, інспірованою Ґадамером. Він пише про смисл як сенс і розмови, і вірша. Смисл не є об’єктивною загальнодоступною даністю, щодо якої можна досягти абсолютного порозуміння. Я впевнений, що і в центральному питанні нашої зустрічі – щодо краси та її божественної природи – ми не досягли повного, остаточного порозуміння. Але Ґадамер каже, що є «спрямовуючий смисл» – спільна дорога, якою ми йдемо. Тому дякую вам за ту дорогу, яку я пройшов разом із вами!
18.04.2026