Старий "імператорський кордон" поновлено. Річка Збруч знова стала (у Ризі) "державним" кордоном. Але не так виглядає "границя" й прикордонна смуга з містечками над Збручом, як це було в давнину.
Тепер тут великий рух, життя, а з ним звязані страждання і боротьба за істнування... Тисячі людей находять тут тимчасовий притулок, тікаючи від кочевих московських орд, що творять на Україні культ нищення... Люде ріжних національностей, соціяльного стану і матеріяльних засобів жиють тут в страш них (порівнюючи) умовах, але мусять усе терпіти, не в силах знести важкий чобіт "комуни" у себе вдома. Підволочиськ, Скалат, Сатанів, Гусятин, Чортків, Скала, Борщів, Мельниця і т. д. з околичними селами переповнені біженцями з України, кількість котрих постійно збільшується по ґеометричній проґресії. Люде не мріють про вигідне життя, окремі кімнати, — жиють "по Жидах" в одній кімнаті з купою дітей і дорослих... А окремі "покої" коштують не менше, як в першорядних готелях у Львові. Маленьке містечко Скала — це еміґраційний центр з "центральними установами" — інформаційними, перевозочними, переносочними і ошукуючими "бюрами", поштою (пантофляною!) і всіма потрібними засобами для звязку з "Совітською" Україною. Особливе оживлення під час ярмаркових днів.
Тут можно зобачити і селянина з тамтого боку Збруча, який привів з собою останню коровку чи коня продавати Жидам, за безцінь, не бажаючи задурно віддавати большевикам, і інтеліґента, продаючою свої "цінности" для прожитку, і "мобілізованого" совітського "красноармейця" — хлопця з Поділля, котрий перечікує "закінчення мобілізації", і "постійного" біженця — мешканця Скали, і нарешті "приїзжого" біженця з "великих" галицьких і негалицьких центрів, який приїхав сюди розвідатись про становище на Україні...
Цікаве явище — біженці т. м. "тимчасові", це здебільшого "мобілізовані" совітською владою, чи "подлежащіе мобілізації". Як тільки большевики об'являть, яку-небудь мобілізацію чи реґістрацію, то на слідуючий день всі прикордонні місцевости переповнені мобілізованими. Але вони тут затримуються не надовго, за браком матеріяльних засобів, і через кілька день знова повертаються домів. Часто буває і так, що родичі тих біженців приносять зза Збруча харчі для своїх...
Кожний новий біженець з України приходить духово зголоднілий і першим ділом питається про політичні новини, про становище уряду У.Н.Р., про заміри сильних держав і т. д. і шукає за ґазетою. Є і такі, що приходять сюди головним чином з такою інформаційною метою.
Цілком природньо, що шукають, перш у сього, української ґазети але... не находять.
З львівських ґазет ні одна не задовольняє читача.
На "Вперед" дивлються всі, як на большевицьку, яка до того лише 1–2 рази на місяць подає відомости з українських справ. "Український Вістник" ворожий до уряду У.Н.Р. і можно сказати пересічно до кожного Придніпрянця (хоч як старається "У.В." говорити про свою прихильність до Придніпрянців!) також не тішиться довіррям. Нарешті залишається "Рідний Край", до якого також треба ставитись з певною резервою. Впрочім всі ці ґазети досить трудно дістати коло кордону по тій простій причині, що галицькі редакції переводять свою пропаґанду дуже бюрократичним способом — сидять по своїх "адміністраціях" і чекають на передплатника і взагалі не виявляють великої рухливости.
Що ж залишається читати? Мимоволі такий біженець з України, не маючи змоги дістати української ґазети, зачитується російською "Свободою" (вих. у Варшаві), яка тут завжди до його послуг...
Справа української пропаґанди стоїть так само зле. Українці майже бездіяльні, зате Росіяне і Поляки розвивають свою пропаґанду і між біженцями і там за Збручом. Поляки, приміром, допомогають своїм і матеріяльно і духово. Не кажу вже про Жидів, у яких запомопово-еміґраційна акція розвинена широко.
Між иншим, відомости, які подавали де-які гал. ґазети про те, що ніби то тут на кордоні дуже поширили свою аґітацію гетьманці, не відповідає дійсности, має свої початки від одної маловажної розмови — просто з мухи де-хто зробив слона.
І так тут ніяких українських сил (від гетьманців аж до комуністів), які б вели постійну освідомлюючу роботу по між Українцями, немає. Немає і відповідної української ґазети, яку можно було б росповсюджувати.
Справа з матеріяльною допомогою біженцям-Українцям є в надзвичайно поганому стані, чи вірніще тої допомоги зовсім немає. Ні уряд У.Н.Р. ні польська влада, ні які-небудь благодійні інституції майже нічого не зробили для полегшення тих умов, в яких приходиться перебувати біженцям в прикордонній полосі.
А наші ж Українці-Галичане зі своїми благодійними інституціями як Укр. Гор. Комітет, — також сюди не заглядають. А як місцеві люде ставляться до "петлюрівців" (значить до кожного "закордонця"), свідчить такий прим. факт. Один священник-Українець С., що втік від большевиків, прийшов до укр. священника в Мельниці, прохаючи його приютити у себе. Але пан-отець парох не тільки одмовив у всякій помочи, але не приняв його на ніч. Священник С. мусів шукати захисту у Жидів, які нагодували його в своїй безплатній харчівні і дали притулок!...
І таких фактів не один!
Але досить цеї одної ілюстрації...
Галичина, 11. квітня 1921 р.
[Воля, 23.04.1921]
25.04.1921