У певному сенсі дзядзьо Михась став мені підставною мамою. Так склалося, що у віці меншому, ніж два роки, я опинився коло нього без мами. І надто багато первинних речей, які пташенята мали би перебирати від мами, сприйняв від нього. Попри те, що натурою таки був ближчий до мами. Але базові роки виховання, яке насправді є наслідуванням, далися взнаки.
У дзядзя і мами була тільки одна принципова різниця. Мама не могла дати собі ради з упорядкуванням найближчого предметного світу. Їй тяжко було зробити так, щоби все було на своєму місці. Їй тяжко було після закінчення якоїсь дії повернути використані речі туди, звідки вона їх взяла відразу. Її простір заповнювався речами, які довший час накопичувалися на столах, креденсах, ліжках і кріслах. Після кожного пошуку якоїсь фотографії, книжки, записки довкола неї розлізалися папки, валізочки, касетки, які вона довго не клала туди, звідки їх взяла. І взагалі, майже кожну річ їй доводилося шукати у нагромадженні архівів і збірок.
Я любив таку її особливість. Мені подобалося, як пошук однієї знимки чи вишивки може розпластати цілий день або два у окремий сюжет. То так є – коли шукаєш щось потрібне у купі цікавого, то не можеш не відволікатися на перегляд усіх тих цікавих відгалужень, про які вже й було забув. Сотня приємних відкриттів відволікає від необхідного предмету пошуку.
Коли мама була ще маленькою дівчинкою, а совєти впродовж кількох місяців бомбили наше місто, вона лягала до ліжка вбраною і в черевичках. Її вчили, що вночі під час повітряної тривоги, під час світломаскування треба все мати напоготові для того, щоби у темряві одягнутій і взутій сходити у сховище, не шукаючи, де що є. Тому мама вирішила зовсім не шукати, а все усе мати при собі.
Дзядзьо Михась мав зовсім інший підхід до контролю простору. Він його систематизував, мов який Лінней. Всі його нечисельні речі раз і назавжди отримували визначені місця. Коли щось було потрібне, то він знав, де воно. Коли чимось скористався, то воно негайно поверталося на своє рідне місце. А ще він умів дуже точно думати тілом. Навіть коли була темінь у його хатці, він знав, як встати з ліжка якраз у тому відрізку, щоби ногами потрапити просто у капці, знав, скільки кроків і за яким азимутом пройти до відра з водою. Знав, як провести рукою, щоби взяти у руку бляшане горня, як його опустити, щоби набрати води. Донести кварту води до уст, нічого не видячи, – то вже не проблема.
І він намагався навчити мене отак відчувати світ, темний світ, наповнений потрібними і непотрібними предметами, світ, обмежений кількома десятками кроків, світ перешкод і захистів.
І я вчився. Часто із закритими очима. Знав, як вилізти зі свого ліжка, обминути гострі кути, вміститися у вузьку половину дверей до кухні, звернути різко вправо, відчинити двері креденсу, підняти руку на потрібну висоту і взяти з верхнього у стосику тареля кавалець хліба, намащений сливовим повидлом, який дзядьо приготував для мене на нічне пробудження. Без світла і без звуків. Переважно не треба було навіть відкривати очі, щоби не вискочити з кіна сну намарно.
Через багато років після смерті дзядзя завжди, повертаючись до його хатки, живучи там ніч або сто ночей, я бавився у повний контакт з цим простором. Майже замружував очі і робив усе, що слід робити у просторі, частиною якого можеш бути. Комірка, поріг, сокира зліва при стіні, дрова під правою рукою, якщо розвернути корпус вліво, намацав поліна, склав на сходах, одне кладеш шторцом на невидимий ковбан, сокирою тешеш то поліно на тріски, забираєш все на згин ліктя, сокиру кладеш туди, звідки взяв – не складно вцілити, просто треба розвернути тулуб вздовх вертикальної осі на стільки градусів, скільки було в повороті. Все те донести через ґанок до печі. Гарно у ній поскладати і аж тоді запалити сірник.
Спалахує вогонь. Виявляється, що весь попередній час очі не були замруженими, хто би то стільки втримав. Просто було темно. А тепер – засвітилося. А тобі вдалося дихати так синхронно з цим місцем, що жодна криміналістична експертиза не могла би переконливо засвідчити, що тут хтось був.
16.04.2026