Під час економічної кризи 2008 року Китай зіграв для Європи дуже важливу стабілізуючу роль. Але нині часи змінилися, й ось уже Піднебесна потребує нагальної допомоги від Вечірнього Краю.
Останнім часом політологи, передовсім російські дуже любили малювати картинки майбутнього із загниваючою Європою, ослабленими Сполученими Штатами, на тлі яких підіймається китайський колос і, зрозуміло, підтягає до себе Росію. Та й дійсно темпи економічного зростання в Китаї третього тисячоліття були просто вражаючими. Країна поступово ставала «майстернею світу». Трудовий потенціал, помножений на порівняно невисоку вартість праці, давав Пекіну шанс незабаром стати ще й економічною й фінансовою столицею світу.
Так би воно й сталося, якби темпи економічного зростання можна було утримувати на приблизно тому ж рівні. Але раптом темпи почали падати, і останніми роками те, що вважалося випадковими негараздами перетворилося на чітку тенденцію. Стало зрозумілим, що свій потенціал зростання Піднебесна вичерпала. Принаймні та Піднебесна, яку ми знаємо останні десятиліття.
Порятунок тут єдиний – потрібно змінюватися. З господарки «китайського зразка», де керівна роль Комуністичної партії поєднувалася з відносно вільним підприємництвом, вже вижато останні соки. Не може бути поступу в країні, де, попри профіцит бюджету й переповненість скарбниці, люди працюють за копійки, а то й змушені мандрувати у набитих фурах через всю Євразію у пошуках кращої долі. Тут Пекін або перегляне свою концепцію обмежених соціальних стандартів і обмеженої демократії, або наближатиметься до неминучого економічного колапсу.
Цими днями в Пекіні відбувається Азійсько-Європейський економічний форум. І головним питанням його порядку денного (навіть не стільки формально виписаного в програмці, скільки реально обговорюваного в залі й кулуарах) було те, яким чином Європейська Унія змогла б допомогти Китаю.
Піднімалися доволі неприємні питання засилля «тіньових банків» в Китаї, яке тепер загрожує кредитною бульбашкою. Також йшлося про старіння китайського населення, спричинене жорстким контролем за народжуваністю, про неконтрольоване засмічення довкілля китайськими підприємствами, про зростання комунальних платежів на тлі невисоких зарплат, про скорочення соціальних програм. Але головним було питання: як запобігти колапсу цієї велетенської економіки, який стане невідворотнім, якщо ситуація докорінно не зміниться?
Свого часу Китай досить відчутно підтримав єдину європейську валюту. Хтозна, як би склалася доля євро, якби Пекін вирішив відмовитися від нього як резервної валюти, якби не розщедрився на кредити для Європи.
Тепер часи змінилися й настала черга Брюсселя допомогти Пекіну. Причому робити це слід не лише з почуття вдячності, а й зі суто прагматичного розрахунку. Бо як авторитетно заявив відомий біржовий спекулянт і меценат Джордж Сорос: «Якщо Китай і надалі слабшатиме, то Європі це може радше зашкодити, ніж допомогти».
Китай є для Європейської Унії другим за важливістю торгівельним партнером, а ЄУ для Китаю – першим за важливістю. Та все ж досі зі взаємними інвестиціями партнерів складалося не надто вдало. Наприклад, зі сукупної суми інвестицій з ЄУ на Піднебесну припадали лише нещасні 2%. Китайці теж не надто активно інвестували в Європу, яка постійно відлякувала їх надто жорсткими правилами.
Тепер нібито ситуація має змінитися. Високі представники Євроунії і Китаю підписали в Пекіні інвестиційну угоду, яка мала б значно спростити взаємне вкладання капіталів.
Варто зазначити, що Азійсько-Європейський економічний форум відбувся у дуже вдалий час. Нещодавно в Пекіні завершилася III пленум ЦК Компартії Китаю, який вже встигли назвати «історичним». Серед пунктів порядку денного було не лише анонсоване пом’якшення закону «про одну дитину в родині», а й питання широкомасштабної реформи господарки. У двох словах суть намічених реформ можна описати так: Китай більше не задоволений своїм економічним status-quo, тож готовий до апґрейду. Модель господарки, орієнтованої винятково на інфраструктуру, індустрію й експорт визнано застарілою, тепер треба більшої ваги надати питанню внутрішнього споживання. Тобто передбачається перехід від концепції «світової майстерні» до концепції економіки консумпції й надання послуг.
Для такої трансформації й потрібні західні кредити й інвестиції. А для їх отримання Піднебесна повинна створювати відповідний соціально-економічний клімат.
У когось може виникнути запитання: але все ж, надаючи Пекіну грошову підтримку, Захід таки створює собі конкурента, здатного з часом стати світовим лідером, а отже – задавати тон у ґлобальній політиці? Дійсно, така ймовірність існує, ймовірність того, що Пекін стане "столицею світу". Але, якщо до цього врешті-решт дійде, то це вже буде зовсім інший Пекін і зовсім інший Китай – Китай вестернізований, модернізований і демократизований. А такого чого боятися?