Сидорів над Збручем у Гусятинському районі Тернопілля – яскрава ілюстрація до відомої сентенції «так минає мирська слава». Нині це «дошками забите» село, де «дідько на добраніч каже». Хай і чимале – понад тисяча мешканців. А колись це було не лише досить пристойне місто (офіційний міський статус з 1547 року), але й своєрідна «столиця».
Тут звів свого родового замка коронний гетьман Марцін Калиновський. Він володів величезними маєтностями на Поділлі і не тільки. Зокрема, йому належало таке велике місто, як Умань. Ось центром усіх цих земель, які не поступалися розміром пересічному європейському королівству, і був Сидорів…
Кам’яний корабель
Про «столичне» минуле нині нагадують величні руїни місцевого замку. Затяті мандрівники, які сходили пішки найвіддаленіші куточки Україні, в один голос стверджують, що Сидорівський замок якщо не найгарніший, то неодмінно найромантичніший із замків Тернопілля. Я не такий крутий бурлака, аби робити такі узагальнення, але порівняно з тим, що бачив, погоджуюсь: дуже романтично! Тепер зрозуміла й неформальна назва сидорівської фортеці – «Замок-корабель». З певних точок він справді нагадує величний кам’яний лінкор…
Замок звели за наказом Марціна Калиновського у 1640 році на високому мисі-острівці, утвореному річечкою Слобідкою, притокою Збруча. Є версія, що перед тим тут колись було давньоруське городище. Може бути. Місцина надзвичайно зручна для оборони – стрімкі схили, з трьох сторін – вода.
Річечка Слобідка під замком.
Але ні міцні стіни, ні вигідне становище не допомогли 1672 року, коли фортецею заволоділи яничари султана Мухаммада IV (того самого, якому запорожці листа писали). За рік фортецю відбили хоробрі жовніри Речі Посполитої. Але не надовго. 1676 року турки знову захоплюють замок, завдавши останньому значної руйнації при штурмі. І потім ще 13 років тут господарювали османи. Щойно 1699 року після Карловицького конгресу ці землі повертаються до Речі Посполитої.
Від часу баталій з турками якихось помітних битв у цій місцевості довгий час не було. Щойно 25 липня 1920 року в бою під Сидоровим Окрема кінна дивізія армії УНР вщент розгромила червону російську кінноту та два полки піхоти 123-ї пішої бригади. Але то вже зовсім інша історія.
Після визволення від османів на руїни родового гнізда повернувся давній власник – Марцін Калиновский. Ні, не той самий, а тезко та нащадок. Той, перший, був «коронним гетьманом», а цей лише каштеляном Кам’янецьким. Він відбудував замок і місто. Калиновські володіли Сидоровим до початку ХІХ ст. По тому його викупив барон Іґнатій Пайґерт.
Наполеон Орда. Руїни замку Калиновського в Сидорові (1879). Джерело – katalog.muzeum.krakow.pl.
На той час жити за стінами похмурих і холодних замків вже не було потреби. Кримське ханство впало до ніг Катерини, та й зірка Османської імперії майже закотилася. Тож набіги вже не загрожували. Дідичі почали масово переселятися до просторих та світлих палаців. Барони Пайґерти не були винятком. 1840 року Юзеф Пайґерт зводить на заході Сидорова новий палац з розкішним парком, водограями, статуями. Все, як має бути у поважних людей.
Так виглядав замок перед Другою світовою війною (джерело – genealogia.okiem.pl)
Закинутий замок, натомість, починає занепадати та руйнуватися. За часів II Речі Посполитої мальовничі руїни уживали за декорації для місцевих фестинів, які Пайґерти проводили для сусідів-аристократів або місцевих селян. Традицію спробували відновити вже в наш час. У вересні 2012 року на території замку пройшов фестиваль «Козацькі розваги». Про цю подію й досі нагадують бетонні стовпи з ліхтарями. Світити вони не світять (та й нема кому), але пейзаж псують.
На момент, коли в Галичину прийшли «перші совіти», замок хоч і був занехаяним, але то були досить пристойні руїни. Але у 1950-х нова влада вочевидь вирішили, що не годиться добру марнуватися. Під стіни та вежі підклали вибухівку й висадили всю південно-західну частину замку у повітря. Отримали купу файного каміння для зведення об’єктів народного господарства.
Маю неабияку підозру, що частину того добра хазяйновиті сидорівці розтягнули на власні потреби. Особливо ця думка не відпускає, коли йдеш дорогою до замку та милуєшся мальовничою огорожею обіч неї. Дуже вже вона якась така… замкова.
Шляхетські «понти»
Іншою помітною пам’яткою Сидорова є костел Пресвятої Діви Марії (1730). Зведено його за кошти та за наказом Марціна Калиновського (молодшого). Зводячи Божий дім каштелян Кам’янецький вирішив заодно увічнити й себе. І не просто так.
У нарисі про Гусятин уже йшлося про чи не найцікавішу пам’ятку цього міста – костел Св. Антонія з монастирем бернардинів. Мурований костел звели за кошти Марціна Калиновського (гетьмана). Але після Хмельниччини та турецького панування від нього залишилися самі руїни. Тож Калиновському (каштеляну) довелося витратити чимало грошей і зусиль на його відбудову. Про те побожне спонсорство до сьогодні нагадує «Калинова» – родовий герб Калиновських, що прикрашає інтер’єр храму.
Герб «Калинова» в костелі Гусятина
Звичайно, мати свого родового герба у храмі – то гонорово, але все-одно не те. Тож Марцін Калиновський вирішив «запонтуватися» ще крутіше. Замовляючи відомому польському архітектору Яну де Вітту проект храму в Сидорові, каштелян висловив лише одне побажання – костел мав у плані повторювати двозіркову стрілу з родового герба «Калинова».
Архітектор із завданням впорався. Вівтарну частину храму він зробив подібною до наконечника стріли, пресвітерію з трикутним ґротом у торці – до лука, а першому ярусу дзвіниць Ян де Вітт надав у плані форму зірок.
Водночас поряд із костелом звели двоповерховий домініканський кляштор. Монастир діяв до кінця ХVIII століття, аж поки цісарська влада почала викорінювати такі установи. Відтак споруду кляштору використовували під житло для місцевого ксьондза та для інших парафіяльних потреб. Нині тут зарОслі чагарниками руїни, єдині мешканці яких, пташки, звивають гнізда у виступах і нішах старих стін, а чимала родина бджіл зробила собі вулика в одному з коминів.
Костел є в дещо кращому стані, ніж сусідній кляштор. Принаймні дах над ним наразі ще є, хоча на правій дзвіниці в покрівлі вже зяють величезні діри.
Двері костелу були на замку, але пришпилена цидулка повідомляла, що коли хто хоче подивитися, що там усередині, телефонуйте… І номер телефону.
Хранителем ключів виявився голова «Надзбручанського товариства польської культури та мови» Іван Пейко. Працює він у сусідньому Гусятині, а живе тут, у Сидорові.
Голова «Надзбручанського товариства польської культури та мови» Іван Пейко сподівається відродити унікальний костел
- На превеликий жаль, - розповідає пан Іван, - римо-католицької громади в Сидорові немає. Тож храм стоїть пусткою. Ще років п’ятнадцять тому в селі жило кілька стареньких, до них періодично приїздив панотець і проводив тут служби. Потім вони повмирали, і костел залишився самотнім… По тому він років з десять взагалі стояв відкритим. Швендяв тут, хто хотів, і робив, що хотів… Дійшло вже до того, - обурюється пан Пейко, - що один місцевий мешканець заховав тут під час зливи коня… Потім під опіку храм взяло наше товариство…
Іван Пейко демонструє купу будматеріалів. Дошки, листи бляхи тощо:
- От, спромоглися закупати будматеріали, аби підлатати дах на дзвіницях, але все не виходить…
Як виявилося, проблема у тому, що немає крану достатньої висоти. Ледь знайшли потрібного, але власник зажадав 200 гривень за годину роботи. Кран же потрібно принаймні на 3-4 дні… Такою сумою товариство, на жаль, не володіє. Але пан Іван сподівається, що якось-то все влаштується, і рано чи пізно храм вдасться відреставрувати в усій красі. І навіть повернути на дзвіницю годинника (наразі замість нього видно лише круглі отвори, закриті іржавою бляхою).
Залишки органу
- Звичайно, враховуючи, що римо-католиків у Сидорові майже не залишилося, навряд чи коли в храмі будуть регулярні відправи, - розмірковує Іван Пейко. – Але зберегти його все одно потрібно. Нехай як музей. Таку красу неможна втратити… До того ж, наше село має все, аби стати знаним туристичним центром. Погляньте, яка гарна природа у нас. Скільки цікавих пам’яток історії! За кілька кілометрів від нас працюють оздоровниці зі знаменитою збручанською мінеральною водою.
Фігура Христа перед костелом.
Придорожня капличка навпроти костелу
В капличці стоїть кам’яна фігура святого Яна Непомуцького (1854). Цього святого дуже шанують у Чехії, але в Україні це рідкість.
Стіна довкола костелу.
Хоча наш співрозмовник чудово розуміє, що все це наразі лише мрії. Тепер головне – відремонтувати дах…
Як виявилося, Марцін Калиновський недарма опікувався будівництвом костелу. У вівтарі храму є крипта, де його та його родичів і поховали.
- Раніше крипта була відкрита, і кості та черепи валялися серед сміття та порожніх пляшок. Але ми склали рештки до труни та замурували крипту. Тепер рештки вже ніхто не потурбує…
Людські рештки у підвалах костелу (тут ховали ченців). Світлина – ua.vlasenko.net
Дякуємо за цікаву екскурсію та зичимо успіхів охоронцю костелу і йдемо далі оглядати цікавинки Сидорова.
Греко-католицька церква
Поряд із костелом виблискує новенькою бляхою греко-католицька церква Різдва Пресвятої Богородиці, зведена 1812 року. Після недавнього ремонту добряче «осучаснили», але риси давньої споруди проглядаються. З цим храмом пов’язана цікава легенда. Мовляв, за німецької окупації німці влаштували справжє полювання за кольоровими металами (бронза, мідь і латунь – речі незамінні для виготовлення боєприпасів). От місцеві дядьки, аби гітлерівці не поцупили дзвона, нишком зняли його та десь закопали. Так ретельно, що досі знайти ніхто не може.
Сільський «Личаків»
За порадою пана Івана, прямуємо до старого цвинтаря. Там нібито мав бути надзвичайно цікавий гробівець баронської родини Пайґертів. Спочатку, зізнаюся, був певний скепсис. Спочатку цвинтар справді нічим не вразив. Звичайний закинутий сільський некрополь – здоровезні дерева, зарості кропиви та кущі, з яких ледве визирають верхівки хрестів. Але якщо трішечки зглибитися… Ого! До такого гробівця не соромно привести туристів навіть на знаменитому Личаківському цвинтарі Львова чи київському Байковому. Описувати не будемо, бо навіщо, коли є фотографії?
Гробівець Пайґертів, 1930-ті роки. Світлина – marychna.witkowscy.net
Ліворуч від поховання родини Пайґертів виявився ще один оригінальний надгробок. На жаль, надмогильна плита так заросла мохом, що й не з’ясуєш, кого і коли тут поховали. В очі впадає оригінальній ланцюг, яким огороджено могилу, – він стилізований під терновий вінець Христа.
У глибині цвинтаря помічаю фігуру Божої Матері. Продираюся крізь пекучу кропиву та колючу ожину. Пам’ятник гарний і сумний. Розчистивши зарості біля підніжжя, читаю: «Юзеф Завадський. 1918-1935». Не знаю, від чого помер 17-річний юнак, але батьки за ним дуже тужили…
Надгробок на могилі юнака.
Літератори – «місцеві» та «заїжджі»
Що ж до Пайґертів, то найвідомішим представником родини був поет і митець Юзеф Каласантій Пайґерт (1799-1871). Друкував свої вірші у львівських виданнях. В його будинку була бібліотека, що складалася з кількох тисяч томів. Її разом із будинком знищили «за совітів».
Цікавою є історія палацових меблів. Як стверджують нащадки роду Пайґертів, дивовижної краси старовині меблі восени 1939 року «затрофеїв» тоді ще нікому незнаний радянський комісар. Теж письменник. Майбутній. Його безсмертну трилогію («Мала Земля», «Відродження», «Цілина») на початку 1980-х ретельно вивчали (або робили вигляд) у кожному радянському виші та на кожному підприємстві. Так, Ви вгадали. Його звали… Леонід Ілліч Брєжнєв. ))
Син Юзефа – поет і перекладач Адам Пайґерт (1829-1872) не поступався талантом батькові і теж друкував свої вірші у львівських виданнях.
Віршем Адама Пайґерта «О, моє село» (у перекладі з польської), присвяченим Сидорову, ми й завершимо нашу сюди подорож.
О, село рідненьке, розпростерте лугом,
З синім клубом диму, з солом'яним чубом.
Хатки попри річку до землі припали,
Сади твої палко тини обійняли,
І як вулик влітку роїться бжолою,
Так село буяє працею святою.
Ген-ген зеленіє у селі горбочок,
А його підніжжя омива струмочок.
На горі широко замок розмістився,
Своїми стрельницями на хати вдивився,
З гербами над ворітьми та камяним дахом,
Височить над селом, як пан над кріпаком .
А за замком на узгір'ї друга є верхівка,
На ній костелик, той ще вище замка,
Вежечками двома до неба стріляє,
Між вежами в молитві Діва Пресвятая,
І спогляда зверху господня святиня
На хати селянські, на маєтки панські.
То порядок давній. Хто тут будувався,
Можливо, і не знаючи, як цей лад зберігався:
Замок серед села чуйно вдивився згорИ,
Як щитом для села стали його мурИ.
І шляхтич відіпре напад ворожий.
Над ним, благословляючи, стоїть костел Божий.
Нині інші часи! Сумно в селі,
Дивляться старі башти, ніби в тихі трощі.
Недалеко від села в затінку діброви,
На рівнині за селом вже є власник новий.
На місцевості тихій, прозорій
Дім його стоїть на узбіччі самотній.
Звідки й не раз я виходжу у вечірню пору,
Туди, де людські хати, де є костел Божий,
І дивлюся на старе серед села замчище,
Моїх попередників порожнє жилище.
І на дім, що в іншу сторону звернувши,
Як костел і хати стоять, не хитнувши.
А костельний дзвоник голосить ангел Божий.
Нічні птахи летять на дах каштелянський,
І в щілині башти сумно кричить пташка.
До хат повертається молодь селянська.
Я в мовчанні думаю при заході сонця,
Про те, що є скінчене, а що є без конця!
(1856)
Світлини автора
16.09.2014