Він побував на п’яти війнах: на Першій і Другій світових, грецько-турецькій, громадянській в Іспанії, японсько-китайській. На Італійському фронті 1918-го був важко поранений; у Фракії 1922-го рухався з колонами турецьких біженців, ухиляючись цього разу не від куль, а від верблюдів, що почасти мало в чому відрізнялося одне від одного; в Іспанії постійно перебував на фронті, де уламки снарядів літали у повітрі, як пісок, підхоплений вітром десь на Costa Blanca; на японсько-китайській перетинав на літаку лінію фронту; у Другій світовій командував загоном французьких партизанів, які разом з американськими військами звільняли Рамбує і Париж, і мав достатньо шансів стати героєм цієї війни посмертно.
Він не був комбатантом – максимум волонтером американського Червоного Хреста на Першій світовій і «отаманом» загону макі на Другій. Maquis (макі) зверталися до Гемінґвея «mon capitain», ставилися до нього з великим пошанівком і мали трохи жалю, що їхній командир, зважаючи на вік (сорок п’ять), залишався лише капітаном. Тому подекуди «мій капітане» змінювалось на «мій полковнику». Хтось із молодих навіть зважився котрогось дня запитати, чому командування не підвищує його в чині. І почув у відповідь: «Друже, річ у тім, що я не вмію ані читати, ані писати».
Водночас цей чоловік, який в армії ніколи не служив, був кавалером двох бойових нагород: італійської Срібної медалі «За військову звитягу» (Medaglia d’argento al valor militare) і Бронзової зірки США (Bronze Star Medal) «За мужність та ініціативу під вогнем, роботу на передовій і збір інформації в бойових умовах».
Коли у квітні 1917-го Сполучені Штати вступили у Першу світову війну, Ернесту ще не виповнилося вісімнадцяти – він щойно закінчив школу. Мусив чекати тих три місяці, аби зголоситися до мобілізаційного пункту, який діяв на підставі закону США від 18 травня 1917 року про вибіркову службу (Selective Service Act of 1917).
Згідно з цим законом, обов’язковій службі в армії США підлягали чоловіки віком від 21 до 30 років. При цьому бралися до уваги всі обставини соціального status quo призовника: його сімейний стан, фах і таке інше. Закон був прописаний справедливо, а головне – працював, не був вибірковим у тому сенсі, що гроші чи становище родини мобілізованого могли якимось чином вплинути на ухвалу призовної комісії. Напевно, були винятки – як без них, але при цьому всі чотири сини майбутнього президента США Франкліна Рузвельта воювали. Арчібальд був важко поранений, Квентін загинув у повітряному бою у Франції. Пішов на фронт син командувача американського експедиційного корпусу в Європі Джона Першинга. Йти чи не йти до армії у той час у США вирішували не гроші і не місце у соціальній ієрархії, а моральний імператив: джентльмен був зобов’язаний служити. Діти тих, хто правив Америкою, вчилися у кращих університетах, що належали до так званої «Ліги плюща», і коли США вступили у війну, тисячі з них пішли на призовні пункти як добровольці – студенти Гарварду, Єлю, Прінстону. Багато хто загинув: у Гарварді на меморіальній дошці пам’яті полеглих на Великій війні викарбувані імена 373 студентів університету.
Батьки Ернеста були проти того, аби він ішов в армію, і коли ВЛК визнала хлопця непридатним до військової служби через короткозорість, перехрестились і постановили, що син продовжить навчання. Вони нагадували Ернестові, що його бабця і дідо закінчили коледж у Вітоні, дядько Лестер був випускником Амгерстського коледжу, а тато вчився в Оберліні. Однак Ерні не тягнуло до академічної науки – він мріяв стати письменником, і першим кроком до цього була журналістика, чи радше репортерство: коли тобі вісімнадцять, то що ти можеш сотворити на письмі до пуття, окрім коротких повідомлень для рубрики «Поліційна хроніка» чи «Коли верстався номер»? Його вабив широкий світ, він прагнув вирватися з провінційного містечка Оук-Парк, де мешкала родина Гемінґвеїв. Товариш Ернеста, Карл Едгар, котрий був трохи старшим за нього, знайшов собі роботу в Канзас-Сіті і порадив приятелеві спробувати влаштуватися там у редакцію якоїсь із газет.
Коли Ернест повідомив про свій намір поїхати до Канзас-Сіті, батьки заперечувати не стали: у цьому місті жив молодший брат батька Тейлор Гемінґвей, доволі успішний підприємець, який міг пригледіти за небожем. Отож Ернест поїхав – і вже у жовтні написав рідним, що «Стар» погодилася взяти його репортером.
Світ злочинців, повій, картярів, професійних боксерів і волоцюг виявився набагато цікавішим за світ добропорядної одноповерхової Америки, класичним зразком якої був Оук-Парк. Ернест швидко освоївся, і редакція була задоволена молодим репортером. Він теж не нарікав, але щоразу, коли читав на першій шпальті «Стар» повідомлення з театру воєнних дій на Великій війні, думав про те, як потрапити туди в обхід ВЛК.
Допоміг, як це здебільшого трапляється, випадок. Одного дня у редакції з’явився новий репортер – такий собі Тед Брамкак із родини, доволі відомої в Канзас-Сіті. Як і в Ернеста, в нього були проблеми з зором, але коли почалася війна, Теду вдалося записатися до транспортного корпусу Американського Червоного Хреста і побувати на фронті у Франції. Термін контракту закінчився, тому він змушений був повернутися. Ернест одразу зметикував, що це і є той шлях, який веде в обхід лікарської комісії. Коли сказав про це Тедові, той відповів, що не проти підписати з Червоним Хрестом новий контракт. Нагода трапилася навесні 1918-го, коли у «Стар» з’явилося оголошення про те, що Червоний Хрест набирає добровольців на Італійський фронт. У квітні Ернест і Тед розрахувалися зі «Стар». Ернест пропрацював у газеті сім місяців. Редакція повідомила читачів, що два її молоді репортери вирушають на Велику війну «боронити вільний світ від варварів».
28 травня 1918 року на борту судна «Чикаго» він вирушив до Європи. Капітан молився, аби Бог не покинув судно у своїй опіці, – і йому вдалось уникнути зустрічі з німецькими підводними човнами, щоб через дев’ять днів пришвартуватись у порту Бордо.
Гемінґвей писав про війну завжди, навіть якщо вона згадувалась у його текстах ніби «при оказії». І, можливо, цей свій синівський обов’язок перед «батьком усього» він вперше відчув (чи радше здогадався про його існування) після Мілана, куди волонтерів Червоного Хреста, щойно вони прибули до Італії, кинули прибирати решток загиблих на одному з розбомблених заводів. У «Смерті по полудні» він згодом писав: «Ми розшукали і перенесли в імпровізований морг багато трупів, і я повинен відверто визнати, що ми були приголомшені, виявивши, що ці мертві – жінки, а не чоловіки».
Відтак разом з іншими шоферами Червоного Хреста Гемінґвея доправили до містечка Скіо приблизно за 150 кілометрів на схід від Мілана, де дислокувався 4-й загін місії. Коли вони прибули на місце, їх вишикували і повідомили про ситуацію на цій ділянці фронту, характер завдань, які стоять перед підрозділом, а також про те, що всі вони вважаються почесними молодшими лейтенантами італійської армії.
Стосовно завдань – з цим усе було зрозуміло. Але що означало бути «почесним» молодшим лейтенантом, їм не пояснили. Зрештою, дуже швидко американці вкурили, про що йдеться: вони мали доступ до місць, призначених в Італії лише для офіцерів, куди нижчим чинам вхід був заборонений. Власне звідти «tenente» у «Прощавай, зброє», звідтіля відоме фото Гемінґвея у кітелі офіцера армії США зразка M1917 без визначення роду військ, з «порожніми» погонами, але з wound chevrons за поранення, що відповідало дійсності.
Насправді однострій волонтерів Червоного Хреста складався з кітеля без погонів і штанів або бриджів кольору хакі, гетрів чи «обмоток» і черевиків армійського зразка, на рукаві – опаска з червоним хрестом, на голові – кашкет або сталева каска. Власне в такий однострій був одягнутий «почесний молодший лейтенант» Ернест Гемінґвей, коли 18 липня 1918 року в черговий раз вирушив на передову з шоколадом, цигарками і поштою для тих, хто перебував безпосередньо на лінії зіткнення. Позиції австрійців розташовувались за якихось метрів п’ятдесят від італійських, обстріли що з однієї сторони, що з протилежної практично не припинялись: дзижчали кулі, свистіли міни, від розривів артилерійських снарядів земля у шанцях здригалася, як під час землетрусу. Це була справжня війна, на яку він так прагнув потрапити. Єдине, чого бракувало, – то це гвинтівки, щоб можна було вести вогонь по ворогах. Але брати у руки зброю волонтерам Червоного Хреста заборонялося.
Ернест потрапив на передову в сутінках, бій ще тривав. Якоїсь миті він помітив у сірій зоні італійського солдата, либонь снайпера, якого поранило. Самостійно рухатися той не міг. У траншеї власне збиралися йти йому на допомогу, але поки вирішували, хто прикриватиме, «малий американець», як італійці називали Ернеста за юний вік, вже видряпався на бруствер і, пригинаючись, побіг уперед. Попри те, що австрійці прострілювали цю ділянку, Гемінґвеєві вдалося дістатися до пораненого, завдати його собі на плечі й поповзти у зворотному напрямку. Коли до своїх лишалися лічені метри, позаду розірвалася міна, і Ернестові здалося, ніби його ноги занурилися в окріп: рухатися далі він вже не міг і сіпався на місці, як механічна лялька, всередині якої закінчувався завод пружини. У цю мить на допомогу йому кинувся хтось із траншеї, але щойно добіг до американця, як поруч розірвалася ще одна міна, і мертвий fante (піхотинець) впав, прикривши своїм тілом тих двох…
Щойно 2019 року вдалося встановити ім’я цього fante. Він називався Феделе Темперіні (Fedele Temperini), родом з Тоскани, був рядовим 69-го піхотного полку. Пошуком в архівах займалися італійський історик Маріно Періссінотто, мешканець містечка неподалік Фоссальта-ді-П’яве, де відбувся той бій, і американський дослідник творчості Гемінґвея Джеймс Морріс. Вони з’ясували, що з італійських солдатів 69-го піхотного полку того дня загинув саме Темперіні.
Якби Гемінґвея тоді вбило, це не виглядало б як надзвичайна подія – у тому сенсі, що під час Першої світової американський Червоний Хрест втратив загиблими не менше 423 своїх працівників, з них 127 водіїв еваків.
Коли важко пораненого americano затягнули у траншею і почали оглядати, офіцер, який стояв обабіч, висловив припущення, що хлопчина, найвірогідніше, ЗВУ (Здобуде Вічний Упокій). Він був весь закривавлений, хоча насправді постраждали лише ноги – кров на спині та на грудях належала тому пораненому, якого він тягнув на собі. Ернеста оперували кілька разів, видобули з ніг понад двісті (sic!) дрібних і не дуже уламків, склали коліно, після чого лікарі сказали, що ходити він буде, а от чи стрибати – невідомо.
Існує певна (зрештою, цілком вмотивована) невідповідність між тим, як він тримався у той період, і тим, як з роками відрефлектував ті події у своїй малій і великій прозі. У бліндажі, куди його затягнули безпосередньо після поранення, Гемінґвей, відчуваючи пекучий біль, кпив з себе і з довколишніх. Так само поводився, коли потрапив до шпиталю, спілкуючись з хірургами і медсестрами, поки був прикутий до лікарняного ліжка. У листі до батьків Ернест писав: «Два-три кілометри мене везли в італійській санітарній машині, а потім вивантажили на перев’язочному пункті, де виявилося багато знайомих офіцерів-медиків. Вони зробили мені заштрики морфію і проти стовбняку, поголили ноги, витягнули з них двадцять вісім різних за розміром уламків. Вони пречудово наклали бандажі, усі потисли мені руку і, напевно, розцілували б, але я їх вчасно зупинив».
Однак в оповіданнях про війну, перше з яких з’явилося лише 1925-го, тобто через сім років після повернення до Оук-Парку, тональність наратора позбавлена тієї оптимістичної налаштованості, яка переповнювала Гемінґвея дорогою до шпиталю з Фоссальта-ді-П’яве. У цих оповіданнях переважає спустошеність, а не піднесеність, з якою Гемінґвей вирушав на фронт, у них вчувається присутність декадансу. У зоні бойових дій він перебував недовго – максимум місяць, однак цього виявилося достатньо, аби зрозуміти: війна – це не зовсім те, що він малював у своїй уяві, коли рвався на фронт. Війна – не романтична, сповнена «безпечних» небезпек пригода, з якої повертаєшся героєм, а кров, бруд, каліцтва, і якщо не пощастить (чи навпаки – пощастить) – миттєва смерть.
Напевно, тому після повернення до Штатів цей молодий чоловік, який помітно кульгав, майже ніколи не згадував про своє перебування на Італійському фронті. І своєю Срібною медаллю «За військову звитягу» ніколи не вихвалявся.
Новели «Дім солдата» (Soldier’s Home, 1925) і «В іншій країні» (In Another Country, 1927) – це, либонь, й усе, що Гемінґвей написав про війну до появи роману «Прощавай, зброє» (1929 рік). Хоча коротка проза того періоду цим не вичерпується. Роман «І сходить сонце» (1926) теж почасти про війну, але водночас і про дещо інше, набагато ширше: про світ, у який занурюється молодий американський журналіст і письменник у Парижі 20-х років минулого століття, де криза модернізму синхронізується з появою «втраченого покоління».
На Великій війні Гемінґвей не вів щоденника. Пам’ять про неї краще за будь-які нотатки зберігалася у кожній з понад двох сотень близн на порубцьованих ногах, які хоч і загоїлись, але продовжували нагадувати про події під Фоссальта-ді-П’яве. Усе, що здавалось йому важливим, він фіксував у репортажах і статтях: журналістську працю не полишав навіть коли став відомим письменником. Невдовзі після повернення додому йому вдалося влаштуватися на роботу до канадійської газети «Торонто Стар». У публікаціях того часу тема війни у його доробку практично відсутня. Хіба якось 1920 року, напевно спровокований кимось або чимось, Гемінґвей публікує коротку статтю «Як зажити слави ветерана, не понюхавши пороху». Як пише автор, з початком вступу Канади 5 серпня 1914 року в Першу світову війну багато канадійців призовного віку в «пориві патріотизму» еміґрували до США, влаштувалися там на роботу на воєнних заводах і, «не шкодуючи сил», почали заробляти чималі гроші. Тепер вони мріють повернутися. У зв’язку з цим кореспондент «Торонто Стар» готовий порадити їм, як вдати з себе реального ветерана війни.
Повертаючись з еміґрації, доцільно селитись там, де тебе не знають, бо мешканці рідної місцини можуть спотворено тлумачити мотиви, які спонукали їхнього родака піддавати себе такій очевидній небезпеці, як робота на оборонному підприємстві в Штатах. Відсутність значка Канадійського експедиційного корпусу можна пояснити небажанням піаритися на війні: чіпляти на себе якусь мідну бляшку заради самореклами – це не для справжнього ветерана. Якщо на танцях якась миловидна особа запитає, чи не доводилось вам у Франції зустрічатися з лейтенантом Х або з майором N, належить максимально холодним тоном відповісти: «Ні». Це одразу поставить її на місце, а нічого іншого в подібній ситуації не порадиш. Варто придбати добряче потріпану армійську куртку – вона виглядатиме набагато переконливіше, аніж воєнна відзнака. Дуже придадуться й армійські черевики. У такій екіпі одразу увійдеш у братство фронтовиків, а членство у братстві фронтовиків – це єдине, що набули ті, хто воював. Якщо хтось на роботі звернеться до тебе «пане майоре» – відмахнись і скажи, всміхнувшись: «Ну, не зовсім майор». Після цього всі в конторі називатимуть тебе капітаном. А взагалі, якось серед ночі підведися з ліжка, візьми у письмовому столі свою ощадну книжку і переглянь її. Потім знову поклади до шухляди, підійди до дзеркала, поглянь собі у вічі і згадай, що у Франції і Фландрії загинуло 56 тисяч канадійців. Після цього вимкни світло і лягай спати…
Другим театром воєнних дій, на якому побував Гемінґвей, була грецько-турецька війна 1919–1922 років. Редакція «Торонто Стар» доручила своєму європейському кореспондентові поїхати до Східної Фракії й розповісти читачам газети, що там насправді діється – бо так направду ніхто не розуміє, чому війна триває, коли на Паризькій мирній конференції про все ніби домовилися. Ніби… Після поразки Туреччини у Першій світовій Греція, серед іншого, претендувала на Східну Фракію і виношувала плани відродження Візантійської імперії. Туреччина, зрозуміло, бачила свої кордони у зовсім іншій конфігурації. Нічого нового: у Східній Галичині 1918–1919 років відбувалося приблизно те саме.
На час, коли Гемінґвей доїхав з Парижа до Східної Фракії, активні воєнні дії там не велись, натомість не бракувало несосвітенних колон біженців, які рятувалися від війни на територіях, що їх контролювали як Греція, так і Туреччина. Кореспондент «Торонто Стар» так і описує побачене: велетенські, без кінця-краю потоки християнського населення заполонили всі дороги, що провадили до Македонії. Ніхто ні на що не скаржиться, всі мовчки простують за фірами, запряженими волами, на яких згромадили все, що вдалося врятувати з полишених домівок. Їх супроводжують грецькі кавалеристи, схожі на пастухів, які провадять стадо овець на пасовиська. У зворотному напрямку греки гонять порожні підводи, реквізовані у турків для утікачів з Фракії. Чвалають, хитаючись, верблюди; пара мулів везе дві в’язанки гвинтівок, схожих на снопи збіжжя; обабіч дорогою пробивається самотній «фордик» з грецькими штабними офіцерами, вигляд у яких досить нехлюйський, а очі червоні від хронічного недосипання. «Хай скільки часу цей лист йтиме до Торонто, – пише Гемінґвей, – можете бути певними, що ця жахлива хода людей, зігнаних з рідних місць, усе ще тече в Македонію безупинним потоком дорогами, затопленими багнюкою. Їх чверть мільйона, і вони дійдуть не скоро».
Він повертався до Парижа через Трієст. У дорозі думав про побачене у Східній Фракії. Написати серію матеріалів про трагедію мільйонів людей у час, коли Велика війна закінчилась, було надто мало, щоб зупинити чергове насилля. Газета живе один день – назавтра на перших шпальтах з’являться інші новини, про описане у твоєму репортажі забудуть, як забувають про якусь прикрість, що сталася вчора. Лише правдива книга здатна протистояти цій скороминучості – отже він стане письменником.
Третьою війною Гемінґвея була громадянська – в Іспанії. Його закоханості у цю країну міг конкурувати хіба Париж, та й то не факт, і коли перші сутички між прихильниками республіки і монархістами почали переростати у повномасштабні бойові дії, він вже знав, що вирушить на Іберійський півострів. На заваді стояли сімейні обставини і потреба завершити роман. У січні 1937 року текст «Мати і не мати» було дописано. За дивним збігом обставин, саме у цей час в одній з американських газет з’являється повідомлення про те, що відомий письменник Ернест Гемінґвей вирушає в Іспанію, де триває громадянська війна. Джерело цієї інформації не вказувалось, як і те, наскільки вона відповідає дійсності. Відтак версію, що її появу міг ініціювати сам Гемінґвей, варто вважати лише припущенням, хоча хтозна…
Невдовзі Гемінґвей одержав листа від генерального директора Об’єднання північноамериканських газет Джона Уіллера з пропозицією укласти контракт на висвітлення перебігу воєнних дій в Іспанії. Крім того, надійшла пропозиція приєднатися до ініціаторів проєкту «Сучасні історики», які збиралися зняти документальну стрічку про війну в Іспанії. Після цього суперечки в родині Гемінґвеїв стосовно доцільності чи недоцільності присутності Ернеста на тій війні вже не мали жодного сенсу, і 27 лютого 1937 року на теплоході «Париж» він відбув до Тулузи, звідки з групою журналістів вилетів до Барселони.
Щоб надіслати матеріал до Америки, найперше слід було одержати добро від військової цензури, після чого текст потрапляв до прес-служби республіканських військ і через неї телеграфом по трансатлантичному кабелю надсилався за океан. Перший такий кабель був прокладений ще в середині ХІХ сторіччя, коли передача інформації здійснювалась за допомогою азбуки Морзе.
Одержавши у Мадриді акредитацію воєнного кореспондента, Гемінґвей одразу вирушив на фронт, звідки до читачів в Америці почали регулярно надходити його репортажі з місць боїв між республіканцями і франкістами. Водночас у рамках проєкту «Сучасні історики» він працював зі знімальною групою голландського режисера Йориса Івенса над стрічкою з робочою назвою «Іспанська земля».
Івенс і Гемінґвей одразу знайшли спільну мову – чого не можна було сказати про їхнього колегу Джона Дос Пасоса, який відмовився від подальшої співпраці після кількох гострих суперечок. Важко сказати, що насправді спричинило цей розрив – ідеологічні розходження консервативного Пасоса з «лівими» Івенсом і Гемінґвеєм чи надмірна концентрація талантів на один метр нітроцелюлозної плівки. Не виключено, що і перше, і друге.
Цей фільм є у вільному доступі на YouTube, і його варто переглянути. Він дає достатньо повне уявлення про те, що діялося на фронтах громадянської війни в Іспанії, на яких побував Гемінґвей, чий голос лунає за кадром. В основі ідеї «Іспанської землі» лежить антитеза «вода – посуха». Республіка – життєдайна волога. Незрошена, тверда, як камінь у Піренеях, земля – уособлення її ворогів. Фільм починається з кадрів, на яких селяни працюють у полі. Диктор пояснює, що ця безплідна земля дасть великий врожай, якщо підвести до неї воду. Протягом п’ятдесяти років ці селяни намагались її оросити, але їм перешкоджали. Тепер вони подадуть до неї воду і виростять хліб для оборонців Мадрида.
Село стоїть на річці Тахо обабіч шосе, що з’єднує Валенсію з Мадридом. Франкісти намагаються будь-що знищити цю логістику. У міжчасі мешканці села визначають шлях, яким вода з річки потече виструганим ними дерев’яним акведуком на їхню землю. Потім автори стрічки працюють безпосередньо на лініях бойового зіткнення – під обстрілами артилерії, бомбардуваннями з повітря, снайперським вогнем. Фільм завершується кадрами, на яких життєдайний струмінь тече до спраглої води землі.
Фільм, безумовно, пропагандистський. Якби його автори планували показати цю війну з позицій двох сторін, то мусили б принаймні отримати акредитацію в адміністрації Каудильйо, що від початку не входило в їхні плани. «Іспанська земля» не могла бути іншим, якщо зважити, з якими намірами Гемінґвей, Йорис Івенс і оператор Джон Ферно вирушали до Іспанії: вони їхали туди боротися на боці республіканців.
Прибічники Франко теж створили пропагандистський фільм під назвою «Героїчна Іспанія» (España heroica, 1938 р.) Однак це не був проєкт на кшталт ініціативи приватних осіб – Івенса, Пасоса, Гемінґвея, які хотіли підтримати республіканців. «Героїчну Іспанію» готували за підтримки міністерства народної освіти і пропаганди Третього райху із залученням інтелектуалів, які симпатизували фашистам. Інформаційна війна з ворогом, як її розумів Геббельс, не передбачала індивідуалізації авторів. Голоси на підтримку диктатури не могли звучати як поліфонія – лише в унісон. Вже на початку в титрах вказується – «Produktion Berlin». Цей фільм теж можна знайти на YouTube.
Західні інтелектуали стояли, здебільшого, на антифашистських позиціях: Андре Мальро, Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, Джордж Орвелл, Стівен Спендер, Оден Вістен Х’ю, Бертольд Брехт, Томас Манн, Фредеріко Гарсія Лорка, Рафаел Альберті.
Однак і прихильників генерала Франко серед них не бракувало: Ернесто Кабальєро, Авґустін де Фокса, Хосе Пеман, Ґарольд Кардосо, Вільям Карней та інші. Кардосо (Harold Cardozo) був британцем, писав для Daily Mail, Карней (William P. Carney) – американцем, кореспондентом агентства International News Service. Про Рафаеля Санчеса Масаса (Rafael Sánchez Mazas) можна прочитати й українською. 2013-го у видавництві «Фоліо» вийшов переклад книги Хав’єра Серкаса «Воїни Саламіну», в якій викладена історія одного з чолових ідеологів франкістської «Фаланги».
У Мадриді Гемінґвей зупинився в готелі «Флорида». Сюди повертався з фронту, тут писав, зустрічався з колегами, друзями – годував їх, частував. Звідси виходив до бару «Чікоте», відомого як місце, де Гемінґвея могли застати ті, хто до «Флориди», з певних міркувань, воліли не заходити. У цьому готелі розгортається дія його п’єси «П’ята колона», написаної 1937-го й опублікованою через рік у збірці під назвою «П’ята колона і перші сорок дев’ять оповідань».
Гемінґвей не був драматургом, в чому сам зізнається у передмові до цього видання. Однак, як і кожний автор, який пропонує читачеві новий твір, він сподівався, що п’єса вдалася і критика відреагує на неї щонайменше поблажливо. Цього не сталося. Головний твір про громадянську війну в Іспанії щойно народжувався в його голові, а писати щось у міжчасі, аби лише писати – заняття не дуже вдячне навіть для письменників його рівня.
Центральна постать п’єси – американець Роулінгс, розвідник під прикриттям, який допомагає службі безпеки республіки виявляти прибічників генерала Франко у Мадриді, а у вільний від оперативної роботи час перманентно потягує міцні трунки і з’ясовує стосунки одразу з двома жінками. Усе було б добре в цій історії, якби не закони драматургії, які Гемінґвей свідомо чи несвідомо ігнорує. Як результат, прем’єра відбулася у Alvin Theatre на Бродвеї щойно 1940 року й успіху не мала. Натомість Марта Джеллгорн (Martha Gellhorn) – прототип журналістки Дороті Бріджес з «Колони…», того ж року одружилася з Гемінґвеєм. Втім, цей шлюб теж потривав недовго.
В Іспанії Гемінґвей брав у руки зброю. Збереглися свідчення учасників тих подій, які описують його з гвинтівкою на позиціях під Харамою, куди він приїхав як журналіст, але в певний момент вирішив потренувати молодих рекрутів у стрільбі з позиції «лежачи».
Командир американського добробату імені Вашингтона Мірно Маркович згадував, як під час відбиття однієї з атак франкістів раптом побачив Гемінґвея у траншеї, звідки той вів вогонь з кулемета. Стріляв зі знанням справи – прицільно, короткими чергами. Після бою підійшов до комбата і, привітавшись, сказав: «Кулемет у тебе погано виставлений, ліворуч мертва зона…»
У квітні 1937-го разом з Мартою і водієм Іпполіто Гемінґвей побував на чотирьох головних фронтах. У горах Сьєра-Гвадарма, де авто проїхати не могло, пересідали на коней…
У травні зйомки фільму були завершені, і він поїхав до Нью-Йорка, де стрічку змонтували. 8 липня за сприяння Ґельхорн, яка приятелювала з дружиною Рузвельта Елеонорою, «Іспанську землю» подивився президент США. Потім була презентація в Голлівуді і ще в кількох знакових локаціях, що дозволило авторам зібрати кошти на придбання для потреб республіканської армії 20 санітарних автівок.
У серпні Гемінґвей повернувся до Іспанії. На початку вересня він, Марта і кореспондент «Нью-Йорк таймс» Герберт Меттьюз вирушили на Арагонський фронт, де республіканці, серед них і американські добровольці, взяли місто Бельчіте. Потім був Теруельський фронт, несподіваний зимовий наступ урядових сил. Узялися сильні морози. Там, на підходах до Теруелю, він побачив хлопців-динамітників, фактично підлітків, яких підвезли на двох вантажівках. «І ось у променях згасаючого заходу сонця і у зблисках вибухів артилерійських снарядів – жовтіших за іскри в тролейбусних дротах, однак так само миттєвих, ми побачили, як ці хлопчаки розвернулись за сто метрів від нас і під завісою несамовитого вогню з кулеметів та гвинтівок кинулись вгору схилом, що провадив просто до міста. Коротка затримка біля стіни, потім червоно-чорне полум’я, гуркіт від розривів бомб. Миттєво здолавши стіну, вони кинулись до міста». Можливо, саме ця сцена підказала Гемінґвеєві ідею зробити Роберта Джордана підривником.
Різдво він зустрів з Мартою у Барселоні. У цей час до Парижа приїхала його дружина Поліна і клопоталася про візу до Іспанії: хотіла зрозуміти, чому ця війна є такою важливою для її чоловіка. Він вирішив допомогти їй, приїхав до Парижа, а 12 січня 1938 року подружжя вирушило до Америки. Однак вже 19 березня на судні «Іль де Франс» Гемінґвей знову перетинав Атлантику в напрямку Європи. 1 квітня приїхав до Барселони й майже одразу вирушив на фронт. Там було гаряче. В якійсь кореспонденції він писав: «Упродовж двох днів ваш кореспондент займався справою надзвичайно небезпечною на цій війні. Ми просувались уздовж невстановленої лінії оборони, яку противник атакує механізованими силами. Ця справа є небезпечною тому, що перед вами одразу виринає танк, а танки не беруть у полон і не кричать “Стій!”»
У травні він з Мартою поїхав в Америку. Гемінґвей намагався переконати Рузвельта підтримати республіканську Іспанію, прогнозував велику війну в Європі. Востаннє приїхав до Мадрида в листопаді 1938-го і ще з кількома журналістами виїхав на фронт у районі Таррагони. Під кінець січня 1939 року франкісти взяли Барселону, а ще через два місяці – Мадрид.
Гемінґвей повернувся до Штатів. Роман про цю війну вже жив у ньому. Лишалося сісти (або стати: Гемінґвей любив друкувати стоячи) і написати.
Не існує добрих текстів «про війну» чи «не про війну». Існують тексти вартісні або тексти кепські, тобто ні до нічого. Тема війни, якщо йдеться про літературу, нічим не цікавіша і не важливіша, скажімо, за тему розмноження «фараонових» мурах, якщо чули про такі. Або за історію про такого собі Іренео Фунеса, який ніколи не мав годинника, але визначав час з точністю до хвилини.
– Агов, Іренео! Котра година?
– Сімнадцять по четвертій, друже.
– Дякую, Іренео!
– Нема за що.
Іренео, про якого розповів Борхес, відійшов у засвіти у віці 19 років. «Фараонові» мурахи живуть, либонь, так само недовго… Але, вертаючи до літератури, – вартісні тексти про війну існують у позачасовому вимірі, бо вони не про життя і не про смерть. Вони про життя, продовженням якого є смерть. Так міркував Гемінґвей.
Четвертим театром воєнних дій, на якому довелося побувати Гемінґвеєві, була війна між Японією і Китаєм, яка тривала з 1937 року. На той час роман «По кому подзвін» вже вийшов друком і викликав не лише захоплення, а й критику – на думку автора, не заслужену. Хотілося відпочити, відволіктись, забути як про хейтерів, так і про фанів. Він мріяв про рибалку, але Марті нудилося на Кубі, їй тягнуло туди, звідки вона могла нагадати американській публіці, що залишається неперевершеною воєнною журналісткою. На Далекому Сході заповідалася війна між Японією та Сполученими Штатами, і 1 січня 1941 року подружжя вилетіло в Гонконг: Марта – як кореспондент часопису «Collier’s», Ернест – з посвідченням журналіста нью-йоркської газети «New York Post». Там вони залишалися протягом місяця. Місто живе у передчутті небезпеки, писав Гемінґвей, але тут знайшли притулок 500 китайських мільйонерів, а з ними – красуні з цілого Китаю, і ця публіка відривається на повну.
Подивившись, що діється в комуністичних військах, Гемінґвей з Мартою вирішили побувати й на гомінданівських позиціях. Переліт у Куньмін проходив над лінією фронту в негоду, перед їхнім приземленням місто бомбардували японці. У Куньміні з населенням під 500 тисяч не було ані бомбосховищ, ані зеніток, і коли з’являлися ворожі літаки, люди втікали просто в чисте поле… Відтак їх повезли у прифронтове місто Кантон. Щоб потрапити ближче до лінії бойового зіткнення, довелось їхати дорогами, затопленими довготривалими дощами, плисти продірявленим човном, пересідати на коней, йти пішки. Коли нарешті опинилися на передовій, нічого цікавого там не побачили, крім рутинної позиційної війни, яка, наче не до речі поставлене запитання, зависла у стані невизначеності. Відтак перелетіли у Чунцін, де їм влаштували зустріч з Чан Кайші, його дружиною і почетом генералів та міністрів.
Уся ця історія з відрядженням на Далекий Схід справила на Гемінґвея паскудне враження, що не могло не позначитися на його репортажах, написаних у звичному для нього телеграфному стилі, але позбавлених тієї прихованої пристрасті – глибокої, нестримної, потужної, як Гольфстрім, яка вирізняла Гемінґвея з-посеред тогочасного американського журналістського бомонду. Можливо, так трапилося ще й тому, що після Іспанії Гемінґвеєві важко було будь-де – надто в краях, які лежали далеко поза межами його Tierra Promenida.
П’ятою війною Гемінґвея стала Друга світова. Вона розпочалася для нього на Кубі, звідки він 1942 року написав директорові Об’єднання північно-американських газет Джону Віллеру, що готовий поїхати писати про бойові дії на будь-якому з театрів воєнний дій. Той відповів, що командування експедиційними силами США наразі вважає присутність журналістів на фронті недоцільною. Це означало, що наразі потрапити на війну Гемінґвеєві не вдасться. У цій ситуації він постановив відкрити власний «другий фронт». Ніби продовжуючи тему «П’ятої колони», головний герой якої був контррозвідником, Гемінґвей звернувся до американського посольства на Кубі з пропозицією допомогти виявляти німецьку агентуру на острові, позаяк нацистам тут симпатизували достатньо багато людей, серед них і такі впливові, як власник популярної газети «Diario de la Marina» Ніколас Ріверо.
Посольство надіслало до Держдепу запит про доцільність не зовсім традиційної співпраці з Гемінґвеєм. Звідтіля, найвірогідніше, його скерували до контррозвідки CIC (Counter Intelligens Corps). Можна припустити, що CIC заперечувати не стала, але, напевно, з певними застереженнями, про які ми не знаємо, але можемо здогадуватись. Гемінґвей був надто відомою постаттю, тож у разі провалу місії могли виникнути певні проблеми.
Хай там як, але новий посол США на Кубі Спрюїл Бреден запросив Гемінґвея на розмову і повідомив, що Держдеп в принципі не заперечує проти того, аби спробувати реалізувати його пропозицію. Він, Бреден, лише поінформує про цей задум прем’єр-міністра Куби – і можна розпочинати. З воєнним аташе було узгоджено канали зв’язку, попередній план підготовки до проведення майбутніх операцій, серед іншого – забезпечення зброєю членів підпільної організації з криптонімом «Фабрика ошуканства» (Crook Factory).
Гемінґвей знав, де вербувати свою агентуру. Серед його друзів і знайомих на острові були люди, добре поінформовані, що діється навколо: офіціанти в барах і ресторанах, у яких він був завсідником, рибалки, вантажники в портах, гаванські волоцюги, місцеві аристократи, богема. Уся роздобута інформація надходила до Гемінґвеєвої садиби «Фінка-Віхія» і після систематизації раз на тиждень передавалась співробітникові американського посольства Бобу Джойсу, чи як він там називався.
Продукція «Фабрики ошуканства» мала попит, тож у травні 1942 року її власник вирішив розширити асортимент. Він запропонував використовувати його катер «Пілар» для виявлення німецьких підводних човнів, які полювали в Карибському басейні на американські танкери, що транспортували нафту з Венесуели уздовж північного узбережжя Куби. Ідея була в тому, що німецькі субмарини, помітивши рибалок, часто піднімались на поверхню, аби взяти у них свіжу рибу. Таке траплялися неодноразово. Якби «Пілар» мав на борту зо два замасковані кулемети, пару глибинних бомб плюс озброєний екіпаж, існував шанс потопити такого човна або принаймні серйозно пошкодити його.
Послу Бредену план сподобався, знову пішли листи у відповідні інстанції – і невдовзі «Пілар» з рибальського судна перетворився на воєнний катер, обладнаний пеленгатором, радіостанцією, озброєний кулеметами, базуками і глибинними бомбами. Екіпаж складався з дев’яти чоловіків з арсеналом не гіршим, ніж у справжніх піратів перед абордажем.
Так тривало до осені 1943 року, коли президент Рузвельт забрав контррозвідку у CIC і підпорядкував її ФБР. Це змінювало ситуацію в тому сенсі, що невідомо було, як поведе себе нове відомство, а починати все ad ovo Гемінґвей бажання не мав. Крім того, німецькі підводні човни припинили навідуватися до Карибів, тож «Фабрика ошуканства» врешті-решт завершила свою діяльність.
Підсумовуючи її діяльність, посол Бреден інформував Держдеп, що місія Гемінґвея була небезпечною, позаяк рибальський човен, хай навіть з кулеметами й озброєним екіпажом, не міг змагатися з військовим судном. Він вважав, що Гемінґвей діяв фахово і в разі зіткнення з німцями міг потопити вороже судно. І хоча виманити німецьку субмарину не вдалося, на думку Бредена, Гемінґвей заслуговує на військову відзнаку.
У кінці 1943 року – на початку 1944-го головна інтрига Другої світової полягала у тому, коли відкриється другий фронт. Що США почнуть оперувати на європейському континенті, не викликало сумнівів ні в кого. Але коли?
Американські медіа, зрозуміло, уважно стежили за сигналами, які надходили з Білого дому – і те, що Марта одержала пропозицію від «Collier’s» поїхати військовим кореспондентом у Європу, свідчило багато про що. Невдовзі той самий часопис запропонував аналогічний контракт і Гемінґвеєві. У травні всі справи на Кубі були полагоджені. Першою поїхала Марта. Згодом з’ясувалось, що судно, на яке вона сіла, везло в Британію динаміт, а відома американська журналістка виявилася на ньому єдиним пасажиром. Гемінґвей вилетів літаком.
Він надіслав до «Collier’s» з Британії та Франції десятки репортажів. Чотири з них – той мінімум, з яким варто ознайомитися, аби зрозуміти, чому «старий Ерні» заслужив право вважатися учасником Другої світової. Йдеться про нариси «Рейс до перемоги», «Лондон воює з роботами», «Битва за Париж» і «Як ми зайшли у Париж».
У ніч проти 6 червня 1944 року Гемінґвей ступив на борт судна «Доротея М. Дікс» – одного з п’яти тисяч, яке брало участь в операції «Оверлорд». Він детально описує, як «Доротея» пробивалася до французького берега крізь високу хвилю, тісняву від великої кількості десантних барж, плутанину у визначенні місця висадки, смерть під нещадним вогнем німців, для яких «День D» несподіванкою не став. Після цього в кабіні пілотів британського «Мітчелла» літав бомбардувати локації, звідки, згідно з донесеннями розвідки, німці били по Лондону ракетами ФАУ.
У міжчасі союзники випхали гітлерівців з берегової лінії і почали наступ вглиб Німеччини. Залишатися у Лондоні не мало сенсу, тож 17 липня Гемінґвей вилетів до Нормандії.
Спершу його прикомандирували до штабу 3-ї американської армії генерала Паттона, однак він пробув там недовго: частково через генерала, для якого Гемінґвей був звичайним цивільним, а з ними Паттон особливо не патичкувався, частково через бажання перебувати на передовій, а не спостерігати за офіцерами, які носять туди-сюди якісь папірці. Тому при першій-ліпшій нагоді він самовільно змінив дислокацію і прилаштувався до 22-го полку 4-ї піхотної дивізії під командуванням генерал-майора Реймонда Бартона. Той читав Гемінґвея і тому поставився до його появи в дивізії доволі поблажливо, хоча розумів, що цей чоловік може створити певні проблеми, яких і так не бракувало. Ці побоювання виявилися небезпідставними, позаяк Гемінґвей позиціонував себе не стільки як воєнний кореспондент, скільки як військовик і часто опинявся там, де йому не належало перебувати. Але згодом усі призвичаїлися до його присутності на передовій і не звертали уваги, коли він починав діяти, попередньо не погодивши своїх вчинків з командуванням. Зрештою, цим він не створював проблем, навпаки – допомагав, знаючи терени, якими рухалася дивізія. Його французька виявилася дуже на часі – особливо тоді, коли американські війська почали взаємодіяти з загонами руху Опору. Французькі партизани швидко вгледіли у цьому американцеві «свого», і невдовзі навколо нього сформувався чималенький загін макі. На джипі, закріпленому за ним командувачем дивізії, він часто випереджав регулярні війська. У Рамбує, приблизно за 50 кілометрів від Парижа, він в’їхав услід за американською моторозвідкою. Однак вона несподівано відступила, про що Гемінґвей довідався не одразу, і якби німці надумали знову заволодіти містом, ледве чи залишився б в живих. Але й дізнавшись про відступ, не вийшов з Рамбує. Звідси висилав свої патрулі – одягнутих у цивільне партизан, щоб розвідати позиції німецької оборони південної частини Парижа, і ця інформація виявилась для американців дуже важливою.
Тепер Гемінґвей не розставався зі зброєю, і коли доходило до зіткнення з німцями, стріляв з усього, що могло стріляти. 22 листопада штаб полку, в якому він тоді перебував, несподівано заатакував взвод німців, який причаївся неподалік в одному з бункерів. Коменданта штабу капітана Мітчела скосило одразу, Гемінґвея натомість не зачепило – і, як свідчили ті, хто був поруч, він одразу відкрив вогонь з кулемета.
Згодом, коли Париж було звільнено, знайшлися такі, хто вимагав віддати його під трибунал за порушення правил Женевської конвенції, яка забороняла воєнним кореспондентам брати участь у бойових діях. Справу порушили, але швидко спустили на гальмах, позаяк усі воєнні кореспонденти, довідавшись про інцидент, в один голос заявили, що ніколи не бачили Гемінґвея зі зброєю в руках – лише з друкарською машинкою. Цю історію він прокоментував так: «Коли почнеться наступна війна, я витатуюю Женевську конвенцію у себе на дупі таким чином, аби можна було прочитати її в дзеркалі».
Гемінґвей не створив великого роману про Другу світову. «Острови поміж течій», «За рікою, в затінку дерев» теми війни торкаються опосередковано. Однак потреба написати текст, який звільнив би його від болісного відчуття незавершеності певного гештальту, шукала виходу. І врешті він знайшов його. Так з’явилася притча про старого чоловіка і море – історія про перемогу, позбавлену тріумфу; оповідь, в якій немає героя й антигероя, кохання та інших обов’язкових атрибутів блокбастеру. Немає глорифікації Воїна. Після усіх воєн, на яких побував Гемінгвей, після всіх перемог і поразок, після справджених сподівань і зазнаних фрустрацій прийшло розуміння природної відсутності гармонії між жаданим і реальним. Очікування останнього бою останньої війни виявилося марним. Це розуміння прийшло тихо, спокійно, без емоцій. Що, зрештою, лише підтверджувало логіку морального імперативу, який незмінно супроводжував його творчість: світ тримається на доблесті та шляхетності, і якщо вони колись зникнуть, то хіба разом із цим світом.
…У грудні 1923 року в «Toronto Star Weekly» з’явилася невелика за обсягом публікація репортера і водночас ветерана Першої світової війни Ернеста Гемінґвея під назвою «Воєнні медалі на продаж». У ній автор запитує, скільки сьогодні коштує воїнська відвага. Репортер тижневика вирішив перейтися крамничками, які торгували «усім», і спробувати продати свою Срібну медаль «За військову звитягу».
У першій, на Аделаїда-стріт, йому сказали, що медалі не купують, бо на них немає попиту. «А часто приходять з проханням продати?» – запитав він. Відповіли що так, практично щодня. Тоді репортер подався далі, на Квін-стріт. Там історія повторилася. «Не приймаємо, цього ніхто не купує», – сказав продавець магазинчика секонд-хенду. Всі наступні спроби прилаштувати свій неходовий товар завершилися так само – відмовою. В останній крамничці, куди завітав репортер, він побачив на прилавку кілька воєнних медалей: Зірку 1914–1915 рр., медаль «За службу у війні 1914–1918 рр.» (General Service Medal) і Медаль перемоги (Victory Medal). Репортер поцікавився ціною. Власниця сказала, що вони продаються лише у комплекті, тобто всі три. Медалі були новенькі й належали якомусь рядовому канадійської артилерії: його ім’я та прізвище були вигравірувані на обідку нагороди.
– Скільки ви хочете за них? – запитав репортер.
– Три долари, сер.
Репортер продовжував роздивлятись медалі, які уособлювали визнання королем честі й відваги цього солдата.
– Не звертайте увагу на ім’я власника медалей, – забігала власниця комірчини. – Ви зможете легко видалити його. Вони вам дуже личитимуть, можете не сумніватись.
Однак репортер не виявив бажання купувати їх. «Це не зовсім те, що я шукаю», – сказав він. Тоді власниця запитала, якою є його ціна. Репортер ще раз повторив, що ці медалі його не цікавлять. «Скажіть свою ціну, – не вгавала жінка. – Ну, гаразд, піду вам назустріч, – віддам усі три за долар».
На вулиці репортер подумав: «Ви, вочевидь, можете продати розбитий будильник, але не Воєнний Хрест. У вас можуть взяти стареньку губну гармоніку. Медаль “За бойову доблесть” – ні. Старі онучі теж зможете десь прилаштувати, але на Зірку 1914–1915 рр. покупця не знайдете».
Цей матеріал я знайшов у числі «Toronto Daily Star» від 23 червня 1969 року, де він був повторно видрукуваний з нагадуванням читачам, що одним з авторів часопису впродовж багатьох років був Ернест Гемінґвей.
Коли закінчуються війни, у світі, де за гроші, здається, можна купити геть усе, відвага перетворюється на неходовий товар. Під час війни за неї платять, а потім вона стає непотрібною, як, зрештою, і люди, які цю відвагу уособлювали. Нові часи несуть з собою нові потреби, скажуть ті, хто на війну не ходив. І матимуть рацію. Однак лише почасти. Насправді відвага не продається з інших причин: на довершений образ цінники не ліплять. Як і на правду, справедливість, гідність, людяність. Ветеран, який несе у ломбард свої бойові нагороди і чує у відповідь «таке не приймаємо, бо таке не продається» – це ж лише метафора. Просто літературний засіб. Мало що спаде на думку письменникові.
P.S.
Гемінґвей на війнах стріляв з багатьох видів зброї, але з яких саме – достеменно не встановлено: читай Статут Міжнародного Червоного Хреста і статтю 4 відповідної Женевської конвенції.
17.04.2026