Після зими і снігів кількаденне перебування в Мексиці й зриме відчуття екзотики підштовхнуло до розмислів. Я сидів на балкончику, звідки відкривалися густі зарослі дерев і кущів, назви яким я не знав, і наслухав пронизливі звуки граклів. Потім прилітали інші птахи, метушилися. Деякі з них яскравим оперенням миготіли з-поміж зеленого марева. На балкончику був столик і двоє плетених крісел. Інтернет – кепський, тож я передивлявся початки нового роману. Птахи відволікали від міркувань, і сонце, що нагрівало сизе ранішнє повітря, уже достатньо високо викотилося на небозвід. З кімнати доносилося гримкотіння телевізора. CNN передавало новини щодо Ірану й почасти України. Новини були тривожні. Я подумав, що мій новий роман буде про владу і смерть, а також про війну – але війну всередині нас, тобто постійну боротьбу людської гордості зі смиренням, що можна було б назвати процесом умиротворення.
Високо пролетіла біла чапля.
Показалася четвірка пеліканів, за ними – пара яструбів.
Коли ти позбавлений будь-яких обов’язків і час належить виключно тобі, то, відчуваючи свого роду оте розлите в повітрі умиротворення, поринаєш у спомини і споглядання.
Почасти не вистарчало урбаністики, і тому знову трапилося містечко Вальядолід. Скільки я тут не був? Ага, років зо п’ять. Хоча містечко непримітне на Юкатанському півострові, однак щодо історичної його ролі вельми значуще. Звідси розпочалася війна кастів, бо 1847 року повстали місцеві мая. З нього розпочалася й мексиканська революція 1910-го, що тривала приблизно десять років. Взагалі у Мексиці все затяжне: дощі, історія та війни. Власне війна, до якої причетні це містечко та сам півострів Юкатан, тривала аж до 1935 року. Вона то розпалювалася, то пригасала. Гинули та помирали старі учасники – генерали, полковники, вояки, вожді мая, їх заступали наступні покоління. А все розпочалося з того, що заговорили, за версією багатьох, хрести, які й підштовхнули мая та вояків-метисів виступити супроти землевласників. Ситуацію погіршували обставини близькості кордонів до Белізу, яким правили англійці, та Ґватемали. Війна перетворилася на міжплемінну бійню мая, сутички республіканців, державних мексиканських підрозділів із юкатанцями, які воліли відокремитися від Мексики. Словом, довготривала битва, як сезонні дощі.
Вальядолід зустрів теплим ранком і міським ринком.
Чотирикутна будівля ринку, промережена арками, продовжувалася невеличкими крамничками, в яких продавали курей, шкіряні вироби, взуття, традиційні сувеніри тощо. Отож, поблукавши перпендикулярними вуличками й натрапивши на старезний пікап ніссан, я повернувся до приміщення ринку. Моє око чіплялося за незначні деталі щоденного вальядолідівського життя: пофарбовану в яскраво-жовтий колір стіну будинку, випадкового перехожого чи продавця курей, який сидів на пластиковому стільці та мляво щось викрикував. Всередині ринку продавці тільки розпочинали свій день. Відчинених яток було мало, але вже смажилися кукурудзяні буріто і тако разом зі свининою. А тут, поруч з тобою, застигла історія. Ну, до прикладу, піраміди мая серед заростей джунглів. Але існує й інша історія, яка застигла на обличчях місцевих: їхні обриси схожі на застиглі маски, якими удекоровані різні деталі забудов мая. Таке враження, що саме тому той стариган і поржавілий ніссан, в якому перевозять помаранчі та курей, такі ж древні, як посірілі піраміди. Біля однієї з арок продають вироби зі шкіри, в основному паски. А поруч ще один літній мексиканець, озброєний гострим ножем, як мачете, вирізає смуги з грубої бичачої шкіри. Біля його примітивного верстата заготовки викуваних пряжок, які він заклепує у вже готові смуги різної довжини. Ринок поволі пробуджується. Один старий клепле пряжки, інший викрикує, привертаючи увагу покупців до своїх курей. Що кому.
Собор святих Сервасіо і Гервасіо обсаджено пальмами. Навпроти собору – парк. Куди б ти не пішов, тобто який напрямок не обрав би, тебе супроводжуватиме суцільна стіна будинків, розмальованих яскравими кольорами, і чим далі заглиблюватимешся від центру, тим щоденне життя виглядатиме убогішим, а будинки з подвір’ями – примітивнішими. Але все одно буяння квіту та зелені, пилюга і піяння курей не полишають це містечко. Однією з цікавих історичних подій у цій місцевості була війна 1847 року, яку називають війною каст, іспанською це звучить Guerra de Castas. На той час населення складалося з юкатеків та мая, тобто прибульців-колонізаторів та автохтонів. Річ у тім, що тоді, в середині 19-го століття, білих юкатеків було не так багато, зате кількість мая по селищах, розкиданих серед джунґлів, переважала. Креоли воювали одні з одними і часто-густо вербували мая для своїх локальних воєн. Це зіграло із зарозумілими колонізаторами злий жарт – бо одного разу мая, об’єднавшись, напали на Вальядолід і перебили усіх, хто одягався в європейську одіж, тобто тих, кого вони називали білими. Ґвалтували жінок і дівчат. Грабували – і, наситившись перемогою, розійшлися по своїх селищах. Приборкувати повстання було нікому. Навчившись дечого від прибульців (наприклад, військової тактики) та отримавши задурно зброю, мая очолили четверо вождів Мануель Ай, Хосінто Пат, Сесіліо Чі та Боніфасіо Новело. Мая то воювали, то припиняли, коли наступав час збирання врожаю кукурудзи. Чимало креольців дало драла на Кубу. Однак в ситуацію втрутилася мексиканська влада, яка давно мала намір покінчити з незалежністю Юкатану та його плантаторів. До них долучилися американські вояки Тринадцятої піхотної дивізії, які з радістю погодилися за добру плату (майбутні земельні наділи) убивати індіанців. Один із мексиканських генералів тієї війни, Хосе Северо дель Кастільйо, написав навіть роман під назвою «Сесіліо Чі». Звісно, що розповідь велася з точки зору завойовника, але твір цікавий деталями тогочасного життя. Ця довготривала війна, як я уже казав, формально закінчилася у 1935 році, коли в столиці Мексики було підписано угоду з двома вождями Майо і Кочуа. Підписанти, мабуть, і не пам’ятали, з чого розпочали війну їхні попередники, але саме їм випала така почесна місія. Отже, півострів увійшов до Мексики, а мая й надалі збирали кукурудзу на плантаціях нових власників. Можливо, що оті двоє старих на ринку: один – продавець курей, інший – майстер шкіряних пасків, є нащадками тих, хто входив у це місто зі зброєю, а вони тепер – зі своїм крамом. Так завершуються довготривалі війни, розпочаті одними і завершені умиротворенням інших.
З Вальядоліда дорога стелилася до Ek’Balam. Перекладається як чорний яґуар. Власне, перекази свідчать, що наче яґуар і заснував це місто. Там серед більш-менш розчищених для туристів джунґлів розкопали залишки містечка мая. Що там було – достеменно невідомо, але споглядаючи за спорудами, вимощеними з місцевого каменю, можна припустити, що цей архітектурний ансамбль оточували оборонні стіни. Чимало, вочевидь, було будівель, що їх використовували як сакральні та побутові. Дещо удекоровано гієрогліфічними зміями, а деякі фігури схожі на ангелів, бо з крилами. Така давня забудова, таке знищене часом місто, така дивна і нерозгадана цивілізація. Дійшовши стрімкими сходами до половини головної піраміди, я зупинився перед фасадом з ангелами. Ціла стіна удекорована тайнописом з небесними фігурами з промовистим рядом великих зубів, які нагадували ошкірену пащу хижака. Я роздивлявся фасад, намагаючись перейтися поглядом по усіх закручених формах письма і величавих фігурах, щоби усвідомити, що ж криється в тих знаках. Усе було покрите пеленою таїни, як і будівлі мая, що простояли під сонцем і дощем, застигши. Їхні календарі, пророцтва, астрологія, війни, вірування тепер були посірілим каменем, що зберігав пірамідальні форми забудов, сходи яких здіймаються д’горі. Пражило сонце. Більшість відвідувачів шукало собі тіней під крислатими деревами. Відпочивши, вони видряпаються тими сходами, пофотографуються і заберуться геть.
Непролазні джунглі оточують Ek’Balam. І можливо, що чорний яґуар, умиротворений і всемудрий, споглядає за усім здалеку, щоби нікого не злякати.
18.04.2026